Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Фелікс Зальтен

Бембі

Переклад українською – Олег Журавель
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Казбеков, Н.Ніколаєва

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   

Глибоко в лісовій гущавині був сховок, що належав матері Бембі. Всього за кілька кроків від нього пролягала вузька оленяча стежка, і все-таки сховок навряд чи можна було знайти, не знаючи невеличкого проходу, захованого в густому чагарнику. Це була маленька хижка, така тісна, що матері й Бембі ледве вистачало в ній місця, така низька, що, коли мати стояла, голова її впиралася в гілки, які були за стелю. Густе плетиво ліщини, дроку й терну не впускало в хижку навіть того мізерного світла, що проникало в ліс крізь верховіття дерев. Тут, у цій хижці, Бембі побачив світ, тут було його і материне житло.

Зараз утомлена мати лежала на землі й спала. Бембі й сам трохи був задрімав, та зненацька прокинувся, сповнений свіжих сил. Він підвівся і озирнувся навколо. В хижці стояв присмерк. Ледь чутно шелестів ліс. Як і досі, щебетали синиці, зрідка лунав дзвінкий сміх дятла або сумний крик ґави. Але все це тонуло в загальній тиші. Коли ж уважно прислухатись, то можна було почути, як повітря ніби кипить від нестерпної спеки. В хижці було страшенно жарко.

Бембі нахилився до матері:

– Ти спиш?

Ні, мати вже не спала. Вона прокинулась тієї ж таки миті, як підвівся Бембі.

– А що ми зараз робитимемо? – спитав Бембі.

– Нічого, – відповіла мати. – Нам нічого робити.  Лягай і спи. 

Та Бембі зовсім не хотілося спати.

– Ходімо на луг, – попросив він.

Мати підвела голову:

– На луг? Зараз... на луг?

Вона говорила з таким подивом і страхом, що Бембі аж злякався.

– Хіба зараз не можна на луг? – несміливо спитав він.

– Ні, – рішуче відповіла мати. – Зараз не можна.

– Чому? – Бембі відчув, що за цим криється щось зловісне. Йому стало ще страшніше, та водночас ще дужче захотілося про все дізнатись. – Чому не можна йти на луг?

– Про все це ти дізнаєшся, як підростеш, – заспокоїла його мати.

– А я хочу зараз, – наполягав Бембі.

– Згодом дізнаєшся, – повторила мати і ніжно додала: – Ти ще дитя, а з дітьми про таке не говорять. – В її голосі знов почувся страх: – Зараз... на луг! Подумати тільки. Серед білого дня...

– Але ж ми вже були сьогодні на лузі, – заперечив Бембі.

– То зовсім інша річ. – сказала мати. – Ми були рано-вранці.

– Хіба туди можна ходити лише рано-вранці?

Бембі був надто цікавий, але мати терпляче відповідала йому.

– Так, рано-вранці або пізно ввечері... Чи вночі, – мовила вона.

– А вдень не можна? Ніколи?

Мати завагалася.

– Не завжди. Інколи... дехто з нас ходить туди і вдень, – сказала вона нарешті. – Та то лише за особливих обставин... я не можу тобі цього пояснити, ти ще занадто малий... Ті, хто туди ходить, наражаються на велику небезпеку.

– А що значить "наражатися на небезпеку"?

– Тепер ти сам бачиш, що не можеш ще зрозуміти цього, – ухилилась од відповіді мати.

Бембі здавалося, що він міг би все зрозуміти, якби мати захотіла йому пояснити як слід. Але він замовк.

– Нам треба жити так, – вела далі мати, – як живуть усі олені. Ми любимо день, особливо в дитинстві. Проте нам доводиться вдень ховатися. Лише з вечора до ранку ми можемо вільно гуляти. Розумієш?

– Так.

– От тому ми й повинні зараз сидіти дома. Тут нам безпечно. А тепер лягай і спи.

Проте Бембі не хотілося лягати.

– А чому тут нам безпечно? – спитав він.

– Тому що нас охороняють кущі, хмиз і сухе торішнє листя, тому що вгорі вартують сойка і сорока. Ніхто не може зненацька напасти на нас. Вже здалеку ми будемо чути, якщо хтось ітиме: шарудітимуть гілки на кущах, тріщатиме тонкий хмиз, шелестітиме сухе торішнє листя – всі вони подаватимуть нам знак про небезпеку.

– А що таке торішнє листя? – поцікавився Бембі.

– Іди-но ляж біля мене, – сказала мати. – Я все розповім тобі.

Бембі слухняно ліг поряд з матір'ю, щільно пригорнувшись до неї, і мати почала розповідати йому, що дерева не завжди зеленіють і не завжди ллє з неба своє тепло щедре сонце. Настає холоднеча, листя від морозу жовкне, буріє, червоніє і поволі опадає. Осиротілі дерева й кущі простягають до неба голе віття. А сухе листя встеляє землю і шелестить від кожного кроку, даючи знати, коли хтось іде. О, це добре, сухе листя! Яку послугу робить воно лісовим жителям, пильнуючи їхній спокій! Навіть тепер, серед літа, сховавшись під свіжою травою, воно здалеку попереджає про будь-яку небезпеку.

Бембі зовсім забув про луг. Йому було так приємно лежати й слухати матір.

Коли мати скінчила розповідь, він глибоко задумався. У нього прокинулась любов до чудового старого листя, яке так пильно їх охороняє, хоч само давно зів'яло, змерзло і скільки всього перетерпіло. Але що ж означає ота "небезпека", про яку весь час говорить мати? Однак роздуми втомили Бембі; навкруги стояла тиша, тільки чутно було, як кипіло від спеки повітря. І він заснув.

    

Якось увечері Бембі знов прийшов з матір'ю на луг. Малий думав, що вже досконало знає його, бачив там усе, що можна побачити, чув усе, що можна почути. Проте виявилося, що світ багатший і різноманітніший, ніж він гадав.

Спочатку все було так само, як і першого разу. Бембі довго бігав з матір'ю наввипередки. Він шалено мчав лугом, сп'янілий від широкого простору, високого неба й вільного повітря, аж поки не помітив, що мати зупинилася. Тоді він і собі зупинився – так раптово, що його ноги роз'їхалися врізнобіч, і йому довелося високо підскочити, щоб стати як слід. Мати нібито з кимось розмовляла, проте за високою травою не видно було з ким. Зацікавлений Бембі підійшов ближче. Поряд з матір'ю, серед стебел трави, ворушились двоє довгих вух, сіро-бурих, гарно обведених чорними смужками. Бембі трохи зніяковів, але мати сказала:

– Ходи-но сюди, це наш друг заєць. Та підійди, не бійся, хай він на тебе подивиться.

Бембі відразу ж підійшов і побачив зайця. Той стояв і ввічливо дивився на нього. Великі зайцеві вуха то раптово підіймалися, то мляво опускались, наче від несподіваного нападу слабкості.

Він повернувся і пострибав геть, прищуливши вуха, що сягали йому аж до плечей.

Бембі збентежили вуса, що стирчали навколо рота в зайця. Проте він помітив, що обличчя зайцеве лагідне, доброзичливе, а його блискучі круглі очі дивляться на світ скромно і відкрито. Страх у Бембі як рукою зняло, але, на його подив, не стало й поваги, що її він був спершу відчув до зайця.

– Добрий вечір, юначе, – привітав його заєць з вишуканою чемністю.

Бембі тільки злегка кивнув головою й мовив: "Добрий вечір". Він і сам не знав, чому обмежився таким привітанням – дуже люб'язним, дуже ввічливим, однак дещо поблажливим. Інакше він не міг. Очевидно, це було в нього в крові.

– Який гарний юний принц, – сказав заєць матері. Він уважно розглядав Бембі, піднімаючи то одне вухо, то друге, то обоє разом; часом вуха мляво опускалися.

Ця манера не сподобалася Бембі. Йому здавалося, що заєць хоче сказати: "Не вартий він того, щоб тримати при ньому вуха сторч".

А заєць усе лагідно розглядав Бембі великими круглими очима. При цьому його ніс і рот з пишними вусами ворушились, ніби він силкувався не чхнути. Бембі засміявся.

Відразу ж засміявся й заєць, тільки очі його лишились замислені.

– Поздоровляю, – сказав він матері, – щиро поздоровляю вас із таким сином. Авжеж, авжеж... з нього буде чудовий принц... авжеж, це добре видно.

Заєць випростався і, на великий подив Бембі, сів на задні лапи. Поставивши вуха сторчма, він уважно прислухався, потім понюхав своїм рухливим носом повітря і знов манірно став на всі чотири лапи.

– Ну, моє шанування, панове, – сказав він. – У мене ще стільки роботи сьогодні ввечері... Уклінно прошу вибачити мені.

–  До побачення! – гукнув навздогінці Бембі.

Мати всміхнулася.

– Славний заєць... Такий простий і скромний. Йому теж не солодко живеться. І її словах чулася глибока симпатія.

   

Поки мати вечеряла, Бембі гуляв на лузі. Він сподівався зустріти когось із своїх знайомих, а може, познайомитись ще з кимось. Не те щоб у нього була в цьому особлива потреба – просто Бембі завжди чекав чогось нового. Раптом до нього долинув якийсь шелест і тихий тупіт. Він придивився. Вдалині, на узліссі, щось промайнуло в траві. Якась істота... ні... дві! Бембі зиркнув на матір, проте вона, анітрохи не турбуючись,  низько опустила голову в траву. А там, на узліссі, невідомі істоти бігали кружка точнісінько так, як щойно бігав Бембі. Він збентежився і мимоволі ступнув назад, ніби лаштуючись тікати. Це привернуло увагу матері, і та підвела голову.

– Що з тобою? – гукнула вона.

Але Бембі від хвилювання не міг і слова вимовити до ладу, він тільки бурмотів:  – Там... там...

Мати глянула туди, куди показував Бембі.

– Он воно що! То моя кузина. Ну звісно, в неї теж маля... ні, аж двоє. – Мати досі говорила весело, та раптом споважніла. – Ось тобі й маєш... у Ени двоє... Справді двоє... 

Бембі пильно дивився на узлісся. Тепер він помітив там істоту, дуже подібну до його матері. Досі він її не помічав. А в траві все ще хтось гасав, проте нічого не було видно, крім двох рудуватих спинок, двох червонястих тоненьких смужок.

– Ходімо, – сказала мати. – Нарешті знайшлося товариство якраз для тебе.

Бембі охоче побіг би, та мати йшла поволі, щокрок озираючись навсібіч, і йому доводилося стримуватись,  хоч він просто знемагав від цікавості й нетерплячки.

Мати міркувала вголос:

– Я була певна, що ми зустрінемо Ену. "Де це вона поділася?" – думала я. Звісно, я здогадувалась, що й у неї дитина. Але що їх аж двоє...

Тим часом родичі давно їх побачили і йшли назустріч. Бембі мав би привітати тітку як годиться, проте він нічого не помічав, крім своїх нових товаришів.

– Ну, – ласкаво мовила тітка, – оце Гобо, а це Фаліна. Будете разом гратись.

Діти стояли, розгублені й притихлі, не зводячи один з одного погляду. Гобо біля Фаліни, Бембі навпроти них. Мовчали й дивилися.

– Облиш їх, – сказала мати. – Самі познайомляться.

– Який гарний у тебе син! – сказала тітка Ена. – Дуже гарний. Такий міцний і стрункий!

– Звичайно, скаржитись мені не випадає, – задоволено сказала мати. – Але ж у тебе аж двоє, Ено...

– Це так, це так! – підхопила Ена. – Ти ж знаєш, люба, що мені на дітей завжди таланило.

– Бембі мій первісточок... – сказала мати.

– Бачиш, – мовила Ена, – не завжди однаково виходить. Може, в майбутньому...

Діти все ще стояли, втупившись одне в одного очима. Ніхто не промовив жодного слова. Раптом Фаліна підстрибнула й гайнула вбік. Їй набридло стояти стовпцем на одному місці.

Бембі кинувся за нею. А за ним і Гобо. Вони мчали, наздоганяючи одне одного, перетинаючи луг уздовж і впоперек, виписуючи півкола. Це було чудово. Коли ж, трохи стомившись, поставали, то знали, що знайомство відбулося. Вони відразу ж весело заговорили.

Бембі розповів про свої розмови з коником-стрибунцем і метеликом.

– Аз жуком ти розмовляв? – спитала Фаліна.

Ні, з жуком Бембі не розмовляв. Він навіть не знав, хто це такий.

– Я часто гомоню з ним, – трохи хвалькувато повідомила Фаліна.

– А мене сойка вилаяла. – сказав Бембі.

– Справді? – здивувався Гобо. – Невже таки вилаяла? – Гобо взагалі легко було здивувати. – А мене їжак у ніс уколов, – сказав він, наче між іншим: Гобо був навдивовижу скромний.

– А хто це – їжак? – поцікавився Бембі. Йому було приємно мати друзів, які так багато всього знають.

– Їжак – жахливе створіння, – вигукнула Фаліна. – Весь у голках і такий лютий!

– Ти думаєш, він лютий? – сказав Гобо. – Адже він нікому не робить нічого лихого.

– А хіба він тебе не вколов? – швидко заперечила Фаліна.

– Ну, так, бо я сам докучав йому розмовами. Та й уколов він мене зовсім не боляче.

– А чому він не хотів з тобою розмовляти? – спитав Бембі Гобо.

– Він ні з ким не бажає розмовляти, – втрутилась Фаліна. – Коли до нього хто-небудь підходить, він згортається клубочком і наставляє свої голки. Наша мама каже, що він взагалі ні з ким не знається.

– Може, він просто боїться? – зауважив Гобо.

Проте Фаліна рішуче заявила:

– Мама каже, що з такими краще не водитись.

Раптом Бембі пошепки спитав Гобо:

– А ти не знаєш, що таке... небезпека?

Всі троє враз споважніли й тісно збилися докупи.

Гобо задумався. Йому дуже хотілося зрозуміти, що таке небезпека. Адже він бачив, з якою цікавістю чекав на його відповідь Бембі.

– Небезпека, – прошепотів він, – небезпека... це щось дуже погане... але що?

Всі троє тремтіли від страху.

Раптом Фаліна крикнула голосно й весело:

– Небезпека – це коли треба тікати! – і прудко стрибнула вбік.

Їй набридло стояти й боятися хтозна-чого. Бембі й Гобо кинулися за нею. І знов почалося...

Вони бігали, пустували, гралися на зеленому шамотливому шовку, яким був покритий луг, і зовсім забули про те незрозуміле й страшне, що турбувало їх кілька хвилин тому.

Невдовзі оленята зупинились і знов зібралися докупи, щоб погомоніти. Вони глянули на матерів. Ті стояли поряд, скубли траву і спокійно розмовляли.

Та ось тітка Ена підвела голову й гукнула:

– Гобо! Фаліно! Час додому...

Бембі теж нагадала мати:

– Зараз і ми підемо...

– Ще хвилинку! – почала просити Фаліна. – Ну хоч трішечки!

Бембі й собі став благати матір:

– Побудьмо ще! Будь ласка! Тут так гарно!

Гобо скромно вторив їм:

– Тут так гарно... ще трішечки...

Ена глянула на матір Бембі:

– Ну що, не казала я тобі? Тепер вони не хочуть розлучатися.

І враз трапилося щось куди значніше й важливіше за все, що пережив цього дня Бембі.

З лісу почувся лункий тупіт, затріщав хмиз, зашелестіло листя, і, перш ніж Бембі встиг нашорошити вуха, з гущавини з шумом, тріском і свистом вибігло двоє незнайомців. Як ураган, промчали вони лугом, потім зникли в лісі, тільки чутно було їхній тупіт, та по хвилі знов з'явилися там-таки, де вперше, й завмерли кроків за двадцять один від одного.

Бембі дивився на них, мов зачарований. Вони були дуже схожі на матір і тітку Ену. Але їхні голови вінчали гіллясті корони в коричневих перлах і білих зубчиках. Бембі мовчки поглядав то на одного, то на другого. Один був нижчий на зріст і корону мав меншу. Другий був велично прекрасний. Він гордо ніс свою голову, на якій високо здіймалися пишні роги, прикрашені чорними й брунатними перлами та розлогими мерехтливими відростками.

– О! – захоплено вигукнула Фаліна.

– О! – тихо повторив Гобо.

Бембі мовчав. Він не міг і слова вимовити.

Та ось ті двоє поворухнулися, повернули врізнобіч і поволі пішли назад у ліс. Більший пройшов майже повз самих дітей, матір і тітку Ену. Величний, прекрасний, з пишною короною, він гордо поминув їх, ні на кого не поглянувши.

Діти боялися навіть дихнути, поки він не зник у гущавині. Вони наважилися глянути одне на одного аж тоді, коли ліс опустив свою зелену завісу за чудовим незнайомцем.

Фаліна перша порушила мовчанку.

– Хто це був? – скрикнула вона, і її тихий, звичайно сміливий голосок тремтів.

Гобо повторив ледь чутно:

– Хто це був?

Бембі мовчав.

Тітка Ена урочисто відповіла:

– Це були батьки.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова