Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Фелікс Зальтен

Бембі

Переклад українською – Олег Журавель
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Казбеков, Н.Ніколаєва

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   

Мабуть, ще з годину вони блукали лісом. Сонце світило крізь гілля все яскравіше, і в лісі ставало все тихіше. Надходив час відпочинку. Але Гобо не відчував утоми. Він швидко йшов уперед, тяжко дихаючи від збудження, навіщось озираючися на всі боки. Він здригнувся, коли в траві шмигнула ласка, й замалим не наступив на фазанів, що лежали, щільно притиснувшись до землі. Коли ж фазани, голосно лопочучи крильми і лаючись, знялись перед ним у повітря, він дуже злякався. Бембі здивувало, яким чужим і сліпим почував себе Гобо в лісі.

Та ось Гобо зупинився і, обернувшись до Бембі з Фаліною, у відчаї мовив:

– Ми не знайдемо матері!

У нього на обличчі знов проступив той смутний вираз, який так добре знала Фаліна.

– Знайдемо, – заспокоїла вона брата. – Скоро знайдемо, Гобо. А може, покличмо її? – всміхнулася вона. – Як колись кликали в дитинстві, пам'ятаєш?

Та Бембі вже рушив далі. Він пройшов ще кілька кроків і нарешті вгледів тітку Ену. Вона спочивала під кущем ліщини.

Тієї миті його наздогнали Гобо з Фаліною. Всі троє зупинились і мовчки дивилися на тітку Ену. Вона тихо підвела голову й глянула на них сонними очима.

Гобо нерішуче ступнув уперед і тихо покликав:

– Мамо!..

Немов від удару грому, тітка Ена вмить схопилася на рівні ноги і наче вкопана завмерла на місці. Гобо кинувся до неї.

– Мамо! – Він хотів ще щось сказати, але не зміг. Мати глянула синові в очі й затремтіла всім тілом на місці. Вона нічого не питала, їй не треба було ні пояснювати щось, ані розповідати. Вона тільки цілувала Гобо в щоки, в губи, в шию, обмивала його всього своїми цілунками, як у ті далекі часи, коли він тільки з'явився на світ.

Бембі й Фаліна залишили їх.

Всі мешканці лісу зібралися на невеличкій галявині, оточеній густим чагарником, послухати розповідь Гобо.

Бембі

Був тут і заєць. Страшенно здивований, він нашорошував вуха, пильно дослухався, мляво опускав їх і зразу ж нашорошував знову.

Сорока примостилась на найнижчій гілці молодого бука й спантеличено дивилася на Гобо. Навпроти, на ясені, неспокійно крутилася сойка й час від часу вражено скрикувала.

Прийшло й кілька знайомих фазанів з дружинами і дітьми. З дива вони витягли шиї і мовчки озирались на всі боки.

Прискакала сюди й білка. Вкрай збуджена, вона то кидалася по стовбуру до землі, то видряпувалася знов на верхівку, то сідала, спершися на свій пухнастий хвіст і виставивши білі груди. Їй весь час хотілось перебити Гобо, втрутитися в розмову, проте всі присутні щоразу суворо зацитькували її.

Гобо розповідав, як він безпорадно лежав у снігу й чекав смерті.

– Знайшли мене собаки, – сказав він. – Собаки – це жахливі звірі, найжахливіші в світі – з кривавими пащами, люті, безжалісні. – Він гордовито окинув усіх поглядом і повів далі: – Ну... відтоді я з ними грався, як рівний з рівними. Тепер ми з ними стали великими приятелями, і мені їх нічого боятись. Та все ж, коли вони починають гавкати, у мене аж у голові паморочиться, а серце аж заходиться від страху. У них не завжди на думці лихе, коли вони гавкають, адже ми приятелі... але їхній голос має якусь жахливу владу.

Він замовк.

– Ну, а далі? – наполягала Фаліна.

Гобо глянув на неї.

– Тоді собаки були б роздерли мене... але тут з'явився Він!

Гобо зробив паузу. Всі затамували подих.

– Так, – сказав Гобо, – з'явився Він! Він гримнув на собак, і ті відразу принишкли. Він крикнув ще раз, собаки покірно лягли йому до ніг. Тоді Він підняв мене. Я закричав. Але Він погладив мене, пригорнув до Себе і обережно поніс...

– А що таке – "поніс" ? – запитала Фаліна.

Гобо поважно й докладно почав пояснювати їй.

– Та це зовсім просто, – перебив його Бембі, ти ж бачила, як білка стрибає з горіхом...

Тут білка нарешті вирішила, що можна втрутитися в розмову.

– Мій двоюрідний брат... – швидко почала вона.

Проте всі відразу ж закричали:

– Тихо! Тихо! Нехай Гобо розповідає далі!

Білці довелося замовкнути. Вона розпачливо притиснула до білих грудей передні лапки й повернулась до сороки, щоб хоч їй розповісти про свого родича.

– То ось... мій двоюрідний брат...

Але сорока просто показала їй спину. А Гобо все розповідав про всілякі дива.

– Надворі холодно, завиває буря, а всередині тихо й тепло, як улітку.

– Гха! – пронизливо скрикнула сойка.

– Надворі дощ ллє як з відра, а всередині не впаде жодної краплини, й ти сухенький.

Фазани витягли шиї і захитали головами.

– Надворі скрізь лежав глибокий сніг, а всередині було тепло, навіть жарко; Він годував мене сіном, каштанами, картоплею, ріпою – всім, чого я тільки забажав.

– Сіном? – здивовано й недовірливо спитали всі гуртом.

– Свіжим, солодким сіном, – спокійно повторив Гобо й окинув усіх переможним поглядом.

На хвилинку запала тиша, і відразу ж почувся голос білки:

– Мій двоюрідний брат...

– Та мовчи ж ти! – накинулись усі на неї.

– Звідки ж Він брав узимку сіно та іншу їжу? – Нетерпляче спитала Фаліна.

– Він його вирощує, – відповів Гобо. – Він може виростити все, що захоче, і має все, що захоче.

– І тобі, Гобо, не страшно було там, у Нього? – не вгамовувалася Фаліна.

Гобо поблажливо посміхнувся.

– Ні, люба Фаліно, анітрішечки. Адже я знав, Він нічого лихого мені не зробить. Чого ж би я боявся? Ви всі вважаєте, що Він лихий. Він зовсім не лихий з тими, кого Він любить, хто йому служить, Він добрий. Напрочуд добрий. Ніхто в цьому світі не може бути добрішим за Нього...

Гобо все ще вихваляв свого нового приятеля, як раптом з чагарника нечутно вийшов старий ватажок.

Гобо не помітив його і вів далі. Проте всі інші побачили старого й завмерли в глибокій пошані.

А той стояв непорушно і уважно дивився на Гобо своїми суворими, великими очима.

– Не тільки Він, а й уся Його родина любила мене, – розповідав Гобо. – Вони гладили мене, давали мені їсти, гралися зі мною...

Враз Гобо замовк, нарешті помітивши старого. Стало зовсім тихо.

І старий спокійним, владним голосом запитав Гобо:

– Що то за знак у тебе на шиї?

Аж тепер усі помітили на шиї в Гобо темну смугу прим'ятого і витертого волосся. Гобо збентежено відповів:

– Це?.. Це слід від банта, який я носив... Це Його бант... І... То велика честь – носити Його бант...

Усі мовчали. Старий довго дивився на Гобо, ніби пронизуючи його наскрізь своїм сумним поглядом.

– Нещасний, – тихо сказав він, повернувся й зник.

Усі були приголомшені. Ніхто не зважувався й слова мовити. Скориставшись цим, білка знову заторохтіла:

– Справді... Мій двоюрідний брат теж побував у Нього... Він зловив його й замкнув... Надовго замкнув... Але якось мій двоюрідний брат...

Проте ніхто не слухав її. Всі розійшлися.

    

Якось до них завітала Марена.

Тієї зими, коли зник Гобо, вона була вже майже доросла, але відтоді її рідко хто бачив – вона трималась осторонь від усіх і ходила завжди глухими стежками.

Марена залишилася такою самою худенькою, як і раніше, й тому здавалася зовсім молодою. Проте вона була поважніша, тихіша й лагідніша за всіх своїх ровесниць.

Дізнавшись від білки, сойки, сороки, дрозда й фазана, що в ліс вернувся Гобо, який зазнав таких дивних пригод, і вона прийшла послухати його.

Мати Гобо була горда й щаслива, що Марена відвідала їх. Взагалі вона стала дуже гордою в своєму щасті. Мати пишалася тим, що весь ліс говорив про її сина, її тішила слава Гобо, і вона вимагала, щоб кожен визнавав його найрозумнішим, найздібнішим і найкращим.

– Що скажеш, Марено? – мовила вона. – Що скажеш ти про Гобо? – І, не чекаючи відповіді, повела далі:– Пам'ятаєш, тітка Неттла мала Гобо за ніщо через те, що він трохи тремтів на холоді... Пам'ятаєш, вона пророкувала, буцімто я не матиму від нього втіхи?

– Ну, вам таки було з Гобо чимало клопоту, – відповіла Марена.

– Та це вже все минулось! – вигукнула мати, здивована тим, що хтось ще може згадувати такі речі. – Ох, мені так шкода бідолашну Неттлу. Так шкода, що вона померла і не може побачити, що вийшло з мого Гобо!

– Так, бідолашна тітка Неттла, – тихо сказала Марена. – Шкода, що її немає серед нас.

Гобо любив слухати, як мати хвалила його. Він купався в тих похвалах, як у теплому сонячному промінні.

– Навіть старий ватажок приходив поглянути на Гобо. – урочисто прошепотіла мати з таємничим виглядом. – Адже він ніколи не з'являється серед нас... А заради Гобо прийшов!

– Чому він назвав мене нещасним? – невдоволено сказав Гобо. – Хотів би я знати, що він мав на думці?

– Облиш, – мовила мати. – Він старий і трохи дивакуватий.

Проте Гобо не міг заспокоїтись:

– У мене все не сходить з думки це слово. Нещасний! Я зовсім не нещасний! Я дуже щасливий! Я побачив і пережив більше за вас усіх! Я краще знаю світ і життя, ніж будь-хто з лісових мешканців. Як ти гадаєш, Марено?

– Так, – сказала вона. – Цього, звичайно, ніхто не може заперечити.

Відтепер Марена й Гобо стали завжди ходити разом.

Бембі шукав старого ватажка. І вночі, й на світанку, і коли схопило сонце, блукав неходженими лісовими стежками, сам, без Фаліни.

Інколи його ще тягло до Фаліни, і тоді він охоче блукав з нею, як і колись, слухав її балаканину, пасся з нею на лузі чи на узліссі; але тепер це вже його так не захоплювало.

Раніше Бембі, коли був з Фаліною, дуже рідко й тільки мимохідь думав про зустріч із старим ватажком. Тепер він розшукував старого, хотів будь-що побачити його і майже не згадував про Фаліну.

Слово, яке старий сказав Гобо, все ще дзвеніло у вухах Бембі. Це слово запало йому в саме серце. Адже Гобо вже спочатку якось прикро вразив його. Щось мучило його в Гобо. Бембі, не знати чому, було соромно й страшно за Гобо.

Коли Бембі тепер траплялося бувати з Гобо, з довірливим і самовпевненим, наївним і пихатим Гобо, йому завжди спадало на думку слово "нещасний".

Він не міг забути цього слова.

Якось темної ночі Бембі зустрів свого давнього приятеля – сича. Удавши, як завжди, на догоду йому, буцімто страшенно наляканий, Бембі раптом вирішив, що сич може стати йому в пригоді. Він спитав:

– Ви часом не знаєте, де зараз старий ватажок?

Сич затуркотів, що навіть у голові не покладає. Проте Бембі помітив, що той говорить нещиро.

– Ні, – сказав він, – я вам не вірю. Ви такий розумний, ви знаєте все, що відбувається в лісі... Не може бути, щоб ви не знали, де зараз старий ватажок!

Сич, що спершу був настовбурчився, почувши таке, притис пір'я до тіла і став зовсім маленький.

– Звичайно, я знаю, – тихо затуркотів він. – Але не можу сказати... Ніяк не можу...

Бембі почав просити його:

– Я вас не зраджу, адже я так поважаю вас...

Сич знов обернувся на гарну, пухнасту, сіро-коричневу кульку, завів свої розумні великі очі під лоба, як завжди коли був у доброму гуморі, й спитав:

– Так-так. Отже, ви справді мене поважаєте? А за що?

– За вашу мудрість, – не вагаючись, щиро відповів Бембі. – За те, що ви такі веселі й привітні. І ще за те, що ви такий майстер усіх лякати. А лякаєте ви дотепно, надзвичайно дотепно! Якби я так умів! Це б мені стало у великій пригоді!

Сич глибоко втопив дзьоб у пір'я – він був щасливий.

– Ну, – сказав він, – я знаю, що старий ватажок любить вас...

– Ви так гадаєте? – скрикнув Бембі, і серце його радісно закалатало.

– Так, я певен, – відповів сич. – Старий ватажок любить вас, і тому я гадаю, що можу сказати вам, де він зараз перебуває... – Сич знов щільно притис пір'я до тіла й став зовсім маленький. – Чи ви знаєте глибокий рів, що поріс вербами?

– Так, – кивнув Бембі.

– А молодий дубняк по той бік рову?

– Ні, – признався Бембі. – Я ще ніколи не був по той бік рову.

– Ну, то слухайте уважно, – прошепотів сич. – По той бік рову є дубняк. Вам треба поминути його. Потім піде чагарник, багато кущів – ліщина, срібляста тополя, глід і вовчі ягоди. А посередині лежить старий, зламаний бук. Там і шукайте його. Під стовбуром. Але не зрадьте мене!

– Під стовбуром?

– Так! – засміявся сич. – Там у кущах є яма. А стовбур лежить якраз поперек неї. Ото в ній ви й знайдете старого ватажка.

– Дякую, – щиро сказав Бембі. – Не знаю, знайду і я старого чи ні, але тисячу разів дякую.

І швидко побіг геть.

Сич нечутно летів слідом, потім раптом пронизливо закричав над самим вухом у нього:

– У-ік! У-ік!

Бембі

Бембі здригнувся.

– Ви злякались? – спитав сич.

– Так... – пролепетав Бембі, і цього разу то була правда.

Сич задоволено протуркотів:

– Я тільки хотів ще раз вам нагадати – не зраджуйте мене!

– Та де там, звичайно, я вас не зраджу! – запевнив його Бембі й помчав далі.

Коли він підбіг до рову, перед ним, як із-під землі, виріс старий ватажок. Бембі здригнувся від несподіванки.

– Мене вже там немає, де ти хочеш шукати, – мовив старий. – Чого тобі треба?

– Нічого... – збентежено пробурмотів Бембі. – Нічого особливого...

По хвилі старий ватажок сказав уже лагідніше:

– Але ж ти шукаєш мене вже не перший день.

Бембі мовчав.

– Учора ти двічі пробіг просто повз мене, – вів далі старий. – І сьогодні вранці теж...

– Чому... – зважився нарешті Бембі, – чому ви сказали так про Гобо?..

– А ти гадаєш, що то була неправда?

– Ні! – палко вигукнув Бембі. – Я відчуваю, що це правда!

Старий ледь помітно кивнув головою, і в очах його світилась така приязнь, як ніколи.

І Бембі спитав, дивлячись у ці очі:

– Але... чому? Я ніяк не можу цього збагнути!

– Досить і того, що ти відчуваєш це. Зрозумієш усе згодом. Прощай.

    

Скоро всі звернули увагу на дивну, легковажну поведінку Гобо. Вночі, коли інші гуляли, Гобо спав. Удень же, коли всі шукали сховку, щоб поспати, Гобо весело шастав лісом, не вагаючись, виходив, коли хотів, з гущавини і спокійно гуляв на лузі після сходу сонця.

Бембі нарешті не витримав і спитав:

– Ти що ж, зовсім не думаєш про небезпеку?

– Ні. – відповів Гобо. – Для мене не існує жодної небезпеки.

– Ти забуваєш, любий мій Бембі, – втрутилася тітка Ена, згорда глянувши на нього, – ти забуваєш, що Він приятелює з Гобо. Тому Гобо може дозволити собі більше, ніж ти чи будь-хто інший.

І Бембі промовчав.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова





Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

© 2015-2020 Валерія Воробйова