Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Фелікс Зальтен

Бембі

Переклад українською – Олег Журавель
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Казбеков, Н.Ніколаєва

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   

Якось Гобо сказав йому:

– Ти знаєш, іноді мене дивує, що тут, у лісі, я їм, коли хочу і де хочу.

– Чому це тебе дивує? Адже ми всі так робимо! – не зрозумів Бембі.

– То ж ви, а то я, – бундючно сказав Гобо. – Я звик, щоб мені приносили їжу і кликали мене їсти.

Бембі співчутливо подивився на Гобо, потім глянув на тітку Ену, Фаліну й Марену. Проте вони всміхалися, захоплені відповіддю Гобо.

– Я гадаю, – мовила Фаліна, – що тобі, Гобо, важко буде звикнути до зими. В нас тут узимку немає ні сіна, ні ріпи, ані картоплі.

– Це правда, – замислено відповів Гобо. – Я про це якось не думав. Не уявляю собі, що тоді буде. Просто жах!

Бембі спокійно сказав:

– Нічого жахливого в цьому немає. Звичайно, буде важко.

– Ну, – хвалькувато мовив Гобо, – якщо мені буде дуже тяжко, я просто знов піду до Нього. Чому я повинен голодувати? Я до такого не звик.

Бембі мовчки повернувся і пішов геть.

Коли Гобо залишився наодинці з Мареною, він заговорив про Бембі.

– Він не розуміє мене, – сказав Гобо. – Думає, що я все ще дурненький, малий Гобо, який був колись. Він досі ніяк не змириться з тим, що я став не такий, як усі. Далась йому взнаки ця небезпека! Бембі, звичайно, бажає мені добра, але зовсім не розуміє, що небезпека існує для нього й таких, як він, а не для мене!

Марена завжди погоджувалася з ним. Вони любили одне одного й були дуже щасливі.

– Ніхто так не розуміє мене, як ти, – казав їй Гобо. – звичайно, скаржитися гріх, мене скрізь шанують. Але ти розумієш мене найкраще. А решта... Хоч скільки я розповідаю їм, який Він добрий, а вони слухають і хоч, може, не думають, що я брешу, проте все-таки вважають Його страшним!

– А я завжди вірила в Нього, – мрійливо сказала Марена.

– Так? – байдуже мовив Гобо.

– Хіба ти не пам'ятаєш, що я говорила того дня, коли ти залишився лежати на снігу? Я сказала, що настане час і Він прийде до нас у ліс, буде гратися з нами...

– Ні, – сказав Гобо. – Цього я не пам'ятаю.

    

Минуло кілька тижнів. Якось на світанку Бембі з Фаліною і Гобо з Мареною зустрілися в рідному чагарнику неподалік від лугу. Бембі з Фаліною щойно вернулися з прогулянки; поминувши старого дуба, вони стали шукати собі місця для відпочинку й тут зустріли Гобо та Марену. Гобо саме хотів іти на луг.

– Будь краще з нами, – сказав Бембі. – Ось-ось зійде сонце, зараз ніхто не виходить із свого сховку.

– Дурниці, – посміхнувся Гобо. – Хай не виходять, а я піду.

І він рушив з чагарника. Марена подалася за ним. Бембі з Фаліною залишилися.

– Ходімо! – сердито сказав Бембі. – Хай робить, що знає.

Вони хотіли вже йти далі.

Та раптом з того боку лугу долинув різкий, застережливий крик сойки.

Бембі враз повернувся й кинувся слідом за Гобо. Він наздогнав його і Марену майже біля дуба.

– Чуєш? – гукнув він.

– Що? – здивовано запитав Гобо.

Сойка знову різко закричала, вже з іншого боку.

– Невже ти не чуєш? – сказав Бембі.

– Ні, – спокійно відповів Гобо.

– Це небезпека! – пояснив Бембі.

Та ось голосно заскрекотала сорока, за нею друга, потім третя. Ще раз закричала сойка, а високо в повітрі закаркали ґави.

Тепер уже й Фаліна почала просити брата:

– Не виходь, Гобо! Там небезпечно!

Навіть Марена стала вмовляти його:

– Будь тут, Гобо! Заради мене побудь сьогодні тут. Адже там небезпечно!

Та Гобо тільки поблажливо посміхався:

– "Небезпечно"!.. "Небезпечно"!.. Яке мені діло до тієї небезпеки?

І враз Бембі запропонував:

– Принаймні, хай тоді спершу вийде Марена, щоб ми хоч знали...

Не встиг Бембі доказати, як Марена вже вискочила з гущавини й кинулася вперед.

Всі троє стояли й дивилися їй услід. Бембі й Фаліна – втамувавши подих, Гобо, – всім своїм виглядом показуючи, що вважає їхнє бажання безглуздим, але терпляче задовольняє його.

Вони бачили, як Марена повільно, боязкою ходою, швидко підвівши голову, оглядаючись на всі боки і обнюхуючи повітря підходила до лугу.

Раптом вона обернулась, високо підстрибнула і, як вітер, помчала назад, у гущавину.

– Він!.. Там Він! – шепотіла вона, тремтячи й задихаючись від жаху. – Я... я бачила Його... Він стоїть там... біля вільхи...

– Тікаймо, – крикнув Бембі. – Мерщій тікаймо!

– Тікаймо. Гобо! – почала благати Фаліна.

Марена ледь чутно прошепотіла:

– Прошу тебе, Гобо, тікаймо... прошу тебе...

Але Гобо не зважав.

– Тікайте, якщо вам так дуже хочеться, – сказав він. – Хто вас тримає? А я піду й привітаю Його!

Спинити Гобо було неможливо.

Бембі, Фаліна та Марена залишилися в чагарнику і з жахом дивились, як Гобо підходив до лугу. Вони не могли зрушити з місця, вражені самовпевненістю Гобо і охоплені страхом за нього. Гобо спокійно стояв на лузі і поглядом шукав вільху. Ось він радісно підвів голову – певно, побачив Його. Саме тієї миті вдарив грім.

Гобо ніби підкинуло вгору, він рвучко обернувся і непевними стрибками кинувся назад у ліс. Коли Гобо досяг чагарника, Бембі, Фаліна й Марена ще стояли непорушно, скуті страхом. Гобо, важко дихаючи, поминув їх і, не тямлячи себе, помчав далі. Тоді вони повернулись, наздогнали Гобо і, взявши його в коло, побігли всі разом у глиб лісу.

Та за хвилину Гобо впав.

Всі миттю зупинилися. Марена біля Гобо, Бембі з Фаліною трохи віддалік, готові щомиті кинутись навтіки.

Гобо лежав з розвернутим боком, стікаючи кров'ю. Він кволо підвів голову:

– Марено... – насилу вимовив бідолаха, – Марено... Він не впізнав мене... – І замовк.

Бембі

У кущах на узліссі щось грізно зашуміло. Марена нахилилася до Гобо:

– Він іде! Він іде, Гобо! Вставай, ти повинен устати!

Гобо ще раз спробував підвести голову, але тільки сіпнув ногами й затих.

З тріском і шелестом розсунулися кущі, і вийшов Він.

Марена побачила Його зовсім близько. Вона тихо відступила назад і кинулася в густий чагарник, доганяючи Бембі й Фаліну.

Біжачи, вона ще раз обернулась і побачила, як Він нахилився над конаючим і схопив його.

Потім почувся скорботний передсмертний крик Гобо.

    

Бембі був сам. Він ішов до річки, що тихо бігла поміж очеретом і старими вербами.

Відколи Бембі вибрав самітнє життя, він дедалі частіше приходив сюди. Тут було мало стежок, і він майже ніколи не зустрічав нікого зі своїх. Бембі дуже змінився останнім часом – став суворішим і похмурішим. Він і сам не розумів, що з ним діється, та, власне, й не думав про це. Лише інколи його полонили якісь плутані думки, і тоді йому здавалося, що життя стало тяжчим і безрадіснішим.

Бембі подобалося стояти на березі й дивитись на спокійний плин води між тихих берегів. Холодний подих хвиль приносив свіжі, гіркуваті запахи, що будили в душі безтурботність і довіру до всього. Бембі стояв і дивився на качок, які плавали купками поміж очеретом. Вони без угаву розмовляли одна з одною, завжди привітно, розумно й поважно. Біля кількох качок плавали зграйки дітей, і вони їх невтомно чогось навчали. Іноді котрась із матерів подавала сигнал тривоги. Каченята миттю кидалися врозтіч – дуже швидко і зовсім нечутно. Бембі траплялося бачити, як малята, що не вміли ще літати, тікали в густий очерет. Посувались вони дуже обережно, не зачіпаючи жодної очеретинки, щоб та не захиталась і не зрадила їх. Бембі дивився, як в очереті то тут, то там повільно снували темні маленькі цятки. Та раптом лунав короткий поклик матері, і каченята вихором мчали назад. За мить увесь табунець уже знов був укупі і обережно плив по чистій воді. Бембі не міг надивуватися спритності качок. Усе це скидалося на фокус.

Якось після одного з таких сполохів Бембі спитав качку-матір:

– А що ж скоїлося? Я уважно стежив та нічого не помітив.

– А нічого й не скоїлось, – відповіла качка.

Іншим разом сигнал тривоги подало одне з каченят. Воно крикнуло, миттю повернулось і, швидко пропливши поміж очеретом до того місця, де стояв Бембі, вийшло на берег.

Бембі запитав його:

– Що сталось? Я нічого не помітив.

– А нічого й не сталося, – відповіло каченя.

Воно навдивовижу вміло обтрусило хвіст, дбайливо склало над ним кінчики крил і знов подалось у воду,

А все ж таки Бембі довіряв качкам. Він розумів, що вони чуткіші за нього, що в них кращий слух і гостріший зір. Коли Бембі стояв біля качок, він відпочивав від свого постійного напруження.

Бембі охоче розмовляв з качками. Вони не верзли всіляких дурниць, як інші його знайомі. Вони розповідали про широкий простір, вітер і далекі поля, на яких ростуть смачні наїдки.

Інколи Бембі бачив, як понад самісіньким берегом, наче барвиста блискавиця, пролітала якась дрібненька істота. Це був водомороз.

– Шр-р-рі! – тихо скрикував він – маленька крилата цяточка. Він виблискував синім і зеленим, мерехтів червоним і то спалахував, то зникав. Захоплений дивним незнайомцем. Бембі гукнув його, щоб поглянути на нього зблизька.

– Шкода, – кинула з густого очерету очеретянка. – Він однаково не відповість.

– Де ви? – спитав Бембі, пильно вдивляючись в очерет.

– Я тут! – весело засміялась очеретянка вже з іншого краю. – Цей похмурий тип, якого ви щойно гукали, ні з ким не розмовляє. Краще й не пробуйте заговорити з ним – нічого не вийде.

– Він такий гарний! – сказав Бембі.

– Але дуже неприємний! – відповіла очеретянка знов з іншого місця.

– Чому ви так гадаєте? – поцікавився Бембі.

Очеретянка відповіла вже з третього кутка:

– Його ніхто й ніщо не цікавить. Хай хоч що трапиться, йому байдуже. Він ніколи не вітається і не відповідає на привітання. Він ніколи не дасть знаку, що наближається небезпека. Він ще ні з ким не перекинувся жодним словом.

– Нещасний... – сказав Бембі.

Веселий, тоненький голосок очеретянки пролунав тепер із заростів рогозу:

– Він, певно, гадає, що всі заздрять його кільком барвам, і не хоче, щоб його хтось розглядів як слід.

– Але ж і ви не дозволяєте поглянути на себе, – сказав Бембі.

Очеретянка зараз же з'явилася перед ним.

– А на що тут дивитись, – просто сказала вона.

Невеличка, але граційна, у скромному, блискучому від води вбранні, неспокійна, рухлива й весела, очеретянка на якусь хвилю показалась Бембі – і вмить її знов не стало.

– Не розумію, як можна так довго залишатись на одному місці. – І вже з іншої купки очерету додала: – Це нудно і небезпечно!

Ще кілька разів то звідси, то звідти чувся її голос.

– Треба рухатись! – весело вигукувала вона. – Як хочеш вижити й бути ситим – треба рухатися!

Шелест трави змусив Бембі насторожитись. Він озирнувся. На схилі майнуло щось червоне й зникло в очереті. І відразу в ніс ударив гарячий, гострий дух – це до річки підкрадався лис. Бембі хотів гукнути, тупнути ногою, та не встиг. Зашелестів очерет, щось шубовснуло у воду, і за мить жалібно закричала качка. Бембі побачив її біле тіло у лиса в зубах і почув лопотіння крил – то качка била лиса по щоках. Потім запала тиша.

Та ось лис вийшов на берег. У пащі він тримав качку. Голова її безсило звисла, крила ще злегка тріпотіли, проте це аніскільки не турбувало лиса. Він скоса насмішкувато поглянув на Бембі й повільно пішов у гущавину.

Бембі стояв непорушно.

У повітря з лопотінням знялися кілька старих качок і полетіли геть від річки. Очеретянка без угаву посилала сигнали про небезпеку, в чагарнику схвильовано щебетали синиці, в очереті снували каченята і жалібно кликали матір.

Понад берегом пролетів водомороз.

– Скажіть, будь ласка, скажіть! – закричали каченята. – Ви не бачили нашої мами?

– Шр-р-рі! – заскрипів водомороз. – Яке мені діло до вашої матері? – І, блиснувши своїм барвистим убранням, зник.

Бембі повернувся й пішов від річки. Він поминув лужок, що густо поріс рутою, буковий гайок, ліщинові зарості й нарешті досяг великого рову. Тут він довго блукав, сподіваючись зустріти старого ватажка. Відколи загинув Гобо, Бембі ні разу не бачив його.

Та ось Бембі здаля помітив старого й кинувся йому назустріч.

Якийсь час вони мовчки йшли поряд. Нарешті старий спитав:

– Ну... часто згадують про нього?

Бембі зрозумів, що той має на увазі Гобо, й відповів:

– Не знаю... я тепер майже завжди ходжу сам... – І нерішуче додав: – Але я... часто думаю про нього.

– Отже, ти тепер сам? – мовив старий.

– Так, – сказав Бембі і очікувально глянув на старого, але той мовчав.

Вони рушили далі. Раптом старий зупинився:

– Ти нічого не чуєш?

Бембі прислухався. Ні, він нічого не чув.

– Ходімо! – гукнув старий ватажок і швидко пішов уперед.

Бембі рушив слідом за ним.

Старий знов зупинився:

– Ти й досі нічого не чуєш?

Цього разу Бембі почув якесь дивне шарудіння. Скидалось на те, що поблизу хтось то нагинав донизу, то відпускав гілку. При цьому щось глухо билося об землю.

Бембі хотів був уже тікати.

– Ходімо! – наказав старий і кинувся бігти в тому напрямку, звідки долинало шарудіння.

Поспішаючи за ним, Бембі наважився спитати:

– А там немає небезпеки?

– Є! – похмуро відповів старий. – Ще й велика!

Незабаром вони побачили кущ, гілля на якому гойдалось то вгору, то вниз, ніби його хтось гнув і трусив. Підійшовши ближче, вони помітили, що саме там крізь чагарник веде стежка.

Під кущем лежав заєць. Він то кидався, то затихав, то раптом знов починав сіпатись, і від кожного його руху на ліщині розгойдувалось гілля.

Бембі

Бембі помітив темну волосину, схожу на вусик у рослини. Туго натягнута волосина вела від гілки вниз, до зайця, і обмотувала його шию.

Мабуть, заєць почув, що хтось іде. Він, як навіжений, підскочив догори, впав на землю, знов підскочив, пориваючись утекти, але відразу ж, безпорадно сіпаючись, покотився у траву.

– Заспокойся! – сказав йому старий ватажок співчутливим, лагідним голосом, що зворушив Бембі до глибини душі. – Заспокойся, це я! Тільки не ворушись! Лежи якнайтихіше!

Заєць послухався. Він завмер на місці і лише тихо хрипів.

Старий ватажок узяв губами гілку, спритно нагнув донизу, наступив на кінець і одним ударом рогів переломив її надвоє.

Потім нахилився над зайцем:

– Лежи тихо, навіть якщо тобі буде боляче, – сказав він.

Повернувши голову набік, він сильно притис один з відростків корони до потилиці зайця, просунув його за вухом глибоко в хутро і почав намацувати петлю. Заєць сіпнувся.

Старий миттю відпустив його.

– Спокійно! – наказав він. – Ідеться про твоє життя!

І знову взявся до роботи. Заєць лежав тихо і тільки хрипів. Поряд, невимовно здивований, мовчки стояв Бембі.

Старий глибоко вдавив рога в заяче хутро і намацав петлю. Він став навколішки і, немов свердлячи, почав обертати голову, просовуючи ріг все глибше під петлю, аж поки та, нарешті, не подалася.

Заєць жадібно хапнув повітря, і відразу ж біль і жах вирвались із його грудей голосним зойком:

– Е... е... е!

Старий знов припинив роботу.

– Ну, мовчи! – лагідно, з докором сказав він. – Мовчи ж!

Його рот упирався в зайцеве плече, ріг стримів між його вухами, і здавалось, що він наскрізь проколов зайця.

– Не будь таким дурним і кинь плакати, – зовсім не суворо бурчав старий ватажок. – Ти що, хочеш лиса сюди приманити? Так? Ото ж то. Лежи спокійно.

І він працював далі – поволі, обережно, зосереджено. Раптом петля свиснула і розпустилася. Заєць випорснув з неї, в першу мить навіть не зрозумівши, що опинився на волі. Він ступив крок і приголомшено присів. Потім стрибнув – раз, удруге, втретє. Спочатку повільно, боязко, а далі прудкіше й прудкіше, і раптом, ошаленівши від радості, шодуху помчав геть. Бембі дивився вслід зайцеві.

– Навіть не подякував! – здивовано вигукнув він.

– Ще не опам'ятався, – сказав старий.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова





Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

© 2015-2020 Валерія Воробйова