Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Фелікс Зальтен

Бембі

Переклад українською – Олег Журавель
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Казбеков, Н.Ніколаєва

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   

Настав час, коли Бембі спізнав смак шовкової трави ніжних пуп'янків і солодкої конюшини. І тепер, коли він тягся до матері, просячи їсти, вона часто проганяла його.

– Ти вже не маленький, – казала вона. А інколи додавала: – Дай мені спокій.

Траплялося навіть, що мати серед дня кидала хижку, не дбаючи про те, йде за нею Бембі чи ні. Інколи й під час прогулянок вона зовсім не звертала на нього уваги.

Якось мати зникла. Бембі не міг збагнути, як це він не помітив, коли мати вийшла. Але її не було. Бембі вперше залишився сам.

Спочатку він тільки здивувався, потім відчув неспокій, далі його охопив страх, який врешті змінився глибокою, безнадійною тугою. Довго лунав його розгублений, сумний поклик. Ніхто не відгукувався, ніхто не з'являвся.

Дарма він прислухався і принюхувався. Нікого не було.

І він знов кликав. Тихо, благально:

– Мамо!.. Мамо!..

Дарма.

Охоплений відчаєм, він побрів, сам не знаючи куди. Спочатку йшов знайомою стежкою, зупинявся, кликав матір і невпевнено рушав далі, зляканий, безпорадний, засмучений.

Він ішов усе далі й далі вже незнайомими стежками і потрапив у якусь зовсім чужу місцевість.

І враз почув два дитячі голоси, що, як і він, гукали:

– Мамо!.. Мамо!..

Він зупинився і прислухався.

Мабуть, це Гобо і Фаліна. Ну звісно, це вони.

Він швидко побіг і незабаром побачив крізь листя дві руді шубки. Гобо і Фаліна! Вони сумно стояли під кущем, притулившись одне до одного, і кликали:

– Мамо! Мамо!..

Почувши шелест у чагарнику, вони зраділи, та як побачили, що це всього-навсього Бембі, не могли сховати розчарування. Все ж таки їм стало трохи легше на серці. А Бембі зрадів по-справжньому: він тепер не почувався таким самотнім.

– Моя мати пішла кудись, – сказав Бембі.

– Наша теж! – жалісно озвався Гобо.

Пригнічені, вони дивилися одне на одного.

– І де вони могли дітись? – спитав Бембі, ледве стримуючи сльози.

– Я не знаю, – зітхнув Гобо. Йому знов стало дуже погано на душі.

Раптом Фаліна сказала:

– Мабуть... вони в батьків.

Гобо й Бембі вражено поглянули на неї. Це чомусь налякало їх.

– Ти так гадаєш?... – тремтячим голосом запитав Бембі.

Фаліна й сама тремтіла, але вигляд у неї був такий, ніби їй відомо більше, ніж вона може сказати. Насправді вона нічого не знала. Фаліна й сама дивувалася, як їй таке спало на думку, буцімто матері зараз у батьків. Проте, коли Гобо й собі спитав: "Ти так гадаєш?", вона багатозначно й таємниче повторила:

– Авжеж, я певна.

Фалінин здогад принаймні заслуговував на те, щоб над ним подумати. Проте Бембі не міг заспокоїтися. Він був занадто схвильований і сумний, щоб над чимось думати.

Він не міг навіть стояти на одному місці й рушив далі. За ним Фаліна та Гобо; всі троє голосно гукали:

– Мамо!.. Мамо!..

Аж ось Гобо й Фаліна зупинилися; далі йти вони не наважувались. Фаліна сказала:

– Навіщо? Мама знає, де ми, лишаймося тут, Гобо, щоб вона знайшла нас, коли прийде.

І Бембі пішов далі сам. Він пробрався крізь гущавину, вийшов на невеличку лісову галявину і раптом ніби вкопаний зупинився на місці...

Там, на протилежному боці галявини, у високій ліщині стояла якась невідома істота. Від неї тхнуло гострим духом, чужим і нестерпно важким.

Бембі не міг звести очей з незнайомця. Той стояв випростаний, дуже високий і вузький, з блідим обличчям, зовсім голим біля носа й очей, страхітливо голим. Нестерпним, холодним страхом віяло від того обличчя, але водночас і якоюсь дивовижною, паралізуючою силою. Для Бембі була тяжка мука дивитись на це обличчя, і все ж таки він не міг звести з нього очей.

Незнайомий довго стояв непорушно. Потім простяг ногу, що була так близько від обличчя, – Бембі спершу навіть не помітив її. І враз він побачив цю страхітливу ногу, випростану в повітрі. – Одного того руху було досить, щоб Бембі мов вітром змело з місця.

Він миттю пірнув у гущавину й наосліп побіг лісом.

Звідкись узялася мати, і вони щосили помчали поряд через кущі й чагарники. Мати, яка знала стежку, бігла попереду, Бембі – за нею.

Так вони бігли, аж поки опинилися перед своєю хижкою.

– Ти... бачив? – тихо запитала мати.

Бембі не міг відповісти, йому забило дух. Він лише кивнув головою.

– Це... був... Він! – сказала мати.

І вони обоє здригнулися.

    

Тепер Бембі дедалі частіше доводилося лишатись самому. Проте він уже не відчував такого страху. Мати зникала, і хоч би він скільки її кликав, однаково не приходила. Та несподівано вона з'являлася й була з ним, як і колись.

Якось уночі, знову покинутий, він блукав лісом. Цього разу він не знайшов навіть Гобо з Фаліною. Світало. Над кущами, на сірому тлі неба, вимальовувалось верховіття дерев. У чагарнику щось зашаруділо, шелест усе ближчав, і раптом з'явилася мати. Вона була не сама. Бембі не встиг розгледіти, хто біг поряд з нею, – тітка Ена, батько чи хто інший. Але матір Бембі пізнав зразу, хоч вона швидко майнула повз нього й зникла в лісі. Бембі почув її радісний крик, і йому здалось, що в її голосі, крім радості, пролунали й нотки страху.

А іншим разом, удень, Бембі довго-довго блукав сам у гущавині, аж поки його охопив розпач і він почав кликати матір. Не те щоб малий злякався: він просто не міг більше терпіти самотності.

Раптом перед ним з'явився один з батьків. Бембі не чув, як він підійшов, тому злякався. Цей старий олень був сильніший, вищий на зріст і гордовитіший за всіх, яких Бембі бачив досі. Його шуба палала темно-рудим полум'ям, але голова вже сріблилася сивиною. Над прищуленими вухами могутньо здіймалася розлога корона, всипана чорними перлами.

Старий олень суворо глянув на Бембі.

– Чого ти кричиш? – спитав він. – Мати зараз не має часу для тебе.

Бембі тремтів від страху, не наважуючись відповісти.

– Ти не можеш побути сам? І не соромно тобі?

Бембі хотів сказати, що йому вже не раз доводилось лишатися самому, проте не міг і слова вимовити. Його взяв страшенний сором. А старий олень повернувся і зник, мов крізь землю провалився. Зник так раптово, як і з'явився. Бембі напружено дослухався, та не почув ані тупоту копиті ані шелесту листя. Тоді він вирішив, що старий олень десь поряд, і з усіх боків обнюхав повітря. Але дарма. Поблизу нікого не було. Переконавшись, що він лишився сам, Бембі полегшено зітхнув. І все-таки йому дуже хотілося ще раз побачитися зі старим оленем і здобути його прихильність!

Бембі нічого не сказав матері про цю зустріч. Та тепер він більше не гукав її, коли вона зникала. Блукаючи на самоті, він думав про старого оленя і палко жадав зустрітися з ним. Він сказав би йому: "Бачите, я більше не кричу".

І тоді старий олень, може, похвалив би його.

Але Гобо й Фаліні Бембі розповів про свою таємницю! Вони слухали його, затамувавши подих: з ними в житті нічого такого не траплялося.

– Ти не злякався? – схвильовано спитав Гобо.

Ще б пак! Бембі злякався, щоправда, не дуже.

– Я б страшенно перелякався, – признався Гобо.

Бембі пояснив, що він не дуже боявся, бо старий олень був надзвичайно гарний.

– Це б мені мало зарадило, – сказав Гобо. – Я, мабуть, не насмілився б і глянути на нього. Коли мені страшно, у мене рябіє в очах, я нічого не бачу, а серце так калатає, що я аж задихаюся.

Фаліна ж, почувши розповідь Бембі, глибоко задумалась і нічого не сказала.

Коли їм знов довелося зустрітись, Гобо і Фаліна кинулись назустріч Бембі. Вони, як і Бембі, знов були самі.

– Ми тебе весь час шукаємо! – вигукнув Гобо.

– Так, – поважно сказала Фаліна. – Ми тепер знаємо з ким ти зустрівся.

Бембі аж підскочив.

– З ким?..

Фаліна врочисто сказала:

– Це був старий ватажок.

– Звідки ти знаєш?

– Від своєї матері, – відповіла Фаліна.

Бембі здивувався:

– Ви розповіли їй про все?

Брат і сестра ствердно кивнули головами.

– Але ж це таємниця! – обурено вигукнув Бембі.

Гобо миттю став виправдовуватись:

– Я не винний. То Фаліна.

Але Фаліна весело гукнула:

– Та годі тобі! Мені хотілося знати, хто то був. Тепер ми знаємо, і так набагато цікавіше!

Це переконало Бембі. Адже йому й самому кортіло дізнатися все про старого оленя. Фаліна розповіла:

– Це найблагородніший олень у лісі. Він ватажок. Немає нікого, хто б міг зрівнятися з ним. Ніхто не знає, де він живе, чи є в нього рідні. Мало кому пощастило хоч раз зустріти його. Інколи проходить чутка, що він помер, і в це вірять – так довго його часом ніхто не бачить. Однак потім він з'явиться на мить, і таким чином усі дізнаються, що він ще живий. Ніхто не насмілюється спитати, де він був. Адже він ні з ким не розмовляє, і ніхто не зважується заговорити з ним перший. Його шляхи нікому не відомі, проте всі знають, що він сходив ліс до найвіддаленіших куточків. Він зневажає небезпеку. Трапляється, що олені б'ються один з одним – інколи жартома, інколи й насправді. А з ним уже давно ніхто не бився. З тих, хто хоч раз колись мірявся з ним силою, нікого вже немає живого. Він – великий ватажок.

Бембі не сердився на Гобо й Фаліну за те, що вони вибазікали матері його таємницю. Він навіть був задоволений, бо довідався так багато важливого.

А все ж добре, що Гобо й Фаліні відомо не все. Так, вони не знають, що великий ватажок сказав Бембі: "Ти не можеш бути сам? І не соромно тобі?" Тепер Бембі радів, що втаїв це: адже Гобо і Фаліна все одно пробовкнулись би, і він став би посміховиськом усього лісу.

Цієї ночі, коли зійшов місяць, повернулася мати – раптово з'явилась під великим дубом край лугу. Вона тихо стояла там і дивилася на Бембі. Він одразу помітив матір і кинувся до неї. Ця ніч принесла Бембі нову подію.

Мати була втомлена і голодна. Цього разу вони не довго гуляли. Мати стала вечеряти на лузі, де здебільшого їв уже й Бембі. Потім вони обоє заходились ласувати молодими пагонами на кущах і незчулись як заглибилися в ліс. Несподівано зашумів чагарник. Перше ніж Бембі встиг усвідомити, що сталося, мати закричала злякано і збентежено:

– А-о... ба-о!

І враз Бембі вгледів, що з-за кущів з великим шелестом і тріском вийшли здоровенні незнайомі істоти. Вони були подібні і до Бембі, й до матері, й до тітки Ени, і до інших його родичів, але такі могутні, такі високі на зріст, що доводилося задирати голову, щоб роздивитись їх. І тоді Бембі теж раптово закричав щодуху:

– А-о... ба-о... ба-о!

Він не розумів, чому кричить, але не кричати не міг.

Гурт поволі минув їх. Три, чотири велетенські незнайомці, один за одним. Наостанку з'явився ще один, найбільший. З його шиї спускалася буйна грива, а голову вінчало ціле дерево. Бембі аж подих перехопило. Його огорнуло якесь дивне почуття, і він закричав на всі груди. Це не був звичайний страх: просто він ніколи ще не здавався сам собі таким малим і мізерним. Навіть мати й та в його очах ніби дуже поменшала. Соромлячись самого себе і водночас тремтячи з жаху, він горлав:

– Ба-о!.. Ба-а-о!

Від крику легшало.

Незнайомці зникли. Мати замовкла. Тільки Бембі ще тремтів і час від часу коротко скрикував.

– Заспокойся, – сказала мати. – Їх уже немає.

– Ох, мамо, – прошепотів Бембі. – Хто це був?

– Не бійся, небезпеки немає, – мовила мати. – Це наші могутні родичі... Вони великі й благородні, ще благородніші за нас.

– І вони нам нічим не загрожують?

– По-моєму, ні, – мовила мати. – Щоправда, кажуть усяке, але я не знаю, чи варто всьому вірити. Мені й моїм знайомим вони не зробили нічого лихого.

– А чого б їм робити нам щось лихе? – вголос міркував Бембі. – Адже вони наші родичі.

Він намагався заспокоїтися, але його й досі ще тіпало.

– Та нічого вони нам не заподіють, – сказала мати. Я сама не знаю, чому їхня поява так мене лякає. Я втрачаю самовладання. Й так щоразу...

Розмова заспокоїла Бембі, але змусила замислитись. Саме тієї миті в гіллі вільхи над ним відчайдушно закричав сич. Проте Бембі так поринув у свої думки, що забув удати наляканого. Сич злетів на нижню гілку й поцікавився:

– Я вас, мабуть налякав?

– Звичайно, – відповів Бембі. – Ви мене завжди лякаєте.

Сич тихо засміявся: він був задоволений.

– Прошу вас, не гнівайтеся, – мовив він. – Така вже в мене вдача. – Він настовбурчився, уткнув носа в пухке пір'я і став схожий на кульку. Обличчя в нього було поважне, але напрочуд гарне.

– Знаєте, – довірливо сказав Бембі, – зовсім недавно я злякався куди більше.

– Що? – невдоволено спитав сич.

Бембі розповів йому про свою зустріч з могутніми родичами.

– Ох, ще мені оці родичі! – буркнув сич. – Я сам маю родичів. Аби тільки де-небудь з'явився вдень, як вони всі враз нападають на мене. І кому ті родичі потрібні? Адже, якщо вони могутніші за вас, вам нічого з ними робити, а як ні, то й поготів. Перших ми не зносимо за гордість, а другі не зносять нас за те ж саме. Не треба мені ніяких родичів.

– Але... я зовсім не знаю своїх родичів, – несміливо сказав Бембі. – Я про них ніколи не чув і оце сьогодні вперше побачив.

– Не турбуйтеся за цей народ, – прохрипів сич. – Послухайте доброї поради, то буде вам краще, – він багатозначно закотив під лоба очі. – Родичі завжди гірші за друзів. Ось ми з вами не родичі, а які добрі друзі, і як це приємно для нас обох.

Бембі хотів щось сказати, проте сич перехопив:

– Ви ще такі молоді, а я маю досвід. Повірте мені! Я розуміюсь на таких речах. А втім, не смію втручатися у ваші родинні справи.

Він глибокодумно закотив очі під лоба і прибрав такого поважного вигляду, що Бембі не посмів заперечити.

Минула ще одна ніч. Настав ранок і приніс жахливу подію.

Він був безхмарний, росяний і свіжий. Щедро вмиті, дужче, ніж завжди, пахли дерева й кущі, духмяні хвилі слав навсібіч луг.

– Пі-і, – сказали, прокинувшись, синиці. Вони запищали тихо-тихо, адже навколо ще стояли сіруваті сутінки. На якийсь час знов запала тиша. Потім звідкись згори почулися хрипкі, тріскотливі голоси ґав, які, прокинувшись, вітали одна одну на верхів'ях дерев. Миттю озвалась і сорока:

– Скре-ке-ке!.. Ви гадаєте, що я ще сплю?

І враз то тут, то там защебетали сотні тоненьких голосів:

– Пі! Пі! Ф'юїть! Ф'ю'їть! Тюі!

Але то були тільки поодинокі голоси, ліс стояв ще скутий сном і сутінками.

Аж ось прилетів чорний дрізд і примостився на верховітті бука. Він вибрав найвищу гілку, з якої було видно все навкруги, кинув погляд на схід, де, стомлене ніччю, спалахувало й оживало блідо-сіре небо, і почав співати. Знизу він здавався невеличкою темною плямою, схожою на зів'ялий листочок, але його пісня бадьоро й радісно лунала над лісом.

Усе ожило. Співали зяблики, вільшанки й щиглики. Гучно лопотіли крильми голуби, перелітаючи з місця на місце. На всю горлянку кричали фазани. З м'яким, але далеко чутним шелестом злітали вони на землю з кущів, на яких ночували, скрикували різким, з металевим відтінком голосом, тоді починали тихо воркотати. Високо в повітрі пронизливо й радісно гукали соколи:

– Йа-йа-йа!

Зійшло сонце.

– Діу, дію! – дзвінко заспівала іволга. Вона літала між гілок туди-сюди, і її жовте кругле тіло блищало в ранкових променях, немов крилата золота куля.

Бембі вийшов з-за велетенського дуба на луг. Луг блищав росою, пахнув травами, квітами й вологою землею, звучав тисячоголосим життям.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова