Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Фелікс Зальтен

Бембі

Переклад українською – Олег Журавель
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Казбеков, Н.Ніколаєва

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   

Петля лежала на землі. Бембі злегка штовхнув її ногою – вона задзвеніла. Бембі злякався. Цей звук відрізнявся від тих, які Бембі звик чути в лісі.

– Він? – тихо спитав Бембі. Старий ватажок кивнув.

Не поспішаючи, вони рушили далі в ліс.

– Запам'ятай це! – сказав старий. – Коли йдеш стежкою – завжди перевіряй гілки; виставляй наперед корону і води нею вгору і вниз, і якщо почуєш отакий звук, негайно вертайся назад. Тієї ж пори, коли ти не носиш корони, будь ще обережнішим. Я тоді взагалі не ходжу стежками.

Бембі напружено про щось міркував.

– Отже, зараз Його тут нема, – глибоко здивований, прошепотів він.

– Ні, зараз Його в лісі немає, – підтвердив старий.

– І все ж таки Він є! – похитав головою Бембі.

– Як це казав ваш Гобо? – глузливо мовив старий. – Хіба не проголошував він Його всемогутнім і всемилостивим?

– А хіба Він не всемогутній? – прошепотів Бембі.

– Так само, як і всемилостивий. – гнівно сказав старий.

– Але ж до Гобо Він поставився добре, – нерішуче промовив Бембі.

Старий зупинився.

– Ти так гадаєш, Бембі? – сумно спитав він. Уперше він назвав Бембі на ім'я.

– Не знаю! – з болем вигукнув Бембі. – Я нічого не знаю!

Старий повільно сказав:

– Учися жити... і будь обережний.

    

Того ранку з Бембі сталося нещастя.

Блідий світанок заповзав у ліс. З лугів устав молочно-білий туман: навколо панувала та надзвичайна тиша, яка завжди передує народженню нового літнього дня. Ще не прокинулись ні ґави, ні сороки, спала й сойка.

Вночі Бембі зустрів Фаліну. Вона дивилась на нього боязко й сумно.

– Я така самотня, – тихо сказала вона.

– Я теж самотній, – нерішуче відповів Бембі.

– А чому ти більше не буваєш зі мною? – покірно запитала Фаліна.

Бембі ніби щось укололо в серце: весела, зухвала Фаліна стала такою сумною і пригніченою. Однак він сказав:

– Я мушу бути сам.

І хоч він хотів вимовити ці слова обережно, щоб не вразити Фаліну, вони прозвучали суворо. Фаліна глянула на нього і тихо запитала:

– Ти більше не любиш мене?

– Не знаю, – так само тихо відповів Бембі.

Фаліна мовчки пішла геть, лишивши Бембі самого. Тепер він стояв під великим дубом край лугу і, сторожко озираючись навкруги, пив ранковий вітерець – чистий, світлий вітерець, який пахнув землею, росою, травою і мокрим деревом. Бембі на повні груди вдихав повітря, йому раптом стало так легко на серці, як давно вже не було. Він весело йшов на луг, засланий білим туманом. І враз ударив грім.

Від страшного поштовху Бембі похитнувся. Нестямившись від страху, він стрибнув назад у гущавину й кинувся тікати. Бембі не розумів, що трапилось, не міг зібрати докупи думки, а тільки біг і біг. Жах стискав йому серце, перехоплював подих. Зненацька його різонув гострий нестерпний біль і щось гаряче, пекуче тонкою цівкою побігло по лівому стегні.

Бембі мимоволі стишив ходу. Ноги в нього обважніли, спина ніби надломилась, і він зсунувся на землю. Як хороше отак лежати й ні про що не думати!

– Вставай, Бембі! Вставай!

Він підвів голову – біля нього стояв старий ватажок і злегка штовхав у плече.

Бембі хотів сказати: "Я не можу", проте старий повторив: "Уставай! Уставай!", і в голосі його було стільки наполегливості й водночас ласки, що Бембі змовчав. Навіть біль на якусь мить ніби затих.

– Уставай! Треба тікати звідси, дитино моя! – квапливо сказав старий; тепер у голосі його бринів страх.

Бембі

"Дитино моя!" Ці слова наче мимоволі вихопились у старого ватажка, але Бембі схопився на ноги.

– Отак! – сказав старий, важко дихаючи. – А тепер іди за мною... Не відступай ні на крок!

Він поспіхом пішов попереду. Бембі рушив слідом за ним, хоч йому страшенно хотілося впасти на землю, заплющити очі і не ворушитись.

Старий ватажок, ніби здогадуючись, що діється з Бембі, все умовляв його:

– Зараз ти мусиш витримати будь-який біль, ти не повинен думати про відпочинок, бо навіть це додає тобі втоми! Думай тільки про порятунок... Розумієш, Бембі?.. Про порятунок... бо загинеш... Думай про те, що Він женеться за гобою... Розумієш, Бембі?.. Женеться і вб'є тебе без жалю... Ну, за мною... так, молодець, Бембі... Вперед... тільки вперед...

Бембі вже не міг ні про що думати. Кожен крок завдавав йому невимовного болю, він уже ледве дихав, у голові паморочилось, у стегні пекло.

Старий ватажок виписував велике коло. Це тривало страшенно довго. Крізь завісу болю й кволості Бембі з подивом помітив, що вони знов опинились біля великого дуба. Ватажок спинився й старанно обнюхав землю.

– Є! – прошепотів він. – Десь тут... Він... і Його собака... Вперед... Швидше вперед!

Вони побігли.

Раптом старий ватажок знов зупинився.

– Бачиш!.. – вигукнув він. – Ось на цьому місці ти лежав...

Бембі побачив витолочену траву й велику калюжу крові, що повільно входила в землю. Старий принюхався:

– Вони вже були тут... Він і собака... Вперед!

І старий повільно рушив далі, знову й знову нюхаючи землю і повітря.

Бембі побачив на листочках кущів і на траві червоні краплини крові.

"Ми вже проходили тут", – хотів він сказати, але не зміг.

– Ну ось! – мовив старий ватажок майже радісно. – Тепер ми зайшли їм у спину...

Ще якийсь час старий ватажок ішов тим самим слідом. – Потім несподівано зробив гак і рушив знов по колу. Слідом за ним, похитуючись, ішов Бембі.

Ще раз, тепер уже з протилежного боку, вийшли вони до дуба, вдруге поминули те місце, де Бембі впав, потім старий ватажок знов змінив напрямок.

– Їж оце! – Він спинився, розгорнув ногою траву і показав Бембі на кілька дрібненьких, темно-зелених, товстих і пухнастих листочків, що росли при самій землі.

Бембі послухався. Листочки смерділи й були страшенно гіркі.

Через якийсь час старий спитав:

– Ну, як ти?

– Краще, – швидко відповів Бембі. Він раптом відчув, що знову може говорити, думки прояснилися, втома спала.

– Тепер ти підеш попереду, – наказав старий. Якийсь час вони йшли так. Аж ось ватажок вигукнув:

– Нарешті!

Бембі здивовано зупинився.

– У тебе перестала йти кров, – пояснив старий. – Вона більше не капає з твоїх ран і не показує Йому і Його собаці шляху до твого життя!

Старий мав виснажений, змучений вигляд, але голос його лунав бадьоро.

– Ну, ходімо! – сказав він. – Тепер тобі потрібен спокій.

Вони досягли широкого рову, якого Бембі ще ніколи не переходив. Старий спустився вниз. Бембі рушив слідом за ним, проте вибратись на протилежний стрімкий схил йому ніяк не вдавалося. Знов почав дошкуляти біль. Бембі спотикався, падав, схоплювався, знову падав і, важко дихаючи, скочувався донизу.

– Я нічим не можу зарадити тобі, – сказав старий. – Але ти мусиш дістатись нагору!

І Бембі вибрався нагору. Тут він відчув пекучий біль у стегні, відчув, що сили його тануть.

– У тебе знову йде з рани кров, хоч і не так, як раніш, – сказав старий ватажок. – Я цього чекав. Але тепер це не зашкодить нам...

Вони повільно йшли поміж височенних буків. Земля тут була м'яка й рівна. Йти було неважко. Проте Бембі знову захотілося лягти й завмерти, не рухаючи жодним м'язом. Далі йти він не міг. У нього боліла голова, темніло в очах, дзвеніло у вухах, все тіло палало. В ньому нічого не лишилось, крім бажання спокою та байдужого подиву від того, що життя його раптом так змінилося. Невже він був колись здоровий і бадьорий?.. Навіть сьогодні вранці... ще кілька годин тому... Тепер це уявлялось йому щастям, далеким, неповторним.

Вони пробиралися крізь молодий дубняк і старий терник. Та ось дорогу їм перегородив величезний потрісканий буковий стовбур.

– Ось ми й прийшли... – долинув до Бембі голос ватажка.

Старий рушив уздовж стовбура, Бембі пішов за ним і впав у якусь яму.

– Ну ось! – мовив старий. – Тут ти можеш лягти. Бембі безсило ліг додолу.

Всередині, під стовбуром, яма була глибша і утворювала невеличку хижку. Чагарник, що густо поріс над входом, надійно затуляв її від стороннього ока. У цій ямі Бембі був схований від усього світу.

– Тут тобі буде безпечно, – сказав старий.

    

Минали дні.

Бембі лежав на теплій землі, над головою в нього біліла запліснявіла кора поваленого дерева. Бембі дослухався до свого болю, який спочатку наростав, дужчав, а потім почав відпускати його, танути, аж поки майже зовсім не затих.

Інколи Бембі вибирався з ями. Він стояв, непевно похитуючись на своїх кволих ногах, тоді робив кілька незграбних кроків, шукаючи їжі. Тепер він їв трави, на які раніше не звертав уваги, просто їх не помічав. А тепер вони раптом стали вабити його, кликати своїм запахом, сповненим якоїсь дивної сили. Те, що Бембі колись нехтував, що викидав, коли воно випадково потрапляло в рот, тепер здавалося йому смачним і запашним. Деяке зілля було йому й тепер бридке, але він змушував себе їсти його – від нього швидко гоїлися рани й прибувало сили.

Бембі видужував, але ще не кидав ями. Тільки вночі він виходив трохи поблукати на волі, а вдень тихо лежав на своїй постелі.

Аж тепер, коли біль уже зовсім ущух, Бембі по-справжньому усвідомив, що з ним трапилося, і великий жах струснув йому душу. Він не міг цього забути, не міг уже безтурботно блукати по лісі, як колись, спокій не повертався в його серце. Бембі лежав у своєму сховку, відчуваючи то незвичайне хвилювання, то страх, то сором, то здивування, то щиру подяку до старого; він був то глибоко засмучений, то безмежно щасливий.

І завжди Бембі бачив коло себе старого ватажка. Спочатку той був з ним день і ніч. Тепер він час від часу залишав його на самоті, а надто коли помічав, що Бембі напружено думає про щось. Але й тоді старий не відходив далеко від ями.

Якось після грозової зливи на землю спустився тихий вечір. Під променями сонця, яке вже ховалося за обрій, урочисто світилося безхмарне голубе небо. У верховітті дерев виспівували дрозди й зяблики, в чагарнику цвірінчали синиці, у траві й на землі під кущами лунав металічний крик фазанів, голосно й радісно сміявся дятел, ніжно туркотіли голуби.

Бембі вийшов із свого сховку. Життя було чудове.

Неподалік, немов очікуючи його, стояв старий ватажок. І вони поволі, пліч-о-пліч, пішли лісом.

Однієї ночі, сповненої шепотінням осіннього листопаду, над верховіттям пронизливо закричав сич. Потім почекав, чи не злякається його Бембі.

Але той ще здалеку помітив його крізь рідке вже листя і лишився спокійним.

Сич злетів нижче і закричав ще пронизливіше. І знов почекав. Проте Бембі й цього разу не звернув на нього уваги.

Сич більше не міг витерпіти:

– Ви не злякалися? – невдоволено спитав він.

– Чому ж, – лагідно заперечив Бембі. – Трохи злякався.

– От-от, – ображено пробурмотів сич. – Тільки трохи. Колись ви, бувало, завжди страшенно лякались. На вас просто дивитись було любо. Чому ж ви сьогодні так мало злякались?

Сич постарів і став ще чванькуватішим та вразливішим.

Бембі хотілось відповісти: "Я й раніш ніколи не лякався, а тільки так казав, щоб зробити вам приємність". Але він вирішив краще змовчати. Йому стало шкода доброго старого сича, і він спробував заспокоїти його.

Бембі

– Може, це тому, що я саме думав про вас, – сказав він.

– Що? – Сич трохи повеселішав. – Що? Ви думали про мене?

– Так, – нерішуче відповів Бембі. – Саме тоді, як ви закричали. А то я, звичайно, злякався б, як завжди.

– Справді? – протуркотів сич.

Бембі ладен був сказати все, що завгодно, аби тільки потішити маленького старого дивака. Хіба від того комусь буде зле?

– Справді, – сказав він. – Я щоразу весь здригаюся, коли зненацька почую ваш голос.

Сич надувся і знову став схожим на м'яку брунатно-сиву пухнасту кулю. Він був щасливий.

– Це дуже приємно, що ви думали про мене... дуже приємно... – ніжно затуркотів сич. – Ми з вами давно не бачилися.

– Дуже давно, – сказав Бембі.

– Ви більш не ходите старими стежками? – поцікавився сич.

– Ні, старими стежками я більш не ходжу, – поволі мовив Бембі.

– Я теж тепер далі вилітаю в світ, ніж колись, – хвастовито кинув сич. Він змовчав, що його прогнав із батьківщини молодий, зухвалий родич. – Не можна ж звікувати віку на одному місці, – додав він і замовк, чекаючи на відповідь.

І Але Бембі вже пішов. Він оволодів мистецтвом старого ватажка зникати раптово і нечутно.

– Це просто обурливо! – розсердився сич.

Він стрепенувся, засунув дзьоб у пір'я на грудях і почав мудрувати сам із собою:

– Ось і йми віри дружбі шляхетних панів. Навіть коли вони такі люб'язні... Одного чудового дня вони втрачають будь-який сором, і тоді опиняєшся в такому безглуздому становищі, як оце я...

Раптом він нагледів мишу і каменем полетів донизу. За мить вона вже пищала в його кігтях. Зганяючи на миші злість, сич спершу роздер її на шматочки, а вже потім швидко з'їв і полетів геть.

"Навіщо мені той Бембі? – думав він. – Навіщо мені взагалі вся та панська компанія? Зовсім ні до чого!"

І він почав кричати – протягло й так пронизливо, що кілька лісових голубів, повз яких пролітав сич, прокинулись і, залопотівши крильми, знялися в повітря.

    

Багато днів поспіль у лісі лютувала буря. Вона зірвала з дерев останнє листя, і тепер вони стояли зовсім голі.

На світанку Бембі йшов до рову, де він спав у ямі разом із старим ватажком.

Хтось покликав його тонесеньким голосочком – раз, удруге, втретє. Бембі зупинився. Згори, з верховіття дерев, блискавкою майнула вниз білочка і миттю опинилась долі перед Бембі.

– То це справді ви! – пропищала вона з благоговійним подивом. – Я відразу впізнала вас, тільки-но побачила, та не могла повірити, що це ви...

– Як ви сюди потрапили? – спитав Бембі.

Веселий білчин писочок вмить посмутнів.

– Немає вже нашого дуба, – жалібно сказала вона. – Нашого чудового старого дуба... Ви пам'ятаєте? О, це було жахливо... Він звалив його.

Бембі сумно похилив голову. Йому було невимовно шкода чудового старого дерева.

– Це сталося так несподівано, – розповідала білка. – Щоправда, всі ми, хто жив на дубі, втекли, але бачили здаля, як Він перегриз дуба велетенським блискучим зубом. Поранене дерево голосно кричало. Страшно було чути той крик... А потім старе чудове дерево впало. Просто на луг... Ми всі так плакали!

Бембі мовчав.

– Але ж, – зітхнула білка. – Він може все... Він усемогутній...

Вона глянула на Бембі великими очима і нашорошила вуха, але Бембі мовчав.

– Ось ми й стали всі безпритульними, – вела далі білочка. – Не знаю, куди розбрелися інші, а я прийшла сюди... Та ще одне таке дерево не скоро знайдеш.

– Старий дуб... – задумливо мовив Бембі. – Я знав його з дитинства.

– Аж не віриться, що це справді ви! – знов почала білка, вже повеселівши. – А всі думали, що вас давно немає на світі. Щоправда, інколи йшли чутки, що ви живі... Часом розповідали, нібито вас хтось бачив... Однак цьому ніхто не вірив. – Білка допитливо глянула на нього. – Та це й зрозуміло, адже ви не повернулись до своїх...

Було видно, з яким нетерпінням чекала білка на відповідь Бембі.

Проте Бембі мовчав. У ньому самому ворухнулась квола, боязка цікавість. Хотілося спитати про Фаліну, про тітку Ену, про Ронно й Каруса, про всіх супутників своєї юності. Але він мовчав.

Білка все сиділа й дивилась на нього.

– Яка у вас корона! – захоплено вигукнула вона. – Просто диво, а не корона! Ніхто в цілому лісі, крім старого ватажка, не має такої!

Колись би ці слова дуже потішили Бембі. А тепер він тільки байдуже мовив:

– Он як? Можливо...

Білка швидко кивнула головою.

– Що я бачу! – раптом здивовано скрикнула вона. – Ви вже починаєте сивіти.

Бембі нічого не відповів і рушив далі в ліс. Білка зрозуміла, що розмову закінчено, і майнула вгору, на гілля.

– Доброго ранку! – гукнула вона навздогін Бембі. – Бувайте здорові! Мені так приємно, що я вас зустріла! Якщо я побачу когось із ваших давніх знайомих, то розповім їм, що ви ще живі. Всі будуть дуже раді!

Від цих слів у Бембі знов защеміло серце. Проте він і тепер нічого не сказав. Ще як Бембі був дитиною, старий ватажок учив його бути самим. Того далекого дня, коли Бембі плакав за матір'ю. Старий тоді підійшов до нього і спитав: "Ти не можеш бути сам?"

Бембі йшов далі.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова





Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

© 2015-2020 Валерія Воробйова