Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн




Фелікс Зальтен

Бембі

Переклад українською – Олег Журавель
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Л.Казбеков, Н.Ніколаєва

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   

Сніг знову вкрив землю. Ліс принишк під товстою білою ковдрою. Лише коли-не-коли чулось каркання ґав, заклопотане скрекотання сороки, тихе, боязке щебетання синиць. Та ось мороз подужчав, і все замовкло, тільки повітря дзвеніло від холоду.

Одного ранку глибоку тишу роздер собачий гавкіт.

Безугавний, квапливий, він швидко покотився лісом то здавлений, то дзвінкий, заливчастий і сварливий.

Бембі

У сховку, під стовбуром поваленого бука, Бембі підвів голову і глянув на старого ватажка, що лежав обіч нього.

– Заспокойся, це нас не стосується, – сказав старий.

Однак тепер і він почав сторожко прислухатися до того, що діялось нагорі.

Стовбур старого бука правив їм за стелю, високі кучугури снігу захищали їх од вітру, а чагарник, мов густа сітка, ховав від пильного ворожого ока.

Гавкіт лунав усе ближче – лютий, засапаний, розпалений. Певно, це був невеличкий собака.

Незабаром крізь гавкіт почулося тихе, болісне бурчання. Бембі стурбовано поворухнувся, проте старий знов заспокоїв його:

– Це нас не стосується.

Вони лишилися лежати в своїй теплій хижці, обережно стежачи за тим, що відбувалось нагорі.

Ось затріщав сушняк, з гілок посипався сніг.

Тепер уже можна було її розгледіти тих, хто біг лісом.

Через замети й кущі, пеньки й корчі стрибав, повз, продирався старий лис.

А слідом за ним мчав собака. Це й справді був невеличкий собака на коротких ніжках.

У лиса була розтрощена передня лапа, а на лопатці вирване хутро. Він тримав поранену лапу перед собою, і на сніг із неї цівкою стікала кров. Лис захекався, в його широко розплющених очах світився жах і напруження. Він не тямив себе від страху, люті, відчаю і знесилення.

Зненацька лис обернувся. Цей маневр так спантеличив собаку, що він аж відступив на кілька кроків.

Лис сів на задні лапи. Бігти далі він не міг. Піднявши вгору поранену лапу, роззявивши пащу, сіпаючи губами, він злісно засичав на собаку.

Проте це не допомогло. Собака не змовкав ані на мить.

– Тут! – лементував він. – Тут! Тут він! Тут! Тут! Тут!

Собака тепер уже гавкав не на лиса – видно було, що він гукав когось іншого, хто був ще далеко звідси.

Бембі, так само як і старий ватажок, розумів, що собака кликав Його.

Знав це й лис. Він сходив кров'ю. На білому снігу червоніла вогненна латка. Над нею здіймалася пара. Лис знесилювався. Його поранена лапа безсило опустилась униз, дотик до холодного снігу завдав лисові пекучого болю. Ось він напружився, знов підняв тремтячу лапу і простяг її перед собакою.

– Пожалій мене... – почав просити він. – Пожалій мене...

– Ні! Ні! Ні! – люто валував собака.

– Прошу тебе, – тихо, покірно благав лис. – Я далі не можу бігти... Настав мій кінець... Відпусти мене... відпусти... Дай хоч померти спокійно...

– Ні! Ні! Ні! – скаженів собака.

Лис став просити ще наполегливіше:

– Адже ми родичі з тобою... Майже брати... Відпусти мене... дай померти серед своїх... ми ж... майже брати... ти і я...

– Ні! Ні! Ні! – стояв на своєму собака.

Тоді лис останнім зусиллям випростався. Його гарненький гостренький писок мляво звис на залляті кров'ю груди, але дивився він у вічі ворогові. Уже зовсім іншим голосом, спокійно, сумно він сказав:

– І тобі не соромно? Зрадник!

– Ні! Ні! Ні! – гукав собака.

– Ти перекинчик! Відступник! – вів далі лис. Його зранене тіло напружилось від ненависті й зневаги. – Шпиг! – сичав він. – Мерзенний шпиг! Ти вистежуєш нас там, де навіть Він ніколи не зміг би знайти... Ти переслідуєш нас там, куди навіть Йому не дістатись. Ти виказуєш нас... своїх родичів... Мене, хоч ми з тобою майже брати... І тобі не соромно отут стояти!

Зненацька з усіх боків залунали голоси.

– Зрадник!– кричали сороки з дерев.

– Шпиг! – вищала сойка.

– Відступник! – свистіла ласка.

– Перекинчик! – сичав тхір.

Вони шипіли, пищали, верещали на всякі голоси, з усіх дерев, з-під усіх кущів. А високо в небі кричали ґави:

– Шпиг! Шпиг!

Усі поспішали сюди, щоб з дерев і безпечних сховків сказати й своє слово. Обурення, яке прорвалося в лисові, збудило і в інших давню злість і ненависть до собаки, а кров, що парувала на снігу перед їхніми очима, додавала їм гніву і змушувала забути страх. Собака огледівся навколо.

– Ви! –– гукнув він. – Чого ви хочете? Що ви знаєте? Про що ви торочите? Всі ви належите Йому так само, як і я! Але я... я люблю Його, я обожнюю Його! Я служу Йому! А ви, жалюгідні, хочете повстати проти Нього! Знайте ж, що Він всемогутній! Він панує над усім! Все, що ви маєте, – від Нього! Все, що тут росте й живе, – від Нього! – Собака тремтів від збудження.

– Зрадник! – пронизливо закричала білка.

– Так! – засичав лис. – Зрадник! Ніде в світі більше немає таких, як ти!

– Немає? – закричав собака. – Брешеш! А кінь, віл, вівця, кури? Майже в кожного з вас є родичі, що обожнюють Його і якнайвірніше служать Йому!

– Мерзотник! – з презирством просичав лис. Такого вже собака не міг стерпіти. Він кинувся на лиса, вп'явся йому в горло, і обоє клубком покотились по снігу. Вони гарчали, хрипіли. Навколо літали жмути шерсті, здіймався сніг, бризкала кров. Та за мить клубок розпався, і лис лишився лежати на снігу, світлим животом догори. Ось він востаннє сіпнувся, витягся й сконав.

Бембі

Собака ж для певності труснув його ще кілька разів, потім, широко розставивши ноги, на весь голос закричав:

– Тут! Тут! Тут він!

Лісові мешканці, охоплені страхом, кинулися врозтіч.

– Жахливо, – тихо мовив Бембі.

– Ще жахливіша їхня віра в те, що тут казав собака, – мовив старий. – Вони вірять у Його всемогутність і все життя не перестають боятися. Вони ненавидять Його, ненавидять самих себе... і гинуть від Його руки.

    

Морози раптом спали, серед зими стало тепло. Земля жадібними ковтками пила талий сніг, і незабаром усюди з'явилися великі темні латки. Чорні дрозди ще не співали, проте, здіймаючись із землі, де шукали черв'яків, або пурхаючи з дерева на дерево, вони протягло й радісно кричали, ніби сповіщали, що незабаром настане й весна. То тут, то там лунав уже сміх дятла, балакучіші стали сороки й ворони, веселіше щебетали синиці, а фазани злітали з дерев і довго, як улітку, стояли на одному місці, чистячи під променями вранішнього сонця своє пір'я і раз по раз вигукуючи різким, з металевим відтінком голосом.

Одного такого ранку Бембі забрів далі, ніж звичайно. На світанку він досяг краю рову. По той бік рову, там, де він колись жив, майнуло щось червонясте. Сховавшись у густому чагарнику, Бембі став стежити звідти. Так, там справді ходив хтось із його роду і, відшукуючи вільні від снігу місця, скуб першу зелену травицю.

Бембі хотів уже був повернутись і піти собі, як раптом упізнав Фаліну. Першим його бажанням було вискочити й покликати її, проте він лишився стояти, наче прикипів до землі. Він так давно не бачив Фаліни! Серце його гаряче забилося. Фаліна ступала поволі, чи то від утоми, чи від смутку. Вона стала схожою на свою матір. "Викапана тітка Ена", – подумав Бембі з якимсь сумним подивом.

Фаліна підвела голову і озирнулася, немов відчувши його близькість.

Бембі знов захотілось піти до неї, проте він і цього разу лишився стояти непорушно, наче не мав сили зійти з місця.

Бембі помітив, що Фаліна дуже змінилася, вона посивіла й постаріла.

"Весела, зухвала, маленька Фаліна, – думав він, – якою гарною і спритною була ти колись!" Вся його молодість раптом ніби пропливла перед ним: луг, стежки, якими водила його мати, веселі ігри з Гобо та Фаліною, славний коник-стрибунець, гарний метелик, бійки з Карусом і Ронно, в яких він завоював Фаліну. Бембі раптом знов відчув себе щасливим.

А там, по той бік рову, повільно, втомлено і сумно, похиливши голову, йшла Фаліна. Бембі дивився на неї з ніжною сумною любов'ю; йому хотілось подолати рів, що так довго розділяв його з нею та іншими родичами, хотілося наздогнати Фаліну, гукнути її і говорити з нею про молодість, про все, що минуло.

Але Бембі тільки сумно дивився, як вона обійшла голий чагарник і зникла.

Він довго стояв так, вдивляючись у далину.

Раптом ударив грім. Бембі здригнувся.

Ударив він по цей бік рову. Не дуже близько, але не дуже й далеко. Потім ще раз і ще.

Кількома стрибками Бембі досяг гущавини. Тут він зупинився й прислухався. Стояла тиша. Тоді він обережно став пробиратися додому.

Старий ватажок був уже біля хижки. Він не сховався всередину, а стояв неподалік від поваленого стовбура і ніби чекав на Бембі.

– Ти чув? – спитав старий.

– Чув, – відповів Бембі. – Тричі гуркотів грім... Він у лісі.

– Так, – кивнув головою старий і, якось дивно наголошуючи на кожному слові, повторив: – Він у лісі. І ми повинні йти туди...

– Куди? – вихопилось у Бембі.

– Туди, – суворо сказав старий. – Туди, до Нього.

Бембі здригнувся.

– Не лякайся, – вів далі старий. – Зараз можна не боячись іти до Нього. Я радий, що можу повести тебе туди... – Він завагався, потім стиха додав: – Перш ніж ми розлучимося назавжди.

Бембі вражено глянув на старого і враз ніби вперше помітив, як той постарів. Голова в нього зовсім побіліла, обличчя схудло, а чудові глибокі очі погасли і мали якийсь тьмяний, зеленкуватий відтінок.

Бембі й старий відійшли зовсім недалеко від свого сховку, як у ніс їм ударив знайомий грізний запах, що завжди навівав такий жах.

Бембі зупинився. Але старий простував далі, назустріч тому запахові. І Бембі нерішуче пішов слідом за ним.

Все більшими хвилями набігав той нестерпний запах, аж у Бембі перехоплювало подих. У голові блискавкою промайнула думка про втечу. Ця думка вмить оволоділа Бембі, і він, наче боячись, що не витримає, майже притулився до старого. А той, не зупиняючись, ішов далі.

– Тут! – сказав нарешті він і ступив убік.

За два кроки від них. у поламаному чагарнику, на витоптаному снігу лежав Він.

У Бембі мимоволі вихопився здушений крик. Нетямлячись від страху, він стрибнув назад і кинувся тікати.

– Стій! – почув він суворий поклик і, озирнувшись, побачив, що старий спокійно стоїть поблизу Нього – нерухомого, поваленого на сніг. Страшенно здивований і зацікавлений, сподіваючись побачити щось незвичайне, Бембі підступив до старого.

Бембі

– Підійди ближче, не бійся, – мовив той.

Він лежав, повернувши набік бліде, голе обличчя. Трохи осторонь на снігу валявся Його капелюх, і Бембі, що не мав ніякого уявлення про капелюхи, вирішив, що Його жахлива голова розкололася навпіл.

На оголеній шиї браконьєра зяяла рана, ніби маленький червоний ротик. З рани ще капала кров і, розтоплюючи сніг, розпливалася широкою калюжею.

– Ось ми стоїмо біля самого Нього... – тихо сказав старий. – Чом же Він не загрожує нам?

Бембі дивився на Нього, чия постать, ноги, шкіра здавалися йому загадковими й жахливими. Бембі дивився в Його нерухомі тьмяні очі й нічого не розумів.

– Бембі, – мовив старий, – пам'ятаєш, що казав про Нього Гобо, що казав собака і в що сліпо вірять лісові мешканці? Пам'ятаєш?

Бембі був такий приголомшений, що не міг і слова промовити.

– Тепер ти бачиш, – вів далі старий, – бачиш на власні очі, що Він лежить на землі, як хтось із нас. Він не всемогутній, як здається мешканцям лісу. Він такий самий, як і всі ми. Пам'ятаєш, собака твердив, ніби все, що живе й росте в лісі, – від нього? Це неправда. Він, як і ми, знає і страх, і злидні, й горе. Він може здолати таких, як ми, але ось і сам лежить на землі, беззахисний, нерухомий. То чому ж Він долає нас, чому Він дужчий за нас усіх? Тому, що Він – великий борець! Ми, олені, мусимо навчитися так любити життя, так боротися за нього, як Він! Старий замовк.

– Ти зрозумів мене, сину? – по хвилі спитав він.

– Так, – тихо відповів Бембі. – Хто любить життя, той мусить боротися за нього.

– Тоді я можу спокійно піти від тебе, – сказав старий.

Він повернувся й рушив уперед. Бембі пішов слідом за ним. Біля високого ясена старий зупинився.

– Далі не йди за мною, Бембі, – спокійно сказав він. – Моя година настала. Лишилося тільки знайти місце, щоб зустріти свій кінець.

Бембі хотів щось сказати.

– Ні, – перебив його старий. – Ні... Кожен повинен на самоті зустріти свою останню годину. Прощай, сину мій... я дуже любив тебе.

    

Цей літній день народився вже зі світанком. Не було ані вітру, ані ранкової прохолоди. Здавалося, що сьогодні сонце зійшло раніше, ніж звичайно. Поспіхом зіп'явшись на небо, воно, мов велетенська пожежа, охопило його сліпучим полум'ям.

Роса на лугах і кущах умить випарувалась; порепана земля мліла від спраги. Проте в лісі ще панувала тиша. Тільки час від часу чувся сміх дятла та безперестанку туркотіли в невтомній ніжності голуби. Бембі стояв на невеличкій галявині, захованій у непрохідній гущині.

Над його головою в променях сонця витанцьовував рій комарів. З ліщинового листя долинуло тихе дзижчання, і повз Бембі неквапливо пролетів великий хрущ. Пронизавши рій комарів, він полинув вище й вище, до верхів'я дерева, на якому він завжди спав аж до вечора. Його крила швидко тріпотіли, а надкрилля блищали на сонці. Рій комарів, що був розділився, щоб пропустити хруща, зімкнувся знов.

Поглянувши на хруща, Бембі рушив своєю дорогою.

– Ви знаєте, хто це? – питали над ним один одного комарі.

– Це старий ватажок, – казали одні. А інші додавали:

– Його рідня давно вже померла. А він ще живе, сам-самісінький.

– Скільки ж він уже живе? – поцікавився маленький комарик.

– Цього ніхто з нас не знає, – відповіли дорослі комарі. – Олені взагалі живуть довго, майже вічно... Може, вони тридцять, сорок разів бачать сонце... ми, комарі, цього не знаємо. У нас життя теж не коротке, але день ми бачимо тільки раз чи двічі...

– А старий ватажок? – спитав комарик.

– Він пережив усіх своїх родичів... він дуже старий... страшенно старий... Він стільки бачив, стільки зазнав, що ми навіть уявити собі не можемо...

Бембі йшов далі. "Комарині пісні, – думав він, – комарині пісні...."

Раптом до нього долинув ніжний, боязкий поклик.

Бембі прислухався й рушив на голос крізь найгустіший чагарник, зовсім тихо, зовсім нечутно, як він тепер ходив завжди.

Знов почувся поклик, наполегливий, жалібний. Ці голоси нагадали Бембі, як він сам колись гукав матір.

– Мамо!.. Мамо!..

На галявинці, щільно притулившись одне до одного, стояли двоє малят у червонястих шубках, брат і сестра, самотні й засмучені.

– Мамо!.. Мамо!..

Перше ніж малята зрозуміли, що трапилось, перед ними постав Бембі.

Вони мовчки, несміливо дивились на нього.

– У матері зараз немає часу для вас, – суворо сказав Бембі. Він глянув у вічі малому: – Ти не можеш бути сам? І не соромно тобі?

Малий і його сестричка мовчали.

Не встигли вони отямитись, як Бембі повернувся і зник у чагарнику.

"Малий подобається мені, – думав він, ідучи лісом далі. – Може, ми з ним ще зустрінемось, коли він підросте... І мала теж гарна. Така була Фаліна в дитинстві".

Бембі йшов усе далі й далі, поки зник у гущавині.

Бембі

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   


Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова