Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Іван Франко

Лис Микита

За редакцією Максима Рильского
Ілюстрації – С.Артюшенко

Зміст

Пісня перша
Пісня друга
Пісня третя
Пісня четверта
Пісня п'ята
Пісня шоста
Пісня сьома
Пісня восьма
Пісня дев'ята
Пісня десята
Пісня одинадцята
Пісня дванадцята

Пісня дев'ята

Лис Микита в своїм замку
По обіді меду склянку
Преспокійно спорожнив,
В кріслі з люлькою дрімає
Суму-горенька не знає,
Зла мов зроду не чинив.

Та постукав хтось до брами.
Вибіг Лис із малюками:
– Ах, Бабаю! Ти оп’ять!
Як же, любий мі, живеш ти?
Від царя, мабуть, ідеш ти?
Що прийшов мені сказать?

– Жив би ти собі щасливо, –
Відповів Бабай журливо, –
Та новини, бач, сумні:
Цар од гніву аж скрегоче,
Смерті він твоєї хоче,
Спорядив війська страшні.

– Ну, – зачулось від Микити, –
Наперед не слід тужити,
Тим погрозам ти не вір.
Друже мій, старий Бабаю!
Ще сьогодні почвалаю
Я з тобою в царський двір.

Там поміряємо сили.
А тепер, мій дядько милий,
Прошу в хату! Вже пора
Підвечіркувать. Аж в лапах
Чую я печені запах,
Що зготовила стара!

Увійшли вони до хати,
Стали гратись лисенята.
 – Бачиш, дядьку, – каже Лис, –
Мінка ловить вже курчата,
Міцько, голова завзята,
Вчора качечку приніс!

– Справді, є чим похвалитись,
Та не треба дивуватись! –
Відповів на те Борсук, –
Удалися в батька діти!
– Так-то, так, а треба вчити,
Не прожити без наук!

Ну, та час нам в путь спішиться.
– Що? – аж скрикнула Лисиця. –
Ти, Микито, знов кудись?
В царський двір? Та бійся бога!
Смерть віщує ця дорога!
Заховайся, схаменись!

І за серце узялася,
І сльозами залилася,
Щоб Микиту не пустить.
Він, її поцілувавши
І від себе відірвавши,
Каже: – Жінко люба, цить!

Краще ворога зустріти,
Ніж у закутку сидіти,
На загибель певну ждать.
Здавна знаю я, дружино:
Все життя – війна невпинна,
Слід же вміти воювать.

Той озброєний рогами,
Той борониться зубами,
Той ногами, той крильми,
Той страшенну має силу,
Той натуру має смілу, –
Чим же боремося ми?

Не вродились ми страшними,
І не бачимо вночі ми
Так я Пугач чи Сова...
Ми не швидкі, як той Заєць,
В нас підмога лиш одна єсть –
Це розумна голова.

Нею треба нам крутити,
Розум треба нам гострити,
Все змірковувати вмить,
Іншим сіті наставляти,
Але добре пильнувати,
Щоб самим не впасти в сіть!

Цар лякає нас війною –
Не охочий я до бою,
В цім одверто признаюсь.
А проте в лиху годину
Небезпеку я зустріну,
Як умію, поборюсь.

Хай кінця нема погрозам, –
В голові я маю розум –
Я до всяких штук привик.
Ех, моя Лисуню мила,
Як брехатиму я вміло!
Аж свербить мені язик!

Попрощались, як годиться,
І потішилась Лисиця,
Але брами всі замкнуть
Наказав Микита й жваво,
А тоді, уліво, вправо
Почвалав з Бабаєм в путь.

Небеса сіяють чисті,
Ліс шумить, тріпоче листя,
Квіти пахнуть – просто рай!
Лис милується красою,
Але з думкою тяжкою
Шкутильга за ним Бабай.

– Дядьку, – каже Лис до нього, –
Кинь усі свої тривоги,
Плюнь, об землю лихом вдар!
Бач, краса в гаю й на полі!
Всюди блиск, тепло і воля!
Хто живий, той нині цар!

Відповів Борсук: – Небоже!
Так брикати – це негоже!
Цар розгніваний, повір!..
Тож надумав штуку втяти –
Зайця голову послати
Через Цапа в царський двір.

– Ха-ха-ха! – зайшовсь Микита. –
Штучка вийшла знаменита,
Дуже нею я горджусь.
Цар голівку попочухав,
Поки правду в ній рознюхав…
Та щоб карі буть – а дзусь!

Нині хто рад жить, не схнути,
Той святим не може бути,
Як в пустині той монах.
Сам пускай у діло зуби,
Як не хочеш, друже любий,
Бути в іншого в зубах.

Заєць той поперед мене
Все стрибав, як навіжений,
Мов дражнив: «Ану, злови!»
Просто в грудях стало тісно.
Хап його я – і незвісно,
Як він став без голови.

Ну, а Цап? Як суд почався –
Він кричить, аж задихався:
«Винен, винен! Най умре!»
А зумів я відбрехатись,
Лізе, клятий, цілуватись...
Хай же чорт його бере!

Що ж, мій гріх, а його шкода!
Вбивство, помста – це ж є мода
Скрізь загальна у звірів.
І сам Лев грабує чисто,
А не хоче особисто,
Шле Медведів і Вовків.

І всміхнувся Лис Микита,
Витяг люльку закурити,
А тоді сказав уп'ять:
– Не журися, мій Бабайку!
Краще от послухай байку,
Що я хочу розказать.

Якось я та Вовк Неситий,
Щоб удома не сидіти,
Мандрувать собі пішли.
От зайшли за ліс, за води,
Ні притулку, ні господи,
Лиш степи, луги були.

Тут нас сонце припікає,
Ба, вже й голод дотискає,
Раптом – зирк. Лоша стоїть!
Та таке гладке та любе,
Що мій Вовк аж гострить зуби,
Шкіра вся на нім тремтить.

У ярку біля Лошати
І Кобила паслась, мати, –
Ну, дитини ж не віддасть.
Каже Вовк: «Піди, Микитко,
Запитай ту шкапу швидко,
Чи Лошати не продасть?»

Уклонивсь я для початку:
«Добридень вам, паніматко,
Дай вам боже вік брикать.
Та й Лошатко пречудове,
А скажіть, чи нам його ви
Не погодитесь продать?»

«Що ж, купуйте, добрі люди,
Якщо вам завгодно буде,
Дуже дешево продам.
Прочитайте лиш значки ті,
Що на задньому копті,
От ви й будете з Лошам».

Ну, не дурень же Микита,
Щоб підходить до копита!
Шкапі я вклонивсь до ніг
Та й кажу: «Спасибі, мати,
Та не вмію я читати».
І до Вовка знов побіг.

«Друже, Шкапа ся лагідна,
І Лоша продати згідна,
Небагато хоче взять.
Треба лиш ціну Лошати
На копиті прочитати...
Жаль, не вмію я читать».

«Дурню! – крикнув Вовк Неситий, –
Кінських літер не зуміти
На копиті прочитать?
Знаю  письмен доволі, –
Недарма ж у вищій школі
Вчився років, певне, з п'ять».

І пішов мій Вовк Неситий
Шкапу за Лоша просити.
А Кобила каже: «На,
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копиті, –
Там написана ціна».

Вовк Неситий нахилився,
До копита придивився, –
Гей, Кобила як брикне,
В лоб як вдарить бідолаху,
Вовк упав з одного маху
І хвостом не стрепене.

Шкапа тут як зарегоче
Та з Лошам як потупоче,
Навіть слід обох пропав...
А Вовчисько з півгодини,
Ніби мрець, серед долини,
Ледве дишучи, лежав.

Далі очі продирає
І довкола поглядає
Ніби там чогось шука...
«Гей, – кажу йому, – Неситий,
Сам Лоша ти з'їв? Лишити
Не хотів мені й шматка?

Обжирайло! Ненаїдо!
Навіть друга до обіду
Ти покликать не хотів?
Але хто ж із нас, Вовчило,
Вмів умовити Кобилу,
Сторгуватися зумів?

Ну, прошу тебе сказати,
Як придбав собі Лоша ти
І яка була ціна?
Ви й не довго торгувались,
По-приятельськи розстались –
Радісна вона пішла.

А проспавсь ти смачно, друже!
По такім обіді дуже
Це корисно на живіт.
Та й умієш же, мій брате,
Ти по-кінському читати.
Справді, чудо на весь світ!»

Так сміявсь я аж до ночі,
Він же, витріщивши очі,
Все лежав та все: «Ах, ах!»
Далі каже: «Буду чесний:
Торг би, певне, був чудесний,
Та дістав я по зубах!»

– Ох, несмішно це, Микито, –
Каже дядько сумовито, –
Правда тут гірка бринить.
А найгірше, що Неситий,
Ворог твій несамовитий,
Рад би був тебе згубить.

– Е, мій дядьку, плюнь на нього!
Не боюсь я дурня того,
Найзлобнішого з істот.
Всіх би рад він взять на муки,
Та короткі в нього руки,
Всіх би зжер – не влізуть в рот!

Пісня перша
Пісня друга
Пісня третя
Пісня четверта
Пісня п'ята
Пісня шоста
Пісня сьома
Пісня восьма
Пісня дев'ята
Пісня десята
Пісня одинадцята
Пісня дванадцята

Автор: ; ілюстратор:

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова