Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Іван Франко

Лис Микита

За редакцією Максима Рильского
Ілюстрації – С.Артюшенко

Зміст

Пісня перша
Пісня друга
Пісня третя
Пісня четверта
Пісня п'ята
Пісня шоста
Пісня сьома
Пісня восьма
Пісня дев'ята
Пісня десята
Пісня одинадцята
Пісня дванадцята

Пісня п'ята

Гу-гу-гу! – в дворі гуділо,
Мов хтозна-яке там діло!
– Лис Микита – двір шумів.
А Микита мов не чує,
Гордо, сміло маширує
Між рядами ворогів.

Перед троном зупинився,
І цареві поклонився,
І такі слова сказав:
– Царю наш, могучий пане!
Я підданець послухняний,
Я на суд твій правий став.

Певен я, що ти в цій справі,
Повелителю ласкавий,
Не повірив брехунам,
Тим, хто всякими плітками
Раді сіяти між нами
Всяке зло на шкоду нам.

– Годі! – крикнув цар сердито. –
Знаю я тебе, Микито!
Годі вже хвостом вертіть!
Ще й базікає за право!
Ні, облеслива прояво!
Нас тобі не одурить!

Глянь, ось Півень у жалобі!
Кіт Мурлика, жертва злоби,
І Бурмило, мій барон,
Пам'ятаєш їхні муки?
Гей, беріть його за руки
І мерщій до суду! Вон!

– Царю, – каже Лис Микита, –
Сам цю справу розсуди ти,
Де, в чому вина моя?
Що Бурмило був упертий
Мед чужий хотів пожерти,
То чи ж тому винен я?

А Мурлика, – боже, боже,
Він ще скаржитися може!
Бач, невинність він сама!
Боягуз! Шахрай! Негідник!
Та й хіба ж для мишок бідних
Конституції нема?

Кажуть: злодій я, мій пане.
А Мурлика ж твій коханий,
Теж не менший горлоріз.
Бо хіба ж не для хижацтва,
Лиходійства, розбишацтва
Він у шпарку ту заліз?

Царю, я підданий вірний, –
Як такий твій гнів безмірний –
То звели мене судить,
Щоб малих злочинців вішать,
І великих тим потішить!
Коли так – не варто й жить!

Та цар Лев не вів і вухом!
І взяли Микиту духом,
І зв'язали, й повели
Стражники до трибуналу;
В трибуналі засідали
Всі старі Цапи й Осли.

Став Микита та й балака,
Та найстарший пан Осляка
Вже п'ять років як оглух.
Присудили: «На галузці
Лису висіть на мотузці,
Поки з нього вийде дух».

Вовк, Бурмило і Мурлика
Як почули це, – велика
Всіх їх радість обняла.
Кажуть: – Ми його й повісим,
Ми зведем рахунки з Лисом,
Хай умре тварина зла!

Лиса вивели. Бурмило
Трах його прилюдно в рило!
– Це за чоботи мої! –
Вовк для гіршої ще муки
Взад скрутив Микиті руки:
– Погойдайся на гіллі!

Кіт Мурлика за залузку
Зачепив міцну мотузку,
Добрий зашморг ізробив,
Крука ще гукнув навмисне,
Щоб Микиті, як повисне
Зараз очі з лоба пив.

Хто лиш жив, глядіть зійшлися,
Як то будуть вішать Лиса;
Стала варта, ніби мур.
Лис іде, як мокра курка,
Ззаду Вовк Неситий штурха,
А Медвідь веде за шнур.

– Постривай, – сказав Неситий, –
Ми відразу задушити
Не гадаємо тебе.
Будеш дриґать ще лапками,
Поки Кріт під дубом ями
У твій ріст не прогребе.

Обернувся Лис до нього:
– Що ж то, – каже він, – міцного
Шнура не знайшлось у вас?
Той би краще вам придався,
На якому погойдався,
Друг наш Кіт в недавній час!

– Замовчи! – ревнув Бурмило, –
Ач, базікає як сміло!
Досі жарти на устах!
Глянь, жде шибениця грізно,
Кайся, поки ще не пізно,
У тяжких своїх гріхах!

От приводять розбишаку
Під призначену гілляку,
На драбину Лис вступив
І, звернувшися до миру,
Він царю вклонився щиро
І ось так проговорив:

– Наступає вже година,
Ох, для всіх звірів єдина:
Скоро вічним сном засну.
Царю наш, тебе благаю,
Ти по давньому звичаю
Просьбу вволь мені одну!

Тут уже близький до гробу,
Хочу виявить всю злобу,
Всі гріхи, що я вчинив,
Із провин заслону здерти,
Щоб ніхто по моїй смерті
Через мене не терпів.

Мовив це, усім вклонився,
Слізьми щирими умився, –
Хто й сказав би, що хижак?
Цар задумавсь на хвилину,
Вгору глянув, та в долину
І сказав: – Хай буде так.

Вдарив Лис себе у груди:
– Признаюся, чесні люди,
Ой, багато я грішив!
Чи є хоч один між вами,
В кого б ділом чи словами
Добру пам'ять я лишив?

Від дитинства сам собою
Я привчався до розбою,
Хоч отець за те й карав,
Бідні кури та утята,
Тяжко серцю пригадати,
Скільки вас я розірвав!

Був ще зовсім молодим я,
А проте, уже на ім'я
Знав Микиту весь наш ліс:
Вже ягнята й козенята,
Що відбігли геть від тата,
Я хапав і в яму ніс.

Біг до зла я шляхом битим!
Побратався із Неситим:
Він учитель мій у злім.
І коли на цій гілляці
Маю я тепер гойдаться,
То його заслуга в тім.

Якось літньою порою
Ми умову між собою
Зав'язали: я дрібне,
Вовк велике красти буде,
А діліть, як чесні люди...
Одурив же він мене!

Скоро прийде час ділиться,
То ніколи, як годиться,
Половини Вовк не брав:
Загарчить – не смій і писнуть!
Сам же, хоч би мусив тріснуть,
Все до крихти пожирав.

А як часом більшу штуку
Нам схопить щастило в руку,
То Неситий як ревне, –
Вже Вовчиця тут з синами!
М'ясо мало не з кістками
Вся сім'я умить глитне.

От я  згадую як нині:
У одної господині
На горище виліз я...
Висів там уже готовий,
Солонини шмат чудовий, –
Ох ти ж, доленько моя!

«Пробирай-но Вовче стріху, –
Я кажу, йому на втіху, –
Здобич миттю я здійму!»
І поліз я на драбину,
Довго мучивсь, поки вкинув
Солонину в рот йому.

Вовк м'ясиво хап – і драла!
І мені ще думка спала
На вечерю курку взять.
Що ж, недовго і шукати:
Бачу – кури, ще й багато,
При стіні рядочком сплять.

Підіпхавшися тихенько,
Обережно, помаленьку
До курей я вже підліз.
Серце б'ється… темно… тихо…
Ой, було ж то все на лихо,
Довело мене до сліз!

Все по правді повідаю:
Думав я, що курка скраю,
А то сильний був індик.
Курка – птиця невелика,
Та попав я на індика,
А індик як здійме крик!

Я зубами в тепле тіло, –
А індик розставив крила,
Дзьобом клюк мене своїм!
Світ мені в очах затьмився,
Я схитнувся, поточився
Та й на землю геп із ним!

Бідна ж ти моя голівко!
Вдвох з індиком на долівку
Я у сіни просто впав,
Гепнув так з усього маху, –
Думав: кожну костомаху,
Мов у ступі, поламав.

Ну, гадаю, цим кінчиться!
Та з сіней, як із в'язниці,
Вийти не було куди.
От запхався я в куточок
І стулився у клубочок:
«Тихо! Лихо пережди!»

Та даремну мав надію!
Чую голос: «Гей, Андрію!
А поглянь-но до сіней!
На горищі щось кричало,
А у сіни щось упало!
Ну, Андрію, стань-но, гей!»

Чути: наймит щось буркоче,
Встав і шкрябає й стукоче, –
Світло він світив, мабуть;
Далі двері відчиняє,
Каганець в руках тримає:
«Що за дідько гримнув тут?»

Зирк – індик по сінях ходить.
– От хто крики тут заводить!
З сідала Індик упав! –
Та в куток він кинув оком:
– Ой! Хазяйко! Ненароком
Гість тут любий завітав!

– Що за гість? – Та Лис Микита!
– Бий, Андрію! – Чим же бити?
Встаньте радше з подушок!
Та удвох собі без труду
Ми погану цю приблуду
Швидко зловимо в мішок!

Поки там вона збиралась,
Наймит зблизька приглядався,
Знай до мене з каганцем.
Я ж сиджу, тремчу, все чую
Та й усе собі міркую,
Як би тут втекти живцем.

Ось хазяйка лізе в сіни;
Того й ждав я, як відчинить
Двері до сіней вона:
Шусть їй прудко попід ноги,
В хату вибіг та й з порога
Просто скочив до вікна.

Шибку висадив з розгону,
Стрічку не одну червону
Я на шкірі здряпонув;
Ну, та вирвався на волю.
Та й садком, а там по полю,
Мов безумний, в ліс махнув.

Довго біг я без упину,
Поки в Вовкову хатину,
Ледве дишучи, добіг.
– Вовче, братику! Загину!..
Дай же м'яса хоч криштину,
Що для мене ти зберіг!

– О, зберіг! – сказав Неситий. –
Тим ти, певно, будеш ситий:
На, і знай дар щедрий мій!»
І – зміркуйте підлу штучку! –
Дав мені дубову ключку:
М'ясо вішають на ній.

Та не плакав я нітрохи:
Славний скарб царя Гороха,
У своїх я мав руках!
Скарб незміряно багатий,
Що навряд його забрати
Хтось би міг у ста мішках.

Лев, про скарб отой почувши,
Насторожив пильно уші.
– Лисе, що це ти верзеш?
Про який там скарб співаєш?
Чи ще й досі скарб той маєш? –
Лис йому на те: – Авжеж!

Царю, – каже, – пане милий,
Перед входом до могили
Я душі не обтяжу,
І чого нізащо в світі
Не сказав би жінці й дітям,
Те тобі я розкажу.

Знай же, царю, в скарбі тому
Золотому, дорогому
Смерть найти собі ти міг.
Не вкради його Микита,
Кров твоя була б пролита,
Від повстання ти б поліг!

Цар, слова почувши дивні,
Враз на ноги скочив рівні
І ревнув: – Що ти сказав?
Що це мелеш знов тепер ти?
Від якої втік я смерті?
Хто мене убити мав?

– Царю, все тобі скажу я,
Про одне лише молю я,
Вислухай мене ти сам.
Лиш тобі й твоїй цариці
Я відкрию таємниці
І Гороха скарб віддам.

– Гей, Неситий, почекай-но!
Розв'яжіть його негайно! –
Крикнув грізно Лев катам.
Ті нерадо розв'язали
Сумно думали-гадали,
Що то він набреше там!

А Микита, волю вчувши,
Свободніше відітхнувши,
– Слава богу! – прошептав. –
Як не хочеться здихати,
Треба вміть як слід брехати! –
З тим перед царем він став.

– Ну, – цар каже, – сядь, Микито,
Сміло все кажи й відкрито,
Та одне затям собі:
Тільки збрешеш, то, їй-богу,
Не за шию, а за ногу
Будеш висіть на вербі!

Пісня перша
Пісня друга
Пісня третя
Пісня четверта
Пісня п'ята
Пісня шоста
Пісня сьома
Пісня восьма
Пісня дев'ята
Пісня десята
Пісня одинадцята
Пісня дванадцята

Автор: ; ілюстратор:

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова