Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Іван Франко

Лис Микита

За редакцією Максима Рильского
Ілюстрації – С.Артюшенко

Зміст

Пісня перша
Пісня друга
Пісня третя
Пісня четверта
Пісня п'ята
Пісня шоста
Пісня сьома
Пісня восьма
Пісня дев'ята
Пісня десята
Пісня одинадцята
Пісня дванадцята

Пісня четверта

Лис собі в вечірню пору
З діточками коло двору
Розмовляючи гуляв, –
Аж тут голос у діброві
Обізвався:  – А, здорові!
Ось до вас я причвалав!

– Ах, Бабай! Це ти, мій дядю?
Всі тобі ми щиро раді.
Новину несеш до нас?
Ти втомився? Ти сумуєш?
Ну, до хати! Заночуєш,
То й балакать буде час.

Всі гарненько привітались,
Про здоров'я розпитались,
Випив вишнячку Бабай.
Сів на призьбі, спочиває.
Лис про царський двір питає:
– Ну, балакай, не зітхай!

– Гей, синашу, схаменися, –
Так сказав Бабай до Лиса, –
Що, подумай, робиш ти?
Нащо ти з послів сміявся?
Може, й справді побоявся
На той царський суд іти?

Я ж гадаю, синку милий,
Що ми знайдемо ще сили
Ворогам заткнути рот.
Все то – голови порожні,
Можеш ти у справі кожній!
Обдурити той народ.

– Правда, дядечку Бабаю, –
Лис йому відповідає, –
Ти мене підбадьорів.
Що ж, піду! Хай всі побачать!
Хто сміється, ті заплачуть.
Цар на ласку змінить гнів!

Хоч на мене він сердитий,
Але знає, без Микити
Царству цілому загин.
Кожне вміє лепетати,
А пораду мудру дати
Вміє тільки Лис один.

І ввійшли вони в світлицю,
Привітав Бабай Лисицю,
Всі засіли край стола.
Лисенята Мицько й Міна
Сіли гостю на коліна,
І розмова враз пішла.

– Дуже лютий цар, Бабаю? –
Каже Лис Микита. – Знаю!
Жаль йому медвежих мук!
Та Медвідь – мій ворог клятий,
І давно уже впіймати
Хтів Бурмила я до рук.

Тому літ ще небагато,
Як Бурмила Лев, наш тато,
Губернатором зробив,
На підгірські наші бори,
Щоб звірячі справи й спори
Всі по правді він судив.

Оттоді-то Вовк Неситий
Зло хотів мені зробити,
А з Бурмилом змову мав, –
І на суд мене, в науку
За одну премудру штуку,
Ніби злодія позвав.

Що за штука? Слухай, друже!
З Вовком раз, голодні дуже,
На поживу вийшли ми.
День. У церкві дзвін десь дзвонить, –
Та нас голод з лісу гонить
Серед лютої зими.

До села ми підбігаєм,
І нюшкуємо, шукаєм,
Де вхопить смачний кусок.
Аж тут сала, м'яса запах,
Що не тільки в носі, – в лапах
Закрутило до кісток.

Тії пахощі на горе,
До попівської комори,
Мов по нитці, довели.
Стали ми довкола нюхать,
Чи безпечно всюди – слухать,
І віконечко знайшли.

Страх тісне було вікно те!
– Лізем, Вовче! – До роботи! –
Каже Вовк, – Ти перший лізь!
Глянь, чи де нема заліза.
За тобою й я полізу, –
Вовк говорить – лізь, не бійсь!

Я проліз, хоч страшно дуже.
«Лізь тепер за мною, друже!» –
Так я Вовкові сказав.
Він голодний був, тоненький,
Ну, та в отвір той вузенький
Ледве тулуб свій пропхав.

А в коморі – боже милий!
Нам аж очі заболіли,
Стільки там добра для нас:
Риби, сала та свинини,
І масної солонини,
Ще й довжезний ряд ковбас!

Став я думать, міркувати,
Як тут господарювати, –
Та мій Вовк немов здурів:
Сало він схопив зубами,
Рвав, кусав і гриз без тями,
Аж давився і сопів.

«Ну, – гадаю, – їж, небоже!
Та для мене це негоже».
Та й  беруся до ковбас.
З жердки легко їх здіймаю,
Крізь віконце викидаю,
Поки всіх отак не стряс.

А за ними й сам плигаю
І швиденько починаю
Всі на шию надівать.
Навантажив, як коралі,
Та й до лісу – далі, далі,
Скарб у яму щоб сховать.

Закопавши, заховавши,
Ковбасу одну ум'явши,
До комори знов біжу.
Прибігаю: Вовк недбало,
Не доївши, кинув сало,
З смальцем розпочав діжу.

– Вовче, Вовче, час до гаю!
З церкви люди поспішають!
Щоб нас тут хто не застав!
Вовк, почувши це, жахнувся,
В дірку прожогом метнувся,
Та вже ледве шию впхав!

Бачиш – повний став, як бочка!
У вікні застряг, лиш очка
Світяться, немов свічки.
Страх відняв у нього мову…
Я ж кричу:  – Чого став знову?
Може, лізти не з руки?

Вовк не тямить вже, що діє!
Лізе в дірку, аж потіє,
Рветься, б'ється та дарма.
Далі з лютої розпуки
Заламав передні руки:
– Лисе, – каже, – сил нема!

– Вовче, – я кажу, – здурів ти,
Чи від смальцю оп'янів ти?
Вилізай, пора нам в гай!
– Ой, не можу, мій Лисуню!
Бачиш, пуза не просуну!
Ой Микито, помагай!

Ну, скажи ти сам, Бабаю:
Що я тут чинити маю,
Як бідасі помогти?
Кину Вовка – може згинуть.
Ліпше, думаю, не кинуть,
Але до попа піти.

Попросить по добрій волі,
Щоб дав пилку і позволив
Більшу вирізать діру.
Думка хитра, та ще й дуже!
– Зачекай, – кажу, – мій друже!
Він кричить: – Скоріш, бо вмру!

Піп якраз, обід кінчивши,
Меду кухликом запивши,
Люльку, ходячи, курив.
У вікно я заглядаю,
Лапою шкряб-шкряб, благаю,
Щоб вікно він одчинив.

Піп поглянув, підбігає…
– Лис у вікна заглядає!
Гей, ловіть його! Біжіть! –
Я й незчувся, а за мною
Слуги, служниці юрбою –
Од вікна відбіг я вмить.

Лемент, крик, біда і горе!
А я просто до комори
Та й сховався під поміст.
Тут погоня надлітає:
– Де він? Де той Лис? – питає. –
Показав нам тільки хвіст!

Втім зирнули – а з віконця
Вовк Неситий проти сонця
Визирає! – Ось він де!
Ой, нещасная головка!
Таж се Вовк! А бийте ж Вовка!
Хай проклятий пропаде!

Вовк їх там не дожидався,
А в комору заховався,
Став якраз проти дверей.
От вони як відчинили,
То Неситий пліг щосили,
Скочив просто між людей.

Тут Неситого побито,
Що не радий був він світу,
Аж допхався ледве в ліс,
І про справу ту немилу
Зараз панові Бурмилу
Він на мене скаргу вніс.

У писанні тім брехливім
Він назвав мене зрадливим,
Про свою ж вину мовчав...
Ну, а, думаєш, Бурмило
Це ясне і просте діло
По закону розібрав?

Де тобі? Суддя той ласий,
Як дізнався про ковбаси,
Що я в лісі заховав,
Як ревне і раз, і вдруге:
– Зараз все віддай, злодюго,
Щоб ніколи вже не крав!

– Ти й віддав? – Бабай питає.
– Що ж було робить, Бабаю?
Хоч пекла у серці злість,
Дав йому штук три тоненьких,
А собі таких грубеньких
Залишив штук сім чи шість.

От Медвідь наш судить справу:
– За побої, за неславу,
Вовче, маєш ковбасу!
Решту я з'їм. Ти ж, Микито,
Рад будь, що тебе не бито!
Марш, бо кості рознесу!

Так-то нас судив Бурмило!
Страх мене це розгнівило!
І присягся я хвостом:
Як його впіймаю в руки,
То за всі ті підлі штуки
Відплачу Ведмедю злом.

Надоспіла і вечеря;
З пір'ям смажена тетеря
Та куріпок штук із п'ять,
Всі гарненько попоїли,
Де про що поговорили
Та й пішли відпочивать.

А як рано повставали,
То й сніданок добрий мали:
Їли сало з часником,
Потім курку, потім гуску,
А скінчили ту закуску
Ще й копченим судаком.

Отоді Микита вбрався
І ласкаво попрощався
З господинею й дітьми:
– Люба жінко, будь здорова!
Час іти мені до Львова,
Тож ключі усі прийми!

Наглядай як слід в коморі,
Бо ті миші красти скорі, –
А про мене не журись!
Нині цар на мене лютий,
Але легко може бути,
Що всміхнеться ще колись.

А ви, діти, не пустуйте,
Поза домом не гарцюйте,
Мамі шкоди не творіть!
Глянь лиш, дядьку, що за звірик
Той Мицунько! Хто повірить,
Що йому ще тільки рік!

І дітей поцілувавши,
Жінці в вухо пошептавши,
Що там ще сказати мав,
Лис Микита, мов у гості,
В Львів, назустріч царській злості
Із Бабаєм почвалав.

Пісня перша
Пісня друга
Пісня третя
Пісня четверта
Пісня п'ята
Пісня шоста
Пісня сьома
Пісня восьма
Пісня дев'ята
Пісня десята
Пісня одинадцята
Пісня дванадцята

Автор: ; ілюстратор:

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова