|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Фарби старого художника
Ірина Прокопенко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Василенко
На околиці невеликого містечка, серед пустирища, зарослого кропивою, двоє друзів – смаглявий Кім, худорлявий та прудкий, і білявий товстунчик Май, бавилися в індійців. Волосся вони розцяцькували півнячим пір'ям, обличчя розмалювали яскравими фарбами, а за зброю правили їм дерев'яні списи.
З криком і гиком хлопці кидались на ворога.
Ворогами в них були зарості кропиви. На пірогах, тобто на двох зв'язаних корчах, «войовниче плем'я» перепливало бурхливу річку – струмок, що протікав між пустирищем і табором «Дружба» на узліссі, а вже потім пригинаючись, поповзом, долали густі лопухи, аби викрасти красуню.
Але красуня, їхня однокласниця Дінка, задавака з веснянками на кирпатому носі, побачивши, що її оточують, зверхньо глянула на «індійців», закопилила губу, кинувши презирливо: «Тю, дурні!» – і пішла, помахуючи порожньою авоською.
Кім і Май перезирнулися: ти дивись яка! Нещодавно, як то кажуть, була «своїм хлопцем», бавились разом. Але відтоді, як побувала в міжнародному таборі «Дружба», розташованому поблизу в лісі, на березі річки, – Дінку наче підмінили. Подумаєш, ну запросили її туди, як відмінницю, що ж з того? Ні, ходить тепер, ніс догори задерши: на них, своїх давніх друзів, навіть дивитися не хоче.
Але Кіма й Мая не так-то легко було збити з пантелику. Якщо вже вони стали на стежку війни, то знайдуть, з ким воювати. Тому Кім запропонував узяти в облогу сад. В тому старому саду була стара дача, де жив старий самотній художник.
Нечутно ступаючи, як справжні мисливці, хлопці обійшли навколо паркану, шукаючи шпарини, в яку можна було б зазирнути.
– Дивись!.. – раптом таємниче зашепотів Кім і припав оком до паркана.
Май теж зазирнув у шпарину й побачив на гнутій лозовій лаві постать у світлому.
– Красуня? – прошепотів зраділо Май, дихаючи в самісіньке Кімове вухо.
– Тс-с-с! – приклав він палець до уст. – Будьмо обережні!
Тим часом постать у світлому, полишивши лаву, рушила алеєю, і Кім із Маєм упізнали в ній господаря дачі. Так, це був старий художник, одягнутий по-домашньому – у довгий кошлатий халат і стоптані пантофлі.
– Ну й красунечка! – пирхнув Май.
Йому одразу розхотілося ґрати в індійців. Він утомився й зголоднів. Але Кім завжди вигадував щось нове, ще більш захопливе, цікаве. Одного разу він вигадав кругосвітню подорож у ваганах під вітрилами з парасольок, коли після зливи не можна було вийти на вулицю, поспіль залиту водою. Правда, їм тоді добряче перепало від батьків, але хто ж знав, що вагани перекинуться?..
Тому Май чекав, що скаже Кім.
– Маю, – почувся притишений Кімів голос, – тобі не здається, що він схожий... – і замовк, стежачи за художником. Довгенько мовчав, аж у Мая забракло терпіння, і він поспитав збуджено:
– На кого? На кого схожий?
– На доброго чарівника.
– Та невже?! – зрадів Май. Йому подобалось, коли Кім вигадував щось цікаве, неймовірне. – Так, так, – згодився він, – дідусь і справді схожий на чарівника.
– Отож-бо, – споважнів Кім, який любив трохи позадаватися. – А що живе, як анахорет, не здалося тобі підозрілим?
Тривожний шепіт Кіма, незрозуміле слово «анахорет», здичавілий густий сад так подіяли на Мая, що він зіщулився й нашорошив вуха, притиснувшись до свого друга.
– Кіме, – невпевнено спитав він, – а що воно таке – «анахорет»? Щось на тхора схоже?..
Кім презирливо осміхнувся, – мовляв, завжди цей Май щось таке скаже, – а тоді пояснив:
– Анахорет – це той, хто живе самотньо, цурається людей. Тут, Маю, мабуть, якась таємниця. І ми повинні розгадати її, правда? Клянись: «Ми розгадаємо таємницю старого анахорета!»
А вислухавши клятву, Кім наказав суворо:
– Вперед! За мною!..
У кожному, навіть найновішому паркані завжди знайдеться діра, крізь яку можна пролізти. А цей паркан навколо старого саду старого художника був ще старіший за свого господаря. Тому друзі без будь-яких труднощів знайшли підходящу діру, пролізли в неї і, пригинаючись, пішли назирці за дідусем.
Художник підійшов до дерев'яної будівлі, що нагадувала повітку з невеликим віконцем, озирнувся навсібіч, немовби відчуваючи, що за ним стежать, і зайшов до приміщення.
Трохи перечекавши, хлопчаки підбігли до віконця. Але воно було наглухо завішене зсередини темною тканиною.
– Бачиш, – прошепотів Кім, показуючи на віконце, – таємниця мороком повита.
– Чого це раптом? – стенув плечима Май.
– Якщо завішено, то не хочуть, щоб бачили... – пояснив Кім. – А чому не хочуть?..
– Може, Кіме, він просто малює там свої картини, га? – Блакитні очі Мая засвітилися насмішкувато.
– «Картини малює!» – скривився Кім. – Картини пишуть, а не малюють. Це раз. А по-друге, де ти бачив, щоб картини писали, затуляючи вікна? – І він наказав рішуче: – За мною, Маю, на дерево! Вікно не до самого верху запнуте.
Дряпаючи коліна й лікті, вони сяк-так видряпались не стару яблуню і, стукнувшись лобами, заглянули зверху у вікно.
Внизу яскраво горіла здвоєна лампа денного світла. На газовій плиті в казанку щось вдоволено й сито булькало. На столі в банках, колбах та іншому посуді поблискувала якась масляниста рідина, стояли ступки різної величини. На стінах висіли жмутки сухих рослин, стовбурчилось коріння. А за столом сидів сам художник, схилившись над мікроскопом. На голові у старого красувалась хустина з вузлом і кінцями, що висіли збоку. «Як у пірата», – зазначив подумки Май.
Зовнішній вигляд художника, вся довколишня обстановка були такими дивними, що хлопчаки на дереві, тамуючи подих, не могли відірватись від шпарини, дивлячись униз.
Художник враз схопився, щось помішав у казанку, потім потовк в одній з численних ступок, заглянув до другої і вдоволено потер руки. Все він робив швидко, незважаючи на похилий вік, рухався з прискоком та ще й приспівував: «Гоп, мої гречаники, гоп, мої білі».
Хлопці перезирнулись, бо не сподівалися побачити старого таким пожвавленим. Ось він, побовтавши рідину в одній з колб, вилив її до скляної банки, – і там забурхало, заклекотіло. Старий потер задоволено руки, вигукнув: «Ага!» Потім опустився в старе крісло, з полегкістю зітхнувши.
– Чого це він? – розгублено прошепотів Май.
– Я ж казав, тут якась таємниця, – відказав Кім.
– А може, дідуган справді чаклун? – Май любив бач ти в усьому щось незвичайне: хмара на небі видавала йому бегемотом, що ковтає сонце, а звичайний корч на березі ставка – драконом. – Дуже наш художник на бабу-ягу схожий: ступочки, лопаточки, лиш помела й не вистачає.
– Тоді вже не баба, а дід-яг, – хихикнув Кім.
Май пирхнув, але тут же злякано затиснув рота рукою. Обоє знову схилилися над вікном. Старий усе так же напівлежав у кріслі й тихо посміхався.
– Він, мабуть, знаєш хто? – прошепотів Кім. – Ну, це як його – ал... ал... алхімік. Чув про таких? Ну, це ті, і на чорній магії знаються.
– Ой, мамочки! – проказав Май: це якраз було йог до вподоби. – Чорна магія – звучить! Сила!
Май змахнув у захваті рукою. Суха гілка, яку він зачепив, відламалася й полетіла вниз. Хлопці відсахнулися од вікна, затамувавши подих. «Все загинуло», – подумали вони разом. Та коли глянули у вікно, обидва, як по команді, розтулили від подиву роти. Все приміщення було залито якимось дивним світлом, воно переливалося ніжними кольорами веселки і тихо бриніло, наче десь грали срібні струни.
– Дивись, Кіме, дивись... – голос Мая тремтів. – Ой, нене, що це?..
Автор: Прокопенко І.; ілюстратор: Василенко А.Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова