Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Микола Сингаївський

Їжакова книжка

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Костянтин Золотов

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7   

Іжачок-рятівничок

Серед літа трапилось. За такої пори, що й не думалось, не гадалось. Лісові галявини суницями пахнуть, бори соснові – терпкою живицею, пагорки – роман-зіллям віють. На землі і в небі тепло хвилями ходить. На ланах жито, пшениця і всяка пашниця сили-соків набираються. У пташиних кубельцях пташенята вивелись. Турбот у батьків побільшало – і діток, і себе нагодувати треба.

Надвечір небо ще тихим та ясним на сон збиралось. Виводило зорі. А вночі не знати звідкіль схопився вітер. І такий несамовитий, нестримний. Не вітер, а буря. Шалена, розлючена – зусібіч налітала, дерева гнула, віття ламала.

І не втрималось гніздо соловейкове. А в тому гнізді пташата малі та невмілі. Разом з ними воно і впало на землю. Наскрізь промокло, аж водою взялось. Добре, що недовго вирувала, вигулювала нічна злива. Вітер поволі вщухав. Змирилась і стихла буря. Відгуркотіла, відгриміла гроза. Тільки відлуння подаленіло. І небо наче випогодилось. Знову зорями зарясніло.

Не барився і їжачок, миттю вийшов на полювання. Земля вся немов проснулась, чи то від грому пробудилась. І тепер вільно та легко дихає духмяним озоном. А зорі висвітлились і промінням аж до землі сягають, на листі, на травах зблискують. Їжакові саме час до роботи братись. Нині є чим поласувати. І равлик, і черв'ячок, і комаха-невдаха попадеться. Пора в дорогу, в пошуки, їжаче.

Ще не встиг їжак находитись та натрудитись, коли це бачить – гніздечко. А в ньому щось ворушиться та попискує, подає голос. Живе хоче жити. І нехай там дощі-хлющі, нехай вітри шаленіють, – птахам звірятам своє робити. Свій рід берегти, своїх дітей доглядати.

– Ні, – вирішив їжачок, – мені тут за сторожа бути, аби чогось лихого не трапилось. Тут багато охочих пташенятами поласувати.

І лисиця не заспиться, і борсук-товстосук, і вужище-повзище – вистачає таких мисливців. То хто ж пташенят врятує, як не я! – наче сам до себе їжачок промовляє.

І непомітно затаївся біля гнізда. Сторож завжди має бути непомітним, зате пильним і мужнім.

Довго довелося чекати ранку. І сторожу, і птахам та пташенятам. Коли чекаєш, то найкоротша хвилина завжди довгою видається. Соловей і солов'їха не спали. Все клопотались та хвилювались коло гнізда свого.

Аж ось і світати почало. Сутінки наче розсунулись. Над землею піднімалась поволі сива, зіткана з темряви завіса. Небо яснішало та висвічувалось, подекуди все частіше мерехтіло промінням.

Птахи дружно взялись до роботи. Мостили нове кубельце, туди-сюди невтомно шугали. Мохом, травою вистеляли гніздечко. Воно, хоч і вологе, а все-таки своє. Своя домівка завжди рідніша.

А їжачок тим часом знав своє діло – уважно пильнував за пташенятами, радіючи за своїх друзів-співунів. Коли це глянь – підповзає до них вуж-птахоїд. Та зась йому до пташенят. Тут їжачок насторожі.

Нашвидку вимостивши гніздо, соловей і солов'їха взялись переносити туди діток, які, напевне, так і не зрозуміли, яке-то лихо їм загрожувало. Найбільше клопоту, найболючішої біди, звісно, батьки відчули. Та ще наш мудрий їжачок-рятівничок. Йому до всього є діло в цьому таємничому для багатьох лісі.

Нарешті все налагодилось. Влаштувались і соловей та солов'їха зі своїм сімейством. Сонце над лісом уже розпалювало багаття. Щедро розсипало проміння на дерева, на землю, і воно грало на краплистому листі, у високих пашистих травах. А ліс чистий, вимитий, викупаний нічною грозою, мінився кольорами, дзвенів пташиним різноголоссям, співом, дзвінкотючими трелями. Дуби-дідугани думали свою прадавню думу. Берези вихвалялись одна перед одною своїм ряснолистим маєвом. Сосни випускали у ріст зеленаві, клейкі свічечки. Все росло, мужніло, набиралось від землі і зросту, і сили. І ніхто не знав у велетенському лісі, що трапилось з непомітним солов'їним гніздом. Воно, як маленька мачина, загубилось у великому зеленому океані. Болючу згадку про те жахіття збережуть у своїх серцях лише батьки-солов'ї. Та хіба ще уважний до всього наш їжачок, якого тільки тепер помітив батько-соловей.

– Дивись, он він під кущем зачаївся! – показав соловей своїй солов'їсі на їжака, що сірим горбиком ледве з трави виднівся.

– Так, це він – рятівник дітей наших, – промовила вона на своїй пташиній мові, – і бувають же такі добродії в світі!

Відтоді солов'ї в нашому лісі співають ще дужче, завзятіше. Співають для всіх. Та найчастіше, мабуть, – для їжачка-рятівничка. До них – солов'їв-батьків – уже прилучились і солов'ята, також співучі та непосидющі. Так виспівують, такі колінця витинають – куди там!

А їжачок залюбки слухає та знає своє рятівне діло. На те ж він і сторож у цьому лісовому царстві, їжачок-рятівничок та й годі.

Сад їжака-садівника

Наша діброва з давніх-давен чомусь зветься Зозулина. Хоч у ній, кажуть, лише одна зозуля й живе, і та ненадовго прилітає. Живе та й живе. Одна та й одна. Хоч і одна, а голосу її всім вистачає. І всім вона мовби роки віщує. Може, на її честь і назвали діброву Зозулина.

Та якось непомітно в нашій діброві цілий острівець саду виріс. А помітили його лише тоді, коли рясно-густо дерева зацвіли. Забіліли, зарожевіли, розлились цвітом серед зелені.

І хто бачив той острівець, кожен дивувався чи замислювався. Звідки взялися тут оці чотири яблуньки та ще п'ять груш? І не дички, а справжні, – як у діда Федора.

Довго думали-гадали: звідки та як виріс такий пишний острівець саду? Ось і перші плоди з'явились, аж зарясніло на гіллі. Налились і соком, і сонцем. І свого солодкого смаку не втратили.

Всі куштували яблука, груші з того лісового саду. І вже дехто називав його: Зозулин сад, бо ж виріс він у Зозулиній діброві.

Та на ту мову-розмову дід Федір лише загадково посміхнувся. Мовляв, чи здогадається хтось, як потрапили оті яблуньки та груші в діброву.

Запитували і в нього: – Звідки ж таке диво взялося?

Та дідусь лише плечима знизував. А про себе думав: подумайте, помізкуйте, як висіялось там зернятко яблуневе чи грушеве.

І найперша радість від розгадки дісталась, як і водиться, Славкові – онуку діда Федора. Похвалився і він дідові, що куштував груші із Зозулиного саду. І що вони такі ж солодкі, такі смачнющі, як і в дідовому саду. І навіть кольором схожі на їхні груші.

– Ну точнісінько такі ж, як і з нашої груші-цукрівки, – запевняв Славко.

– Такі, онучку, такі! – лагідно усміхався дідусь. – Тільки не із Зозулиного саду, а з їжакового. Із саду їжака-садівника. То його робота, усім нам на втіху виросли дерева.

І Славко аж запалився:

– Як же він посадив, дідусю?

І дідусь розповів:

– А справа в тому, хлопче, що їжачок любив поласувати моїми яблуками та грушами. Звечора чи вночі приходив у наш сад. Нанизував на свої вила-голочки плоди, що падали на землю, і ніс до своєї домівки. Звичайно ж, не всі грушки чи яблука їжачок з'їдав. Чимало залишалось у траві, коло його домівки чи на галявці, де він залишав їх. Плоди припадали зів'ялим листям, зачахлою травою. А весною із живого зернятка, що потрапило в землю, проростав пагінець. Виростало деревце – груша чи яблунька. Яке зернятко вже виживе – таке і дерево буде.

Славко довго та уважно слухав дідову розповідь. А потім і сам до діда озвався:

– Тепер, дідусю, вірю, що то їжакова робота. Що то він, нічний трудівник, посадив у діброві острівець саду. І сьогодні я всім розповім, що то сад їжачка-садівничка. Нехай знають, що в нашій Зозулиній діброві росте і плодоносить їжаковий сад.

І віднині наш їжачок ще й садівничок.

Не вмів запитати

Славкова хата край діброви. Подай рукою – і ти вже в гущавині. Під кронами дубів, яворів, беріз, а далі – розлогі кущі ліщини, вільхи, ожинові сплетіння. Десь тут і їжакова схованка. Звідси, напевне, і навідується їжак до їхнього двору.

Мати розповідала, що якось вранці застала його серед курей, що паслись у загорожі та зеренця клювали.

– А як побачив мене, то вмить дременув на город. І вилаз, лише йому відомий, миттю знайшов, нюхом відчув, кудою втікати.

На ту розмову нагодилась бабуся Уляна. І раптом виявилось, що надто частенько зникають курячі яйця із загорожі, де кури несуться. Невідомо, куди пропадають.

– А саме він, їжачок, полюбляє пташині яєчка, – додала бабуся.

Вирішив Славко вислідити, як ото їжакові вдається яйця забирати.

Кілька разів прокидався він ще вдосвіта, а спати лягав опівночі. Та не вдавалось вистежити їжачка-хитрячка. Якраз не приходив. Не потрапляв на очі.

І Славкові подумалось: мабуть, даремно ото намовляють на нього. Не такий він, як про нього думають.

Розмова скоро забулась. І ніхто вже про неї не згадував. Та якогось літнього дня, коли Славко, батько та мати разом снідали, в хату ввійшла бабуся і ще з порога сповістила всім:

– Ага, таки моя правда. Казала ж тоді, що це він сюди внадився яєчка підбирати. Пораюсь, копаюсь я на городі, коли це чую: курка – куд-кудах! Підійшла я до загорожі, а він коло гнізда, їжачисько. А біля нього – тільки шкарлупка. Ось він – ще й жовточком вимастився.

І тут бабуся розгорнула свого фартуха. Їжачок, завмерши, лежав на підлозі. Не ворушився. Лежав, мов клубочок. Мабуть, соромно було, що спіймався на гарячому.

То хіба ж їжачок винний? Як і кожен з нас, він хотів їсти. А що без дозволу яєчка брав, то, мабуть, не вмів запитати.

Їжачок, що танцювати вчився

Травень у лісі, в полі, на лузі – яка то квітуча, співуча, дзвінкоголоса пора. Кожна травинка, стеблинка, кожна гілка квітує, цвітом переливається. Кожна пташка, горопашка, комашка виспівує, голос пробує, росою горлечко прополіскує. А конвалії, дзвоники, струмок чи оте джерельце під пагірком видзвонюють та дзвони по долині розсипають. Так і здається, що вони згори котяться.

Дивишся – не надивишся. Слухаєш – не наслухаєшся. Недаремно кажуть, що літом і качка – прачка. Наче все навколо для неї. Все цвіте, все росте, ніби все з води йде. І сонце в кожній росині, в кожному цвіті райдугою виграє.

То чому ж не співати, чому край свій не величати? Кожному воля, вибирай до смаку пісню, складай ноту до ноти – і зачаровуй світ. А з піснею, з музикою і йому, світові, краще та веселіше. І він мовби вилюднюється, розсіває хмари, небом і землею проміниться, ближчим до серця стає.

То хіба ж можна такому співакові, як соловей, мовчазником жити чи самітником, наче кріт у норі? Живи, звеселяй світ дарованим тобі голосом. Тобі, щасливцю, його природа дала.

У нашій діброві соловей завжди поселяється десь побіля дороги чи путівця. Ще не всі дерева зазеленіли, ще луки та пагорби не всюди травами закосичено, а солов'їний спів уже летить назустріч літу. І він, соловейко, наче прискорює календар природи. З його неповторною піснею і сонце стає щедрішим. І земля кожною квіткою усміхається, до солов'їного співу тягнеться.

Слухає їжачок-лісовичок той спів, ту зачудовану музику – і ноги самі до танцю просяться. Не всидіти, не втриматись йому.

– Не раз бачив сам, не однораз і подовгу спостерігав, як їжачок танцювати заходився, – каже нам знайомий лісник, дід Федір. – Зачує солов'я – і враз почне бігати, метушитись. А коли вже розійдеться, коли запалиться музикою, – не зупиниш. Всім тілом здригається. Всі голки на ньому ворушаться, аж підстрибують. Така, напевне, природа у нашого їжачка – він і до співу, і до танцю охочий... – продовжував дід Федір. – Хоч, на жаль, і не дано йому таланту до танцю. Та їжачок душею відчуває його. Концерт, та й годі, – додає, усміхаючись, лісник. – Це ж подумати тільки: таке мале, колюче та незграбне, а й воно музику відчуває, танцювати хоче.

Отаке розповідають про їжачка-землячка.

Кажуть, хто не йде гаєм, – неодмінно зупиниться. Чи соловейка послухати, чи на їжака подивитись, як ото він танцювати вчиться. А може, і тим, і другим помилуватись. Відчути, що танок і спів – то потреба душі людської. Та й де ж іще таке бачено, щоб їжак танцювати вчився, а соловей саме для нього виспівував і тільки. Така у нас весела, привабна для кожного діброва. Просто не діброва, а весняний театр пісні і танцю. І запрошують до нього давні наші друзі – їжачок та соловей.

Може, тому соловейко і селиться неподалік людського путівця чи стежки, щоб його пісня до всіх долітала, кожного чарувала. І як тільки він прилітає, як тільки з'явиться та подасть голос, – то вся діброва, кожне дерево, найменший кущик наче підспівують йому.

І не втримується наш їжачок-землячок. Кидається в танок. Починає таке витинати, що диву даєшся. І вихилясом, і навприсядки, і колом-перебором.

– Концерт, та й годі, – знову повторює дід Федір. – Вік прожив, а такого не доводилось бачити. Вже не одні підошви на цій дорозі стоптав, а оце вперше зустрів. Дивлюсь, а він таке виробляє, таке витинає, ну прямо тобі артист.

А може, тому і подружили вони, що обидва великі артисти – соловейко і їжачок?

Подружились пісня і танок, без яких і птиця – не птиця, і людина – не людина, і їжак – не мастак.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова