Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Микола Сингаївський

Їжакова книжка

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Костянтин Золотов

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7   

Як їжачок над лугом літав

Де це бачено, де це видано, щоб їжак та літав. А воно ж таки було. І в пам'яті не пропало, у воді не втопилось, надовго залишилось у лісових розмовах та в переказах. Збирав якось їжак-бережак листя. До зими готувався, постелю собі вистеляв. А осінь тоді була пишна та барвиста. Листя, мов рясний дощ, осипалось, райдугою переливалось. М'яко та густо землю застеляло, щоб їй було взимку тепліше.

Ото їжачок лягає на землю та качається, борюкається. А листя на його сиві голки все настромлюється, нанизується. Отак назбирає він листя та й несе до старого дуплястого пня – до своєї домівки. Несе, наче золотий стіжок везе.

Скине його на купку, спочине трохи та й знову за роботу. Бо ж любить їжачок зимувати у теплій м'якій постелі. Так він збирав та звозив, збирав та звозив пахуче, сяюче, аж тепле, осіннє листя.

Одного разу назбирав-наколов на свої голки-шпичата височенну, вищу за себе, хуру листя. Тільки вирушив додому, коли це звідки не взявся – схопився вітер. Та не просто вітер, а вітрюган злющий, несамовитий. Закружляв, засвистів. Такий рвучкий та шалений, що все на своєму шляху змітав, зривав, підхоплював на дужі вітряні крила.

Підхопив зухвалий вітрисько і той листяний стіжок. Та разом з їжачком. І полетів їжачок-лісовичок над лугом-виднокругом. Страх, як налякався з того льоту. Бо ж трапилось із ним таке вперше.

На щастя, неподалік діброва була. І кремезні, ще зеленочубі дуби стали супроти вітру. Зупинили його. А їжачок спокійно та легко приземлився на листя. Розплющив очі, отямився, – не так уже й залетів далеко. А літав же довгенько. Чи, може, так примарилось.

Але ще довше він дивувався з того дива. І таке відчуття було, що хтось ніби на крилах здіймає його все вище і вище. А з висоти всю землю видно йому. І навіть його нору-домівку, що під розлогим кущем калини. А ще видалось, наче все до нього летить та наближається. Дивина, та й годі.

Коли це було – давно за водою упливло. Але й нині, напевне, їжачок згадує свій політ, і сам від того дивується.

Їжачок – сто колючок

А чому саме сто? Не більше і не менше, а рівно сто. І хто ж то так довго рахував, поки, нарешті, склав? Десять до десяти, та ще десять, та ще і ще... Хто ж такий розумник, що лічити і додавати вміє? Хтозна. Та як би там не було, а прозвисько залишилось: їжачок – сто колючок. Не більше і не менше.

Запитали у зайця – найближчого друга їжакового. Та заєць тільки вухами розвів:

– Знати – не знаю, але друг мій багатий на колючки. Це вже я достеменно скажу. Запевняю вас – колючок у нього набагато більше.

Запитали у лисиці. Вона не лише додавати, а й віднімати здатна. Особливо, коли у когось для себе віднімає.

– Ох, ці колючки, – заздро мовила кмітлива лисиця. – Та їх і в тисячу не вбереш. У їжака колючок, як пір'я в курки, – аж сердячись, додала вона. – Але ж у курки чи в гуски пір'я м'якеньке, а тут одні шпигачки.

Довелося запитати у вовка. Та на таке неприємне для сіроманця запитання вовчисько тільки зубами клацнув:

– Скільки не є – то всі їжакові. Але знаю, що їх більше, ніж у мене зубів. І всі його колючки гостріші.

Запитували в борсука. Хотіли у крота спитати, але той чомусь давно не з'являється на світ.

Нарешті запитали у самого їжачка-лісовичка. Їжачок спочатку ніби знітився:

– І кому яке діло до моїх колючок. Скільки та скільки...

А потім фиркнув – і відповів голосно, мужньо, аби всі чули:

– Ворогам вистачить. Кожній гадючці – по колючці.

Сказав і замовк їжачок – сто колючок.

Їжакова ночівка

Веселе та пишне літо все догоджало їжакові:

– Я тобі, їжаче, найм'якшу, найпахучішу траву постелю. Під голову теплого сіна в подушечку покладу, а вкрию лататтям, рогозою, листям папороті. Ляжеш, їжаче, та хоч раз досхочу виспишся.

Настала ніч – не спиться їжакові. Хоч повіки медом змасти, хоч криком кричи, хоч камінцем мовчи, – не спиться та й годі. Недаремно ж кажуть: їжачок – тварина нічна, що тут поробиш. Ніч найкраща пора для полювання. Все навколо поснуло: малеча всіляка спить, комашня, пташина різна задрімала, звірі, дуби-дідугани і ті сплять. А їжакові – справжня тобі розкіш. Ніхто зайвий не шастає, ніхто не заважає, – полюй та ласуй. Тому і не спиться їжаку-трудівнику.

Барвиста, запашиста осінь і собі не раз їжака вмовляла:

– Я тобі, їжаче, такого пуховичка постелю, – будеш наче в купелі відпочивати. А що вже сни насняться, – яблуневі, грушеві, до щему терпкі та солодкі. Дивись – не надивишся, розказуй – не розкажеш таких кольорових та щемливих снів.

І радий заснути їжачок. Думав-гадав, намагався задрімати, – не спиться. І сон його не бере. В саду важучі, повносокі яблука – гуп та гуп. Наче земля відлунює. А груші-медунки ще глухіше – жух та жух. Нападало їх сила-силенна, ніде ступити. Хоч бери та возом вези. А які пахощі розлиті довкіл, – голова обертом іде, серце завмирає. У таку ніч тільки нероби та лінтюхи сплять. А їжакові треба і про завтрашній день подбати. І на зиму харчу заготувати. Не до сну, не до відпочинку Їжаку-трудівнику. Зима спитає, де літував, де осінь осінював. Хоч і засинає він на всю зиму, але запас біди не чинить.

А зима ще не встигла навіть снігом війнути. Ще тільки вітром північним шугнула, у верхів'ях дерев зашуміла, загомоніла.

Дивись, де й подівся наш їжачок. Ніхто йому не догоджав, ніхто не вмовляв заснути чи відпочити. Забрався їжачок у своє кубельце. Вмостився якнайзручніше. Та й заснув непомітно. Шугайте, вітри. Кружляйте, шаленійте, заметілі. Їжакові все одно до весни спати. Співайте йому снігову, посріблену інеєм пісню. Колискову білої зими.

Їжак і вітер

Якось вийшов зі своєї затишної домівки їжак, і здалось йому, що в лісі темно та непривітно. Недовго думаючи, їжак пішов на луг погуляти. А на лузі вітер шаленіє – рвучкий, летючий, непосидючий. У кожну нірку, в кожну щілину, під кожен пагорбок залітає. Листя зриває, найменшу травинку до землі згинає.

Хто не просив шаленого вітра стишитись, вгамуватись – не слухається, не чує навіжений.

Зупинив їжак це схарапуджене вітрисько та й каже:

– Слухай, вітре, і чого ти такий розбишака, такий гультяй-неспиняй? Чи не пожалів би ти мене, їжака старого. Щоб я на свої голки не обпирався, а вільно йшов по землі.

Засміявся, аж зареготався вітер з їжакової мови. Та все ж послухався:

– А чого ж, їжаче-дрижаче, як для тебе, то можу й стишитись. Гуляй собі на здоров'я. Може, колись тобі ще не раз у пригоді стану.

Їжачок лише посміхнувся з такої помочі вітриська. Та й посунув далі своєю стежкою, травою-муравою. Гуляючи, він ніяк не міг забути тієї розмови з вітром. Все пригадував та стиха усміхався про себе. А згодом зовсім забув про неї.

Та одного разу, в сонячний вересневий день, їжачок знову вийшов погуляти на луг. Дивен день був увесь перевитий промінням. Кожна квітка, травинка, бадилинка ніжились, купались у теплі. Здавалось, що земля і небо вийшли на свято сонця.

Та раптом, що це? Стільки павутиння навколо, – ні пройти, ні проповзти їжакові. Летить, снується, переплітається. Очі засліплює, за голки чіпляється. По землі стелиться. Здається, світ увесь заснувати, павутинним килимом заткати хоче.

А вітру – ні повіву, ні дихання не чути. Тихо, привітно довкруж.

А бабине літо наче мисливські тенета сплітає. Ось і останній метелик заплутався в них. Жучок заплівся, заснувався – не ворухнеться.

Зупинився їжачок, прислухався, хотів гукнути:

– Гей-гей, вітре! Візьмись, вітрисько, та розгуляйся, та розірви це павутинне плетиво. Воно ж дихати не дає. А літати чи ходити – і поготів.

Тільки подумав їжачок, та й гукнути не встиг, – як раптом схопився вітер. Зашелестів, залопотів крилами, набрав розгону. Порвав, пошматував, підхопив з собою павутиння. Поніс у далеч. На лузі чисто-метено стало.

Озирнувся довкіл їжачок та й подумав про себе: «А все-таки вітер, хоч і гультяй-неспиняй, та слова свого дотримує».

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова