Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Микола Сингаївський

Їжакова книжка

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Костянтин Золотов

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7   

Грибні ласощі

Любить їжачок гриби збирати.

Знайде грибок – наколе на голки, і далі мандрує. Ходить лісом та хазяйнує. Нічого смачного не минає. Уже он скільки тих ласощів назбирав. І не важко йому, і втоми не знає. Все в їжаковій комірчині вміститься. І маслюк, і краснюк, і біла печериця.

Везе візник на собі цілий віз ласощів.

Коли це назустріч хитрющий, завидющий лис біжить. Біжить та принюхується, чим же і собі поживиться.

– Чи не м'ясце везеш ти, їжаче?

– Яке там, до біса, м'ясце, мої харчі ще смачніші.

– Ото так дива, – зупиняється з подиву лис. – Скільки прожив на світі, а такого не чув. І що ж то за харчі, ото б і собі їх скуштувати?

– А хіба мені шкода, – відповідає на лисову хитрість їжак. Тільки самому доведеться брати, бо я ж поспішаю.

– Та за цим діло не стане, – радіє лис. А сам хитрує, як би то більше харчу того у їжака поцупити. Щоб і тут, бува, себе не обділити. Цілиться лис, щоб не промахнутись, та бодай кілька кусенів схопити до рота. Очі в нього завидющі, язик довгий, мов лопата.

Тільки хотів схопити, та язиком у голки їжакові так вп'явся, аж вискнув та жахнувся з болю. Скривився, заскреготів зубами ненаситний лис та тільки зітхнув: «А гриби все-таки – не курятина».

А їжачок мов не чує – далі чимчикує.

Співуча родина

У їжачка-лісовичка є свої улюблені птахи. І всі вони, як найближча рідня для нього. А до співів, як уже говорено, у їжака завжди серце відкрите. Кожен звук у ньому відлунює.

– Хто живе, той має співати. В цьому впевнений їжак. Інакше і бути не може. Та ще в лісі, де частіше і тихо, і сумно. І мелодія тут, мов промінь сонця. І життя без пісні тут – мертва справа. Не життя, а животіння. І пташиний голос чи гарна пісня змалку наче озорюють їжакову душу. Вечорами він подовгу слухає солов'я. І часом навіть не знає, хто засинає раніше: чи соловей, чи він із солов'їною піснею. Та напевне, все-таки соловей. Адже, коли змовкає його чарівна мелодія, їжак лише виходить на полювання.

Так уже склалось у їжака в житті, що солов'я, пісні його він слухає, а з зозулею розмовляє. Милується солов'їними трелями, а в зозулі про лісові новини розпитує.

А ще ж відомо, що зозуля начебто кожному роки дарує. Скільки накує тих років, стільки і житимеш. І, либонь, не один їжачок прислухається, скільки ото віщунка налічить йому років. Якось лісовичок і про таке помріяв:

– От коли б вона та накувала стільки літочок, як у мене голочок. Жив би я тоді цілу вічність.

Щовесни зозуля чомусь поселяється неподалік від їжакової домівки. І життя тоді набирає мовби іншого ладу.

На світанку їжачок повертається з полювання. Задрімає, натомлений, засне, наче мандрівник з дороги. А прокидається від того, що зозуля кує. Голосом, наче молоточком, дзвенить у щось залізне. Чи, може, лише здається так їжакові.

Та зозуля кує насправді. І відлуння далеко чути не одному йому. Багато хто прислухається, скільки і чого може накувати зозуля. Кожен своє згадує. А потім ще і ще дослухається та лічить, наче та ворожка правду каже. А ще і звірі, і птахи неодмінно хочуть порозмовляти з нею та й запитати дещицю. Кожного цікавість охоплює.

– Зозуле, зозуле, чи скоро повечоріє?– питає їжачок у своєї знайомки.

І чує у відповідь:

– Ку-ку. Ско-ро. Ку-ку. Ско-ро.

Через деякий час їжачок знову запитує:

– Зозуле, зозуле, чи скоро соловей заспіває?

І знайомка не забариться з відповіддю:

– Ку-ку. Ско-ро.

І поки зозулиця зупиниться у своїх рахунках, дивись – уже й сонце до заходу повертає. Уже тіні та сутінки землею стеляться.

Десь обізветься соловейко, нагадуючи, що він також поруч. Раз і вдруге викине свої колінця. І сам відчує, що голос такий же дзвінкий та летючий. До нього небавом озветься знайомий лісовий чаклун з подібним голосом. Перемовляються, перегукуються. А голоси, наче дзвони, котяться луною навздогін, навперейми, один одного доганяють. Перелунюються. І солов'ї мовби починають змагання між собою. У них відроду свої звичаї та випробування у співах.

Слухає їжачок і думки свої зважує: «Добре, що і зозуля, і соловейко – мої сусіди. Ніколи не сумно. Як соловейко відпочиває, – кує зозуля. А коли зозулин голос притомиться, соловейко своїм розважає. Яка то насолода – слухати цього чарівника співу. Звісно, кожна пташина свій голос має. По-своєму і пісню свою, і серце виспівує. З іншими радощі і незгоди свої ділить. Голосом неба торкається, а сили та дзвінкості від землі набирає. І дякувати тобі, соловію, що продовжуєш голос віщунки-зозулі. Поки вона відпочиває, ти мене радуєш. Та й інші співці не замовкають. Гомонить, не вгаває твоя пташина рідня. Таке розголосся, що для всіх вистачить і радіння, і втішання. Он скільки дерев у лісі, і всі вони різні. Так і в сімействі пташиному – тисячі голосів і ще більше мелодій. А серед них і для мене знайдеться – улюблена їжакова.

Тоді і ліс, і кожне дерево, і всяка звірина та комашина завмирає, дослухаючись до пташиного хору, до їхніх змагань. Тож не змовкайте, ні соловейку, ні зозуле. Коли ви зі мною, то й я з вами. Разом живемо, то разом і співати нам. Жаль тільки, що мого голосу не чути», – сумовито роздумує їжачок.

Та за мить смутку мовби і не було. Разом жити – не сумувати. Та ще коли поруч така родина співуча.

Мандрівка до міста

Як сталося, що їжак забрів до міста, – ніхто не знає. Може, з ночі заблудився і не встиг до лісу дістатись. А може, це просто втікач. Жив у когось вдома. Від молока не відмовлявся. А за лісом сумував. От і вхитрився втекти. Про все це лише йому одному знати.

Знайшли ми з сином їжачка серед білого дня. Незворушного. Зачаєного. Лежав клубочком під кущами живоплоту.

Спочатку подумали, що то забутий з учора м'яч. Придивились – їжачок. І що він шукав, сіромаха? Шукав та й заблукав. А чого хотів – не знайшов. Бігав навкруг будинку – ні притулку, ні затишку. Куди не ступиш – асфальт. Де не притулишся – камінь. І мулько, і незручно – ні закутка, ні захистку. Находився, натомився їжачок. А тут і світанок на порі. Та швидко, швидко завісу підіймає.

До лісу далеченько їжакові. Та чи й виберешся з цього кам'яного мішка? Напевно, так і думалось у скруті, в самоті їжакові. А коли потрапив до кущистого живоплоту, – вирішив: отут і перебуду до вечора. Тут їжачок відчув землю, пахощі листя, коріння дерев. Наче знайома, здавна рідна місцина, зручнішої і не знайдеться у місті.

– Тут і перепочити можна, – сказав собі їжачок. Згорнувся клубочком, заплющив очі і заснув.

Таким і знайшли ми його вдень. Принишклого, сплячого. Здається, сонько навіть не почув, як біля нього зупинилися люди і вголос розгадують: звідки він? Яким побитом з'явився тут?

Спробували поворухнути, – котиться, як м'ячик.

Намагались розгорнути, – глянув лише одним очком, і знову в клубочок згорнувся.

Не ворухнеться.

Нехай спить. Нехай дожидається свого вечора. Коли стемніє, володар ночі знайде собі стежку до лісу. Там йому і воля, і роздолля. А про свою мандрівку до міста він згадуватиме довго. Ще колись і їжачатам розповість: мовляв, слухайте та пам'ятайте, діти. Кожен для життя обирає своє місце. Людині необхідна земля, будинки, рибам – вода, птахові – небо, а нам, їжачата, – ліси, та переліски, та безмежний степ. Ось який він – одвічний, гомінливий затишок наш, – з рясною кроною над головою, з листям-шерехом під ногами.

І жити нам, допоки лісу та степу, допоки їх красу відчуваємо. Слухаємо таємничий гомін дерев та шелестючу розмову степових трав. У кожного відроду своя домівка і своє місце на Землі.

Сорочий сміх і їжакове мовчання

Недаремно кажуть: сорока все знає. Всі новини, всі добрі й недобрі чутки вона на своєму хвості носить. А хвіст у сороки довгий, крутлявий, до всього діло має.

Може, тому і прозвали її: сорока-крутохвістка.

В нашій діброві здавна живуть сороки. На верхів'ї розлогої сосни – сорочине гніздо. А під сосною, у ямці-заглибинці, їжачок влаштував собі житло. Замаскував травою, одразу й не помітиш.

Та, на жаль, од сороки нічого не сховаєш, нічого не втаїш од її видющого ока. Давно запримітила вона і їжакову домівку.

– Постривай же, їжаче, – зухвало сказала собі сорока, – ти ще дізнаєшся про наш сорочий рід. Ще прийдеш на поклін до мене. Ще попросишся і перепросиш мене. А то щось вже надто загордився. Не вітаєшся навіть з нами, сороками.

Звісно, сорока прокидається рано-раненько. Може, раніше від сонця. Облітає довколишні чагарники, розорить чиєсь гніздечко, добуде здобичі, харчів. Поснідає смачно. Потім злетить на найвищу гілку та й заводить своє нудне: скре-ке-ке, скре-ке-ке. Це сорока з їжака сміється-насміхається:

– Бачиш, я вже й поснідала, вже півлісу облітала, а ти, лінтюх, і досі спиш.

І знову наче стріляє своїм скре-ке-ке, скре-ке-ке:

– Вставай, ледащо, бо так і життя проспиш. Я вже напрацювалась давно, а ти й досі вилежуєшся. Ще з голоду охлянеш.

Їжачок чує сороче зухвальство, та не подає ні шереху, ні звуку. Нехай собі крутить хвостом та скрекоче. Така вже вдача буває. Хоч на голову стане, хоч тобі на хвості стоїть, – все одно скрекоче та й годі. І на мить не вгаває.

Звідки ж сороці знати, що їжачок всю ніч трудився. І комах наловив, і опалих грушок-гниличок наносив. І кілька яблук із сусіднього саду приніс. Тепер і спочити можна. Сніданок та й обід про запас має.

А в сороки-мороки тільки і того, що на хвості носить чутки та чиїсь підслухані розмови.

– Нехай скрекоче, а мені і мовчкома добре, – каже собі їжак, застеляючи м'яку, пахучу постіль. – Хто працює, тому ніколи зранку на весь ліс тріскотіти. А що вже з їжака сміятись, то глузду зовсім не мати.

Правду кажуть: хто сміється, тому й пересмішки очі колють. Такі вони – заздрі та зухвальці. А в їжака і без них роботи вистачає.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова