Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Микола Сингаївський

Їжакова книжка

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Костянтин Золотов

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7   

Чим пахне сіно

У луговині, в долині, коло самого переліску, височіє невеликий та ошатний стіг сіна. Щороку він там виростає. А весною, під кінець березня чи в квітні, зникає. Тільки ще довго видніється слід, де зимувало скиртоване до ладу сіно.

Взимку не раз тут бував і Славко з дідом Федором. Приїздили набрати кормів на ферму. В їхньому радгоспі і корови, і вівці, і коні – всіх нагодувати треба.

На морозі розворушене сіно пахло щемно, лоскітно, і завжди мовби теплом овіювало. Приємно впасти лицем у такі пахощі і досхочу дихати травами, що зберегли в собі і літо, і сонце.

Дідусь не міг нахвалитись тим сіном:

– Це, онучку, повний тобі десерт. А що вже до молока, то воно у кожної корівки прибуде. Неодмінно. Ручаюсь тобі і слів на вітер не пускаю.

Так завжди дідусь тішився роботою, бо влітку сам же і скиртував сіно. А тепер, серед зими, радів, що воно збереглось так, як хотілось. Як мріялось та уявлялось господареві. І він уже вголос висловлював своє щире задоволення – чи то онукові, чи собі самому.

З кожним днем дідова скирта ставала все меншою. Зима, хоч і біла, та снігу не їсть, а більше сіно та солому. А ще коли б не ця зима, то б і літо було набагато довше. А влітку знову покличе сюди косовиця. І дід Федір знову невтомно вивершуватиме скирту. Бо це ж його називають у селі найумілішим скиртоправом. Тоді батькам і дідусеві охоче допомагатиме Славко з друзями. Косовиця для них – також весела, неспокійна пора. І чи є ще більша насолода, аніж занурюватись у духмяне сіно, щоб тебе довго шукали хлопці. І знову продовжували жмуритись-ховатись, пірнаючи з головою у це м'яке, запахуще літепло. Ні, не обминуть Славка літні радощі та веселощі на цьому луговому роздоллі.

Та нині ще тільки березень. Весна весніє. Небо немовби стало вищим. А з височенької дідової скирти лишилась уже копичка. І тепер вони приїхали забрати її. Може, цієї весни корови востаннє смакуватимуть таким солодким, як каже дідусь, десертом.

Та Славка на цей раз чекає ще одна таємниця. І він поки що не здогадується про неї, хоч дідусь для цього і взяв онука з собою. Щоб не проминути, бува, якоїсь цікавинки. Показати малому таке, що надовго запам'ятається.

Дід Федір неквапно підбирає сіно, складає на віз. А мову заводить про ту загадку, що от-от відкриється Славкові.

– А знаєш, онучку, чому тут сіно таке смачне та пахуче?

– Тому, що влітку на лузі багато квітів, – не забарився Славко зі словом, бо вже чув це від старших.

– Правда твоя, друже, але не тільки тому, – загадково усміхається дідусь.

– Чому ж, діду? – нетерпеливиться хлопцю. – Чим його напоїла земля?

– І земля-матінка напоїла. І тому, онучку, що тут його добрий сторож цілісіньку зиму сторожує.

– Та хіба ж сторож пахощів сіну додає? – перепитує здивовано Славко.

– А так-так, добродію. Так воно і є. Ось він, іди-но поглянь, – усміхається дід Федір, піднімаючи купину сіна.

І Славко завмирає від подиву. У заглибинці лежить згорнутий клубочком їжак. Він уже прокинувся від зимової сплячки. І невдоволено фиркає: мовляв, не зачіпайте.

– Оце він і є сторож, – показує на їжака дідусь. – Хоч і спить всеньку зиму, але своє діло робить. Мишей у цьому сіні не буває. Вони, всюдисущі, їжака чують. Бояться і не заводяться тутечки. Тому й сіно чисте, не посічене. І пахне, наче влітку. І ромашка, і кашка, і цикорій та польова м'ята – все збереглося в ньому. А звідси і молочко у корів прибуває. Отож і сторожеві не зайве подякувати. Він уже кілька років підряд у скирті зимує. Та кращої схованки і не знайти йому. У сіні тепло, наче під ковдрою. Напевне, і сни літошні сняться.

Спи, їжаче, і вухом не веди. А робота твоя сама робиться. Як кажуть, і сіно ціле, і корівки ситі. А кухоль смачного молока для сторожа завжди знайдеться.

Їжакова книжка

Як їжачок у теплі краї збирався

Восени, коли перші заморозки на землю впали, коли і в небі студнем війнуло, а комах зовсім не стало, їжачок таке надумав, що й повірити важко.

Вирішив, що б там не було, теплих країв пошукати. Переселитись туди, ближче до тепла, до вічного літа. Звичайно, там їжакові було б менше мороки. Не треба лаштувати кубла на зиму, шукати затишного місця. Живи собі, а про сплячку і думки не думай, не гадай. Харчів досить. Різні там личинки, жучки, комахи, молюски, гризуни, жабки. А на закуску всіляке насіння, коріння, травинка, бадилинка.

Живи та розкошуй – тепло і вдень, і вночі, і влітку, і взимку. Тому, напевне, і відлітають солов'ї, зозулі, дрозди та різні знайомі їжакові птахи.

Надумався і їжак у теплі краї податись.

І не барився – миттю зібрався. Лише завечоріло, як уже в дорозі був. Скільки не йшов – знайомі стежки пізнавав, тамтешні місця, де так добре полювалось.

– Та невже ж це назавжди я залишаю свої домівки, схованки, свій край? – запитав раптом себе їжачок. І тут же відповів: – Бути цього не може. Тут я виріс. Тут мені кожна галявина і гущавина знайомі.

Задумався їжачок. Зупинився перепочити. Та й заснув. Осінній день видався теплий. Під кущем, край лісової галявини, де мандрівник спав, щемно пахло вересом, деревієм, прив'ялим листям. І від того він часто прокидався.

А ледь засутеніло, звечоріло – знову в дорогу зібрався. Чи, може, то ніч спонукала до мандрів. Ішов їжак, і з кожним кроком пізнавав знайомі, сходжені вже місця.

Зупиниться на мить, погляне довкіл – і жаль йому розлучатись з усім, що знає, відчуває, з чим назавжди зріднився. Згадує все, що траплялось та як полювалось.

– Ось під цим велетнем-пнем моя домівка. Не раз я тут засинав після нічних пошуків, – згадує мандрівник і повертає до знайомого кубельця.

На третю, на четверту ніч їжак знову вирушав у дорогу. Та його знову і знову зупиняли такі сумні і радісні згадки, рідні місця, трав'яні мережива, густі зарослі папороті.

І він залишався на тому ж місці, звідки виходив. Де не ступиш – своє обійстя.

Куди не підеш – зусібіч дерева знайомі.

Думав та роздумав їжачок, – не бачити йому теплих країв. Не дійти, не дістатись до них. Де народився – з тією землею і зрісся. Птахам легше – у них крила, небеса, он скільки простору. А в нього одна земля – і та своя, найрідніша.

Чи мерзни, чи вимощуй кубельце, а зимувати доведеться вдома.

Та не барись, недовго думай, – зима не за горами. Та й у рідному краї вона не така вже холодна та люта.

Недаремно кажуть: на своїй землі і під листком перезимувати можна.

Їжак і місяць

Місячна-місячна, зоряна-зоряна ніч у серпні.

Місяць ясновидий та повний, як бубон. Зорі великі та сяючі, наче дзеркала. Видно як удень. У такі росяні, ласкаві ночі все зріє-дозріває. Наливається соком городина, садовина і всяка всячина. В саду яблука, груші, сливи стають важчими, соковитішими. Терпко і солодко пахне серпнева ніч.

Нетерпеливиться їжакові на полювання піти. Морквою, капустою, якоюсь комахою, черв'яком поласувати. Яблуневого соку напитись.

Але надто вже місячно, видно звідусюди, зоряно-ясно. Крок ступи – і наче перед світом стоїш. А в тому світі он скільки небезпечного. Хоч їжаки і не з боязливих. Який там страх для нічного мандрівника. Та ще коли він у такому кожусі. Але ж надто вже місячно, навіть свою тінь бачиш.

Вийшов їжачок зі своєї схованки, підняв голову до місяця та й каже:

– Місяцю ясний, зайди хоч на годину за хмари, пригаси хоч трохи сяйво своє. Дуже яскраво вже світиш. У кожен затінок проникаєш, кожну стежку, межівку освітлюєш. При такому світлі і мені стане раптом боязко.

Місяць мовби почув їжакову мову, і жаль йому стало нічного мандрівника.

Він і зайшов за хмари.

А тим часом їжачок на город попрямував, покотився щодуху. І морквину, і капустину знайшов. І комаху вполював. Смачно поласував, ще й додому приніс.

Відпочив біля своєї домівки, поки місяць вийшов з-за хмари, та й не забарився подякувати:

– Спасибі, місяцю ясний. Тепер я в боргу перед тобою. Пам'ятай же, і я тобі колись у пригоді можу стати. Ми, їжаки, не забудемо добра, що для нас роблять інші. На добро ми добром відповідаємо. Все в цьому світі на дружбі тримається – і люди, і звірі, і все життя наше.

І хоч багатий та розмаїтий навколо світ, але ж ми в ньому не зайві.

Тільки поклич, – то й відгукнемось одразу. Бо так уже повелось, що не можемо одне без одного жити. І може, тобі, місяцю, смішно від моїх слів? Чим ото я, звичайний собі їжак, та зможу допомогти місяцю? Але світ не без добрих людей, і не без добрих їжаків. І хоч ти небесний, а я земний, та все одно ми поруч. І навіть чуємо один одного. Поклич лише, і я завжди в пригоді стану.

Їжакова книжка

Що їжачок уміє

Іде їжачок лісом. Не йде, а мовби котиться. Та швидко-швидко. Пробіжить декілька кроків, зупиниться. Прислухається, що довкіл робиться, що там у землі ворушиться, і знову бігом.

І хоч поспішає їжачок, та все чує, всі шерехи вловлює. І слуху йому не позичати ні в кота, ні в собаки, навіть у вовка.

Чує їжачок-слуховичок не тільки те, що в землі робиться, а й те, що в небі. Буває ще он як далеко до зими. Ще осіння діброва в багреці та золоті. Ще бабине літо не розвішало павутину, мережива не зіткало. А в небі уже вітер-передзимок війне, студеницею погрожує. Ще тільки війне, а їжачок у ту ж мить почує. Такий він уважний – слуховичок. Та що казати – їжак глибоко в землі чує комаху, личинку, жука. Кажуть, що їжачок чує себе тоді, коли навіть спить. А що вже гризуна чи слимака почути – йому нічого не варто. Принишкне їжачок – і весь на слух перетворюється. Кожною голкою найменший шерех вловлює. Це ж у них не просто голки, а живі, природні антени.

От і зараз їжачок ще здалеку чує, як на грозу збирається. Як громи ворушаться в хмарах. Гур-гур та гур-гур, – наче з боку на бік перевертаються. Наче каміння хтось вивантажує, і воно силоміць падає на землю.

Все чує їжачок, поспішаючи додому. Бо гроза буде. І зливою ой щедро напоїть і ліс, і землю, і все навколо. Котиться їжачок, коли це заєць з гущавини:

– Куди, їжаче, так несешся, що й світу не бачиш?

– Гроза, гроза насувається, – зафиркав їжак. І далі покотився. Та заєць лиш дивувався:

– І звідки їжакові та гроза привиділась?

Побачила його вередлива сойка і, звісно, не втрималась:

– Кого це ти доганяєш, їжаче? – занявкала, наче кошеня, і ще голосніше засміялась.

Та їжак і словом не обізвався на сойчині витівки. Лише усміхнувся про себе: ще подражнишся, покепкуєш, як за мить, наче з відра, злива хлюпне.

От позбиткуєшся, понасміхаєшся. Хто з іншого сміється, тому не минеться.

Котиться їжачок, аж ось і знайомий пагірок. Тут, під кущем ліщини, його домівка. А вдома, як мовиться, і стіни помагають. Ні громи, ні зливи не страшні.

Ледве встиг лісовичок, як раптом стемніло. Все навкруг наче з дня на ніч обернулось. Все небо заволокло хмарами. Тьма-тьмуща навколо, хоч в око стрельни.

І почалось. Громи уже не спроквола ворушились, а з усіх сил грімкотіли, – аж ліс пригинався. Відлуння билось об стовбури дерев, наче вивержене залізо. Від того, мабуть, спалахували і довго не гасли блискавиці. А важкі хмари не могли втримати дощової води. І вона стрімголов летіла згори потоками. Розливалась по землі калюжами, рівчаками, озерами.

Все причаїлось, принишкло, примовкло. Все живе завмерло в чеканні, коли злива скінчиться.

А гроза не спинялась, Вибухала з новою силою, стугоніла громами об небо і землю. Стрімко розкочувалась-луною. Виливала ще густіші потоки дощової повені.

Іжачок-слуховичок раз по раз виглядав із своєї схованки. Злива сюди не досягала. Тут йому затишно, тепло. А де в таку негоду витівниця-сойка? Де зайчисько-сміливий хлопчисько?

Ніхто чомусь не вірив їжакові, коли він про грозу сповіщав. Лише зверхньо підсміювались. Мовляв, не вчи вчених. І таке буває. Але не з їжаком. Він не з тих, хто добрих порад не слухає, а тільки насміхається з інших. Не стане ж він з когось даремно глумитись та кепкувати.

«Ага! – подумав їжачок про себе. – І я дещицю вмію. Скажімо, умію слухати. І чути».

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7   



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова








Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

Підтримайте наш сайт. Картка Приватбанку 4149499149111393

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2021 Валерія Воробйова