Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Привиденя

Отфрід Пройслер

Переклад українською – Володимир Василюк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ніка Гольц

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7   

Докори сумління

У понеділок опівдні Привиденя прокинулося кволе й нещасне, ще й голова йому боліла.

«Учора я добре-таки перевтомився, – вертілося малому в голові. – Та, може, мені треба тільки вхопити свіжого повітря, щоб полегшало. Бо тут дуже душно...»

Привиденя вилізло з комода і озирнулося по аптечному підвалу. Потім оглянуло по черзі комору з ліками, пральню, комору з овочами, склади з вугіллям і дровами. Наприкінці воно натрапило ще й на винний льох.

– Ого-го! Скільки пляшок! – здивувалося Привиденя. – Певно, мешканців цього будинку завжди мучить спрага.

Вузьке, заґратоване вікно винного льоху виходило в садок. Воно було відчинене. Привиденя хотіло вже було просунути голову між грати й виглянути надвір, як почуло, що під вікном гомонять діти, і мерщій втягло голову назад.

Троє аптекаревих дітей лежали в холодочку під будинком, на килимку, і розмовляли. Привиденя розуміло кожне їхнє слово. Не маючи іншої роботи, воно почало дослухатися.

Один з двох хлопців звався Герберт, йому вже сповнилося одинадцять років. Його дев’ятилітній брат Гюнтер і сестра Ютта були близнюки.

Як завжди, говорив здебільшого Герберт.

– Що, скажете, не втнув штуку чорний незнайомець? – вигукнув він. – Просто краса! Вояки тікали, як зайці. Можна було луснути зо сміху.

Ютта думала інакше.

– І що тут смішного? Хіба тобі не шкода такої гарної святкової вистави?

– Авжеж, – буркнув Гюнтер, – Все було б так добре, якби десь не взявся той тип. Принаймні початок був цікавий.

– І знаєш, що мені сподобалось найбільше? – спитала Ютта, – Те, що все було ніби насправді. Хоч і Торстенсон! Хіба він не схожий, наче викапаний, на того, що на картині в замковому музеї? Навіть про Дойєрляйна всі думали, що то шведський офіцер, а зовсім не переодягнений аптекар.

– Уявляю собі, – замислено мовив Гюнтер, – скільки праці й грошей треба було, щоб пошити чотириста сімдесят шість шведських мундирів! А капелюхи з пір’ям, а зброя? Де їх тільки роздобули? Видно, довелось добре поморочитися, поки вбрали всіх учасників вистави.

Привиденя висіло біля вікна, ухопившись руками за грати, слухало і не вірило власним вухам. Якщо воно добре розуміло дітей у садку (а в цьому воно нітрохи не сумнівалося), то вчора воно прогнало не справжніх шведських солдатів і, звичайно ж, не справжнього Торстенсона!

Отуди до лиха! Звісно, це не міг бути справжній Торстенсон! Відтоді, як він обложив замок і містечко, минуло цілих триста двадцять п’ять років! Жодна людина не проживе стільки, навіть генерал.

«Що ж я наробив! – жахнувся малий, – Ой лишенько! Невже я й справді такий дурний! А ще думав, що я великий герой... Гарний герой, що й казати! Кращого й уявити не можна».

Привиденя так розсердилося, що, якби могло, то надавало б собі ляпасів. Що більше воно про все це думало, то важче ставало йому на душі.

– Мабуть, пора вже вертатись додому на Ойленштайн, – сказало воно собі, – Давно пора. Тут унизу щодня тільки прикрощі та хвилювання, цього мені стане на все життя, ще й з горою. Одначе я спершу ще розкажу дітям, як воно все сталося з тими шведами. А діти перекажуть усе людям. Якщо вже я й винен, що вистава зірвалася, нехай ойленбержці знають, чого я так зробив. Зрештою, йдеться про моє добре ім’я.

Листа написано

Привиденя нечутно випурхнуло в садок і сховалося за найближчим бузковим кущем. Потім тихенько, лагідно погукало аптекаревих дітей

– Слухайте, діти! Не бійтеся мене! Я маю вам щось сказати, щось дуже важливе. Тільки не тікайте від мене й не кричіть, я не зроблю вам нічого поганого.

Герберт, Гюнтер і Ютта здивовано оглянулися по саду. Вони ніяк не могли збагнути, хто це до них говорить. Ютта стиха зойкнула, побачивши чорну постать з білими очима, що неквапно випливла з-за бузкового живоплоту й закивала їм.

– Ой, гляньте – чорний незнайомець!

– На жаль, так звуть мене в Ойленберзі, – промовило Привиденя. – Я знаю й те, що, на жаль, усі люди в містечку бояться мене. А я ж усього-навсього нещасний маленький Привид, і мені страшенно прикро, що я вчора зіпсував святкову виставу. Але зробив я це без лихих намірів, – просто я гадав, що Торстенсрн і шведи – справжні.

Аптекареві діти не знали, що робити: кричати, тікати чи сидіти на місці й слухати.

– То ви... привид? – недовірливо спитав Герберт.

– Авжеж, коли твоя ласка.

– А чому ви чорні? – поцікавився Гюнтер. – Я завжди думав, що привиди білі...

– Тільки нічні, – зітхнуло Привиденя.

– А ви? – спитала Ютта. – Ви який привид?

– На жаль, чотирнадцять днів тому я став денним привидом. Від сонячного світла я став чорний, але спершу, коли я ще був нічним привидом, я був ніжно-білий, біліший за хмарку снігової пороші... А взагалі я мешкаю на горі, в Ойленштайнському замку.

– Але з якогось часу, – мовив Гюнтер, – ви опинилися внизу – і в містечку стало неспокійно.

– Це чиста випадковість, – відповіло Привиденя.

Воно знічено поглянуло на аптекаревих дітей. Потім розповіло їм усе про себе і докладно пояснило, чому вчора все так вийшло і як йому через те прикро, і кілька разів просило вибачення.

– Ви й не здогадуєтесь, – каявся малий, – як мені прикро і як для мене важливо пояснити ойленбержцям, що я не хотів їм зла. Але як їм це пояснити?

– Напишіть листа бургомістрові! – запропонував Гюнтер.

– Листа Це неможливо! – зітхнуло Привиденя. І призналося, що ніколи не вчилося читати й писати.

– Пусте! – сказала Ютта. – Напишемо ми!

Вона майнула в будинок і принесла ручку, папір і конверт. Лава у садку стала їй за письмовий стіл, вона уклякнула, відкрутила ковпачок ручки.

– Будь ласка, диктуйте!

Привиденя почало диктувати, а Ютта писала:

Вельмишановний пане бургомістре Ойяенберга! Те, що відбулося вчора на Вашому великому історичному святі, завдає мені страшенних мук. Спробуйте, будь ласка, зрозуміти, як усе це сталося...

Лист вийшов довгенький. Коли Ютта поставила останню крапку, Привиденя попросило прочитати його. Потім Ютта мусила капнути чорнила йому на великий палець, і воно урочисто «підписало» листа.

Але тут Привиденяті здалося, що воно не про все сказало.

– Чи не могла б ти трохи дописати – спитав він Ютту. – Бодай два речення...

– Авжеж, – охоче мовила Ютта.

Вона пропустила кілька лінійок після «підпису», як це й годилося, і Привиденя продиктувало:

P. S. Я був би Вам вдячний, якби Ви надрукували мого листа в «Ойленберзьких новинах». А ще обіцяю Вам, що завтра опівдні я покину Ваше містечко і ніколи сюди не повернуся.

Тільки не вдаватися в розпач!

Ютта поклала листа в конверт і написала адресу.

– Ви неодмінно повернетеся в Ойленштайн, коли завтра залишите містечко? – спитала вона.

– Звісно.

– А потім, – поцікавився Гюнтер, – потім ви, звичайно, станете знов нічним привидом, еге ж?

Привиденя кинуло на нього сумний погляд.

– Якби ж твої слова справдилися!.. Але, на жаль, я вже не вірю, що коли-небудь зможу стати нічним привидом. Мабуть, для мене все скінчено.

Привиденя заплакало. Великі білі сльози капали йому з очей і стукотіли об землю, наче град тук, тук, тук, тук, тук.

Діти спантеличено перезирнулися.

– Ой-ой! – вигукнув Герберт. – Чого ви плачете?

Гюнтер почухав потилицю і нічого не сказав. Тільки Ютта зрозуміла, в чому річ, і спробувала втішити малого.

– Тільки не вдавайтеся в розпач! – мовила вона. – Подумаймо краще, чим вам можна зарадити.

Привиденя махнуло рукою.

– Ніщо мені не зарадить! – схлипнуло воно. – Треба було мені слухатися Угу Шугу, він застерігав мене.

Зненацька йому сяйнула одна думка. Угу Шугу! Як воно не подумало про нього!

– Треба спитати Угу Шугу! – вигукнуло Привиденя. – Коли хтось і може зарадити моєму горю, то це він... Не скажу, що він надто мудрий, але знає багато такого, чого інші не знають. Якщо ви, любі мої діти, справді хочете мені допомогти, то спитайте Угу Шугу, що мені робити!

– А чому б вам самому не спитати? – поцікавився Гюнтер.

– Нічого не вийде! Я денний привид, а він нічний птах. Але він мій друг. Він мешкає в дуплистому дубі за замком, його легко знайти...

На Ойленштайнській горі діти часом гуляли з своїми батьками. Тож Привиденяті не довелось довго розказувати їм дорогу. Крім того, діти гадали, що їм, певне, пощастить вислизнути вночі з дому непомітно, отож усе має вийти на добре.

– Але як ми пройдемо через замок? – спитав Герберт. – Це єдина дорога до дуба. А замкову браму, звичайно, звечора замикають.

У Гюнтера і Ютти аж обличчя повитягались, але Привиденя одразу знайшло раду:

– Я позичу вам свою в’язку з тринадцяти ключів, – сказало воно і пояснило дітям, що до чого. – З ключами ви дуже легко потрапите в замок і так само легко з нього вийдете.

Отож аптекареві діти пообіцяли Привиденяті піти цієї ночі до дуплистого дуба і спитати поради в Угу Шугу.

Щасливе Привиденя не могло надякуватись їм. Воно простягло Гербертові в’язку з тринадцяти ключів.

– Зробіть же все добре... і не забудьте для Угу Шугу багато важить, щоб його шанували і казали йому завжди «ви» і «пане Шугу». Я нагадую вам це тільки для того, щоб ви знали, як з ним поводитись... І ось що! Може, ви сьогодні ще не понесете на пошту листа бургомістрові?

– Як хочете, – сказав Герберт. – Але чому, власне?

– Адже я пообіцяв бургомістрові завтра назавжди зникнути з Ойленберга, – відповіло Привиденя. – Тим часом завтра я, може, звідси ще не піду, як ви, певно, самі розумієте після всього, що я вам казав.

Угу Шугу дає пораду

Вночі, десь між одинадцятою і пів на дванадцяту, аптекареві діти тишком-нишком вибрались із своєї домівки. Все пройшло якнайкраще. Ні батьки, ні провізор Дойєрлян, що саме чергував цієї ночі в аптеці, нічого не помітили.

На той час містечко Ойленберг уже спало глибоким сном. Ніхто не бачив, як діти поспішали бічними вулицями й завулками до верхньої брами. Пройшовши крізь неї, вони дістались на стежку, що вела до замку. Стежка була кам’яниста й крута, діти раз по раз спотикалися об коріння дерев, камінюччя і свої власні ноги.

– А навіщо, скажіть, я брав ліхтарика? – мовив Гюнтер.

Він хотів був увімкнути ліхтарик, але Герберт спинив його.

– Облиш, нам не можна себе викривати!

– Гаразд, гаразд, – буркнув Гюнтер. – Я ж нічого.

На майданчику перед брамою вони зупинилися перепочити. Ютта дістала з кишені торбинку з цукерками.

– Чи не підкріпитися нам трішки?

Серце в неї калатало, як, зрештою, і в хлопчаків. Гюнтер, певна річ, звернув усе на круту стежку.

– Почнемо? – спитав по хвилі Герберт.

– Авжеж, – мужньо погодились Гюнтер і Ютта.

Велика мить настала. Герберт махнув в’язкою з тринадцяти ключів – і чари подіяли. Легко й нечутно відчинилася важка замкова брама.

– Заходьте швидше! – звелів Герберт.

Коли вони опинились на подвір’ї замку, брама за ними зачинилася.

– Як у казці! – здивувався Гюнтер. – Тепер для нас не існує перешкод!

І середня, і внутрішня замкові брами слухняно скорилися помахові в’язки. Діти йшли спершу боязко, а далі все впевненіше й сміливіше. Ось над їхніми головами пролетів кажан, ось біля самих ніг шаснуло кілька пацюків. І хоч діти неабияк налякалися, проте не звернули з дороги.

Близько півночі вони стояли вже перед дуплистим дубом.

Угу Шугу, здається, був удома. Гюнтер дістав кишеньковий ліхтарик і освітив гілки. Раптом з високої верхівки дерева долинув хрипкуватий голос, він щось гукнув до дітей мовою Шугу. Гюнтер і Ютта нічого не зрозуміли, зате Герберт усе зрозумів чудово.

– Вимкни ліхтарика, – звелів він, – ти його сліпиш!

Гюнтер і Ютта здивувалися.

– Ти зрозумів його?

– А ви що – ні? – запитав Герберт, – Це, мабуть, через ключі.

Та ось і Гюнтер з Юттою вхопилися за в’язку. Тепер і вони розуміли мову Угу.

– Хто ви? – спитав Угу Шугу. – І звідки прийшли?

– Ми всі – аптекареві діти з Ойленберга, – повідомив Герберт, – Один ваш давній знайомий послав нас сюди і звелів низенько кланятися.

– Давній знайомий?– пирхнув Угу Шугу. – А я й не знав, що в мене є давні знайомі в Ойленберзі.

– Маленький Привид, – пояснив Гюнтер, а Ютта додала:

– Він дуже, дуже нещасний, розумієте, і просить у вас поради.

Тепер Угу слухав, наставивши вуха.

– Чому ж ви відразу не сказали? Чекайте-но, я спущуся до вас, і тоді ми все спокійно обміркуємо...

Ш-ш-ш-ш-ш! – Угу Шугу шугнув з верховіття вниз і присів на найнижчій гілці дуба.

– Розповідайте! Будь ласка, розповідайте!

Герберт, Гюнтер і Ютта розповіли йому все, що мали розповісти.

Угу Шугу вислухав їх мовчки. Потім настовбурчив пір’я і стрепенувся.

– Дуже сумно, що так сталось, надзвичайно сумно, – сказав він. – То он чого останнім часом малий не відвідував мене! Ви питаєте, чому він раптом обернувся на денного привида! На це я можу сказати тільки одне: справа в годиннику!

– В якому годиннику? – спитали водночас Гюнтер і Ютта.

– Звісно, в тому, що на ратуші.

І Угу коротко пояснив дітям, яка залежність між годинником на ратуші і Привиденям. Потім спроквола, розсудливо додав:

– Спробуйте довідатися, чи днів чотирнадцять тому ніхто не зупиняв або не переставляв стрілок ратушного годинника. Якщо таке було, то потурбуйтеся, будь ласка, поставити годинник правильно. Оце все, що я можу вам сказати. Бувайте здорові, товариство, і передайте від мене вітання маленькому Привидові, якому я бажаю всього найкращого.

Сказавши це, він розпростав крила, кивнув головою аптекаревим дітям і зник у темряві.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова