Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Привиденя

Отфрід Пройслер

Переклад українською – Володимир Василюк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ніка Гольц

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7   

У колодязі

У колодязі на глибині добрих сорока метрів стояла вода, чорна й холодна. Привиденяті анітрішки не хотілося лізти у воду. В стінці колодязя воно помітило виступ, де вільнісінько можна було сісти. Тут воно вмостилося й поглянуло на темне дзеркало води.

З глибини колодязя на нього дивилася чорна постать. Вона мала білі очі і в руці – в’язку з тринадцяти ключів.

По тій в’язці Привиденя пізнало в чорній постаті своє відображення.

– Ой, який у мене вигляд! – жахнулося воно. – Адже я став зовсім чорний! Чорний з голови до ніг! Тільки очі в мене лишилися білі. Вони світять так яскраво, що й справді можна мене злякатися. Я навіть сам себе починаю боятись! Ой!

У голові в Привиденяти ще й досі гуло. Воно почувалося зовсім розбитим, виснаженим.

«Хотів би я знати, чому почорнів, – питав малий сам у себе, – А отой страшний удар у голову! Тільки згадаю про нього, в голові одразу паморочиться... Це, мабуть, сонячне світло так ударило. Воно, мабуть, і зробило мене чорним... Якби я був знав про це раніше! Тоді я любенько лежав би в своїй скрині і носа не потикав надвір...

Привиденя зневажливо поглянуло на своє відображення.

«Страшно й подумати, що я весь вік проживу отакою чорною потворою! Може, є на це якась рада, якийсь спосіб, щоб знову стати білим? Може, може...»

Поки Привиденя сиділо навпочіпки і снувало свої думки, управитель побіг до свого кабінету і викликав телефоном пожежників. Незабаром до замкової брами, несамовито ревучи, під’їхала пожежна машина, де сиділи начальник і семеро членів пожежної команди.

Начальник пожежників звелів управителеві замку і панові вчителю Тальмайєру розповісти про все, що сталося, потім на хвилину замислився і, приклавши два пальці до свого золотого начальницького шолома, сказав:

– Зрозуміло, панове! Хтось із моїх людей спуститься в колодязь і врятує потерпілого.

Він повернувся до пожежників і спитав:

– Хто хоче добровільно?

Кожен із семи пожежників приклав праву руку до шолома й вигукнув:

– Я, пане начальнику!

Та начальник вибрав найменшого, наймізернішого серед своїх людей. До пожежного пояса йому причепили довгого каната, а начальник власноручно повісив йому на шию ліхтар і сказав:

– Постарайтеся, голубе!

Пожежник обережно й повільно спускався мотузяною драбиною в колодязь, а товариші тримали його за довгий канат, прив’язаний йому до пояса.

Привиденя бачило, як пожежник з ліхтарем спускається в колодязь. На душі в малого стало кепсько, адже воно могло прикинути, за який час пожежник порівняється з ним і помітить його.

«Що тоді буде?» – міркувало Привиденя.

Воно почало озиратись довкола.

Якраз проти виступу, де Привиденя сиділо, воно побачило у стіні колодязя низенькі залізні двері. На них висів величезний старий замок.

Куди ці двері ведуть?

Привиденя хутенько махнуло в’язкою ключів. Залізні двері відчинилися, а за ними стало видно вузький підземний хід.

«Он як, потайний хід!» – подумало Привиденя,

Воно гулькнуло туди, і двері за ним зачинилися, наче так і було.

– От і добре! – зраділо Привиденя. – Чудово! Нехай вони там, нагорі, шукають з ліхтарями, скільки хочуть. Тут мені безпечно. Тут я пробуду, аж поки виб’є північ. А тоді повернуся через колодязь до себе на горище, та й по всьому.

Куди веде потайний хід

Досі Привиденя вважало, що справді добре виспатися можна тільки в дубовій скрині. Але тепер воно зрозуміло, що помилялося. Навіть на вогкій кам’яній підлозі спалося солодко – так солодко, що, прокинувшись, Привиденя добряче напружило пам’ять, поки згадало, як сюди потрапило.

Правда, цього разу воно не чуло, як дзвонив опівночі годинник сюди, в підземелля, не долинав згори жоден звук. І все-таки Привиденя добре знало, що була вже північ. Воно чудово виспалося, як і тоді, коли прокидалось у себе в скрині з дванадцятим ударом годинника.

Бракувало йому тут тільки павутиння й куряви.

«Така прикрість, – думало воно. – І в носі тобі ніщо не полоскоче! Коли я, прокинувшись, не чхну, мені наче чогось бракує».

Привиденя хотіло було повернутися до замку через колодязь, як надумало вчора. Але, коли воно вже підійшло до залізних дверей, йому сяйнула інша думка:

«А що, коли вийти на другий край потайного ходу? Я б довідався, куди він веде».

Привиденя було у захваті від свого нового задуму, Затиснувши під пахвою в'язку ключів, воно рушило потайним ходом. Просуватися йому було не важко, адже в темряві воно бачило, як кішка. Дедалі глибше вів його підземний хід, поки привів до розгалуження на два рукави.

Привиденя на мить розгубилося.

«Куди ж мені піти: праворуч чи ліворуч? – замислилося воно. – Важко сказати! Погадаю краще на ключах праворуч... ліворуч... праворуч... ліворуч... праворуч... ліворуч...»

Вийшло – праворуч. От і чудово! Не вагаючись більше, полинуло Привиденя праворуч. Тут було вогко. Вогко й холодно. Часом дорогу перебігали пацюки. А може, то були й миші? Блискавично виринали вони з темряви і так само блискавично щезали. Не встиг би навіть спитати їх, куди веде потайний хід.

«Десь же він та має скінчитися!» – думало Привиденя.

Невдовзі воно опинилося біля нового розгалуження. Цього разу Привиденя не ворожило, а просто звернуло ліворуч. Але хід розгалужувався дедалі частіше. Привиденя здогадалось, що потрапило в густе плетиво підземних ходів. Ними порито ґрунт під усім замком і його околицями.

«Скільки праці коштували людям ці ходи! – думало Привиденя. – Не заздрю тим, хто довбав скелі. Каторжна робота!»

Де-не-де ходи пообвалювалися, і Привиденяті доводилося знаходити дорогу поміж цілими горами ріні й щебеню. Одного разу йому трапилися грубі залізні грати вмуровані у кам’яні стінки, вони перекривали хід. Привиденя їх не відчинило. Та дарма. Адже привиди, коли їм треба, стають тонісінькі. А Привиденяті пролізти між ґратами було заіграшки.

Та через кілька метрів виявилось, що підземний хід кінчається. Він упирався в стіну, і лише вгорі виднів залізний люк.

«Цікаво, куди він веде?» – міркувало Привиденя.

Недовго думаючи, воно махнуло своєю в’язкою з тринадцяти ключів.

Дверцята люка відчинилися нагору, стукнувшись об асфальт. Сяйнуло світло – яскраве денне світло!

– Отакої! – здивувалося Привиденя, – Хіба тепер не ніч?

Воно виткнуло голову з люка і подивилось навкруги.

Перше, що воно побачило перед самісіньким своїм носом, були начищені, блискучі чорні чоботи. З чобіт виростав чолов’яга в блакитному френчі з блискучими мідними ґудзиками і в довгих білих рукавичках. Кашкет на ньому також був білий.

Привиденя

Привиденя й гадки не мало, що чоловік у білому кашкеті – регулювальник, а регулювальник не міг знати, що та чорна постать з білими очима, яка зненацька висунула з-під землі голову на перехресті, де був найжвавіший у місті транспортний рух, – Привиденя. Він подумав, що то робітник, який чистить каналізацію.

– Ви що, збожеволіли? – закричав він, узявшись руками в боки. – Не вигадали розумнішого, ніж відчиняти отут люк і зупиняти транспорт? Зробіть ласку, щезніть у своїй трубі, тільки миттю!

Водії машин не могли збагнути, чому регулювальник примушує їх чекати. Дехто не витримав і почав сигналити. Але Привиденя, сердите, що регулювальник на нього нагримав, не квапилося.

Воно раптом почало надиматися, поки голова його стала завбільшки, як та бочка. Потім склало дудочкою губи і – дмухнуло. Повітря вирвалося з нього зі свистом, наче з надувної кульки.

– Фююю-ть, фююють, – і вже білий кашкет злетів у регулювальника з голови.

Бідолаха мало не зомлів. Він витріщив очі й стояв, побілівши, як крейда.

– От бачиш! – захихотіло Привиденя.

І, задоволене, спустилося в підземний хід. Гуп – і дверцята люка впали, прикривши малого.

Минула добра хвилина, поки регулювальник оговтався після переляку, і ще добрих п’ять хвилин, поки він спромігся підняти руку й пропустити машини, що стояли на перехресті й сигналили.

Чорний незнайомець в Ойленберзі

З часу пригоди на перехресті в Ойленберзі цілий тиждень щодня, між дванадцятою й першою годинами, зчинявся переполох. Саме о цій порі з-під землі в найрізноманітніших місцях виринала чорна примара і страхала мешканців містечка.

У вівторок вона вигулькнула поміж лотками на Зеленому базарі, і дебелі торгувальниці зарепетували, затрусилися зі страху і, забувши про все на світі, кинулися врозтіч.

У середу чорна проява завітала до ресторану «Золотий лев» і нагнала на гостей, хазяїна й офіціантів смертельного жаху.

У четвер чорну мару зі страшними білими очима несподівано побачили на газовому заводі; у п’ятницю вона зчинила неймовірний переляк серед шестикласниць жіночої народної школи, що саме робили гімнастичні вправи на шкільному подвір’ї.

Одне слово, не було й дня на тижні, щоб десь та не виринула таємнича чорна постать.

В «Ойленберзьких вістях» з’являлися щораз довші й грізніші статті, які з усією суворістю запитували, доки міські правителі сидітимуть склавши руки й потуратимуть підступному незнайомцеві.

Бургомістр скликав спеціальне засідання міської ради. Начальник поліції разом із своїми підлеглими день і ніч обмірковували (але, на жаль, марно), як найкраще спіймати «чорного незнайомця». Пояснити оті щоденні події не міг ніхто в містечку – навіть сам кримінальний вахмістр Гольцінгер, який уславився тим, що розгадував найдивовижніші таємниці.

А насправді все було дуже просто.

Привиденя тепер прокидалось не опівночі, а завжди тільки опівдні. У плетивах підземних ходів воно заблудилось і не могло знайти дороги до замкового колодязя. Тому й вигулькувало в місті з усіх люків, які вели з підземелля, сподіваючись, що колись та пощастить потрапити до замку.

«А втім, що ж мені станеться, як я трохи й погуляю отак-от по місту? – думало воно. – Шкода тільки, що люди від мене всі тікають. Мабуть, того, що я чорний. Білий я був набагато симпатичніший. Та що ж я зроблю»

Інколи Привиденяті було тужно за горищем і дубовою скринею.

Часом воно сумувало, коли думало, що, може, відтепер завжди прокидатиметься тільки вдень, а не опівночі.

«А як гарно бувало на замку, коли світив повний місяць», – згадувало воно, зітхаючи.

Потім Привиденя питало себе – уже вкотре! – що ж це, до лиха, з ним сталося?

«Хіба не буває так, що нічний привид не знати чого обернеться на денного? Якщо буває і я оце теж став денним, то з чого б воно? Без причини таке не станеться. Причина має бути... Боюсь тільки, що про неї я ніколи не довідаюсь.

А як хтось мені її й відкриє, то для мене це вже нічого не важитиме. Мені тепер треба дбати, щоб якось давати собі раду вдень, та й годі!»

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7   



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова








Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

Підтримайте наш сайт. Картка Приватбанку 4149499149111393

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2021 Валерія Воробйова