|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Привиденя
Отфрід Пройслер
Переклад українською – Володимир Василюк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ніка Гольц
Прикрощі
Привиденяті дедалі частіше і дедалі дужче кортіло подивитися на світ за дня. Дарма що Угу Шугу знай відраджував його.
– Не віриться, щоб мене спіткало якесь лихо, – казало Привиденя. – Зрештою, у мене є в’язка ключів, я зможу захиститись. Та я й невразливий. Що мені станеться?
Ой, недарма лізуть у голову такі думки! Якось уночі наприкінці червня Привиденя вирішило-таки доскочити свого. Що для цього треба, воно добре знало:
– Не облягатись, як звичайно, з кінцем опівнічної години, а діждатися світанку. Оце й усе.
З кінцем опівнічної години Привиденя завжди почувало невимовну втому. От і сьогодні, близько першої години ночі, його напали позіхи, голова і все тіло робились дедалі важчі. Тоді Привиденя вмостилося на краєчку скрині (так певніше) і сказало само собі:
– Не піддавайсь, Привиденя! Тільки не піддавайся!
Але що могло воно подіяти проти своєї вдачі? Як тільки-но годинник на вежі вибив першу і опівнічна година скінчилася, Привиденя відчуло, що йому паморочиться в голові. Довелося на мить заплющити очі, а коли воно їх розплющило – все довкола пішло обертом: димар, місяць у слуховому віконці, павутиння й крокви – все кружляло та й кружляло, і Привиденя вже не могло добрати, де верх, а де низ. Раптом воно втратило рівновагу, похитнулося, упало на дно скрині і відразу міцно заснуло.
Проспало Привиденя до півночі, а прокинувшись, було дуже розчароване й сердите, сердите на самого себе. Проте воно й не думало так одразу відступатися від свого задуму.
– А може, сьогодні мені таки пощастить, – сказало воно само до себе, – Принаймні треба ще раз спробувати.
Але й цього разу, як першого, його спіткала невдача. Не подолало воно сну й третьої ночі.
«Невже-таки я не знайду якоїсь ради?» думало Привиденя четвертої ночі.
Погода була погана. Дощ тарабанив по даху, у димарі завивав вітер, у ринвах плюскотіла вода. Зовсім зажурене, Привиденя подалося до замкового музею. Георг-Казимир та інші графи лицарі насмішкувато поглядали зі своїх позолочених рам (так принаймні йому здавалося), а генерал Торстенсон так скривився, ніби ось-ось зайдеться реготом.
– Бракувало тільки, щоб з мене й ви глузували! – буркнуло Привиденя.
Воно вже хотіло повернутися спиною до генерала, а заразом до всіх графів та лицарів, як помітило в скляній вітрині золотий годинник, той самий Торстенсонів кишеньковий будильник, якого генерал загубив у поспіху відступу і який згодом, після багатьох пригод, став експонатом замкового музею. Привиденяті вже доводилося гратись тим будильником, тож воно вміло ним користуватися і тепер склало собі новий план.
– Сподіваюся, мій любий Торстенсоне, ти не будеш проти, коли я на якийсь час позичу твій будильник, – сказало воно, посміхаючись. – Та не хвилюйся, я беру його з якнайкращим наміром.
Сказавши це, Привиденя махнуло в’язкою ключів, одчинило вітрину й вийняло годинник. А тоді кинулося з ним на горище, задоволено скочило в скриню й накрутило будильник на дев’яту ранку.
«Якщо я прикладу вухо до будильника, – подумало воно, – то неодмінно прокинуся, коли він задзеленчить, і ніщо вже не поламає мого задуму».
Та ба, Привиденя знову помилилось! Генералів будильник задзвонив рівно о дев’ятій, але воно його не почуло. Воно спало собі аж до дванадцятої години ночі й прокинулося лише тоді, коли до замку долинув дзвін годинника на ратуші.
– Як же це так? – не могло воно зрозуміти і спробувало щастя з будильником удруге й утретє, але знову зазнало невдачі.
Тоді Привиденя вирішило наступної ночі покласти Торстенсонів годинник назад у вітрину, і це була добра думка. Бо обидва музейні доглядачі встигли виявити зникнення коштовного експоната і зчинили переполох. Заявили навіть у поліцію, і пан старший кримінальний вахмістр Гольцінгер зробив висновок:
– Тут доклали рук спритні хлопці. Залізти у вітрину й не лишити щонайменшого сліду – таке під силу тільки неабияким майстрам своєї справи!
І ось золотий годинник знову лежав на своєму місці, ніби нічого й не сталося. Нехай музейні доглядачі завтра вранці сушать собі голови, як він там опинився, Привиденяті було про це байдуже, воно мало свій клопіт. Усю цю історію воно розповіло Угу Шугу і спитало його:
– Чи не можете ви мені пояснити, чому генералів будильник не збудив мене?
У пана Угу заблищали очі, здавалось, він напружено думає над запитанням Привиденяти. Мудрий Угу, звичайно, знав, що кожному привидові на землі приділено якийсь один годинник і що саме від того годинника залежить, коли привид має прокидатись, а коли лягати спати.
«Ваш годинник, любий друже, – міг би він сказати, – це той, що на Ойленберзькій міській ратуші, і ви мали б уже це знати. Тільки він і визначає вам час. Навіть якби ви не почули його ударів, ви мусите коритися йому. І нічого ви тут не зробите, не допоможе вам ніякий генералів будильник. А коли вже вам так треба хоч раз прокинутись у незвичну годину, для цього довелось би переставити стрілки годинника на ратуші – вперед або назад. Але я не радив би вам цього робити. Краще не втручатися не в свої справи».
Все це Угу Шугу міг би сказати Привиденяті, якби схотів. Але він вважав, що розумніше буде не розкривати цієї таємниці. Хтозна, чи не зробило б Привиденя саме так – заходилось би крутити стрілки годинника на ратуші, і невідомо, чим би все скінчилося.
Ні, краще-таки він про це нічого не казатиме Привиденяті. І він відповів малому так:
– От що, любий друже, бувши вами, я змирився б з тим, що є на світі речі, яких не змінити. Мабуть, нічні привиди не можуть гуляти за дня. З цим ви повинні згодитися і задовольнитися своєю долею.
Диво, та й годі!
Привиденя дуже засумувало і в наступні ночі часто бувало похнюплене. Після всього пережитого воно більше не вірило, що йому коли-небудь пощастить побачити світ удень. Але ж бо відомо, що бажання часом справджуються тоді, коли цього найменше сподіваєшся.
Після розмови з Угу Шугу минув рівно тиждень.
І знову годинник на ратуші вибив дванадцяту, і, як звичайно, з останнім ударом Привиденя прокинулося. Протерло зі сну очі, за звичкою випростало руки й потяглося. Потім вилізло зі скрині, зачепило головою павутиння, голосно чхнуло – «Ачхи!» – і, брязкаючи ключами, вилетіло з-за димаря.
О, диво! Як сьогодні змінилося горище! Якось незвично посвітлішало, стало ніби просторіше!
Крізь шпарини поміж черепицею лилося золоте місячне світло. Як багато його тут!
Хіба місячне світло золоте?
Місячне світло сріблясто-біле, часом аж блакитнувате... Але золоте?
«Як це не місячне сяйво, – міркувало Привиденя, – то що ж воно таке?»
Привиденя кинулося до найближчого віконця, щоб визирнути надвір, але відразу аж сахнулося назад і заплющило очі.
Надворі було так ясно, аж очі сліпило. Привиденя, мружачись, обережно виглянуло з віконця. Минув якийсь час, поки воно нарешті зовсім розплющило очі.
– Ох! – вражено вигукнуло Привиденя. – Який же ясний сьогодні світ! І який барвистий!
Досі Привиденя вважало, що дерева чорні, а дахи сірі. А тепер побачило, що ні, що дерева зелені, а дахи червоні.
Усе мало свою барву!
Двері й віконні рами були коричневі, гардини на вікнах – строкаті. Подвір’я замку вкрите жовтим гравієм, на мурах зеленіли кущики блискучої, соковитої трави, на башті майорів прапор з червоними й золотистими смугами, а над усім цим – осяйна блакить літнього неба, й на ньому – кілька білих хмаринок, маленьких, загублених, як рибальські човни в безмежному морі.
– Як же гарно! Як гарно! – не могло надивуватися Привиденя.
Аж через якийсь час воно збагнуло, що сталося.
– Невже-таки я прокинувся вдень?
Привиденя протерло очі, чмихнуло носом – ні, ні, то був не сон!
– Це день, це ясний день! – вигукнуло воно з великої радості.
Як і чому саме сьогодні його бажання справдилося, Привиденя не знало.
Може, сталося диво?
Хто це знає...
Але Привиденяті було про те байдуже.
«Головне, – думало воно, – що я нарешті роздивлюся на світ удень. Гайда! Не можна ні хвилини гаяти. Треба гарненько розглянутися в замку».
Затінок і сонце
Згораючи з цікавості, Привиденя мерщій збігло драбиною з горища. Опинившись на головних сходах, воно перелетіло з четвертого поверху на третій, з третього на другий, а з другого на перший. А тоді майнуло у вестибюль, що виходив на замкове подвір’я.
Як на те, саме цього ранку пан учитель Тальмайєр привів свій четвертий клас у замковий музей і саме тієї миті йшов з учнями через вестибюль до зали.
Побачивши Привиденя, дівчатка заверещали з подиву, а хлопці загукали
– Пане Тальмайєр, привид! Привид, пане Тальмайєр!
У вестибюлі знявся неймовірний галас, і Привиденя, не звичне до крику дітей, так перелякалось, що кинулося навтьоки. Воно шаснуло в двері і опинилось на замковому подвір’ї.
Діти зрозуміли, що Привиденя їх злякалося.
– Мерщій, мерщій! – загукало кілька хлопчаків. – За ним, спіймаємо його!
– Авжеж, авжеж! – закричали всі. – Спіймаємо, спіймаємо! Та швидше, бо втече!
І не встиг пан учитель Тальмайєр якось зупинити дітей, як вони, всі тридцять сім, кинулися ловити малого привида. Галасуючи, мов воїни-індіанці, промчали вони через вестибюль і збилися біля дверей.
– Ви його бачите? Ви бачите його? – гукали до передніх ті, хто був позаду; а передні кричали:
– Он він побіг!
Привиденя постояло, доки змогло, в затінку під муром, – як і всі нічні істоти, воно боялося яскравого сонячного світла. А взагалі його бавило, що діти за ним погналися.
«Кричіть собі! – думало Привиденя. – Коли ви гадаєте, що я боюся вас, то помиляєтесь». Один раз воно підпустило дітвору до себе на кілька кроків. Але тільки-но передні хлопчаки намірились його схопити, воно зненацька відскочило вбік – і переслідувачі заорали носом землю.
«От добре, от добре! – раділо Привиденя. – Зробимо так і вдруге!»
І вдруге хлопчаки попадали на землю. За третім разом Привиденя необачно вистрибнуло із затінку на яскраве сонячне світло.
І тоді сталося щось дивовижне!
Ледве Привиденяти торкнувся перший же сонячний промінь, його ніби добре вдарило в голову, і воно трохи не впало на землю. Зойкнувши, воно затулило руками обличчя й захиталося. Тієї ж миті діти загукали:
– Ой, дивіться! Що це з привидом? Спершу він був білий і враз почорнів, став чорний, як сажотрус!
Привиденя чуло крики дітей, але нічого не розуміло. Воно відчувало з ним щось сталося, але не могло збагнути, що саме. Та й звідки воно мало знати, що привиди чорніють від першого ж сонячного променя?
«Треба тікати! – майнула в голові єдина ясна думка. – Тікати треба! Якомога далі звідси!»
Та куди ж?
Назад на горище не можна діти заступили йому дорогу...
А отой колодязь посеред замкового подвір’я! Що, як скочити в колодязь? Там буде безпечно. Не страшно ні дітей, ні сонячних променів... Привиденя думало не довго, метнулося до колодязя і кинулось униз.
Діти побачили це і страшенно злякалися.
– Пане Тальмайєр! – загукали вони. – Ідіть швидше сюди! Привид упав у колодязь!
Пан Тальмайєр зроду не вірив у привиди. Він був певен, що в колодязь упала людина.
– Ой лишенько! – лементував він, заламуючи руки. – Ой, нещастя, діти! Треба негайно гукати на порятунок! Гукайте, діти, гукайте!
Пан Тальмайєр і тридцять сім дітей загукали на допомогу. Вони гукали так голосно, що до них миттю збіглись управитель замку, обидва музейні доглядачі, і кожен, хто на той час прийшов до музею, – всі розгублено допитувалися, що сталось.
– Уявіть собі, – заникувався пан Тальмайєр, – хтось упав у колодязь!
– Котрийсь із ваших учнів – жахнувся управитель замку.
– На щастя, ні. Хтось інший...
– Хто ж?
Пан Тальмайєр здвигнув плечима.
– Не знаю, – мовив він. – Але ми всі бачили, як він упав туди, і я вважаю, нам треба зробити все, щоб витягти його звідти!
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова