Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн





Привиденя

Отфрід Пройслер

Привиденя

Переклад українською – Володимир Василюк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ніка Гольц

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7   

Лагідне нічне Привиденя

З давніх-давен у Ойленштайнському замку жив маленький Привид. Чи просто добродушне Привиденя, одне з тих, які, коли їх не розсердити, нікому не зроблять шкоди.

Удень воно спало у важкій, окутій залізом дубовій скрині, добре схованій за товстим димарем, і ніхто й гадки не мав, що там поселився привид.

Та як тільки годинник на ратуші в містечку Ойленберзі, що біля підніжжя замку, вибивай північ, Привиденя прокидалося. Рівно на дванадцятому ударі воно розплющувало очі, випростувало руки й потягалося. Потім діставало з-під стародавніх листів і грамот, що правили йому за подушку, в’язку з тринадцяти ключів, яку всюди носило з собою. Махало нею – і скриня миттю сама відчинялася.

Тоді Привиденя вилазило зі скрині, зачіпаючи головою павутину, – в цьому закутку горища, де роками не ступала людська нога, було страх багато павутини й пилу. Павутина теж припала пилом. Ледь Привиденя торкалося її, як згори сипалася густа курява.

– Ачхи!

Привиденя щоразу чхало, як вилазило зі скрині, бо зачіпало головою павутину і курява набивалась йому в ніс. Потім воно струшувалось, щоб зовсім прогнати сон, вилітало з-за димаря й починало свої опівнічні мандри.

Як усі привиди, воно було невагоме. Прозоре й легеньке, ніби пасемце туману. Добре, що воно ніколи не вирушало в подорож без своєї в’язки ключів. Без неї найлегший вітерець заніс би його хтозна-куди.

Але не лише через це Привиденя всюди носило з собою ключі. Як тільки воно махало тією в’язкою в повітрі – перед ним зразу відчинялись кожні двері чи ворота! Відчинялися самі, байдуже, чи були вони на засуві, чи на замку, взяті на клямку чи тільки причинені. Те саме діялося з віками скринь і дверцятами шаф, з комодами й валізами, ба навіть із заслінками до печей і шухлядами, підвальними віконцями й мишоловками. Помах в’язки – і вони відчинялися, другий помах – і вони знов зачинялись.

Привиденя дуже тішилося, що має в’язку з тринадцяти ключів. «Без неї, – часом думало воно, – жилося б куди важче...»

У негоду Привиденя вночі здебільшого поралося в залах замкового музею, серед старовинних картин і зброї – гармат і списів, щабель і пістолів. Задля розваги воно помахом в’язки ключів піднімало і спускало заборола на рицарських шоломах, гуркало гарматними ядрами, качаючи їх по підлозі, а часом, як мало охоту, заводило розмову з панями та панами в позолочених рамах у рицарській залі.

– Добривечір, любий мій! – казало воно, спинившись перед портретом графа Георга-Казимира, що жив років із п’ятсот тому і був великим неотесою. – Пригадуєш, як осінньої ночі ти побився об заклад із своїми товаришами, що спіймаєш мене і власноручно викинеш у вікно? Той твій заклад, ніде правди діти, дуже мене розсердив. Тож не ображайся, що я нагнав на тебе такого страху. І все ж чи варто було тобі відразу стрибати з вікна, та ще й з четвертого поверху? На щастя, ти не забився, бо впав у вигрібну яму. Однак погодься, справа могла б скінчитися кепсько.

Привиденя

А то розкланювалося перед портретом пфальцської графині, красуні Елізабет Барбари; колись, років чотириста тому, воно допомогло їй знайти коштовні золоті сережки, що їх із підвіконня поцупила сорока.

Або ж зупинялося перед гладким паном з рудою бородою і мереживним комірцем поверх шкіряного френча. Був то не хто інший, як шведський генерал страхополох Торстен Тор-стенсон. Триста двадцять п’ять років тому він із своїм військом обложив замок Ойленштайн і містечко, але вже через кілька днів уранці зняв облогу і ні з чим пішов із солдатами геть.

– Агов, генерале! – казало Привиденя, оглядаючи Торстенсонів портрет. – Гадаю, вчені люди ще й досі сушать собі голови над тим, що примусило вас з таким поспіхом знятися... Та не тривожтеся, генерале, про все те я змовчу. От хіба розкажу Угу Шугу, він полюбляє такі історії. Але вам, сподіваюся, це аж ніскільки не зашкодить.

Привиденя

Пригода з Торстенсоном

Коли погода хоч трохи сприяла, Привиденя просто з горища пускалося в мандри. Як ніжно пахло прохолодне нічне повітря, як легко й вільно дихалося під високим небом!

Дуже любило Привиденя місячні ночі.

Перескакувати з зубця на зубець по високому сріблястому мурі, коли місяць кидає тобі ясненький промінь, біліший за хмарку снігової пороші, – це ж просто чудово! Привиденя ставало тоді таке веселе і щасливе, що знай стиха хихотіло:

– Хи-хи-хи-хи! Як гарно на Ойленштайнському замку, коли світить місяць! Хи-хи-хи-хи!

Інколи Привиденя гралося з кажанами, що випурхували вночі зі своїх схованок і кружляли довкола замкових веж; часом дивилося, як миші й пацюки снували біля вікон підвалу, а деколи слухало котячі концерти або ловило в долоні тріпотливих нічних метеликів.

Найдужче Привиденя любило літати в гостину до свого давнього друга Угу Шугу. Той мешкав у дуплистому дубі край замкової гори, що круто спадала до річки. Угу Шугу був завжди радий Привиденяті. Він-бо й сам цілісінький день спав та прокидався лише біля півночі. Був він старий-престарий і дуже мудрий і суворо стежив, щоб усі ставилися до нього з належною повагою. Навіть Привиденяті не дозволяв звертатися до себе на «ти», хоч це їхній дружбі зовсім не шкодило.

Привиденя звично вмощувалось обіч Угу Шугу на гіллячці, і вони збавляли час, розповідаючи один одному різні історії довгі й невеличкі, давні й нові, такі, від яких хотілося сміятись, плакати чи поринути в роздуми, – власне, те, що спадало друзям на думку.

Привиденя

Якось уночї, коли Привиденя знов прилетіло до дуплястого дуба, Угу Шугу мовив:

– Коли не помиляюся, ви хотіли розказати мені історію про шведського генерала. Звали його, здається, Борстензон?

– Торстенсон, – відповіло Привиденя, – Торстен Торстенсон.

– І що ж із ним сталось?

– Ой, то страшенно кумедна історія. Було це триста двадцять чотири – ні, стривайте, триста двадцять п’ять років тому. Якраз мине наступного місяця, двадцять сьомого липня. Ось тоді й прийшов сюди із своїми шведами цей Торстенсон. Війська – не злічити: піхота, гармати, кіннота. Тисячі солдатів та офіцерів. Довкола замку й містечка вони розбили намети, вирили окопи і траншеї. І, звісно, повикочували на бруствери свої кляті гармати та й ну обстрілювати замок і містечко.

– Уявляю собі, приємного було мало, – зауважив Угу Шугу.

– Ще б пак! – вигукнуло Привиденя. – Казна-що, та й годі! Цілий день аж до півночі одно бабахкало й гуркотіло. На щастя, сплю я міцно, спроста не розбудиш. Але що коїлося тоді! Сказати щиро, несила було терпіти. Без кінця гарматна стрілянина, гуркіт, тріск, коли в мури влучали ядра! Півтижня терпів я цю страшенну гуркотняву, а тоді сказав: доволі!

– Та хіба ви могли їм перешкодити? – спитав Угу Шугу.

– Звісно, міг! Я взявся за цього Торстенсона. Наступної ж ночі я подався до нього в генеральський намет і висловив йому свою думку.

– А хіба ж біля намету не стояла варта?

– Стояла, та ще й яка. Лейтенант із двадцятьма солдатами, а може, й з двадцятьма п’ятьма. Вони хотіли зупинити мене, наставивши свої шаблі й списи, а лейтенант навіть витяг пістоля й пальнув у мене. Але ж ви знаєте, що ні шабля, ні спис мені не страшні, і кулі мене не беруть: усе проходить крізь мене, мов крізь дим або туман. Ніщо не могло стати мені на заваді, і я прослизнув до генеральського намету.

– І що ж було далі? – нетерпляче питав Угу Шугу.

– Торстенсонові я таки завдав доброго чосу «Якщо тобі дороге життя, – пригрозив я йому, розмахуючи руками і страшенно форкаючи, коли тобі дороге життя, то негайно знімай облогу, щоб і сліду твого й твоїх солдатів тут більше не було».

– А пан генерал що?

– Стояв босий, у мережаній нічній сорочці, і цокотів зубами від страху. А потім упав переді мною навколішки й почав просити милосердя. «Змилуйся наді мною! – кричав він. – Прошу тебе, змилуйся! Я зроблю все, що звелиш!» Тоді я вхопив його за комір і трохи струсонув. «Саме це я й хотів від тебе почути, сказав я йому. – Удосвіта забирайся звідси! І щоб більше ноги твоєї не було тут! Чув, що я кажу?»

– Оце-то так! Ну, а Торстенсон?

– Скорився. На ранок, тобто вранці двадцять сьомого липня, він подався геть із своїм військом. Накивали п’ятами, аж курява стояла, і кіннота, і гармаші, І піші солдати, а перед вів сам Торстенсон із своїм штабом.

– І що ж, більше так і не з’являвся? – поцікавився Угу Шугу,

– Ніколи, – відповіло Привиденя стиха захихотіло.

Не згадуймо про денне світло

Привиденя скінчило свою розповідь про великого шведського генерала Торстена Торстенсона. Якийсь час друзі сиділи на гілці мовчки й дивилися вниз на долину на річку, що мерехтіла в місячному сяйві, на вежі й дахи містечка Ойленберга з його флюгерами й димарями, крутими сходами і крутими балконами. Де-не-де ще горіли пізні вогники, та й вони гасли один по одному.

Привиденя із Ойленштайнського замку глибоко зітхнуло.

– Шкода, – мовило воно, – що я дивлюся на річку й містечко завжди тільки вночі, коли світить місяць. Я ніколи їх не бачив при денному світлі.

Угу буркнув щось зневажливе.

– Не згадуйте про денне світло, – попросив він, – а то в мене болять очі. Як на мене, то досить і місячного світла, яснішого я не зношу.

– І все-таки! – заперечило Привиденя. – Усе-таки хотілося б хоч разочок глянути на світ удень! Просто щоб збагнути, чим він різниться від нічного. Для мене, я певний, це було б дуже повчально... і цікаво.

– Пхе! – обурився Угу, – Як могли ви, таке розважливе Привиденя, та й забажати собі казна-чого? Повірте, любий друже, якось денне світло захопило мене в дорозі, і цього з мене досить навік-віки!

Привиденя наставило вуха.

– Я нічого про це не знаю, пане Шугу, розкажіть мені! Та ще якби зараз.

Угу настовбурчив пір’я, нашорошив вуха й стрепенувся. Здавалося, що йому нелегко про це згадувати.

– Замолоду, – почав він, – я час від часу залітав далеко на околиці Ойленштайна – щоб трохи пополювати, а то й просто з цікавості. Та якось сталося, що я втратив лік часу – і уявіть собі! – раптом помітив, що вже розвидняється. Лишенько моє! До Ойленштайна було щонайменше сім миль. Чи долечу туди до сходу сонця? Я летів щодуху, але сонце було прудкіше за мене. Майже на півдорозі воно настигло мене. Його яскраве проміння мене осліпило, і я мерщій заплющив очі. Чи знаєте ви, як воно на душі, коли летиш, а не бачиш куди?

– Приблизно уявляю собі, – сказало Привиденя.

– О ні! – вигукнув Угу Шугу. – Це неможливо уявити, якщо не пережив сам. Повірте, то було щось жахливе. Але найжахливіше чекало попереду.

Тут Угу Шугу здалося доречним помовчати, – по-перше, для того, щоб відкашлятись, а по-друге, він почав помітно хвилюватись. Привиденя нетерпляче засовалося на гілці.

– А що таке? – спитало воно.

– Гайвороння, – відповів Угу Шугу. – Зненацька я почув, як воно закрякало. На мене ринула десь, мабуть, ціла зграя, тридцять, а то й сорок отих хрипливих крикунів. Кляті гайворони відразу помітили, що я сліпий, безпорадний. Залопотіли крильми, оточили мене і натуркали в самісінькі вуха найбридкіших слів, які я будь-коли чув. Та й це ще не все! Один гайворон зовсім знахабнів і, пролітаючи повз мене, добряче скубнув. Інші, бачачи, що я не можу боронитися, теж почали мене дзьобати, дряпати пазурами, і я вже був певен, що настала моя остання година. Ох і страху ж я натерпівся, любий друже, ніби побував у пеклі. Не втямлю й досі, як я відбився від них і все-таки втрапив додому. Ні живий ні мертвий опинився я у своєму дуплі. Тут мені вже не загрожувала гайвороняча зграя, але не питайте, як мене побили! Страшно згадати, любий друже, страшно згадати!

Угу вдарив крильми, немов хотів струсити з себе спогади про той злощасний ранок.

– Ось чому, – закінчив він свою розповідь, – я зарікся вилітати з дому вдосвіта. Ми, нічні істоти, не створені для денного світла. І ви теж, вельмишановний друже, ви особливо.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7   

Автор: Пройслер О.; ілюстратор: Гольц Н.




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова