Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

М.Носов

Пригоди Незнайка і його товаришів

Переклад українською – Ф.Маківчук
Ілюстрації – Віктор та Кіра Григор'єви

Розділи: 1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20   21    22    23    24    25    26    27    28    29    30

Розділ п'ятнадцятий

У ЛІКАРНІ

Сніжинка зупинилась біля дверей і смикнула за шворку дзвоника. Пролунав дзвінок: дзінь-дзінь! Двері відчинились. На порозі з'явилась нянечка в білому халаті й хусточці, з-під якої вибивалися золотаві кучерики.

– Ой, лелечко! – скрикнула вона й злякано сплеснула долонями. – Іще одного хворого привели! Вже нема де класти, слово честі! І де ви їх берете? Цілий рік лікарня стояла порожня, ніхто не хотів лікуватись, а сьогодні вже п'ятнадцятий хворий.

– Цей малюк зовсім не хворий, – відповіла Сніжинка. – Він прийшов провідати товаришів.

– А, тоді заходьте.

Малючки й Незнайко ввійшли до кабінету лікаря. Медуниця сиділа за столом і щось писала. Перед нею лежала купа лікарняних карток, в які записують хвороби хворих. Побачивши Сніжинку й Синьоочку, вона сказала:

– Ви, напевно, прийшли на хворих подивитись? Не можна, не можна! Ви забуваєте, що хворим потрібен спокій. А ви, Синьоочко, вже з пластирем на лобі? Поздоровляю! Я це передбачала. Хто-хто, а я вже знаю, що як тільки в домі заведеться хоч один малюк, то так і жди синяків і гуль.

– Ми зовсім не хочемо на хворих дивитися, – відповіла Сніжинка. – Хворих хоче провідати цей малюк, їхній товариш.

– Цьому малюкові я наказала лежати в ліжку, а він устав без дозволу лікаря і, як бачу, вже почав битися. Я не можу його впустити. Лікарня – не місце для бійки.

– Я зовсім не буду битись, – відповів Незнайко.

– Ні, ні! – строго сказала Медуниця і постукала своєю дерев'яною трубочкою по столу. – Малюки завжди кажуть: «Не буду», а потім все одно б'ються.

На цьому розмову з Незнайком було закінчено, і Медуниця повернулась до Синьоочки.

– А покажіть-но вашого лоба, любонько.

Вона відклеїла пластир і оглянула лоба Синьоочки.

– Пластир вам більше не потрібний, – сказала Медуниця. – Ходімте зі мною, любонько, ми погріємо вам лоба синім світлом, і синяка не буде.

Медуниця з Синьоочкою вийшли з кімнати. Незнайко побачив на вішалці білий халат і ковпак. Не довго думаючи, він одягнувся у цей халат, натягнув на голову ковпак, потім почепив на носа окуляри, що їх Медуниця залишила на столі, взяв дерев'яну трубочку, яка теж лежала на столі, і вийшов з кімнати. Сніжинка з захопленням дивилась на Незнайка, чудуючись з його кмітливості і винахідливості.

Пройшовши по коридору, Незнайко відчинив двері і опинився у палаті, де лежали його друзі-коротульки. Він підійшов до першої койки і побачив, що на ній лежить Бурчун. Лице в Бурчуна було насуплене й сердите.

– Як ви себе почуваєте, хворий? – запитав Незнайко, намагаючись змінити свій голос.

– Чудово, – відповів Бурчун і скорчив таку гримасу, наче збирався ось-ось умерти.

– Встаньте, хворий, – наказав Незнайко.

Бурчун нехотя підвівся й сів на койці, тупо дивлячись поперед себе. Незнайко приклав до його грудей дерев'яну трубочку й сказав:

– Дихайте!

– Ну, що це таке! – пробурчав Бурчун. – То встаньте, то ляжте, то дихайте, то не дихайте!

Незнайко постукав його по голові трубочкою і сказав:

– Ти, Бурчуне, зовсім не змінився. Бурчиш, як завжди.

Бурчун здивовано глянув на нього:

– Незнайко!

– Тихше, – зашикав на нього Незнайко.

– Слухай, Незнайку, виручи мене звідси, – шепнув Бурчун. – Я зовсім здоровий, слово честі. Я вдарився коліном, воно вже не болить, а мене тримають у ліжку, одежі не віддають. Уже сили більше немає! Я гуляти хочу! Розумієш?

Бурчун учепився за рукав Незнайка й не хотів його відпустити.

– Гаразд, – відповів Незнайко. – Потерпи трохи, я щось вигадаю. Тільки дай слово, що тепер слухатимешся мене, а якщо малючки питатимуть, хто придумав повітряну кулю, кажи, що – я.

– Добре, добре, – закивав головою Бурчун. – Тільки ти постарайся!

– Можеш не турбуватися, – заспокоїв його Незнайко.

Він підійшов до койки, на якій лежав лікар Пілюлька.

– Любий, виручай! – прошепотів Пілюлька. – Розумієш, як мені терпіти! Сам усе життя лікував інших, а тепер мене лікують!

– А хіба ти теж не хворий?

– Та який там хворий! На плечі маленький синяк, та під носом трохи подряпано. Зовсім мені не треба в лікарні лежати.

– Навіщо ж тебе тут тримають?

– Ну, розумієш, у них лікарня порожня, лікувати нікого, а їм хочеться доглядати хоч яких-небудь хворих. Це ж тобі малючки! А як лікують! Тьху! Зовні ставлять медові пластирі і пити дають мед. Це неправильно. Мазати треба йодом, а пити касторку. Я не згодний з таким лікуванням.

– Я теж не згодний, – подав голос із сусідньої койки Якосьбудько. – Ходити не дозволяють, бігати не дозволяють, грати в квача не дозволяють. Навіть співати не дозволяють. Одежу позабирали, всім дали по носовичку. Лежи та сякайся, от тобі і всі розваги.

– А навіщо ви пішли в лікарню?

– А вчора ми повипадали з кошика за містом і полягали спати. На світанку нас розбудили малючки і кажуть: «Звідки ви, малюки?» – «Ми, – кажемо, – летіли на повітряній кулі й розбилися». – «Ой, ви розбилися! Ой, вас лікувати треба! Ой, підемо в лікарню». Ми й пішли.

– І ніхто не хворий? – спитав Незнайко.

– Ні, один тільки Кулька хворий.

Незнайко підійшов до Кульки:

– Що тобі?

– Ногу вивихнув. Зовсім не можу ходити. Але не це мене тривожить. У мене, розумієш, Булька пропав. Будь другом, зроби добре діло, пошукай Бульку. Він, напевно, десь тут. Я ж же можу з місця встати.

– Гаразд, – сказав Незнайко. – Я знайду твого Бульку, а ти кажи всім, що я кулю придумав.

Незнайко обійшов усіх малюків і попередив, щоб казали, наче це він кулю придумав. Нарешті він повернувся до кабінету лікаря.

Сніжинка з нетерпінням ждала його.

– Ну, як почувають себе хворі? – спитала вона.

– Які вони хворі! – махнув Незнайко рукою. – Один тільки Кулька трошки хворий.

– Ой, то їх скоро випишуть? – зраділа Сніжинка. – Знаєте, що я думаю? Ми влаштуємо з нагоди видужання хворих бал. От весело буде!

– Не схоже на те, що їх збираються виписувати! – відповів Незнайко.

В цей час повернулись Медуниця і Синьоочка.

– Ви навіщо одягли халат? Що за самоуправство? – накинулась Медуниця на Незнайка.

– Ніякого самоуправства нема, – відповів Незнайко. – Просто я робив обстеження.

– Що ж показало ваше обстеження? – глузливо спитала Медуниця.

– Обстеження показало, що всі хворі, крім одного, здорові, і їх уже можна виписувати.

– Ні, ні! – злякалась Медуниця. – Ви уявляєте собі, що буде, коли ми випишемо одразу чотирнадцять малюків? Вони перевернуть місто догори дном! Жодної цілої шибки не залишиться, в усіх будуть синяки й гулі. Щоб запобігти захворюванню на синяки та гулі, ми мусимо залишити малюків у лікарні.

– А може, виписувати потрошки? – сказала Синьоочка. – Ну, хоч по одному малюкові на день.

– По одному – це мало, хоч би по два, – сказала Сніжинка. – Ми хочемо швидше влаштувати бал.

– Ну, гаразд, – погодилась Медуниця. – Ми складемо список і з завтрашнього дня почнемо виписувати по одному малюкові.

Сніжинка заплескала в долоні і кинулась обіймати Медуницю:

– Ні, по два, любонько! По два! Мені так хочеться, щоб вони швидше виписались. Та й вам хочеться піти на бал. Ви так чудово танцюєте!

– Ну, гаразд, по два, – змилостивилась Медуниця. – Почнемо виписувати найсмирніших. Ви повинні допомогти нам, – звернулась вона до Незнайка. – Хто з них найсмирніший?

– Та вони всі смирні! – вигукнув Незнайко.

– Оцьому я вже ніяк не повірю. Смирних малюків не буває. Для них неодмінно треба вигадати якесь діло, щоб вони забули про свої витівки.

– То випишімо в першу чергу цих майстрів – Гвинтика й Шпунтика. Вони одразу взялися б лагодити нашу машину, – сказала Синьоочка.

– Хороша думка! – схвалила Медуниця. – От ми й почнемо з Гвинтика й Шпунтика.

Вона записала Гвинтика й Шпунтика на папірці.

– Слідом за ними я хотіла б виписати Бурчуна, – сказала Медуниця. – Він такий нестерпний! Бурчить увесь час і нікому не дає спокою.

– Ні, не треба, – заперечив Незнайко. – Бурчуна ви краще потримайте в лікарні, щоб він відучився бурчати.

– Тоді можна виписати Пілюльку. Він невдоволений нашою лікарнею і весь час критикує наші методи лікування. Такий неспокійний хворий! Я не проти того, щоб зовсім спекатися його.

– Ні, Пілюльку теж не треба, – відповів Незнайко. – Він усе життя лікував інших, тепер хай сам полікується. Краще випишемо Тюбика. Він хороший художник, і для нього одразу знайдеться робота. Він мій учень. Це я навчив його малювання.

– Правда, любонько! – почала благати Сніжинка. – Чи не можна виписати сьогодні Тюбика? Я попрошу його намалювати мій портрет.

– І Гуслю, – додав Незнайко. – Це теж мій учень. Я навчив його грати на флейті.

Сніжинка знову кинулась обнімати Медуницю:

– Випишімо Тюбика й Гуслю, ну будь ласка!

– Ну, гаразд, для цих зробимо виняток, – пом'якшала Медуниця. – Але решту будемо виписувати по черзі.

Нарешті список було складено. Медуниця звеліла видати з комірчини одежу Тюбикові й Гуслі. За кілька хвилин вони обидва, сяючи від радості, стояли в кабінеті Медуниці.

– Ми вас виписуємо, – сказала вона. – Постарайтесь поводитися пристойно, інакше доведеться забирати вас знову до лікарні.

Розділи: 1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20   21    22    23    24    25    26    27    28    29    30

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова