Як Барвінок та Ромашка у вирій літали

На веранді – люта спека.
Пити, пити... хоч півдека...
Та, гнобителю, не жди,
Не проситимем води...

Взявши кружку превелику,
Тхір поволі миє пику,
Цар на кучері свої
Ллє холодні ручаї.

Лиш надвечір царська дочка
Їм дала по півковточка,
Як лишилася сама.
Облила їх крадькома.

Але ось повечоріло.
В небі хтось розлив чорнило.
У пітьму поринув сад.
Чути квітів аромат.

Впала місячна доріжка,
Цар Бамбук уклався в ліжко.
Задзвеніла тепла ніч,
Полилася тиха річ:

– Бач, поснули, лиходії!
Що робить? Нема надії.

– Так, Ромашко, не кажи,
Смуток вузликом зв'яжи...
Може, скоро й порятунок.
Пам'ятаєш подарунок? –
Вузлик діда Гарбуза?
От і висохла сльоза.

– Чи зберіг ти насінинки?
– До останньої зернинки!
– Де ж вони?
– Не при мені.
У тороках, на коні.

– Глянь-но, – мовила Ромашка, –
Біля нас, на вітах пташка.
– Соловейко, це не ти?
Відгукнися з темноти!
З тихих, затишних кутків
Обізвись до земляків.

– Так, це я дрімаю в листі,
Наді мною зорі чисті,
А внизу – земля чужа,
Холодніша від ножа...

– Заспівай, нам так потрібна
Співомовка твоя срібна.
Заспіваєш нам? – О, ні!
Я не можу... в чужині...
От, якби це на Вкраїні,
Та бузок, та ночі сині,
Та город ваш... – мовив птах. –
Там і пісня на вустах.

Соловейко журно писнув,
А Барвінок стиха свиснув.
На козацький той мотив
Коник Дзвоник прилетів.
Застрибав він по вазону,
Обійняв Ромашку сонну.
Шаруділи в тишині
Насінинки чарівні.

Взяв із вузлика Барвінок
Повну жменьку насінинок,
По землі розсіяв їх.
І отямитись не встиг,
Як сяйнуло ніжне світло.
Мальва весело розквітла,
Потягнувся їй навстріч
Синій Кручений Панич.

Ось і тин, знайомий, рідний.
На кілку баняк солідний.
Ну, а далі, аж шумить,
Наша радість, наша міць!

І Гарбуз у жовтій свиті,
І Редиски в оксамиті,
Хрін, відомий витівник,
І Цибуля, і Часник.

Онде й Сонях, і Квасоля,
І огрядна Бараболя.
І Горох в усій красі.
Ой, усі ж вони, усі!

Ось Гарбуз в долоні вдарив,
Кріп по бубону ушкварив.
Баклажанник – у дуду,
Мов сказав: – Не підведу!

Стрепенулися цимбали,
Всі городні застрибали
У веселому танку
На зеленім моріжку.

Затремтів Барвінок дрібно:
– Здрастуй, земле, здрастуй, рідна! –
Може, сниться? Ні, не сон.
Ось Ромашка, ось вазон.
Он і пташечка сіренька,
І в пташини серце тенька.
Чути голос солов'я:
– Україну бачу я...

Ось воно, що рідним зветься.
Пісня, пісня владно рветься! –
Простогнав він поміж віт
І затьохкав на весь світ.

Зник город, далеке світло.
Чарівне видіння зникло.
Соловейко ж – тьох та тьох,
Мов співав за десятьох.

Босий, вибіг цар з палацу
І в трусах помчав по плацу.
– Влада кінчилась моя!
Чую пісню солов'я! –

Тут за царськими садами
Тричі вдарили тамтами.
В наступ друзів повела
Кава, жіночка мала.

Ось Будяк заводить «джипа»,
Стогне цар, Тхоряка хлипа.
Цар кричить: – В аеропорт! –
Ззаду – кактусів ескорт.

Скоро кактуси відстали
І ножі ламати стали.
Без квитків, а просто так
Троє вскочили в літак.

Як заплаче цар: – Бамбули,
Ви ж дочку мою забули!
– Іншим разом, – мовив Тхір, –
Заберем її, повір!.. –

Мить – і зникли у повітрі
Цар Бамбук і слуги хитрі.

Але бій точився далі.
Ось на штурм пішли повсталі,
Взяв відразу воїн-слон
Триста кактусів в полон.

Спритні мавпи та бізони
Посадили їх в вазони.
Посумують, що зазря
Воювали за царя.

А Барвіночка звільнили
Три веселих крокодили.
Поздоровив їх обох
Величезний носорог.

Цикломена, от дівча!
В натовп кинула м'яча.
Слон відбив його ногою,
А жирафа – головою.
Тітка зебра – копитом,
Буйвол носом і хвостом.

І сказала Чорна Кава:
– Хай же буде тут держава
Добрих звірів і птахів,
І веселих дітлахів!
Хто привітний, серцем добрий,
Прилітай до нас за обрій!
Намалюймо на гербі
М'ячик, квіти голубі! –

Враз мов хмара сонце скрила,
То пташині в небі крила.
То лелеки й журавлі,
Щиглі й ластівки малі.
Гуси-лебеді з шпаками,
З соловейками, з качками
Почали в бузковій млі
Шлях до рідної землі.

Дужі крилонька лелечі
Вниз – і прямо до малечі.
Як невтомні пастухи,
Підійшли до них птахи.

Перший вимовив лелека
– Ну, Барвінку, путь далека!
Поки сонце не зайшло,
Лізьте, дітки, на крило!
На Вкраїні – весна-красна.
Другий мовив: – Ясно? – Ясно! –

Чорна Кава підійшла,
Скільки в погляді тепла!
– Може б, ще погостювали,
Ми б вам хатку збудували!

Відповів Барвінок – Ні.
Ждуть на рідній стороні. –

Гучно вдарили тамтами,
Заревли гіпопотами,
Вийшов слоник із рядів,
На лелеку підсадив.

Зняв Барвіночок перчину,
Уклонився чин по чину:
– Приїздіть і ви до нас,
Чорна Кава й Ананас,
Друг Бананик, весь народ
Приїздіть на наш город.

Мить і – зникли вдалині.
Попливли навстріч весні.