Як Барвінок та Ромашка у вирій літали

Втрьох лишились подорожні
І щасливі, і тривожні.
Навкруги зелений вир,
Де ховатись може звір.

Скрізь дерева дивовижні
Вгору тнуть зелені стрижні.
Квіти... ніби волошки,
Та завбільшки, мов стіжки.

– Що за ліс, Ромашко люба?
Ні берізоньки, ні дуба!
Ні смереки, ні сосни,
Ні кислиць, ні бузини. –

А Ромашечка: – Ой нене!
Неспокійне серце в мене,
З чужиною віч-на-віч.
Наступає темна ніч.
Де ж ми спатимем, Барвінку?
– Зараз виберу місцинку! –
І Барвінок на коні
Трави витолок рясні,
Ще й листка в кущах нагледів,
Що сховав би і ведмедів.

– Ось тобі, Ромашко, й дім.
Добре поки що й на тім. –

Навалилась ніч зненацька,
Горобина, вовкулацька.
Небеса, мов чорне скло.
Десь завило, загуло.
– Що це, лишенько моє –
А Барвінок: – Їсти є?
(Коник Дзвоник без оброті
Засинав з травою в роті.)

– Та які вже тут харчі!
Не поїли б нас вночі! –
У Ромашечки до паска
Приторочена запаска.
В ній – ковбаска, сіль, сальце
І одне круте яйце.

Як запахли різні страви,
Стало ясно: кепські справи.
У кущах з усіх сторін
Сотні дві очей-жарин.

– Ой, Барвінку, вельми лячно!
Не жував би ти так смачно!
– Запитай, що треба їм?
Я ще трохи попоїм. –

Дожував шматочок сала,
Вийняв з шапочки кресало,
Вдарив – іскри і луна.
Відступила звірина.

Взяв малий суху травичку,
Підпалив її, мов свічку.
І малих мандрівників
Ясен вогник освітив.

– А тепер, Ромашко, спати.
Зараз я стаю на чати.
Ранок променем сяйне,
Зміниш, дівчинко, мене.
Потім – коник. І так далі.
Тут звірята – не зухвалі,
Спи спокійно. При мені –
Насінинки чарівні! –

Засопіла вмить Ромашка.
Натомилась бідолашка.
А Барвінок все ходив,
Ніжки стомлені трудив.

Вдалині ревло й вищало,
Бубоніло і пищало.
Та боялося, либонь,
Вилізати на вогонь.

Догоряла швидко нічка.
Почали злипатись вічка.
Кинув ще трави в золу
І пішов будить малу.

Спить мала, зітхає важко.
Пожалів будить Ромашку.
Вбив з десяток комарів,
Сів і очі сам закрив.

Він і спав лише хвилинку,
Ще й не встиг пустити слинку,
Як відчув жорстокий біль.
Дужі руки – звідусіль.

Щось Барвіночка скрутило,
Уп'ялась мотузка в тіло.
Опинився між дерев,
Де лунав звірячий рев.

То, мабуть, гіпопотами.
Били в бубони – тамтами.

Хтось в кущах проговорив:
– Прив'яжіть до стовбурів.

– Що це – сон? – малий питає.
Ні, не сон. А вже світає.
З моря сонце вирина.
Зникла в лісі звірина.

Озирнувся бідолашка,
Бачить: поряд і Ромашка.
Теж нічого не збагне
І в душі його кляне.

Теж прив'язана. З травички
Визирають чоловічки.
Б'ють в тамтами і свистять.
Ну, чого вони хотять?

Вельми жваві і моторні,
Серед них є зовсім чорні,
І зелені, як трава,
Й шоколадні. От дива!

Щиро вирвалось в Барвінка:
– Що це ще за поведінка?
Чи вчитеся в хижаків,
Як хапать мандрівників!
Чи не сором? Що вам треба?
Ми – з-за моря. Просто з неба.
Ми – з далекого села.
Ми на вас не маєм зла.
Я – Барвінок. Ось – Ромашка.
Ось – наш коник-роботяжка.
Ми в путі вивчаєм світ.
Розв'яжіть же нас і – квит! –

Стриб – фігурка. Чорна, чорна.
Тільки зубки – білі жорна.
Під рукою – чорний спис:
– Бач, співає, наче лис!
Я – славетна Чорна Кава,
До чужинців неласкава.
Білі... ці... твої брати...
Нас полюють, мов хорти. –

Стриб – зелений чоловічок.
Провисало кілька стрічок
На подертий комірець.
– Білі, – крикнув, – хай вам грець!
Ви рвете мене, Банана.
Не одна на тілі рана.
Не один мій брат, Банан,
В клітці плив за океан.

Стриб – шишкастий чоловічок
В білих – сила диких звичок.
Я – шляхетний Ананас.
Переслідують і нас...
За моря в мішках везуть,
Щоб продати. В цьому суть!
Ви – шпики царя Бамбука! –

Скрикнув хлопчик: – Що за бука?
Що за штука – цар Бамбук!
Та зніміть мотузку з рук!

Чом ви лаєте без міри
Не діла, а колір шкіри?
Ось, приміром, наш город
В нім, як райдуга, народ.
Зеленаві, не гіркі,
Дружне плем'я – огірки.
Баклажани – сині всі,
Мов померзли у росі.
Мак – червоний, наче жар.
Сонях – жовтий, мов ліхтар.
Фарба в кожного своя,
Але добра в нас сім'я.
Різнобарвні й бур'яни,
Злі Осотові сини.
Навіть гарні є на вид.
Тільки ж то – хижацький рід.
Про Бамбука розкажіть,
Але спершу – розв'яжіть! –

Витяг ножика Банан:
– Так, виходить, ти – не пан?
І здригнувсь, бо між дерев
Пролунав машини рев.

Тут маленькі бідарі
Миттю зникли в чагарі.

На галяву виліз «джип»,
Натрудився, аж захрип.
За кермом сидів Будяк
ІІ горланив, наче дяк:

– Я – слуга царя Бамбука,
Що блоху вціляє з лука. –

Поряд з хвацьким водієм,
Хто це? Ніби впізнаєм...
Він в корковому шоломі,
Та очиці всім знайомі.
В гімнастьорці голубій,
Але той же, хоч убий!

Ось Барвінок, ось і пальма.
Завищали добрі гальма.
І в шоломі набакир
На Барвінка глянув... Тхір.

Простогнав він: – Любий синку,
Та невже... це ти, Барвінку? –

Хлопчик теж гукнув: – Тхоряко,
Звідкіля ти, лобуряко? –

Тхір підскочив: – Я віднині
Не Тхоряка – пан Тхоріні! –

А Будяк закинув пляшку
Й задивився на Ромашку.
– Хоч тендітна і мала,
Добра б наймичка була! –

Гаркнув Тхір: – А ти, земляче,
Не зрадів мені неначе?
– Не прийду ніяк до тями.
– Не чекав на зустріч з нами?
– Будяка ж було забито!
– Цей ще більший зріс за літо.
Будякову насінинку
З дому я привіз, Барвінку!

– Менш дивуюсь, що його стрів,
Як потрапив ти на острів? –

Посміхнувся Тхір пихато:
– Бач, розпитує, мов тато!
Рідний край мені наскучив,
Всяк мене за вредність жучив.
Через тебе, цуценя,
Втратив маршальське звання!
Дорікали й хлібороби
Їм мій дух не до вподоби...
Я стягнувся й за готівку
За кордон купив путівку.
З гурту – втік. Писнув цидулку.
В панства випросив притулку. –

Зойкнув хлопчик: – Ах ти ж, зрадник! –
Тхір сичить: – Я – царський радник!
Влаштуватись треба вміти.
А тебе... з'їдять терміти!
Ич, знайшовся патріотик!
Проштрикни йому животик.

–– Згине й сам! – Будяк сказав.
Хтось добряче прив'язав.
А дівча, на зло йому,
Покоївкою візьму. –

Підхопив Будяк Ромашку
Кинув, наче в каталажку,
У зелений «джип» і враз
Дав машині повний газ.

Наш герой повік не плаче,
Але тут скрививсь, одначе,
Й на заморську рогозу
Упустив гірку сльозу.