Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
Усі категорії |
Ян Ларрі
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Чижиков
Ні, лисиця мені не товариш. І взагалі вона не сподобалася мені. Та й ліс тепер мені чомусь не дуже подобався. Можливо це тому, що я не звик так жити. У місті всі живуть дружно. І люди, і собаки. І навіть з кішками можна жити, якщо не звертати на них уваги. А тут всі бояться один одного, і ніхто нікому не вірить. І всі намагаються обдурити один одного. Ну хіба можна так жити?
Поки було світло, я сидів і думав, а коли в лісі стало темно, я чомусь почав тремтіти від страху. Взагалі-то я дуже хоробрий, але хіба можна бути хоробрим завжди? І вдень, і вночі? Не знаю, як ви, а я не люблю бути хоробрим у темряві.
Ніч минула. Все навколо було мокрим. Білий туман піднімався над землею. Зверху капало, хоча дощу й не було.
Я підвів голову і завив. Ми, собаки, завжди виємо, коли нам сумно. А мені стало дуже сумно в лісі.
Я сидів і вив, перебігав з місця на місце і знову вив. Я вив не тільки через те, що мені було сумно, але і тому, що не знайшов у лісі друга, з яким я міг би жити. Невже серед лісових мешканців немає жодного, з ким можна потоваришувати?
Як раптом я почув грубий голос:
– Чого, дурню, виєш? Тебе хтось образив, чи це ти сам на себе образився?
Я повернувся на голос і побачив справжнього ведмедя.
– Здрастуйте, справжній ведмедю! – сказав я і помахав хвостом, щоб ведмідь не подумав, ніби я хочу з'їсти його. – Я не вию, я просто пробую голос. Коли я жив у місті, мені не дозволяли пробувати голос, а тут я сам собі господар, от і вию.
Ведмідь подумав і запитав:
– Ну, а про що ти все ж таки виєш?
– Мені дуже прикро, – сказав я. – Цілий день я шукав товариша, а знайшов тільки лисицю. Хотів потоваришувати з нею, а лисиця… – Не доказавши, я махнув хвостом.
Ведмідь сказав:
– Та який же це товариш! Лисиця ж про себе тільки й думає. Дуже поганий звір. Вона або сама все зжере, або закопає про запас у землю, якщо їй шматок не полізе в горло. З іншим ніколи не поділиться. Полював із нею разом, га?
– Полював! – відповів я. – Рибу разом ловили. Але велику рибу лисиця собі забрала, а мені віддала найменшу.
Ведмідь помацав ніс лапою і сказав:
– Та що й скажеш. Лисиця, вона і є лисиця. Полювали, значить, разом? Так, так! Отже, хлопче, лисиця голодним тебе залишила?
– Голодним! – загавкав я.
– Гаразд! – сказав ведмідь. – Нагодую, не сумуй! Ти солодке любиш?
– Люблю! Цукор люблю! Печиво! Тістечка!
– Не знаю! – сказав ведмідь. – Не їв. Але пригощу тебе такими солодощами, що ти язика проковтнеш! Мед їв колись?
– Ні! – сказав я.
– Тоді ти і не знаєш навіть, що таке справжні солодощі! Ходімо зі мною! Пригощу тебе медом. Я теж живу зараз сам і теж не проти завести товариша. Ходімо! Тебе як звати?
Я радісно сказав:
– Мене звати Тіллі! А Хелена іноді називала мене "Тіллі-тіллі бом, дзвінкий голосочок". Я добре гавкаю і можу охороняти ваш барліг.
– Це добре! – сказав ведмідь. – Взимку, коли я засинаю до весни, мені знадобиться, мабуть, гарний сторож. Ходімо, Тіллі.
Ламаючи кущі, ведмідь пішов напролом, а я побіг за ним, помахуючи хвостом, і потроху гарчав, щоб усі в лісі чули, що я охороняю ведмедя.
Ми пробиралися крізь кущі, йшли від дерева до дерева, і мені здалося, що і ліс став якимось іншим. Веселим, гарним! По землі повзали смуги сонячного світла, навколо палали червоні розсипи брусниці, чорні ягоди чорниці та сизі лохини траплялися то тут, то там. Під деревами стояли гриби. А запахи були такі густі й приємні, яких не буває навіть у міському парку.
Нарешті ми прийшли на сонячну галявину. Ведмідь зупинився, повів носом праворуч, ліворуч, крекнув і сказав:
– От і прийшли!
Він підійшов до товстого дерева і почав дертися на нього. Коли я жив у місті, я не знав, що ведмідь може лазити по деревах, як кішка, і тому закричав з переляку:
– Дивись не впади, шановний ведмедю!
– Нічого! – відповів ведмідь. – Не вперше!
Він дістався до дупла, засунув у нього лапу.
– Тримай, хлопче! – гукнув ведмідь та кинув на землю шматок чогось жовтого, схожого на зім'ятий хліб.
Я лизнув язиком і загавкав. Мед був солодкий, як цукор, навіть ще солодший від цукру, а запах у нього був схожий на запахи квітів. Але не встиг я лизнути мед три рази, як з усіх боків налетіли великі мухи. Вони накинулися на мене і стали кусатися, та ще й зуділи огидними тонкими голосами. Одна така муха вкусила за кінчик мого носа, три мухи вп'ялися в губу, а всі інші намагалися кусати вуха й очі. Я заверещав від образи.
Ведмідь крикнув зверху:
– Нічого, нічого, хлопче! Не звертай уваги! Це бджоли! Бісяться вони! Але ти не зважай на них. Їж швидше!
Добре ведмедю говорити "не зважай". Його, напевно, не кусали, а от мене обліпили так, що мій ніс став схожий на рукавичку з бджіл. І кусали вони так боляче, ніби прошивали мене наскрізь голками. Я верещав, та все ж таки лизав мед, але тут кілька бджіл вчепилися мені в язик, і я завив на весь голос.
Ведмідь закричав:
– Біжи до води, хлопче! Сунь морду у воду, інакше, бачу, погано тобі буде!
Я кинувся бігти і незабаром прибіг до великої води. Навколо шумів очерет, а на воді плавали гарні білі квіти. Сунувши голову у воду, я одразу позбувся бджіл. Потім я трохи поплавав, виліз на берег і подивився на себе. У воді погойдувалася моя морда, вона так розпухла, що я ледве впізнав сам себе. Морда моя стала такою ж товстою, як у боксера Буль-буля, одне моє око закрилося, і над ним виросла велика ґуля.
Скажу чесно: мед мені сподобався, а бджоли – ні! Вони такі кусючі, що і меду не захочеш. Я ще раз скупався, і хоча бджіл позбувся, але морда моя була все така ж розпухла, і око ніяк не хотіло відкриватися. Аж раптом я подумав: "А що, як я залишуся однооким? Таким же, як Бертольд?" І мені стало так шкода свого ока і самого себе, що я сів і почав вити.
Раптом над моєю головою зашуміли крила, і я побачив великого білого птаха з довжелезним носом.
Птах опустився на берег, подивився на мене, клацнув носом, як великими ножицями.
– Ти що тут робиш?
– Я нічого не роблю! Я просто Тіллі! Мене покусали бджоли! Ми з ведмедем взяли у них трошки меду, а вони почали кусатися.
– Так тобі й треба! – сказав лелека. – Не для тебе з ведмедем бджоли мед збирають. Але звідки ти такий взявся? Я щось не зустрічав таких у лісі.
Тоді я розповів лелеці про місто, про Хелену, про лисицю і про те, як я подружився з ведмедем.
Лелека покрутив носом туди-сюди і сказав:
– Який же тобі ведмідь товариш? Прийде зима, він заляже в барліг, і ти знову залишишся сам. Як житимеш у лісі? Помреш ти з голоду, хлопче, треба до міста повертатися.
Звичайно, в лісі добре жити, але все ж таки в місті набагато краще. Я б повернувся до міста, та тільки навряд чи зумію знайти тепер дорогу назад. Все ж таки я бігав у лісі цілий день і вже не знаю точно, куди мені бігти: праворуч чи ліворуч, прямо чи в якийсь інший бік. Я так і сказав лелеці.
– Ну, це не біда! – сказав лелека. – Напиши листа своїй Хелені, розкажи їй про своє життя в лісі, а я полечу до міста і опущу твого листа у поштову скриньку. Хелена прийде по тебе та візьме тебе до міста.
– А на чому мені писати? – запитав я. – І чим писати?
– Писати можеш хвостом, а папір і чорнило я принесу тобі! Нещодавно я бачив у сороки в гнізді зошит, чорнило і навіть ручку для письма. Чекай тут, я повернуся швидко. – І, не чекаючи від мене відповіді, лелека полетів, а коли він повернувся з зошитом і чорнилом, я швидко написав все, про що тут написано, а на листі надписав адресу: "Велике місто, будинок біля парку. Одержувач: Хелена, у якої живе мерзенний Маркел".
В кінці листа я вказав і свою адресу: "Зелений ліс, велика вода, де я живу під кущем з білими квітами".
Лелека полетів з листом до міста, а я сиджу на березі і сидітиму, поки не прийде по мене Хелена. А якщо вона ще сердиться, нехай візьме мене хтось інший. Ми, шотландські тер'єри, завжди були і будемо найвірнішими друзями людини. Приходьте й заберіть мене, а я вже охоронятиму вас все життя. І більше ніколи-ніколи не буду тікати в ліс.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова