Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Хоробрий Тіллі.
Записки цуценя, написані хвостом

Ян Ларрі

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Чижиков

Сторінки:   1    2    3    4    5

"Припини верещати! – раптом зашипів неприємний котячий голос. – Неподобство яке! Навіть на сходах не можна посидіти спокійно."

Я озирнувся. Неподалік від мене сидів Кривий Бертольд, найбільший кіт на наших сходах і найвідчайдушніший хуліган нашого будинку. Одне око Бертольд втратив у бійках з іншими котами. Вуха у нього кимось обгризені, шерсть звисала з боків, наче вата зі старого пальта. Цей хуліган Бертольд готовий був битися з котами і собаками у будь-який час, і я давно вже збирався провчити його. Але зараз мені було просто не до нього. Та й взагалі, потріпати Бертольда не пізно буде і потім, коли я трошки підросту. Але щоб він не подумав, ніби я його боюся, я загарчав: "Р-р-р... Геть з дор-р-роги!"

Бертольд вигнув спину дугою.

"Що таке? – зашипів він. – Та ти з ким говориш, щеня? Ш-ш-ку-ру спущ-щ-щ-щ-щу з тебе! Неробо не-щ-щ-щасний!"

Звичайно, якби я не поспішав, я б показав йому, як ображати мене, але я поспішав піти до лісу і тому лише голосно крикнув: "Геть з дор-р-роги!" – і помчав вниз по сходах.

Бертольд зашипів услід.

"С-стривай! Повернешш-ш-шс-с-ся додому, я щ-щ-ще поговорю з тобою! До ранку просиджу тут, але я навчу тебе поважати старших".

Ну і нехай сидить! Нехай чекає! Адже мене він тепер навряд чи дочекається. Я вже твердо вирішив назад не повертатися, а жити в лісі довго-довго. Завжди. Як живуть в телевізорі ведмідь, баран, півень і собака. А Хелена нехай залишається із шахраєм Маркелом. І нехай вона шукає мене і нехай плаче без мене.

Я перебіг двір, помахав хвостом знайомому боксеру Буль-Булю і помчав на вулицю. Я біг по вулиці все прямо й прямо, і незабаром місто залишилося у мене за хвостом.

Яке дивовижне місце ліс! І як добре бігати у лісовій прохолоді. Над головою шумить листя, в листі вовтузяться і кричать на різні голоси якісь пташки. Птахів у лісі було дуже багато, але мене вони не потішили. Аж надто вже високо забралися вони, та й були такі маленькі, що, крім пір'я, у них, здається, нічого й бути не могло.

У місті, як ви знаєте, по вулицях бігають машини, і всі вони намагаються задавити собак, і всі вони наповнюють вулиці жахливим запахом. А в лісі я не зустрів жодної машини. Мені це сподобалося найбільше. Я бігав під деревами, шукаючи щось їстівне, але окрім грибів та ягід, чорних, червоних, зелених, нічого не міг знайти. Грибів і ягід було, правда, дуже багато, але тільки ягоди мені не сподобалися. Напевно, їх спочатку треба смажити, як смажать гриби.

У місті я куштував гриби. Мені вони сподобалися. Їх смажать у сметані. Вона дуже смачна, але самі гриби і смаженими я не став би їсти. А тут вони стояли без сметани і на смак виявилися гіркими. Зате яка чудова вода в лісі! Я кілька разів зупинявся біля лісових джерел і пив лісову воду з великим задоволенням. Води в лісі скільки завгодно, а от пообідати було нема де і нема чим. Звичайно, я вже не думав про кісточки, молоко, котлетки й печиво. Я з радістю з'їв би навіть шматочок булки. Але в лісі не пахло ні котлетами, ні кісточками, ні булками. Курками пахло, от тільки лісові курки не підпускали до себе близько. Чому вони такі полохливі, не знаю.

Я присів і став думати. У місті в цей час я вже обідав, а тут тільки пив воду. Невже я так і залишуся голодним? Чесно кажучи, я трохи злякався.

Я схопився і побіг, тому що мені дуже хотілося їсти, і я повинен був шукати свій обід, не шкодуючи ніг.

Я біг, обнюхуючи землю, дерева, як раптом відчув якийсь незнайомий запах. Я чхнув.

– Бувайте здорові! – пролунав тоненький голосок.

Я озирнувся навсібіч і чемно сказав:

– Здрастуйте! Як поживаєте?

– Непогано! – відповів голосок під самісіньким моїм носом.

Я позадкував назад. Виявляється, зі мною розмовляла щітка. Так, так! Кругла щітка з маленькою, гострою мордочкою.

– Ви хто? – запитала щітка.

Скажу чесно, я нічого не розумів.

Щітка, правда, була не зовсім звичайна, а якась лісова, але, на мою думку, навіть лісові щітки не повинні розмовляти.

Я відповів, зовсім розгубившись:

– Я – Тіллі! А ви хто?

– Їжак! – сказала щітка. – І маю попередити вас одразу: не втрачайте марно час. Мене не можна їсти. Я такий колючий, що мене ніхто не їсть. І вам не раджу.

Я сказав:

– Але я не збираюся вас їсти. Їжаків я взагалі не їм. Навіть не куштував ніколи, та й куштувати не хочу.

– Тоді чого ж ви від мене хочете? – запитав він.

– Бачите, – сказав я, – у лісі я живу недавно. Менше одного дня, і я ще не знаю, що тут їдять і де можна знайти хоч щось, хоч на один зуб. Ви не могли б допомогти мені?

Їжак пирхнув по-котячому:

– Отакої! Та тут їжі скільки завгодно. У лісі можна їсти хоч весь день і всю ніч. Ви корінці любите?

– Ні! – я мотнув головою і поморщився.

– А траву? Ягоди? Горіхи?

– Я не звик до такої їжі, шановний їжак!

– Тоді що ж ви їсте?

– Все їм, окрім трави, корінців, ягід і горіхів! Котлетки їм! Суп! Кісточки! Печиво! Цукор! Можу їсти навіть тістечка. Але зараз я із задоволенням з'їв би маленький шматочок м'яса.

Їжак подумав і сказав:

– Котлетки? Суп? Печиво? Перший раз чую. Навіть не уявляю, що це таке. Але якщо ви їсте м'ясо – можу запропонувати вам відмінний шматок змії. Сьогодні я зловив таку велику змію, що ледве-ледве з'їв половину. Хочете? Дуже жирна змія. Смакота.

– Змію я ніколи ще не їв. І не куштував навіть, але я чув, ніби змії дуже отруйні!

– Хто це вам сказав? – здивувався їжак.

– Хелена!

– А що таке Хелена?

– Людина! – сказав я.

– Не знаю! – пирхнув їжак. – Перший раз чую! Вона літає? Стрибає, бігає? Повзає? Яка у неї шкура, у цієї людини?

– Шкуру людина змінює щодня. На ніч людина знімає кілька шкур, а вдень знову одягає.

– І ви гадаєте, я повірю вам? – образився їжак.

– Правда, правда! – запевнив я їжака. – Сам бачив, як люди знімають шкури. У них вона називається сукнею, пальтом, шубою, костюмом.

Їжак подивився на мене недовірливо і одразу ж заквапився:

– Ну, знаєте, – сказав він, – розкажете це комусь іншому, а я і слухати не хочу такі дурниці. До побачення!

Сторінки:   1    2    3    4    5

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова