Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Хоробрий Тіллі.
Записки цуценя, написані хвостом

Ян Ларрі

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Чижиков

Сторінки:   1    2    3    4    5

Я зрозумів, що їжак дуже дурний, а розмовляти з дурнями зовсім не цікаво. Махнувши на прощання хвостом, я побіг далі і біг, поки не втомився. Я ліг під деревом, висолопив язика і знову став думати, де б роздобути хоч щось їстівного. І раптом я почув з дерева голос:

– Ви хто? Звідки ви?

Я підвів голову і побачив на дереві дивного звіра. Жовтого, пухнастого, трохи схожого на Маркела, але у звіра був зовсім інший хвіст. Дуже пухнастий і більший за самого звіра.

– Я – Тіллі! – сказав я. – А ви хто?

– Я – білка! – сказав звір із дивовижним хвостом. – А ви звідки?

– З міста.

– А що це таке? – запитала білка.

– Це, – сказав я, – просто місто. Там можна завжди отримати гарну кісточку, котлетку і навіть сосиску.

– Не розумію, – сказала білка.

– Не розумієте, що таке кісточка? – здивувався я. – То що ж ви тоді розумієте? Ви щось їсте?

– Ну звичайно! – здивувалася білка. – Звичайно! Тут дуже багато смачної їжі! Лісові горіхи! Насіння шишок сосни і ялинок! А гриби? Вони дуже гарні, якщо їх трохи підсушити. Ми, білки, збираємо гриби, нанизуємо їх на гілки дерев, а коли гриби висохнуть, ми їх їмо. Ви любите гриби?

– Я люблю тільки сметану, в якій смажать гриби, – сказав я.

– Сметана? Не розумію! – сказала білка. – А що ви ще любите?

– М'ясо! – сказав я.

– Ах! – скрикнула білка і стрибнула на самісіньку верхівку дерева. – Може, ви і білок їсте?

– Ні, ні! – загавкав я. – Білок я ніколи не їв. І навіть не знаю, чи можна їх їсти, та й знати не хочу.

– А що ж ви хочете? – запитала білка.

Я подумав і сказав:

– Хвіст! Чи не скажете ви мені, навіщо вам такий великий хвіст? Ви така маленька, а хвіст у вас... Чому у вас такий великий хвіст?

Білка погладила лапками пухнастий хвіст і сказала:

– Для нас, білок, хвіст найголовніше. Коли йде дощ, ми накриваємося хвостом.

– Як парасолькою? – запитав я.

Але білка не бачила парасольки і тому не знала, що це таке.

– По-вашому – парасолька, по-нашому – просто хвіст. З ним добре сидіти і на сонці. Хвіст чудово прикриває від спеки. А вночі, коли буває холодно, ми ховаємося хвостом від холоду. Ну і стрибати з гілки на гілку і з дерева на дерево з ним зручно. Під час стрибків ми розпушуємо хвоста і летимо в повітрі, майже як птахи.

– Ой! – раптом пискнула білка. – Тікайте швидше! Я бачу лисицю! Бувайте!

Я кинувся бігти, але, трохи пробігши, зупинився. Чи треба мені тікати від лисиці? Адже лисиця майже як собака. Тільки хвіст у неї інший. Але і у собак хвости різні. Може, лисиця все ж таки родич собакам? І може, як родич, вона допоможе мені, скаже, чого можна поїсти в лісі. А може, саме вона і стане моїм товаришем і другом, і ми з нею разом житимемо і полюватимемо.

Позаду мене затріщали кущі. Я озирнувся і побачив жовту морду, майже собачу. Лисиця втягнула ніздрями повітря.

– Це чим же так погано пахне? – запитала вона. – Фу, фу! Чи це не ти пахнеш собакою?

Я привітно помахав хвостом.

– Здрастуйте, шановна лисице! – сказав я і почав крутити хвостом, щоб вона не боялася мене.

Лисиця вийшла з кущів, оглянула мене від хвоста до кінчика носа і позіхнула.

– Ну й дива, – сказала вона, – схожий на собаку, але чорних собак я ще ніколи не бачила. Отже, ти не зовсім собака, а тільки прикидаєшся собакою. І аж надто ти маленький для собаки. Може, ти вовченя? Але вовченята теж не бувають чорними. Хто ти?

– Я – Тіллі! Просто Тіллі! – сказав я, помахуючи хвостом.

– Тіллі? Дивно! У нас в лісі ніякі тіллі не живуть. Але що ти тут робиш? Звідки ти взявся такий чорний?

Я чесно розповів лисиці, як я опинився в лісі, і запитав її, чи не погодиться вона бути моїм товаришем, бо я дуже хочу подружитися з кимось із лісових звірів і жити разом, як в телевізорі живуть ведмідь, баран, собака і півень.

Лисиця позіхнула:

– Жити разом? Що за дурні казки! Ніколи не повірю, ніби ведмідь живе разом із бараном та з півнем. Ти, напевно, щось плутаєш.

– Але ж я сам бачив!

– Дурниця! Це тобі наснилося, малий.

Лисиця подивилася на мене і облизнулася:

– Але зі мною, мабуть, ти можеш пожити. Правда, зараз ти ще дуже худий і, напевно, несмачний. Але якщо будеш добре їсти, ти станеш... гарним товаришем. Що ж, я не проти подружитися з тобою. До осені. До осені ти маєш бути жирним і смачним.

– Як? – підстрибнув я. – Восени ви з'їсте мене?

Лисиця зморщилася.

– Чому саме я тебе з'їм? А може, це ти з'їси мене? Ми з тобою кинемо жереб.

– Чому ж ми обов'язково повинні їсти один одного? – запитав я. – І чому восени?

Лисиця сказала:

– Влітку в лісі і без тебе є що з'їсти. А от восени з харчуванням тут не так вже й добре.

Я запитав:

– А коли буде осінь? Скоро?

Лисиця подивилася на небо, примружила очі і сказала:

– Спочатку листя на деревах стане жовтим і червоним, потім воно впаде на землю, і дерева будуть голі. А вже потім піде сніг і прийде осінь. Ні, ні, хлопче, осінь ще не скоро буде. Ну то як? Згоден? Якщо згоден – ходімо, я пригощу тебе чудовим обідом для першого знайомства.

Не знаю, чи погодилися б ви, але я прийняв пропозицію лисиці. Я так хотів їсти, що готовий був харчуватися навіть грибами. Крім того, я подумав, що до осені ще далеко, а за цей час я, може, знайду іншого товариша, з яким не треба буде кидати жереб і їсти один одного.

– Згоден! – сказав я. – А що сьогодні у вас на обід?

– Риба! – сказала лисиця. – Ти рибу любиш?

Я зараз все любив, тому що жах як хотів їсти.

– За мною! – махнула лисиця хвостом, і ми побігли по лісу.

Незабаром я почув, як шумить вода, а потім побачив піщану мілину, і тут бігала пташка-трясогузка. Вона хапала якихось черв'ячків і ковтала їх.

Побачивши нас, трясогузка розгубилася.

– Ах, – пискнула вона. – Це ви?

– Це ми! – мотнула мордою лисиця. – Але ти не бійся! Ми добрі! Ми тільки хочемо запитати тебе: чи правда, ніби трясогузки найрозумніші птахи?

– Ну, що ви, що ви, – трясогузка засмикала хвостом. – Я чула, є птахи і розумніші за нас. Папуга. Шпак. Вони знають навіть людську мову. Так кажуть птахи.

– Он як? – здивувалася Лисиця і підійшла ближче.

– Так, так! – запищала трясогузка. – Але зате вони не вміють танцювати так гарно, як танцюємо ми, трясогузки.

– Цікаво! – сказала лисиця і підійшла ще ближче. – Я із задоволенням подивлюся, як ти танцюєш. Я велика любителька танців.

– Ах, – сказала трясогузка, – я із задоволенням затанцюю для вас. Адже любителів танців не часто зустрінеш тепер. Дивіться!

Трясогузка підстрибнула і почала танцювати, при цьому вона постукувала хвостиком по піску і наспівувала весело:

– Раз, два! Раз і два! Раз, і раз, і два, два, два!

– Три! – клацнула лисиця зубами, схопивши трясогузку.

Потім облизнулася і сказала:

– Терпіти не можу, коли хваляться!

– Ви з'їли її? – запитав я.

– Хіба ж це з'їла! – пирхнула лисиця. – Тут і їсти нема чого. Самі пір'я та хвіст.

– За що ж ви її? – запитав я. – Вона танцювала для вас, а ви вчинили так жорстоко?

– Закон лісу! – сказала лисиця. – Вона тут черв'ячків їла, а я її! Нехай не ображає бідолашних черв'ячків.

Сторінки:   1    2    3    4    5

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова