|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Нублик
Яан Раннап
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Вальтер
Частина 6. Слідом Нублика
Чому цього разу червона машина виїхала без песика, який мав би сидіти на руках у радіотелефоніста, знали команди обох машин. Але якщо інші члени команди поставилися до біганини за котом із розумінням, то про Чорноголовка та Білоземка цього не можна було сказати. Чорноголовко й Білоземко обидва вважали, що службові обов'язки мають бути понад усе. Вони збиралися втлумачити це і Нублику.
– Ай-ай-ай! – збирався сказати йому Чорноголовко. – Спочатку робота, а потім розваги.
– Ай-ай-ай, – збирався сказати йому Білоземко. – То ти, виходить, проміняв друзів на якогось там кота!
Але коли вони почали шукати Нублика, песика ніде не було. Чорноголовко та Білоземко обшукали весь двір та гараж, але про Нублика не було ні чутки, ні духу.
Тут уже Чорноголовко та Білоземко стали дуже серйозними.
– Оце так-так, Біленький, – сказав Чорноголовко.
– Отак-пак! Чорненький, – сказав Білоземко.
– Собаки – розумні тварини. Я вірю, що до обіду він таки повернеться, – сказав Чорноголовко.
– Я теж вважаю, що він повернеться на обід, – сказав Білоземко. Але вони обоє помилились. Адже ми вже знаємо, що Нублик не повернувся ні до обіду, ні до вечері. І коли наступного ранку у Чорноголовка та Білоземка закінчилося чергування, Нублика все ще не було.
Тут уже Чорноголовко та Білоземко стали зовсім серйозними.
– Ось тобі й маєш, Біленький! – сказав Чорноголовко.
– От тобі й на! Чорненький! – сказав Білоземко.
– Тепер ти знову можеш потайки курити, – сказав Чорноголовко.
– А ти спати без чобіт, – сказав Білоземко. Але, здавалося, це їх анітрохи не втішило.
– І куди він тільки подівся? – зітхнув Чорноголовко.
Обидва вони розуміли, що велике місто приховує в собі безліч небезпек для маленького песика, який гуляє сам по собі. І це ще більше псувало їхній настрій.
– Треба щось робити, Біленький, – сказав Чорноголовко. – Ми маємо знайти його. Ми повинні піти його слідом.
Звичайно, Чорноголовко зовсім не вважав, що він сам може знайти сліди Нублика. Людині подібне завдання не під силу, хоч би яким він був розумним та вправним. Тут міг допомогти тільки навчений шукач. І Чорноголовко з Білоземком знали, де знайти такого навченого шукача. Бо у Білоземка був друг, у якого вдома жив такий собака.
Отже Білоземко зателефонував своєму другові-собаководу, і не минуло й півгодини, як той прийшов до пожежників зі своїм собакою.
У нашій країні прикордонникам та поліцейським допомагають східноєвропейські вівчарки, їх зазвичай називають просто вівчарками. Але собака Рекс, що належав другові Білоземка, народився не в нашій країні. Рекса привезли з Німеччини. Його батько сторожив одне місце, де заборонено перебувати стороннім, а мати служила в поліції. Оскільки батьки Рекса не були вівчарками, то, звісно, не був вівчаркою і Рекс. Усі вони називалися доберманами.
Як усі власники собак, господар Рекса любив свого собаку.
– Рекс не такий великий, як вівчарка, зате нюх у нього значно гостріший, – сказав він Чорноголовкові. – Рекс, правда, не такий сильний, як вівчарка, проте бігає він значно швидше.
Рекс слухав та смикав повідець. Він уже зрозумів, що його привели на роботу. А коли чекала робота, Рекс не любив зволікати.
Не любив цього й Чорноголовко. Він приніс із шафи, у якій зазвичай спав Нублик, старий ватник. – Слід, Рексе, слід! – хотів він сказати, але господар зупинив його рухом руки. Навчені шукачі слухаються тільки однієї людини, а саме того, хто їх годує та навчає.
– Слід, Рексе, слід! – сказав сам господар Рекса.
Рекс обнюхав старий ватник. І запитливо подивився на господаря. Йому доводилося переслідувати дорослих людей. І розшукувати дітей. А від цього ватника пахло... Рекс здивовано дивився на свого господаря. Але потім йому дали понюхати м'ячик, який любив тягати в зубах Нублик, і це позбавило добермана сумнівів.
Сильно натягнувши повідець, Рекс потягнув свого господаря надвір. Він дійшов до машини, що стояла біля паркану в очікуванні ремонту, обнюхав землю навколо неї та кинувся до драбини, притуленої до стіни вежі. Оскільки він йшов слідами Нублика, то цілком ясно, що від драбини він потягнув свого господаря до гаража.
На порозі гаража, де Нублик озирнувся, Рекс теж зупинився. Але він не став озиратися. Йому поки не було на що озиратися. Йому треба було нюхати.
Сліди Нублика вели до ящиків, складених біля дверей кухні. Але не встиг Рекс дійти до них, як звідти раптом вискочив сірий кіт.
– Фффф… – зашипів сірий кіт та вигнув спину, як ручку кошика.
Однак цього разу сірий кіт мав справу не з Нубликом. Рекс був на службі. Він не звертав уваги ні на що стороннє. Для Рекса кіт просто не існував. Оскільки сліди Нублика знову віддалялися від купи ящиків, то й Рексу тут не було чого більше робити. Він повернувся до сірого кота своїм обрубком хвоста і потягнув повідець у бік воріт.
Для сірого кота це стало жорстоким ударом. Ніколи його ще так не ігнорували. Сірий кіт був ображений до глибини душі. Люто зашипівши, він стрибнув на паркан, щоб більше ніколи не з'являтися на подвір'ї, яке йому одразу остогидло.
Рекс у цей час потяг господаря за ворота.
Далі їхній шлях пролягав уздовж бруківки і трамвайних колій, поки Рекс не привів їх до вже знайомого нам майданчика.
На гойдалках літали вгору-вниз уже інші діти, але чоловік із газетою був той самий. Так само падав йому на штани гарячий попіл з цигарки. І так само чоловік цього не помічав.
Коли доберман Рекс зрівнявся з ним, чоловік відірвався від газети. Однак цього разу він не сказав "Дзусь!". Він не сказав би цього і в тому випадку, якби собака був сам. Адже вигляд у добермана був страшний.
– Песику, песику! – лагідно сказав чоловік. – Який гарний песик! – А сам у цей час потрошку задкував від "гарного песика".
Хоча Рекс знаходив сліди набагато швидше, ніж Нублик їх залишав, Рекс зовсім не втомився. Та хіба й міг він стомитися, якщо його дресирували спеціально для такої роботи. Отже, Рекс, його господар, Чорноголовко та Білоземко залишили позаду кілька парків та алей, гірок та майданчиків. І нарешті Рекс привів усю компанію до вже знайомого нам жовтого будинку.
Тут Рекс зупинився. Як добре вихований собака, він не став гавкати на чужому ґанку. Він лише шкрябав лапою двері.
За хвилину всі вони вже стояли на кухні.
– Розумієте, яка справа, – сказав Чорноголовко високому чоловікові, якого він прийняв за господаря, молодій жінці у фартуху, яка, на його думку, була господаркою, та сивій жінці, яка, ясна річ, була бабусею. – Розумієте, яка справа. Ми шукаємо невеличкого плямистого песика. І ось цей великий чорний собака, – Чорноголовко кивнув у бік добермана, – каже, що ви про нього дещо знаєте.
– Так, ми справді знаємо, – сказала господарка. – Він тут учора гавкав, коли наш батько вирішив покурити в кімнаті.
Чорноголовко показав на свого товариша:
– Цього його навчив мій колега Білоземко, затятий ворог куріння. – І обличчя Чорноголовка розпливлося в усмішці.
– Потім він схопив зубами, черевики, що стояли не на місці, – продовжувала господарка. І тут всміхнувся вже Білоземко:
– Цьому фокусу його навчив мій друг Чорноголовко.
Проте і Білоземко, і Чорноголовко припинили усміхатися одразу ж, як тільки господарі повідомили, що песика у них більше немає. Маленький плямистий песик зник. І до того ж невідомо, яким чином.
– Розумієте, – сказав господар, – увечері він заснув на кухні, а вранці його там не було. Ви навіть уявити не можете, скільки у нас через це було пролито сліз.
А бабуся додала:
– І наша дівчинка вирішила, що її песик втік у димар. Тому що дверцята груби були відчиненими.
Прибульці обмінялися поглядами. Зрозуміло, вони не повірили, що собака може втекти через димар. Але вони мали повірити, що в жовтому будинку Нублика немає. Це доводила поведінка добермана.
– Слід, Рексе! – уже вкотре наказав друг Білоземка. Але розумний собака дивився на нього, не рухаючись із місця.
Доберман не виявляв бажання щось робити навіть після того, як його вивели на подвір'я. Він лише жалібно заскавчав.
– Що за дурня? – здивувався господар добермана. – Нублик тут був. Слідів, що він пішов звідси, немає. І все ж таки у будинку його теж немає. Я нічого не розумію. Хто мені скаже, звідки в такому разі продовжувати пошуки?
– Відведіть свого собаку через дорогу. І дайте йому понюхати третю від магазину плитку тротуару, – промовив хтось тихим голосом.
Ви, мабуть, і без слів зрозуміли, що цей голос належав голові сімейства.
І знову доберман повів свого господаря слідом Нублика.
Та так швидко, що Чорноголовкові та Білоземкові доводилося час від часу робити пробіжки. Як і личить справжньому шукачеві, доберман думав тільки про те, що було пов'язано з його службовими обов'язками.
– Тут цей песик приліг, – зрозумів доберман, діставшись шухляди, набитої стружками, яку забули на розі продавці фруктів.
– Тут цей песик хлебтав воду, – здогадався доберман біля ринви, з якої на тротуар збігав веселий струмок води.
– А тут він загнав на дерево кота, який, на мою думку, сидить там і досі.
Кіт справді сидів на дереві. І того дня він був уже другим котом, якого вразили в саме серце: великий чорний собака не звернув на нього жодної уваги.
Доберман, натягнувши повідка, та троє чоловіків, слідуючи за ним по п'ятах, проминули ще багато вулиць, поки Рекс не завернув нарешті на вимощене бруківкою просторе подвір'я. І тут повідець ослаб, ослаб уперше за цей час. Рекс понюхав тут і там, потім подивився на чоловіків і гавкнув.
– Схоже, собака загубив слід, – сказав господар Рекса.
– Повернемося трохи назад.
Але після другої спроби Рекс безпорадно зупинився посеред двору.
Все це могло означати лише одне.
– З цього місця пес вже не біг сам, – сказав господар добермана. – Із цього місця його на чомусь відвезли. Але на чому, Рекс не зможе нам сказати. Ми маємо з'ясувати це самі.
На камені слідів від транспорту не залишається, проте сліди залишаються в іншому місці. За кілька хвилин Чорноголовкові вдалося розшукати кількох кмітливих хлопчаків, які, хоч і не знали нічого про невеличкого криволапого песика, зате бачили у дворі високий фургон.
– Дядьку! – сказали вони схвильовано. – Звідти лунав гавкіт!
Більшого Чорноголовкові й не треба було знати.
– Цього я й боявся, – сказав Чорноголовко. – Візник і фургон, з якого долинав гавкіт? Ну, звичайно, цього варто було очікувати! Вони, мабуть, прийняли Нублика за бродяжного собаку. Ти знаєш, Біленький, що роблять із такими собаками?
– Знаю, Чорненький, знаю, – неохоче відповів Білоземко.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2025 Валерія Воробйова