Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Аудіоказка "Заячі лапи"

Костянтин Паустовський

Заячі лапи

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г.Єпішин

До ветеринара в наше село прийшов з Урженського озера Ваня Малявін і приніс загорнутого у рвану ватяну куртку маленького теплого зайця. Заєць плакав і часто кліпав червоними від сліз очима...

- Ти що, здурів? - крикнув ветеринар. - Скоро мишей мені носитимеш, шибенику!

- А ви не лайтеся, це заєць особливий, - хрипким шепотом сказав Ваня. - Його дід прислав, наказав лікувати.

- Від чого лікувати?

- Лапи в нього попечені.

Ветеринар обернув Ваню обличчям до дверей, штовхнув у спину і гримнув услід:

- Іди, іди! Не вмію я їх лікувати. Засмаж його з цибулею - дідові буде закуска.

Ваня нічого не відповів. Він вийшов у сіни, заморгав очима, шморгнув носом і притулився до дерев'яної стіни. По стіні потекли сльози. Заєць тихо тремтів під засмальцьованою курткою.

- Що з тобою, хлопче? - запитала Ваню жаліслива бабуся Онися; вона привела до ветеринара свою єдину козу. - Чого ви, сердешні, удвох сльози ллєте? Чи сталося щось?

- Попечений він, дідусевий заєць, - тихо сказав Ваня. - На лісовій пожежі лапи собі попік, бігати не може. Ось-ось, диви, помре.

- Не помре, малий, - прошамкотіла Онися. - Скажи дідусеві своєму, якщо так йому охоче зайця вилікувати, нехай віднесе його в місто до Карла Петровича.

Ваня витер сльози і пішов лісами додому, на Урженське озеро. Він не йшов, а біг босоніж гарячою піщаною дорогою. Нещодавня лісова пожежа пройшла стороною на північ біля самого озера. Пахло гаривом і сухою гвоздикою. Вона великими островами росла на галявинах.

Заєць стогнав.

Ваня знайшов по дорозі пухнасті, вкриті срібними м'якими волосинками листочки, вирвав їх, поклав під сосну і розгорнув зайця. Заєць подивився на листя, ткнувся в нього головою і притих.

- Ти чого, сірий? - тихо запитав Ваня. - Ти б поїв.

Заєць мовчав.

- Ти б поїв, - повторив Ваня, і голос його затремтів. - Може, пити хочеш?

Заєць ворухнув рваним вухом і заплющив очі.

Ваня взяв його на руки і побіг навпростець через ліс - треба було якнайшвидше дати зайцеві напитися води з озера.

Нечувана спека стояла в те літо над лісами. Вранці набігли вервечки білих хмаринок. Опівдні хмари стрімко рвалися вгору до зеніту, і на очах підносилися і зникали десь за межами неба. Спекотний ураган дув уже два тижні без упину. Смола, що стікала по соснових стовбурах, перетворилася на бурштиновий камінь.

Уранці дід надів чисті онучі та нові личаки, узяв палицю і шматок хліба і пішов до міста. Ваня ніс зайця позаду. Заєць зовсім притих, тільки зрідка здригався всім тілом і судомно зітхав.

Суховій здійняв над містом хмару куряви, м'якої, наче борошно. У ній літав курячий пух, сухе листя і солома. Здалеку здавалося, що над містом димить тиха пожежа.

На базарній площі було дуже порожньо, спекотно; візницькі коні дрімали біля водогінної будки, і на головах у них були одягнені солом'яні капелюхи. Дід перехрестився.

- Чи то кінь, чи то наречена - дідько їх розбере! - сказав він і сплюнув.

Довго питали в перехожих про Карла Петровича, але ніхто нічого до ладу не відповідав.

Зайшли до аптеки. Огрядний старий чоловік у пенсне і в короткому білому халаті сердито знизав плечима і сказав:

- Це мені подобається! Досить дивне питання! Карл Петрович Корш - спеціаліст з дитячих хвороб - вже три роки як перестав приймати пацієнтів. Навіщо він вам?

Дід, затинаючись від поваги до аптекаря і від нерішучості, розповів про зайця.

- Це мені подобається! - сказав аптекар. - Цікаві пацієнти завелися в нашому місті. Це мені вельми подобається!

Він нервово зняв пенсне, протер, знову почепив на носа і подивився на діда.

Дід мовчав і тупцяв на місці. Аптекар теж мовчав. Мовчання ставало гнітючим.

- Поштова вулиця, три! - раптом спересердя крикнув аптекар і закрив якусь розтріпану товсту книгу. - Три!

Дід із Ванею добрели до Поштової вулиці саме вчасно - з-за Оки насувалася висока гроза. Лінивий грім потягувався за обрієм, наче заспаний силач розпрямляв плечі і знехотя струшував землю. Сірі брижі пішли по річці. Безшумні блискавки нишком, але стрімко і сильно били по луках; далеко за Полянами вже палав підпалений ними стіг сіна. Великі краплі дощу падали на курний шлях, і незабаром він став схожий на місячну поверхню: кожна крапля залишала в куряві маленький кратер.

Карл Петрович грав на роялі щось сумне і мелодійне, коли у вікні з'явилася розпатлана борода діда.

Через хвилину Карл Петрович вже сердився.

- Я не ветеринар, - сказав він і закрив кришку рояля. Тієї ж миті у луках прогуркотів грім. - Я все життя лікував дітей, а не зайців.

- Що дитина, що заєць - все одно, - уперто пробурмотів дід. - Все одно! Полікуй, яви милість! Ветеринар наш у таких справах не тямить. Він у нас коновал. Цей заєць, можна сказати, спаситель мій: я йому життям зобов'язаний, маю йому віддячити, а ти кажеш - кинути!

Ще за хвилину Карл Петрович - старий із скуйовдженими сивими бровами, - хвилюючись, слухав уривчасту дідову розповідь.

Карл Петрович зрештою погодився лікувати зайця. Наступного ранку дід пішов на озеро, а Ваню залишив у Карла Петровича доглядати зайця.

Через день уся поросла гусячою травою Поштова вулиця вже знала, що Карл Петрович лікує зайця, який обгорів на страшній лісовій пожежі і врятував якогось дідка.

Через два дні про це вже знало все містечко, а на третій день до Карла Петровича прийшов довготелесий юнак у фетровому капелюсі, назвався співробітником московської газети і попросив розказати про зайця.

Зайця вилікували. Ваня загорнув його у ватяне ганчір'я і поніс додому.

Незабаром історію про зайця забули, і тільки якийсь московський професор довго домагався від діда, щоб той йому продав зайця. Присилав навіть листи з марками на відповідь.

Але дід не поступався. Під його диктовку Ваня написав професорові листа:

"Заєць не продажний, жива душа, нехай живе на волі. На цьому залишаюся Ларіон Малявін".

...

Цієї осені я ночував у діда Ларіона на Урженському озері. Сузір'я, холодні, наче крижинки льоду, плавали у воді. Шумів сухий очерет. Качки мерзли у заростях і жалібно крякали цілу ніч.

Дідові не спалося. Він сидів біля груби та лагодив рвані рибальські сіті. Потім поставив самовар - від нього вікна в хаті відразу запітніли і зірки з вогняних цяточок перетворилися на каламутні кулі. Надворі дзявкав Мурзик. Він стрибав у темряву, ляскав зубами і відскакував - воював із непроглядною жовтневою ніччю. Заєць спав у сінях і зрідка уві сні голосно стукав задньою лапою по трухлявій підлозі.

Ми пили чай вночі, очікуючи далекого і нерішучого світанку, і за чаєм дід нарешті розповів мені історію про зайця.

У серпні дід Ларіон пішов полювати на північний берег озера. Ліси стояли сухі, наче порох. Дідові трапилося зайченя із рваним лівим вухом. Дід вистрілив у нього зі старої, зв'язаної дротом рушниці, але не влучив. Заєць втік.

Дід пішов далі. Але раптом стривожився: з півдня, з боку Лопухів, сильно тягнуло згарищем.

Здійнявся вітер. Дим густішав, його вже несло білою пеленою по лісу, заволікало кущі. Стало важко дихати.

Дід збагнув, що почалася лісова пожежа, і вогонь йде прямо на нього. Вітер змінився на ураган. Вогонь гнало по землі з нечуваною швидкістю. За словами діда, навіть потяг не міг би втекти від такого вогню. Дід мав рацію: під час урагану вогонь йшов зі швидкістю тридцять кілометрів на годину.

Дід побіг по купинах, спотикався, падав, дим виїдав йому очі, а ззаду було вже чути нестримний гул і тріск полум'я.

Смерть наздоганяла діда, хапала його за плечі, і в цей час з-під дідових ніг вискочив заєць. Він біг і повільно волочив задні лапи. Лише згодом дід помітив, що вони в зайця обгоріли.

Дід зрадів зайцеві, наче рідному. Як старий лісовий мешканець, дід знав, що звірі набагато краще за людину чують, звідки йде вогонь, і завжди рятуються. Гинуть вони тільки в тих рідкісних випадках, коли вогонь їх оточує.

Дід побіг за зайцем. Він біг, плакав від страху і кричав: "Постривай, любий, не біжи так швидко!"

Заєць вивів діда з вогню. Коли вони вибігли з лісу до озера, заєць і дід - обидва впали від утоми.

Дід підібрав зайця і поніс додому. У зайця були обпечені задні лапи і живіт.

Потім дід його вилікував і залишив у себе.

- Так, - сказав дід, поглядаючи на самовар так сердито, ніби самовар був у всьому винний, - так, а перед тим зайцем я, виходить, вельми завинив, любий друже.

- Чому ж ти завинив?

- А ти піди поглянь на зайця, на рятівника мого, тоді дізнаєшся. Бери ліхтар!

Я взяв зі столу ліхтар і вийшов у сіни. Заєць спав. Я нагнувся над ним з ліхтарем і помітив, що ліве вухо в зайця рване. Тоді я зрозумів усе.

Автор: Паустовський К.; ілюстратор: Єпішин Г.

Слухати аудіоказку:

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова