Г.К.Андерсен

Калоші щастя

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – О.Харькова

Розділи:   1    2    3    4    5    6   

5. Перетворення поліцейського писаря

Наш знайомий сторож між тим згадав про калоші, які знайшов на вулиці, а потім залишив у лікарні, і пішов та забрав їх звідти. Але ні лейтенант, ні сусіди не визнали цих калош своїми, і сторож відніс їх до поліції.

– Та вони як дві краплі води схожі на мої! – сказав один з поліцейських писарів, поставивши знахідку поруч зі своїми калошами і уважно її роздивляючись. – Тут і досвідчений погляд шевця не відрізнив би одну пару від іншої.

– Пане писарю, – звернувся до нього поліцейський, який увійшов з якимись паперами.

Писар поговорив з ним, а коли знову глянув на обидві пари калош, то вже й сам перестав розуміти, яка з них його пара – та, що стоїть праворуч, чи та, що ліворуч.

"Мої, мабуть, оці, мокрі", – подумав він і помилився: це були якраз калоші щастя. Що ж, поліція теж іноді помиляється.

Писар узув калоші і, сунувши одні папери до кишені, а інші – під пахву (йому треба було дещо перечитати і переписати вдома), вийшов на вулицю. Був кінець тижня, стояла чудова погода, і поліцейський писар подумав, що добре було б прогулятися.

Молодий чоловік відрізнявся рідкісною старанністю і посидючістю, тож побажаємо йому приємної прогулянки після багатьох годин роботи в задушливій канцелярії.

Спочатку він йшов, ні про що не думаючи, і тому калошам не було слушної нагоди проявити свою чудодійну силу.

Але от він зустрів свого знайомого молодого поета, і той сказав, що завтра вирушає у подорож на все літо.

– Ех, от ви знову їдете, а ми залишаємося, – сказав писар. – Щасливі люди, літаєте собі де хочете і куди хочете, а в нас ланцюги на ногах.

– Так, але ними ви прикуті до хлібного дерева, – заперечив поет. – Вам немає потреби піклуватися про завтрашній день, а коли ви постарієте, одержите пенсію.

– Так воно так, але вам все ж таки живеться набагато вільніше, – сказав писар. – Писати вірші – що може бути краще! Публіка носить вас на руках, і ви самі собі господарі. А от спробували б ви посидіти в суді, як ми сидимо, та повозитися з цими нудними справами!

Поет похитав головою, писар теж похитав головою, і вони розійшлися в різні боки, залишившись кожен при своїй думці.

"Дивний народ ці поети, – думав молодий чиновник. – Хотілося б ближче познайомитися з такими натурами, як він, і самому стати поетом. Якби я був на їхньому місці, я б у своїх віршах не став плакати. Ах, який сьогодні чудовий весняний день, скільки в ньому краси, свіжості, поезії! Яке незвичайно прозоре повітря! Які химерні хмари! А трава і листя так солодко пахнуть! Давно вже я так гостро не відчував цього, як зараз".

Ви, звичайно, помітили, що він вже став поетом. Але зовні зовсім не змінився, – безглуздо думати, що поет не така ж людина, як усі інші.

"Які чудові аромати! – думав він. – Вони нагадують мені фіалки у тітоньки Лони. Так, я був тоді ще зовсім малим. Господи, і як це я жодного разу не згадав про неї раніше! Стара добра тітонька! Вона жила як раз за Біржею. Завжди, навіть у найлютішу холоднечу, на вікнах у неї зеленіли в банках якісь гілочки або паростки, фіалки наповнювали кімнату ароматом; а я прикладав нагріті мідяки до обледенілого скла, щоб можна було дивитися на вулицю. Який краєвид був із цих вікон! На каналі стояли вмерзлі в кригу кораблі, величезні зграї ворон складали весь їхній екіпаж. Але з настанням весни судна змінювалися. З піснями та криками "ура" матроси обколювали лід; кораблі смолили, обладнували усім необхідним, і вони нарешті відпливали у заморські країни. Вони відпливають, а от я залишаюся тут; і так буде завжди, завжди я буду сидіти в поліцейській канцелярії і дивитися, як інші отримують закордонні паспорти. Так, така моя доля!" – і він глибоко-глибоко зітхнув, але потім раптом схаменувся: "Що це таке зі мною робиться сьогодні? Раніше мені нічого такого і на думку не спадало. Мабуть, це весняне повітря так на мене діє. А серце стискається від якогось солодкого хвилювання".

Він поліз до кишені за своїми паперами. "Візьмуся за них, буду думати про щось інше", – вирішив він і пробіг очима перший аркуш. "Фру Зігбрит", оригінальна трагедія у п'яти діях", – прочитав він. "Що таке? Дивно, почерк мій! Невже це я написав трагедію? А це що? "Інтрига на балу або Велике свято; водевіль". Але звідки все це у мене? Напевно, хтось підсунув. Так, тут ще лист..."

Листа надіслала дирекція одного театру; вона не дуже ввічливо сповіщала автора, що обидві його п'єси нікуди не годяться.

– Гм, – промовив писар, сідаючи на лавку.

Голову раптом заполонили безліч думок, а серце наповнила дивна туга... за чим – він і сам не знав. Машинально він зірвав квітку і замилувався нею. Це була проста маленька маргаритка, але вона протягом однієї хвилини повідомила йому про себе більше, ніж можна дізнатися, вислухавши кілька лекцій з ботаніки. Вона розповіла йому про своє народження, розповіла про те, яку могутню силу має сонячне світло, – адже це завдяки йому розпустилися і стали пахнути її ніжні пелюстки. А поет у цей час думав про сувору життєву боротьбу, що пробуджує в людині ще невідомі йому сили і почуття.

Розмірковуючи про це, а також про своє перетворення, наш писар усміхнувся: "Я просто сплю і бачу сон. Але який дивовижний сон! Виявляється, можна марити наяву, усвідомлюючи, що це тобі тільки сниться. Добре б згадати про все це завтра вранці, коли я прокинуся. Яке дивне відчуття!"

Вкрай засмучений писар сумно зітхав, позираючи на пташок, які весело виспівували свої пісеньки, перелітаючи з гілки на гілку.

"І їм живеться краще, ніж мені. Вміти літати – яка чудова здатність! Щасливий той, хто нею обдарований. Якби тільки я міг перетворитися на пташку, я б став ось таким маленьким жайворонком!"

І тієї ж хвилини рукави і фалди його сюртука перетворилися на крила і обросли пір'ям, а замість калош з'явилися кігтики. Він одразу помітив всі ці перетворення і усміхнувся. "Ну, тепер я бачу, що це сон. Але таких дурних снів мені ще не доводилося бачити", – подумав він, злетів на зелену гілку і заспівав.

Проте, в його співі вже не було поезії, оскільки він перестав бути поетом: калоші, як і всі, хто хоче чогось досягти, виконували лише одну справу зараз. Захотів писар стати поетом – став, захотів перетворитися на пташку – перетворився, проте втратив свої колишні властивості.

"Кумедно, нічого сказати! – подумав він. – Вдень я сиджу в поліцейській канцелярії, займаюся найважливішими справами, а вночі мені сниться, ніби я жайворонком літаю по парку. Та про це можна написати цілу комедію!"

І він злетів на траву, завертів головою і почав весело клювати гнучкі травинки, які здавалися йому тепер величезними африканськими пальмами.

Раптом навколо нього стало темно, як вночі; йому здалося, ніби на нього накинули якусь гігантську ковдру! Насправді ж це якийсь хлопчисько накрив його своєю шапкою.

Хлопчик запустив руку під шапку і схопив писаря за спинку і крила; той спочатку запищав від страху, а потім обурився:

– Ах ти негідне щеня! Як ти смієш! Я поліцейський писар!

Але хлопець почув тільки жалібне "пі-і, пі-і-і". Він клацнув пташку по дзьобу і пішов з нею далі, на гірку.

По дорозі він зустрів двох школярів і продав їм жайворонка за вісім монет.

Таким чином поліцейський писар повернувся до міста і опинився в одній квартирі на Готській вулиці.

– Добре, що це сон, – сказав писар, – бо я б добряче розсердився! Спочатку я став поетом, потім – жайворонком. Однак невеселе це життя, особливо коли потрапиш до лап подібних шибеників. Хотів би я дізнатися, чим усе це скінчиться?

Хлопчики принесли його до гарно обставленої кімнати, де їх зустріла гладка усміхнена жінка. Вона анітрохи не зраділа "простій польовій пташці", як вона назвала жайворонка, проте дозволила хлопчикам залишити його і посадити до клітки на підвіконні.

– Можливо, він трохи розважить папужку! – додала вона з усмішкою і подивилася на великого зеленого папугу, який поважно погойдувався на кільці в розкішній металевій клітці. – Сьогодні у папужки день народження, – сказала вона, дурнувато всміхаючись, – і польова пташка хоче його привітати.

Папуга, нічого на це не відповівши, так само поважно розгойдувався взад і вперед. У цей час голосно заспівала красива канарка, яку сюди привезли минулого літа з якоїсь південної країни.

– Бач, крикуха! – сказала господиня і накинула на клітку білий носовичок.

– Пі-пі! Яка жахлива заметіль! – зітхнула канарка і замовкла.

Писаря, якого господиня називала "польовою пташкою", посадили до маленької клітки, поруч з кліткою канарки і по сусідству з папугою. Папуга міг виразно вимовляти тільки одну фразу, яка звучала дуже комічно: "Ні, будьмо людьми!", а все інше виходило у нього таким незрозумілим, як щебет канарки. Втім, писар, перетворившись на пташку, відмінно розумів своїх нових знайомих.

Бідолашна канарка співала і в пісні згадувала свою батьківщину, звідки її привезли, зелені пальми і квітучі мигдалеві дерева, чудові квіти та дзеркальний спокій озер, з яких привітно кивали відображення прибережних рослин, зграї красивих папуг, які розповідали безліч чудових історій.

– Це дикі птахи, – відгукнувся папуга, – вони не отримали ніякої освіти. Ні, будьмо людьми!

– А ти пам'ятаєш гарних дівчат, що танцювали під квітучими деревами? – відповідала канарка, – пам'ятаєш солодкі плоди і прохолодний сік диких рослин?

– Звичайно, пам'ятаю, – відповів папуга, – але тут мені набагато краще! Мене чудово годують і всіляко догоджають. Я знаю, що я розумний, і з мене досить. Ні, будьмо людьми!

– І ти, маленька сіра датська пташко, – сказала канарка жайворонкові, – ти теж стала полонянкою. У твоїх лісах, напевно, холодно, проте в них ти вільна. Лети ж звідси! Дивись, вони забули замкнути твою клітку! Кватирка відкрита, лети ж – швидше, швидше!

Писар так і зробив, вилетів з клітки і сів біля неї.

Цієї ж миті двері до сусідньої кімнати відчинилися, і на порозі з'явилася кішка, гнучка, страшна, з зеленими палаючими очима. Кішка вже зовсім було приготувалася до стрибка, але канарка заметалася в клітці, а папуга заплескав крилами і закричав: "Ні, будьмо людьми!" Писар похолонув від жаху і, вилетівши у вікно, полетів над будинками і вулицями.

Летів, летів, нарешті втомився, – і побачив будинок, який здався йому знайомим. Одне вікно в будинку було відчинено. Писар влетів до кімнати і сів на стіл. На свій подив, він побачив, що це його власна кімната.

"Ні, будьмо людьми!" – машинально повторив він улюблену фразу папуги, і тієї ж хвилини знову став поліцейським писарем, що з якогось дива сидить на столі.

– Господи помилуй, – сказав писар, – як це я потрапив на стіл та ще й заснув? І який дикий сон мені наснився. Яка нісенітниця!

Розділи:   1    2    3    4    5    6