Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Старий будинок

Г.К.Андерсен

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Кокорін

На одній вулиці стояв дуже старий будинок, збудований ще близько трьохсот років тому, – рік його побудови був викарбуваний на одному з віконних карнизів, по яких плелося різьблення: тюльпани і пагони хмелю; тут же було вирізано старовинними літерами та з дотриманням старовинної орфографії цілий вірш. На інших карнизах виднілися кумедні пики, що корчили гримаси. Верхній поверх будинку утворював над нижнім великий виступ; під самісіньким дахом йшла ринва, яка закінчувалася головою дракона. Дощова вода мала витікати у дракона з пащі, але текла з живота – ринва була дірява.

Усі інші будинки на вулиці були такі новенькі, чистенькі, з великими вікнами та прямими, рівними стінами; по всьому видно було, що вони не бажали мати зі старим будинком нічого спільного і навіть думали: "Чи довго він стирчатиме тут на ганьбу всій вулиці? Через цей виступ нам не видно, що робиться по той бік будинку! А сходи? Подивіться на сходи! Широкі, наче в палаці, і високі, наче ведуть на дзвіницю! Залізні поруччя нагадують вхід у могильний склеп, а на дверях блищать великі мідні бляхи! Це просто непристойно!"

Навпроти старого будинку, з іншого боку вулиці, стояли такі ж самі новенькі, чистенькі будиночки і думали те ж, що й їхні побратими; але в одному з них біля вікна сидів маленький червонощокий хлопчик із ясними, сяючими очима; йому старий будинок і при сонячному, і при місячному світлі подобався значно більше ніж інші будинки. Дивлячись на стіну старого будинку з потрісканою й подекуди обваленою штукатуркою, він малював собі найхимерніші картини минулого, уявляв усю вулицю забудовану такими ж будинками, з широкими сходами, виступами і гострими дахами, бачив перед собою солдатів з алебардами і ринви у вигляді драконів та зміїв... Так, на цей будинок можна було довго дивитися!

А жив у ньому один дідусь, який носив короткі панталони до колін, каптан з великими металевими ґудзиками та перуку, про яку одразу можна було сказати: оце справжня перука!

Вранці до дідуся приходив літній слуга, який прибирав у домі та виконував доручення старого господаря. Решту дня дідусь залишався вдома сам. Іноді він підходив до вікна подивитися на вулицю й на сусідні будинки; хлопчик, що сидів біля вікна, кивав дідусеві головою і отримував у відповідь такий самий дружній кивок. Так вони познайомилися і потоваришували, хоча жодного разу не розмовляли один з одним, це їм анітрохи не завадило!

Якось хлопчик почув, що говорять його батьки:

– Взагалі старому живеться не погано, але він такий самотній, бідолаха!

Найближчої неділі хлопчик загорнув щось у папірець, вийшов за ворота, і, коли слуга старого господаря будинку проходив повз нього, зупинив його і сказав:

– Послухай-но! Віднеси це від мене старому пану! У мене два таких олов'яні солдатики, тож ось йому один! Нехай він залишиться у нього, адже старий пан такий самотній!

Слуга, мабуть, зрадів, кивнув головою і відніс солдатика до старого будинку. Потім той самий слуга прийшов до хлопчика запитати, чи не забажає він сам відвідати старого пана. Батьки дозволили, і хлопчик вирушив у гості.

Мідні бляхи на перилах сходів блищали яскравіше ніж зазвичай, наче їх вичистили, очікуючи на гостя, а різьблені сурмачі – на дверях були вирізані сурмачі, що визирали з тюльпанів, – здавалося, сурмили щосили, і їхні щоки роздувалися сильніше, ніж завжди.

Вони сурмили: "Тра-та-та-та! Хлопчик іде! Тра-та-та-та!" Двері прочинилися, і хлопчик увійшов у коридор. Усі стіни були обвішані старими портретами лицарів у латах і дам у шовкових сукнях; лицарські обладунки брязкали, а сукні шаруділи... Потім хлопчик пройшов на сходи, що спочатку йшли високо вгору, а потім знову вниз, і опинився на старій терасі з великими дірками і широкими щілинами в підлозі, з яких виглядали зелена трава і листя. Уся тераса, увесь двір і навіть вся стіна будинку були заплетені зеленню, тож тераса виглядала наче справжній садок, а насправді це була тераса! Тут стояли старовинні квіткові горщики у вигляді голів з ослячими вухами; квіти росли в них, як хотіли. В одному горщику так і лізла через край гвоздика: зелені паростки її розбігалися навсібіч, і гвоздика ніби говорила: "Вітерець пестить мене, сонечко цілує і обіцяє подарувати мені в неділю ще одну квіточку! Ще одну квіточку в неділю!"

З тераси хлопчика провели до кімнати, оббитої свинячою шкірою із золотим тисненням. "Позолота зітреться, а свиняча шкіра залишиться!" - говорили стіни.

У тій же кімнаті стояли оздоблені різьбленням крісла з високими спинками.

– Сідай! Сідай! – запрошували вони, а потім жалібно рипіли. – Ох, як кістки ломить! Напевно, в нас ревматизм, як у старої шафи. Ревматизм у спині! Ох!

Потім хлопчик увійшов до кімнати з великим виступом надвір. Тут сидів сам дідусь-господар.

– Дякую за олов'яного солдатика, друже! – сказав він хлопчикові. – І дякую, що сам завітав до мене!

"Так, так" або, швидше, "кхак, кхак!" – закректали й заскрипіли меблі. Стільців, столів та крісел було так багато, що вони заважали один одному дивитися на хлопчика.

На стіні висів портрет чарівної молодої пані зі жвавим, веселим обличчям, але зачесаної і одягненої за старовинною модою: волосся її було напудрене, а сукня стояла колом. Вона не промовила ані "так", ані "кхак", але лагідно дивилася на хлопчика, і він одразу ж запитав дідуся:

– Де ви її дістали?

– У крамниці лахмітника! – відповів той. – Там багато таких портретів, але нікому до них немає справи: ніхто не знає, з кого вони писані, – усі ці особи давно померли й поховані. Ось і цієї дами немає на світі років із п'ятдесят, але я знав її за старих часів.

Під картиною висів за склом букетик засушених квітів; їм, мабуть, теж було років під п'ятдесят, такі вони були старі! Маятник великого старовинного годинника гойдався взад і вперед, стрілка рухалася, і все в кімнаті старіло з кожною хвилиною, навіть того не помічаючи.

– У нас вдома кажуть, що ти страшенно самотній! – сказав хлопчик.

– О! До мене постійно приходять спогади знайомих осіб та образів!.. А ось тепер і ти завітав до мене! Ні, мені добре!

І дідусь зняв з полиці книгу з картинками. Тут були цілі процесії, дивовижні карети, яких тепер уже й не побачиш, солдати, схожі на трефових валетів, міські ремісники з прапорами. У кравців на прапорах були намальовані ножиці, які підтримували два леви, а у шевців не чоботи, а двоголовий орел – адже шевці роблять парне взуття. Оце така книга була!

Дідусь-господар пішов до іншої кімнати по варення, яблука та горіхи. Ні, в старому будинку насправді було дуже добре!

– Ах, я просто не в змозі залишатися тут! – сказав олов'яний солдатик, що стояв на скрині. – Тут так порожньо й сумно. Ні, хто звик до сім'ї, тому тут не життя. Сил моїх немає! День тут тягнеться без кінця, а вечір ще довший! Тут не почуєш ані приємних розмов, які вели, бувало, між собою твої батьки, ані веселої метушні дітей, як у нас! Старий господар такий самотній! Ти гадаєш, його хтось цілує? Чи дивиться на нього хтось лагідно? Чи буває в нього ялинка? Чи отримує він подарунки? Ні! От хіба труну він отримає!.. Ні, я не витримаю такого життя!

– Ну, ну годі! – сказав хлопчик. – На мою думку, тут чудово; адже сюди заглядають спогади і приводять із собою стільки знайомих осіб!

– Щось я їх не бачив, та вони мені й не знайомі! – відповів олов'яний солдатик. – Ні, мені просто не під силу залишатися тут!

– А треба! – сказав хлопчик.

Цієї хвилини до кімнати зайшов із веселою усмішкою на обличчі дідусь, і чого він тільки не приніс! І варення, і яблука, і горіхи! Хлопчик навіть забув думати про олов'яного солдатика.

Веселий і задоволений він повернувся додому. Дні йшли за днями; хлопчик, як і раніше, посилав до старого будинку поклони, а звідти теж йшли поклони у відповідь, і ось хлопчик знову вирушив туди в гості.

Різьблені сурмачі знову засурмили: "Тра-та-та-та! Хлопчик прийшов! Тра-та-та-та!" Лицарі й дами на портретах брязкали зброєю і шаруділи шовковими сукнями, свиняча шкіра розмовляла, а старі крісла рипіли та кректали від ревматизму в спині: "Ох!" Словом, усе було як і того разу, – у старому будинку години й дні йшли один, як інший, без жодних змін.

– Ні, я не витримаю! – сказав олов'яний солдатик. – Я вже плакав оловом! Тут надто сумно! Хай краще пошлють мене на війну, відрубають там руку чи ногу! Все ж таки хоч щось зміниться! Сил моїх більше немає!.. Тепер і я знаю, що це за спогади, які приводять із собою знайомих осіб! Мене вони теж відвідали, і, повір, їм не зрадієш! Особливо, якщо вони відвідуватимуть тебе часто. Під кінець я готовий був зістрибнути зі скрині!.. Я бачив тебе і всіх твоїх!.. Ви всі стояли переді мною, наче живі! Бачив той недільний ранок, коли ви, діти, всі стояли, побожно склавши руки, та співали псалом... Тато і мама стояли поряд, такі ж само серйозні. Раптом двері прочинилися, і увійшла найменша ваша сестричка Марі, якій ще немає двох років. А їй варто лише почути музику чи співи – все одно які, – одразу ж починає танцювати. От вона й почала танцювати, але ніяк не могла спіймати такт – ви співали так протяжно... Вона піднімала то одну ніжку, то другу і витягувала шийку, але справа не йшла. Ніхто з вас не посміхнувся, хоч і важко було втриматися. Я таки не втримався, засміявся про себе, та й злетів зі столу! На лобі в мене з'явилася велика ґуля – вона й тепер ще не зійшла, і це мені по заслузі!.. Багато ще чого згадується мені... Усе, що я бачив, чув і пережив у вашій родині, так і спливає в мене перед очима! Ось які вони, ці спогади, і ось що вони приводять із собою!.. Скажи, ви й тепер ще співаєте вранці? Розкажи мені щось про маленьку Марі! А мій товариш, олов'яний солдатик, як поживає? Який щасливець!.. Ні, ні, я просто не витримаю!

– Ти подарований! – сказав хлопчик. – І мусиш залишитися тут! Хіба ти цього не розумієш?

Дідусь господар з'явився зі скринькою, у якій було багато різних дивовиж: якісь коробочки, флакончики та колоди старовинних карт – таких великих, розписаних золотом, тепер уже й не побачиш! Дідусь відімкнув для гостя і великі шухляди старовинного бюро і навіть клавікорди, на кришці яких було намальовано пейзаж.

Інструмент видавав під рукою господаря тихі брязкотні звуки, а сам дідусь наспівував при цьому якусь сумну пісеньку.

– Цю пісню співала колись вона! – сказав він, киваючи на портрет, куплений у лахмітника, і очі його заблищали.

– Я хочу на війну! Хочу на війну! – заволав раптом олов'яний солдатик і впав зі скрині.

Куди ж він подівся? Шукав його і сам дідусь, шукав і хлопчик – немає ніде, та й годі.

– Ну, я його знайду потім! – сказав дідусь, але так і не знайшов. Підлога вся була в щілинах, солдатик упав в одну з них і лежав там, як у відкритій домовині.

Увечері хлопчик повернувся додому. Час йшов; настала зима; шибки замерзли, і хлопчикові доводилося дихати на них, щоб відтанув хоч маленький отвір, у який можна було б подивитися на вулицю. Сніг запорошив усі завитки та напис на карнизах старого будинку і завалив сходи, – будинок стояв наче мертвий. Та так воно й було: дідусь, господар його, помер.

Увечері до старої хати під'їхала колісниця, на неї поставили труну і повезли дідуся за місто, у родинний склеп. Ніхто не йшов за труною – усі друзі старого давним-давно померли. Хлопчик послав услід труні повітряний поцілунок.

Кілька днів по тому в старому будинку було призначено аукціон. Хлопчик бачив з вікна, як несли старовинні портрети лицарів і дам, горщики з довгими вухами, старі стільці та шафи.

Одне пішло сюди, інше туди; портрет дами, куплений у крамниці лахмітника, повернувся туди ж, та так там і залишився: адже ніхто не знав цієї дами, нікому не потрібен був її портрет.

Навесні стали ламати старий будинок – цей жалюгідний сарай уже мозолив усім очі, і з вулиці можна було зазирнути в самі кімнати зі шпалерами зі свинячої шкіри, що висіли клаптями; зелень на терасі розрослася ще пишніше і густо обвивала обвислі балки. Нарешті, місце зовсім очистили.

– От і добре! – сказали сусідні будинки.

Замість старого будинку на вулиці з'явився новий, з великими вікнами та білими рівними стінами. Перед ним, тобто, власне, на тому ж самому місці, де стояв колись старий будинок, влаштували садок, і виноградні лози потяглися звідти до стіни сусіднього будинку. Садок був обнесений високими залізними ґратами, і у них була залізна хвіртка. Усе це виглядало так ошатно, що перехожі зупинялися і дивилися крізь ґрати. Виноградні лози були всіяні десятками горобців, що цвірінькали навперебій, але не про старий будинок, адже вони не могли його пам'ятати.

З того часу минуло стільки років, що хлопчик встиг стати чоловіком. З нього вийшов гарний чоловік на радість своїм батькам. Він щойно одружився і переїхав зі своєю молодою дружиною якраз у цей новий будинок із садом.

Обидва вони були у саду; чоловік дивився, як дружина садила на клумбі якусь квітку, що подобалася їй. Раптом молода жінка скрикнула:

– Ай! Що це?

Вона вкололася – з м'якої, пухкої землі стирчало щось гостре. То був – так, подумайте! – олов'яний солдатик, той самий, що зник у старого, валявся у смітті і нарешті багато років пролежав у землі.

Молода жінка обтерла солдатика спочатку зеленим листком, а потім своєю тонкою хусткою. Як чудово пахло від неї парфумами! Олов'яний солдатик немов опритомнів.

– Дай-но мені подивитися! – сказав чоловік, засміявся і похитав головою. – Ну, це, звичайно, не той самий, але він нагадує мені одну історію з мого дитинства!

І він розповів своїй дружині про старий будинок, про його господаря та про олов'яного солдатика, якого послав бідолашному самотньому дідусю. Словом, він розповів усе, як було насправді, і молода жінка навіть розплакалася, слухаючи його.

– А може, це й є той самий олов'яний солдатик! – сказала вона. – Я сховаю його на згадку. Але ти неодмінно покажи мені могилу старого!

– Я й не знаю, де вона! – відповів він. – Та й ніхто не знає! Усі його друзі померли раніше за нього, нікому не було й діла до його могили, я ж на той час був ще зовсім маленьким хлопчиком.

– Як жахливо бути таким самотнім! – сказала жінка.

– Жахливо бути самотнім! – сказав олов'яний солдатик. – Але яке щастя усвідомлювати, що про тебе не забули!

– Щастя! – повторив чийсь голос зовсім поруч, але ніхто не почув його, окрім олов'яного солдатика.

Виявилося, що це сказав шматок свинячої шкіри, якою колись були оббиті кімнати старого будинку. Позолота з нього вся зійшла, і він був схожий скоріше на брудну грудку землі, але у нього був свій погляд на речі, і він висловив його: "Позолота зітреться, а свиняча шкіра залишиться!"

Олов'яний солдатик, проте, з цим не погодився.

Автор: Андерсен Г.К.; ілюстратор: Кокорін А.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова