Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Антоній Погорельський

Чорна курка, або Підземні мешканці

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Олексій Рейпольський

Сторінки:   1    2    3    4    5

Курочка закудкудакала, як напередодні, і ті ж самі маленькі свічки з'явилися у тих самих срібних шандалах. Альоша знову вдягнувся і пішов за куркою. Знову увійшли вони до покоїв бабусь, але цього разу він уже нічого не торкався. Коли вони проходили крізь першу кімнату, то йому здалося, що люди й звірі, намальовані на лежанці, роблять різні смішні гримаси і гукають його до себе, але він навмисне від них відвернувся. У другій кімнаті бабусі-голландки так само як і напередодні лежали в ліжках, наче воскові; папуга дивився на Альошу і кліпав очима; сіра кішка знову вмивалася лапками. На туалетному столі перед дзеркалом Альоша побачив дві порцелянові китайські ляльки, яких учора він не помітив. Вони кивали йому головою, але він пам'ятав наказ Чорнушки і пройшов не зупиняючись, проте не міг утерпіти, щоб мимохідь їм не вклонитися. Лялечки негайно ж зіскочили зі столу і побігли за ним, усе киваючи головою. Він мало не зупинився – такі вони здалися йому кумедні; але Чорнушка озирнулася на нього з сердитим поглядом, і він отямився.

Лялечки проводили їх до дверей і, бачачи, що Альоша на них не дивиться, повернулися на свої місця.

Знову спустилися вони зі сходів, ходили по переходах і коридорах і прийшли до тієї ж зали, освітленої трьома кришталевими люстрами. Ті ж самі лицарі висіли на стінах, і знову – коли наблизилися вони до дверей з жовтої міді – два лицарі зійшли зі стіни і заступили їм дорогу. Здавалося, однак, що вони не такі сердиті, як напередодні; вони ледве волочили ноги, як осінні мухи, і видно було, що вони через силу тримали свої списи...

Чорнушка стала великою і настовбурчилася; але тільки вона вдарила їх крилами, як вони розсипалися на друзки, – і Альоша побачив, що то були порожні панцері! Мідні двері самі собою відчинилися, і вони пішли далі. Трохи згодом увійшли вони до іншої зали, розлогої, але невисокої, такої, що Альоша міг дістати рукою до стелі. Зала ця була освітлена такими ж самими маленькими свічками, які він бачив у своїй кімнаті, але шандали були не срібні, а золоті.

Тут Чорнушка залишила Альошу.

– Побудь тут трохи, – сказала вона йому, – я скоро прийду назад. Сьогодні ти був розумний, хоча необережно повівся, вклоняючись порцеляновим лялечкам. Якби ти їм не вклонився, лицарі б залишилися на стіні. Втім, ти сьогодні не розбудив бабусь, і тому лицарі не мали ніякої сили. – Після цього Чорнушка вийшла з зали.

Залишившись сам, Альоша став уважно розглядати залу, що була дуже багато прикрашена. Йому здалося, що стіни зроблені з лабрадору, який він бачив у мінеральному кабінеті пансіону; панелі й двері були з чистого золота. У кінці зали, під зеленим балдахіном, на підвищенні, стояли крісла з золота.

Альоша дуже милувався цим оздобленням, але дивним здалося йому, що все було у зменшеному вигляді, як ніби для невеликих ляльок.

Тим часом, як він із цікавістю усе розглядав, відчинилися бічні двері, спочатку ним не помічені, і увійшло безліч маленьких людей, на зріст не більше як з пів аршина, в ошатних різнокольорових сукнях. Вигляд у них був поважний: деякі за вбранням здавалися військовими, деякі – цивільними чиновниками. На всіх були круглі з пір'ям капелюхи, на зразок іспанських. Вони не помічали Альошу, походжали поважно по кімнатах і голосно між собою розмовляли, але він не міг розібрати, що вони говорили.

Довго він дивився на них мовчки і тільки-но хотів підійти до одного з них із запитанням, як відчинилися великі двері у кінці зали... Усі замовкли, стали до стін у два ряди і зняли капелюхи.

В одну мить кімната стала ще світлішою; усі маленькі свічки ще яскравіше загорілися – і Альоша побачив двадцять маленьких лицарів у золотих панцерах, з яскравим пір'ям на шоломах, які попарно входили тихим маршем. Потім у глибокому мовчанні стали вони по обидва боки крісел. Трохи згодом до зали увійшла людина з величною поставою, з вінцем на голові, що виблискував дорогоцінним камінням. На ньому була світло-зелена мантія, підбита мишачим хутром, з довгим шлейфом, який несли двадцять маленьких пажів у яскраво-червоних сукнях.

Альоша одразу ж здогадався, що це напевно король. Він низько йому вклонився. Король ласкаво відповів йому на уклін і сів у золоті крісла. Потім щось наказав одному з лицарів, що стояв біля нього, і той підійшов до Альоші і оголосив йому, щоб він наблизився до крісел. Альоша скорився.

– Мені давно було відомо, – сказав король, – що ти добрий хлопчик; але третього дня ти надав велику послугу моєму народу і за те заслуговуєш на винагороду. Мій головний міністр довів мені, що ти врятував його від неминучої і жорстокої смерті.

– Коли? – запитав Альоша з подивом.

– Третього дня у дворі, – відповів король. – Ось той, хто зобов'язаний тобі життям.

Альоша глянув на того, на кого вказував король, і тут тільки помітив, що між придворними стояв маленький чоловічок, весь одягнений у чорне. На голові в нього була особлива шапочка малинового кольору, нагорі з зубчиками, надіта трохи набік; а на шиї була хустка, дуже накрохмалена, від чого вона здавалася трохи синюватою. Він приязно всміхався, дивлячись на Альошу, якому обличчя його здалося знайомим, хоча він і не міг згадати, де його бачив.

Хоча Альоші й було приємно, що йому приписували такий благородний вчинок, але він любив правду і тому, зробивши низький уклін, сказав:

– Пане король! Я не можу взяти на свій рахунок того, чого ніколи не робив. Третього дня я мав щастя позбавити від смерті не Міністра Вашого, а нашу чорну курку, яку не любила куховарка за те, що вона не знесла жодного яйця...

– Що ти кажеш? – перервав його з гнівом король. – Мій міністр – не курка, а заслужений чиновник!

Тут міністр підійшов ближче, і Альоша побачив, що й справді це була його люб'язна Чорнушка. Він дуже зрадів і попросив у короля пробачення, хоча ніяк не міг зрозуміти, що це означає.

– Скажи мені, чого ти бажаєш? – продовжував король. – Якщо я в силах, то неодмінно виконаю твоє бажання.

– Кажи сміливо, Альошо! – шепнув йому на вухо міністр.

Альоша замислився і не знав, чого побажати. Якби дали йому більше часу, то він, можливо, і придумав би щось гарненьке; але оскільки йому здавалося нечемним змушувати чекати короля, то він поспішив із відповіддю.

– Я б бажав, – сказав він, – щоб, не вчившись, я завжди знав свій урок, який би мені не задали.

– Не думав я, що ти такий ледар, – відповів король, похитавши головою. – Але нема чого робити: я повинен виконати свою обіцянку.

Він махнув рукою, і паж підніс золоту тацю, на якій лежало одне конопляне насіннячко.

– Візьми це зернятко, – сказав король. – Поки воно буде у тебе, ти завжди знатимеш свій урок, який би тобі не задали, але з однією умовою, щоб ти ні під яким приводом нікому не казав жодного слова про те, що ти тут бачив або надалі побачиш. Найменша нескромність позбавить тебе назавжди наших милостей, а нам наробить безліч клопоту і неприємностей.

Альоша взяв конопляне зерно, загорнув у папірець і поклав до кишені, обіцяючи бути мовчазним і скромним. Король після того встав із крісел і таким самим чином вийшов із зали, наказавши спочатку міністру якнайкраще пригостити Альошу.

Лише король пішов, як усі придворні оточили Альошу і почали його всіляко пестити, виявляючи свою вдячність за те, що він врятував міністра. Усі вони пропонували йому свої послуги: одні питали, чи не хоче він погуляти в саду, чи подивитися королівський звіринець; інші запрошували його на полювання. Альоша не знав, на що зважитися. Нарешті міністр оголосив, що сам буде показувати підземні рідкості шановному гостю.

Спочатку він повів його до саду, влаштованого на англійський смак. Доріжки були всіяні великими різнокольоровими камінцями, що відбивали світло від незліченних маленьких ламп, якими були обвішані дерева. Цей блиск надзвичайно сподобався Альоші.

– Каміння це, – сказав міністр, – у вас називається дорогоцінним. Це все діаманти, яхонти, смарагди й аметисти.

– Ах, якби ж у нас були цим усипані доріжки! – закричав Альоша.

– Тоді б і у вас вони так само були б малоцінні, як тут, – відповів міністр.

Дерева також здалися Альоші напрочуд гарними, хоча до того ж дуже дивними. Вони були різного кольору: червоні, зелені, коричневі, білі, блакитні й лілові. Коли він подивився на них уважно, то побачив, що це не що інше, як різноманітний мох, тільки вищий і товщий за звичайний. Міністр розповів йому, що мох цей виписаний королем за великі гроші з далеких країн і з самої глибини земної кулі.

Із саду пішли вони до звіринцю. Там показали Альоші диких звірів, що були прив'язані золотими ланцюгами. Вдивляючись уважніше, він, на свій подив, побачив, що ці дикі звірі були не що інше, як великі щури, кроти, тхори і подібні їм звірі, що живуть в землі й під підлогою. Йому це здалося дуже смішним, але з чемності він не сказав ані слова.

Повернувшись до кімнати після прогулянки, Альоша знайшов у великій залі накритий стіл, на якому були розставлені різного роду цукерки, пироги, паштети й фрукти. Тарілки всі були з чистого золота, а пляшки й склянки виточені з цільних діамантів, яхонтів і смарагдів.

– Їж що завгодно, – сказав міністр, – але з собою брати нічого не дозволяється.

Альоша того дня дуже добре повечеряв, і тому йому зовсім не хотілося їсти.

– Ви обіцяли взяти мене з собою на полювання, – сказав він.

– Дуже добре, – відповів міністр. – Я гадаю, що коні вже осідлані.

Тут він свиснув, і увійшли конюхи, що вели у поводах палички, набалдашники в яких були різьбленої роботи і являли собою кінські голови. Міністр з великою спритністю скочив на свого коня; Альоші підвели палицю набагато більшу від інших.

– Бережися, – сказав міністр, – щоб кінь тебе не скинув: він не дуже сумирний.

Альоша в душі сміявся з цього, але коли він узяв палицю між ніг, то побачив, що міністрова порада була не зайвою. Палиця почала під ним вивертатися й крутитися, як справжній кінь, і він насилу міг всидіти.

Тим часом засурмили в роги, і мисливці швидко поскакали по різних переходах і коридорах. Довго вони так скакали, і Альоша від них не відставав, хоча насилу міг стримувати свою шалену палицю... Раптом з одного бокового коридору вискочило кілька щурів, таких великих, яких Альоша ніколи не бачив. Вони хотіли пробігти далі, але коли міністр наказав їх оточити, вони зупинилися і почали хоробро захищатися.

Незважаючи, однак, на це, вони були переможені мужністю і мистецтвом мисливців. Вісім щурів полягли на місці, троє втекли, а одного, досить важко пораненого, міністр велів вилікувати і відвести до звіринцю.

Після закінчення полювання Альоша так втомився, що очі його мимоволі закривалися... проте йому хотілося багато про що поговорити з Чорнушкою, і він попросив дозволу повернутися до зали, з якої вони виїхали на полювання.

Міністр погодився; великою риссю поїхали вони назад і коли прибули до зали, віддали коней конюхам, розкланялися з придворними і мисливцями і сіли один біля одного на принесені їм стільці.

– Скажи, будь ласка, – почав Альоша, – навіщо ви вбили нещасних щурів, які вас не турбують і живуть так далеко від вашого житла?

– Якби ми їх не винищували, – сказав міністр, – то вони б вигнали нас з наших кімнат і винищили б усі наші їстівні припаси. До того ж мишачі й щурячі хутра в нас у високій ціні, через їхню легкість і м'якість. Тільки знатним особам дозволено їх у нас носити.

– Але скажи мені, будь ласка, хто ви такі? – продовжував Альоша.

– Невже ти ніколи не чув, що під землею живе наш народ? – відповів міністр. – Правда, не багатьом вдається нас бачити, проте бували приклади, особливо у давнину, що ми виходили на світ і показувалися людям. Тепер це рідко трапляється, тому що люди стали дуже нескромні. А в нас є закон, що якщо той, кому ми показалися, не збереже це в таємниці, то ми змушені негайно залишити наше місцеперебування і йти далеко-далеко в інші країни. Ти легко можеш собі уявити, що нашому королю невесело було б залишити всі тутешні заклади і з цілим народом переселитися у невідомі землі. І тому переконливо тебе прошу бути якомога скромнішим, бо в іншому випадку ти нас всіх зробиш нещасними, а особливо мене. Із вдячності я умовив короля запросити тебе сюди; але він ніколи мені не пробачить, якщо через твою нескромність ми будемо змушені залишити цей край...

– Я даю тобі чесне слово, що ніколи не буду ні з ким про вас говорити, – перервав його Альоша. – Я тепер згадав, що читав в одній книжці про гномів, що живуть під землею. Пишуть, що в якомусь місті один швець дуже розбагатів у найкоротший час, так що ніхто не розумів, звідки взялося його багатство. Нарешті якось дізналися, що він шив чоботи й черевики для гномів, які платили йому за те дуже дорого.

– Можливо, що це правда, – відповів міністр.

– Але, – сказав йому Альоша, – поясни мені, люб'язна Чорнушко, чого ти, будучи міністром, існуєш у світі у вигляді курки і який зв'язок маєте ви з бабусями-голландками?

Чорнушка, бажаючи задовольнити його цікавість, почала було розповідати йому докладно багато про що; але на самому початку її розповіді Альошині очі заплющилися і він міцно заснув. Прокинувшись наступного ранку, він лежав у своєму ліжку.

Сторінки:   1    2    3    4    5

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова