Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Read in English

Антоній Погорельський

Чорна курка, або Підземні мешканці

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Олексій Рейпольський

Сторінки:   1    2    3    4    5

Років сорок тому в С.-Петербурзі, на Василівському острові, на Першій лінії, жив власник чоловічого пансіону, який ще й досі, мабуть, у багатьох залишився у свіжій пам'яті, хоча будинок, де був розташований той пансіон, давно вже поступився місцем іншому, анітрохи не схожому на колишній. У ті часи Петербург уже славився на всю Європу своєю красою, хоча й далеко ще не був таким, як тепер. Тоді на проспектах Василівського острова не було веселих тінистих алей: дерев'яні підмостки, часто збиті з гнилих дощок, займали місце нинішніх чудових тротуарів. Ісакіївський міст – вузький і водночас нерівний – мав зовсім інший вигляд, ніж тепер; та й сама Ісакіївська площа зовсім була не такою. Тоді монумент Петра Великого від Ісакіївської церкви був відокремлений канавою; Адміралтейство не було обсаджено деревами; Конногвардійський манеж не прикрашав площі прекрасним теперішнім фасадом; словом, тодішній Петербург не той був, що зараз. Міста перед людьми мають, між іншим, ту перевагу, що вони іноді з літами стають красивішими... Втім, не про те тепер йде мова. Іншим разом і в іншому випадку я, можливо, й поговорю з вами ширше про зміни, що відбулися у Петербурзі протягом мого століття, – тепер же повернемося знову до пансіону, який років сорок тому знаходився на Василівському острові, на Першій лінії.

Будинок, якого тепер – як я вже вам казав – ви не знайдете, був у два поверхи, критий голландськими черепицями. Ґанок, по якому до нього входили, був дерев'яний і виступав на вулицю... Досить круті сходи вели з сіней до верхнього помешкання, що складалося з восьми чи дев'яти кімнат, у яких з одного боку жив власник пансіону, а з іншого були класи. Дортуари, або спальні кімнати дітей, знаходилися на нижньому поверсі, праворуч від сіней, а ліворуч жили дві бабусі, голландки, кожній з яких було більше ста років і які на власні очі бачили Петра Великого і навіть з ним розмовляли...

У числі тридцяти чи сорока дітей, що навчалися в тому пансіоні, був один хлопчик, якого звали Альоша, якому тоді було не більше дев'яти чи десяти років. Батьки його, що жили геть далеко від Петербургу, роки за два до того привезли його в столицю, віддали до пансіону і повернулися додому, заплативши вчителю домовлену плату за кілька років вперед. Альоша був хлопчик кмітливий, милий, добре вчився, і всі його любили й пестили; однак, незважаючи на це, йому часто бувало нудно в пансіоні, а іноді навіть і сумно. Особливо спочатку він ніяк не міг звикнути до думки, що він розлучений зі своїми родичами; але потім, мало-помалу він став звикати до свого становища, і бували навіть хвилини, коли, граючи з товаришами, він вважав, що в пансіоні значно веселіше, ніж у батьківському домі.

Взагалі дні навчання для нього минали швидко й приємно; але коли наставала субота і всі його товариші поспішали додому, тоді Альоша гірко відчував свою самотність. По неділях і святах він цілий день залишався сам, і тоді єдиною його втіхою було читання книг, які вчитель дозволяв йому брати зі своєї невеличкої бібліотеки. Вчитель був родом німець, а в той час у німецькій літературі панувала мода на лицарські романи і на чарівні повісті, – і бібліотека, якою користувався наш Альоша, здебільшого складалася з книг цього роду.

Отже, Альоша, ще у десятирічному віці, знав уже напам'ять діяння славних лицарів, принаймні так, як вони були описані у романах. Улюблене його заняття довгими зимовими вечорами, по неділях та інших святкових днях, було подумки переноситися у стародавні, давно минулі часи... Особливо під час вакації – наприклад на Різдво чи у Світлу Христову седмицю, – коли він бував розлучений надовго зі своїми товаришами, коли часто цілісінькі дні просиджував на самоті, – його молода уява блукала лицарськими замками, страшними руїнами або темними дрімучими лісами.

Я забув сказати вам, що при цьому будинку був досить розлогий двір, відокремлений від провулка дерев'яним парканом з баркових дощок. Ворота й хвіртка, що вели до провулка, завжди були замкнені, і тому Альоші ніколи не вдавалося побувати в цьому провулку, який дуже його цікавив. Щоразу, коли в години відпочинку йому дозволялося пограти у дворі, першим його рухом було – підбігти до паркану. Тут він ставав навшпиньки й пильно дивився у круглі дірочки, якими був всіяний паркан. Альоша не знав, що дірочки ці походили від дерев'яних цвяхів, якими раніше були збиті барки, і йому здавалося, що якась добра чарівниця навмисне для нього просвердлила ці дірочки. Він усе чекав, що колись ця чарівниця з'явиться в провулку і крізь дірочку подасть йому іграшку, чи талісман, чи листа від татуся або матінки, від яких він давно вже не одержував жодної звістки. Але, на жаль, не з'являвся ніхто навіть схожий на чарівницю.

Інше заняття Альоші полягало в тому, щоб годувати курочок, що жили біля паркану у будиночку, збудованому спеціально для них, і цілий день гралися та бігали по дворі. Альоша дуже близько з ними познайомився, усіх знав на ймення, розбороняв їхні бійки, а забіяк карав тим, що іноді кілька днів поспіль не давав їм нічого від крихт, які він завжди після обіду й вечері збирав зі скатертини. Серед курей він особливо любив одну, чорну чубату, названу Чорнушкою. Чорнушка була до нього ласкавіша від інших; вона навіть іноді дозволяла себе гладити, і тому Альоша найкращі шматочки приносив їй. Вона була тихої вдачі; рідко проходжувалася з іншими і, здавалося, любила Альошу більше, ніж своїх подруг.

Одного разу (це було під час вакацій між Новим роком і Водохрещем – день був чудовий і надзвичайно теплий, не більше трьох чи чотирьох градусів морозу) Альоші дозволили погратися у дворі. Того дня вчитель і його дружина були у великому клопоті. Вони давали обід директорові училищ, і ще напередодні, з ранку до пізнього вечора, скрізь у будинку мили підлогу, витирали пил і вощили столи й комоди червоного дерева. Сам учитель їздив купувати харчі для столу: білу архангельську телятину, величезний окіст та київське варення з Мілютіних крамниць. Альоша теж, по змозі, допомагав приготуванням: його примусили вирізувати з білого паперу красиву сітку на окіст і прикрашати паперовим різьбленням спеціально куплені шість воскових свічок. У призначений день рано вранці з'явився перукар і показав своє мистецтво над буклями, чубом і довгою косою вчителя. Потім взявся за його дружину, напомадив і напудрив їй локони та шиньйон і почепив на її голові цілу оранжерею різноманітних квітів, між якими блищали майстерним чином розташовані два діамантові персні, колись подаровані її чоловікові батьками учнів. По закінченні головного убору, вона накинула на себе старий зношений салоп і пішла поратись по господарству, суворо спостерігаючи, щоб зачіска якось не зіпсувалася; і через це сама вона не заходила до кухні, а давала накази своїй куховарці, стоячи в дверях. У необхідних випадках посилала туди свого чоловіка, у якого зачіска була не така висока.

Впродовж усіх цих турбот Альошу нашого зовсім забули, і він скористався цим, щоб вільно гратися у дворі. Як завжди, він підійшов спочатку до дощатого паркану і довго дивився в дірочку; але цього дня майже ніхто не проходив провулком, і він, зітхаючи, повернувся до своїх люб'язних курочок. Не встиг він присісти на колоду і тільки-но почав гукати їх до себе, як раптом побачив біля себе куховарку з великим ножем. Альоші ніколи не подобалася ця куховарка – сердита й сварлива фінка; але відтоді, як він помітив, що саме вона була причиною, що чисельність його курочок час від часу зменшувалася, він став любити її ще менше. Коли ж одного разу він випадково побачив повішеного за ноги гарненького, найулюбленішого його півника з перерізаним горлом, – він відчув до неї жах і огиду. Побачивши її тепер з ножем, він одразу ж здогадався, що це означає, – і, відчуваючи з сумом, що він не в змозі допомогти своїм друзям, схопився й побіг далеко геть.

– Альошо, Альошо! Допоможи мені зловити курку! – кричала куховарка.

Але Альоша побіг ще швидше, сховався біля паркану за курником і сам не помічав, як сльози одна за одною викочувалися з його очей і падали на землю.

Ще довго стояв він біля курника, і серце його сильно билося, між тим як куховарка бігала по дворі – то гукала курочок: "Цип, цип, цип!", то лаяла їх по-фінськи.

Раптом серце в Альоші забилося ще сильніше... йому почувся голос улюбленої його Чорнушки!

Вона відчайдушно кудкудакала, і йому здалося, що вона кричить:

Кудах, кудах, кудуху, Альошо, врятуй Чорнуху! Кудуху, кудуху, Чорнуху, Чорнуху!

Альоша ніяк не міг більше залишатися на своєму місці... він, голосно схлипуючи, побіг до куховарки і кинувся їй на шию тієї ж самої хвилини, коли вона вже зловила Чорнушку за крило.

– Люб'язна, мила Тринушко! – закричав він, обливаючись сльозами. – Будь ласка, не чіпай мою Чорнушку!

Альоша так несподівано кинувся на шию куховарці, що та впустила з рук Чорнушку, яка, скориставшись цим, від страху злетіла на покрівлю сараю і там продовжувала кудкудакати. Але Альоші тепер вчувалося, ніби вона дражнить куховарку й кричить:

Кудах, кудах, кудуху, Не зловила ти Чорнуху! Кудуху, кудуху, Чорнуху, Чорнуху!

Куховарка аж нетямилася від досади. Вона хотіла бува бігти до вчителя, але Альоша не пустив її. Він причепився до поли її сукні і так зворушливо став просити, що вона зупинилася.

– Душенько, Тринушко! – промовляв він. – Ти така гарненька, чистенька, добренька... Будь ласка, залиш мою Чорнушку! Ось подивися, що я тобі подарую, якщо ти будеш добра!

Альоша вийняв з кишені імперіал, що складав увесь його статок, і який він берег дужче за своє око, тому що це був подарунок його доброї бабусі... Куховарка подивилася на золоту монету, кинула оком на вікна будинку, щоб упевнитися, що їх ніхто не бачить, – і простягнула руку до імперіала... Альоші дуже, дуже шкода було імперіала, але він згадав про Чорнушку – і рішуче віддав куховарці дорогоцінний подарунок.

Таким чином Чорнушку було врятовано від жорстокої й неминучої смерті.

Тільки-но куховарка пішла в дім, Чорнушка злетіла з покрівлі й підбігла до Альоші. Вона ніби знала, що він її визволитель: кружляла біля нього, плескала крилами і кудкудакала веселим голосом. Цілий ранок вона ходила за ним по двору, як собачка, і здавалося, ніби хоче щось сказати йому, тільки не може. Принаймні, він ніяк не міг розібрати її кудкудакання.

Сторінки:   1    2    3    4    5

Автор: Погорельський А.; ілюстратор: Рейпольський О.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова