|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Антоній Погорельський
Чорна курка, або Підземні мешканці
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Олексій Рейпольський
Години за дві перед обідом почали збиратися гості. Альошу покликали нагору, наділи на нього сорочку з круглим коміром і батистовими манжетами з дрібними складками, білі штанці й широкий шовковий блакитний пасок. Довге русяве волосся, що висіло в нього майже до пояса, гарненько розчесали, розділили на дві рівні частини і переклали наперед по обидва боки грудей. Так наряджали тоді дітей. Потім навчили, яким чином він повинен шарнути ногою, коли до кімнати увійде директор, і що повинен відповідати, якщо будуть поставлені йому якісь запитання. Іншим разом Альоша був би дуже втішений приїздом директора, якого йому давно хотілося бачити, тому що, судячи з пошани, з якою відгукувалися про нього вчитель і вчительша, він уявляв, що це має бути якийсь знаменитий лицар у блискучому панцері і в шоломі з великими пір'їнами. Але того разу цікавість поступилася місцем думці, яка виключно займала його тоді, – про чорну курку. Йому все ввижалося, як куховарка за нею бігала з ножем і як Чорнушка кудкудакала різними голосами. До того ж йому було дуже прикро, що він не міг розібрати, що вона йому хотіла сказати, – і його так і тягнуло до курника... Але робити було нема чого: треба було чекати, поки скінчиться обід!
Нарешті приїхав директор. Про приїзд його сповістила вчителька, що давно вже сиділа біля вікна, пильно дивлячись у той бік, звідки на нього чекали. Усе прийшло в рух: вчитель стрімголов кинувся з дверей, щоб зустріти його внизу біля ґанку; гості повставали зі своїх місць, і навіть Альоша на хвилину забув про свою курочку і підійшов до вікна, щоб подивитися, як лицар буде злазити з норовливого коня. Але йому не вдалося побачити його, бо він встиг вже увійти до будинку; біля ґанку ж замість завзятого коня стояли звичайні сани з візником. Альоша дуже цьому здивувався! "Якби я був лицар, – подумав він, – то ніколи б не їздив на візнику – а завжди верхи!"
Тим часом відчинили навстіж усі двері, і вчителька почала присідати в очікуванні такого поважного гостя, який згодом і з'явився. Спершу не можна було бачити його за гладкою учительшею, що стояла біля самих дверей; але коли вона, закінчивши своє довге привітання, присіла нижче від звичайного, Альоша, на превеликий подив, через неї побачив... не пернатий шолом, а просто маленьку лису голівку, набіло розпудрену, єдиною прикрасою якої, як потім помітив Альоша, був маленький пучок! Коли він увійшов до вітальні, Альоша ще більше здивувався, побачивши, що, незважаючи на простий сірий фрак, надітий на директора замість блискучого панцера, усі поводилися з ним надзвичайно шанобливо.
Як не здавалося Альоші усе це дивним, як іншим разом не був би він потішений незвичайним вбранням столу, але цього дня він не звертав на це великої уваги. У нього в голові все бродила ранкова подія з Чорнушкою. Подали десерт: різноманітні варення, яблука, бергамот, фініки, винні ягоди і волоські горіхи; але і тут він ні на мить не переставав думати про свою курочку. І тільки-но встали з-за столу, як він із серцем, сповненим страхом і надією, підійшов до вчителя й запитав, чи можна піти пограти у дворі.
– Ідіть, – відповів учитель, – тільки недовго там будьте; вже скоро буде темно.
Альоша швиденько надів свою червону бекешу на білячому хутрі та зелену оксамитову шапочку із соболиною околичкою і побіг до паркану. Коли він туди прийшов, курочки почали вже збиратися на ночівлю і, сонні, не дуже зраділи принесеним крихтам. Тільки Чорнушка, здавалося, не відчувала бажання до сну: вона весело до нього підбігла, залопотіла крилами і знову почала кудкудакати. Альоша довго з нею грав; нарешті, коли стало темно і настав час іти додому, він сам зачинив курник, упевнившись наперед, що люб'язна його курочка всілася на жердині. Коли він виходив з курника, йому здалося, що очі в Чорнушки світяться в темряві, як зірочки, і що вона йому каже тихенько:
– Альошо, Альошо! Залишися зі мною!
Альоша повернувся в дім і цілий вечір просидів сам у класних кімнатах, між тим як близько одинадцятої прибули гості і на декількох столах грали у віст. Перш, ніж вони роз'їхалися, Альоша пішов на нижній поверх до спальні, роздягнувся, ліг у ліжко і погасив світло. Довго не міг він заснути; нарешті сон його здолав, і він тільки встиг уві сні розговоритися з Чорнушкою, як, на жаль, був пробуджений шумом гостей, що від'їжджали.
Трохи згодом, вчитель, що проводжав директора зі свічкою, увійшов до нього в кімнату, подивився, чи все гаразд, і вийшов геть, замкнувши двері ключем.
Ніч була місячна, і крізь віконниці, які нещільно зачинялися, до кімнати впадав блідий місячний промінь. Альоша лежав із розплющенними очима і довго слухав, як у верхньому помешканні, над його головою, ходили по кімнатах і приводили до ладу стільці й столи. Нарешті все стихло...
Він подивився на ліжко, що стояло поруч із ним, трохи освітлене місячним сяйвом, і помітив, що біле простирадло, що висить майже до підлоги, трохи ворушиться. Він пильніше став вдивлятися... йому почулося, ніби щось під ліжком дряпається, – і трохи згодом здалося, що хтось тихим голосом гукає його:
– Альошо, Альошо!
Альоша злякався!.. Він був сам у кімнаті, і йому одразу спало на думку, що під ліжком має бути злодій. Але потім, розсудивши, що злодій не називав би його на ім'я, він трохи підбадьорився, хоча серце в нього тремтіло. Він трохи підвівся в ліжку і ще ясніше побачив, що простирадло ворушиться... ще виразніше почув, як хтось гукає:
– Альошо, Альошо!
Раптом біле простирадло піднялося, і з-під нього вийшла... чорна курка!
– Ах! Це ти, Чорнушко! – мимоволі закричав Альоша. – Як ти зайшла сюди?
Чорнушка заплескала крилами, злетіла до нього на ліжко і сказала людським голосом:
– Це я, Альошо! Ти не боїшся мене, чи не так?
– Чого я тебе буду боятися? – відповів він. – Я тебе люблю; тільки мені дивно, що ти так добре розмовляєш: я зовсім не знав, що ти вмієш!
– Якщо ти мене не боїшся, – продовжувала курка, – то йди за мною. Одягайся швидше!
– Яка ти, Чорнушко, смішна! – сказав Альоша. – Як я можу вдягатися у темряві? Я й сукні своєї тепер не знайду, я й тебе ледве бачу!
– Постараюся цьому зарадити, – сказала курочка.
Тут вона закудкудакала дивним голосом, і раптом – звідки взялися – маленькі свічки у срібних шандалах, завбільшки з Альошин мізинчик. Шандали ці опинилися на підлозі, на стільцях, на вікнах, навіть на рукомийнику, і в кімнаті стало світло, наче вдень. Альоша почав одягатися, а курочка подавала йому сукню, і таким чином він незабаром зовсім був одягнений.
Коли Альоша був готовий, Чорнушка знову закудкудакала, і всі свічки зникли.
– Іди за мною, – сказала вона йому, і він сміливо пішов за нею. З очей її наче виходили промені, що висвітлювали все навколо них, хоча не так яскраво, як маленькі свічки. Вони пройшли передпокій...
– Двері замкнені на ключ, – сказав Альоша; але курочка йому не відповіла: вона плеснула крилами, і двері самі собою відчинилися...
Потім, пройшовши через сіни, вони повернули до кімнат, де жили столітні бабусі-голландки. Альоша ніколи у них не бував, але чув, що в кімнатах у них вбрано по-старовинному, що в однієї з них є великий сірий папуга, а і іншої – сіра кішка, дуже розумна, яка вміє стрибати через обруч і подавати лапку. Йому давно хотілося все це бачити, і тому він дуже зрадів, коли курочка знову плеснула крилами і двері до покоїв стареньких відчинилися. У першій кімнаті Альоша побачив різноманітні дивні меблі: різьблені стільці, крісла, столи й комоди. Велика лежанка була з голландських кахлів, на яких синьою фарбою були намальовані люди й звірі. Альоша хотів було зупинитися, щоб розглянути меблі, а особливо фігури на лежанці, але Чорнушка йому не дозволила.
Вони увійшли до другої кімнати – і тут Альоша зрадів! У гарній золотій клітці сидів великий сірий папуга з червоним хвостом. Альоша одразу ж хотів підбігти до нього. Чорнушка знову його не пустила.
– Не чіпай тут нічого, – сказала вона. – Бережися розбудити бабусь!
Тут тільки Альоша помітив, що біля папуги стояло ліжко з білими серпанковими фіранками, крізь які він міг розгледіти стареньку, що лежала із заплющеними очима: вона здалася йому наче воскова. В іншому кутку стояло таке ж саме ліжко, де спала інша старенька, а біля неї сиділа сіра кішка і вмивалася передніми лапками. Проходячи повз неї, Альоша не міг утерпіти, щоб не попросити в неї лапки... Раптом вона голосно занявчала, папуга настовбурчився і почав голосно кричати: "Дурррень! Дурррень!" Тієї ж самої миті крізь серпанкові фіранки стало видно, що старенькі підвелися в ліжку... Чорнушка поспіхом пішла, Альоша побіг за нею, двері слідом за ними з шумом зачинилися... і ще довго було чути, як папуга кричав: "Дурррень! Дуррень!"
– Як тобі не соромно! – сказала Чорнушка, коли вони відійшли від кімнат бабусь. – Ти, напевно, розбудив лицарів...
– Яких лицарів? – запитав Альоша.
– Ти побачиш, – відповіла курочка. – Проте, не бійся нічого, ходімо за мною сміливо.
Вони спустилися вниз по сходах, наче до льоху, і довго-довго йшли по різних переходах і коридорах, яких раніше Альоша ніколи не бачив. Іноді коридори ці були такі низькі й вузькі, що Альоша змушений був нагинатися. Раптом вони увійшли до зали, освітленої трьома великими кришталевими люстрами. Зала була без вікон, і по обидва боки на стінах висіли лицарі у блискучих панцерах, з великими пір'їнами на шоломах, зі списами й щитами у залізних руках.
Чорнушка йшла вперед навшпиньки і Альоші веліла йти за собою тихенько-тихенько...
У кінці зали були великі двері зі світлої жовтої міді. Тільки-но вони підійшли до них, як зі стін зіскочили два лицарі, вдарили списами об щити і кинулися на чорну курку.
Чорнушка підняла чубчик, розпустила крила... Раптом зробилася великою-великою, вищою за лицарів, – і почала з ними битися!
Лицарі дуже на неї наступали, а вона захищалася крилами й носом. Альоші зробилося страшно, серце в нього сильно затріпотіло – і він знепритомнів.
Коли він прийшов до тями, сонце крізь віконниці освітлювало кімнату, і він лежав у своєму ліжку: не видно було ні Чорнушки, ні лицарів. Альоша довго не міг отямитися. Він не розумів, що з ним сталося вночі: чи все те він бачив уві сні, чи насправді воно відбувалося? Він одягнувся і пішов нагору, але у нього не виходило з голови побачене ним минулої ночі. З нетерпінням чекав він хвилини, коли можна йому буде йти грати у двір, але весь той день, як навмисне, йшов сильний сніг, і не можна було й подумати, щоб вийти з дому.
За обідом вчительша між іншими розмовами оголосила чоловікові, що чорна курка невідомо куди сховалася.
– Втім, – додала вона, – біда невелика, якби вона й пропала: вона давно призначена була на кухню. Уяви собі, серденько, що з того часу, як вона у нас в домі, вона не знесла жодного яєчка.
Альоша мало не заплакав, хоча йому й спало на думку, що краще, щоб її ніде не знаходили, ніж щоб вона потрапила на кухню.
Після обіду Альоша знову залишився сам у класних кімнатах. Він безперестанку думав про те, що відбувалося минулої ночі, і не міг ніяк втішитися втратою люб'язної Чорнушки. Іноді йому здавалося, що він неодмінно повинен її побачити наступної ночі, незважаючи на те, що вона зникла з курника; але потім йому здавалося, що це справа нездійсненна, і він знову поринав у смуток.
Настав час лягати спати, і Альоша з нетерпінням роздягнувся й ліг у ліжко. Не встиг він подивитися на сусіднє ліжко, знов освітлене тихим місячним сяйвом, як заворушилося біле простирадло – так само, як напередодні... Знову почувся йому голос, що його кличе: "Альошо, Альошо!" – і трохи згодом з-під ліжка вийшла Чорнушка і злетіла до нього на ліжко.
– Ах! Здрастуй, Чорнушко! – закричав він не тямлячись від радості. – Я боявся, що ніколи тебе не побачу; чи здорова ти?
– Здорова, – відповіла курочка, – тільки мало не захворіла з твоєї ласки.
– Як це, Чорнушко? – запитав Альоша, злякавшись.
– Ти добрий хлопчик, – продовжувала курочка, – але ти легковажний і ніколи не слухаєшся з першого слова, а це недобре! Вчора я казала тобі, щоб ти нічого не чіпав у кімнатах бабусь, – незважаючи на це, ти не міг утерпіти, щоб не попросити в кішки лапки. Кішка розбудила папугу, папуга бабусь, бабусі лицарів – і я їх насилу подужала!
– Я винний, люб'язна Чорнушко, більше не буду! Будь ласка, поведи мене сьогодні знову туди. Ти побачиш, що я буду слухняним.
– Добре, – сказала курочка, – побачимо!
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова