![]() |
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
Усі категорії |
Міра Лобе
Переклад українською – Володимир Василюк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Бенедський
Анді потрібно було декілька секунд, щоб розлучитися з розбурханим морем і опинитися знову на яблуні.
– Гей, хлопчику! Ти що, не чуєш? Це дім номер двадцять два?
– Ні, двадцять чотири, – відповів Анді й неохоче спустився на дві гілки нижче.
Біля дерева стояв якийсь чоловік. Він зняв кашкета й почухав потилицю. У нього було червоне, спітніле обличчя.
– Не може бути! – обурився він. – На попередньому будинку стоїть номер двадцять. Далі тягнеться паркан без номера і будинку там нема. Отже, цей дім має бути під номером двадцять два. А мені сюди треба завезти меблі.
– Будинок двадцять два за парканом, – пояснив Анді. – Він маленький, і через те його не видно за деревами. Там мешкають Зауберліхи.
Анді мало не сказав «зануди», як прозвали Крісті та Йорг дивакуватих сусідів. У них не було дітей, і вони з ранку до вечора обговорювали все, що відбувається в сусідніх будинках.
Розвізник меблів, не перестаючи обурюватись, натягнув кашкета.
– Хвіртка в паркані замкнена, а дзвінок поіржавів.
Анді міг би йому пояснити, що дзвінок не поіржавів – його вимкнули зумисне, щоб сусідські діти не дзвонили, а хвіртка замкнена, бо Зауберліхи не люблять гостей.
– Як же мені завезти туди меблі? – бідкався розвізник.
– Я міг би, звичайно, перелізти через паркан і взяти у пані Зауберліх ключа від хвіртки, – сказав Анді, – але я цього не зроблю.
– Не хочеш – не треба, шибенику!
Розвізник повернувся й пішов.
Провівши його поглядом, Анді побачив, як він сів у кабіну машини, завантаженої ящиками і старомодними меблями.
Анді піднявся знову на верхню гілку, заплющив очі і сів чекати. І ось він знову на вітрильнику. Шторм тим часом ущух. Бабуся відпочивала в капітанській каюті.
– Привіт! – сказав Анді, ніяковіючи. Він боявся, що бабуся гнівається на нього, адже він у найнебезпечнішу хвилину кинув її напризволяще.
– Привіт! – відповіла вона, й досі попахкуючи люлькою.
– Скажи, а пірати так і не з'являлися?
– Чому ж, цілий десяток! Але довелося їх відіслати, бо ж тебе не було. А зараз лізь на щоглу й подивися, чи не видно Індії.
Анді поліз.
– Карамба! На горизонті земля! – гукнув він і підкинув свою безкозирку.
– Гей, Друже, послухай-но!
Знову! Цього разу під яблунею стояла літня жінка.
– Послухай, друже, прошу тебе, зроби мені послугу.
Анді сидів тихо, як миша, й мовчав. Він не хотів робити послугу. Він хотів, щоб йому дали спокій, він хотів полювати на тигрів в Індії.
Літня жінка підступила ближче.
– Я перепрошую, друже! – голосно сказала вона, дивлячись угору, – Мені неприємно тебе турбувати. Але ж тобі не хочеться, щоб я сьогодні вночі спала на вулиці.
Звісно, йому цього не хотілося. Тож не лишалося нічого іншого, як спуститись на землю. Але зробив він це повільно, насупившись, аби відразу було видно, що в нього нема ніякогісінького бажання робити послугу. Затримавшись на нижній гілці, він сказав:
– Мене звати не «друже», а Андреас. – І задерикувато глянув на неї.
Вона була невеличка, кругленька, з сивим волоссям, зачесаним на рівний проділ, і лагідними карими очима. В правій руці тримала клітку з двома нерозлучними папугами, а в лівій – сумку і, судячи з усього, важку.
– Ти не хочеш спуститись, Андреасе? Тобі що, подобається розмовляти з людьми згори?
Сплигнувши, він упав перед нею на траву.
– Добрий день! – сказала вона. – Мене звати пані Флінк, я ваша нова сусідка. Розвізник меблів сказав, що ти можеш роздобути ключі від хвіртки. Це правда?
Анді кинув погляд на сумку. Там був акваріум, у якому плавали рибки.
– Спробую, може, вдасться, – відповів він.
Жінка полегшено зітхнула.
– Обов'язково приходь до мене в гості, коли оселюся. Ти який пиріг найбільше любиш?
– З мірабелями.
– Домовились. Я спечу великий пиріг з мірабелями, і ти їстимеш досхочу.
Оббігши будинок, Анді проліз крізь дірку в паркані. Сусідній будинок був такий самий, як їхній. З саду східці вели на терасу, але на ній не було ні душі, а двері в кімнатах зачинені. Він постукав. Вийшла розпатлана пані Зауберліх, він її, очевидно, розбудив. Обличчя в неї було таке зле, що йому захотілося відразу втекти.
– Там на вулиці бабуся, яка сюди переїжджає, і вантажна машина з меблями, – сказав він – А хвіртка зачинена.
Одержавши ключа, він побіг одчиняти хвіртку. Вантажник тим часом заходився знімати речі. На тротуарі вже стояли два столи, крісло, комод, шафа, швацька машина й усякий дріб'язок. І багато вазонів. Клітка з пташками та акваріум з золотими рибками стояли тепер у кошику для білизни, поряд із кухонним начинням.
Пані Зауберліх одімкнула двері, і вантажник поніс меблі на другий поверх. Анді побіг попереду, пояснюючи йому, як зручніше пронести крісло через вузький прохід нагору. Потім він спустився з ним униз по інші речі. Вантажник брав що важче, а Анді – що легше. Вантажник, наприклад, комод, а Анді – віника й совка. Потім він позаносив нагору і всі вазони, але тільки по одному. Дві маленькі кімнатки під самісіньким дахом і кухонька швидко заповнювались.
Пані Зауберліх, стоячи біля дверей, критично оглядала кожний предмет, який несли нагору. Коли Анді пройшов повз неї з настільною лампою в руках, вона вдала, що вкрай здивована, і сказала:
– Ось я б на вашому місці цього не робила. Цей хлопець – великий розбишака, він вам усе переб'є.
– Хай вас це не хвилює, – відповіла стара жінка.
Лампу він доніс цілісіньку й урочисто поставив на стіл.
А потім пані Флінк попросила принести підставку під горщик з фікусом. Він узяв на кухні тарілку, але раптом вона чомусь вислизнула в нього з рук – бабах! – і на підлозі вже лежала купа друзок. Це сталося так блискавично, що він якусь мить не міг отямитися.
Але пані Флінк тільки засміялась:
– Нічого страшного, це на щастя!
Пані Зауберліх зловтішно спостерігала цю сцену.
– Ну, хіба я вам не казала? Хто мав рацію?
– Я, – відповіла пані Флінк. – Розбилася всього-навсього стара тарілка. Та що варта стара тарілка порівняно з допомогою, яку подав мені цей хлопчик!
Розвізник тим часом приніс швацьку машину. Анді допоміг підсунути її до вікна. Коли остання річ була поставлена на своє місце, розвізник одержав гроші й пішов. Пані Флінк і Анді лишились удвох серед ящиків і кошиків.
– Ну, а ти? – спитала вона, – Ти не йдеш?
Анді завагався, йому хотілося піти, але водночас щось утримувало його.
А вона подивилася на безлад довкола і спитала безпорадно:
– З чого ж почати?
Із клітки, яка все ще стояла в кошику для білизни на підлозі, долинуло жваве потьохкування.
– Ви маєте рацію, мої нерозлучні друзі! З вас ми й почнемо.
Вона нагнулась, щоб підняти клітку, але враз скрикнула і випросталась, обхопивши руками спину.
– Триклятий ревматизм... – застогнала вона и додала, обернувшись до Анді: – Ти не міг би поставити клітку на комод, а заодно й рибок?
– Рифматизм – це боляче? – спитав він, коли переносив акваріум.
Вона пояснила Анді, що хвороба називається не «рифматизм», а «ревматизм», що суглоби болять то дужче, то слабше і що багато хто з літніх людей страждає через що хворобу.
Вона дала Анді дві бляшані коробочки: одну з мотилями для рибок, а другу з зерном для пташок, і дозволила всіх нагодувати.
– У нас удома є приручений шпак, – сказав Анді – і вуалехвости є. А ще такса Белло.
– Візьми її з собою, коли прийдеш мене провідати. Я на неї подивлюсь. Я дуже люблю тварин.
– А дітей?
– Дітей ще більше.
Так Анді й думав. Він підійшов до неї зовсім близько й сказав тихо:
– А ось Зауберліхи терпіти не можуть дітей.
– Справді не можуть терпіти?
Анді пошепки заходився розповідати, які це неприємні сусіди. Коли він у себе на терасі грав на флейті чи стукав бляшанками одна в одну й співав, вони відразу прибігали й кричали, що їм заважає шум. А коли Йорг якось увечері влаштував маленький фейєрверк, який по-справжньому і не розгорівся, а тільки димів і стріляв, вони вже ладні були покликати поліцію.
А коли до Крісті приходили подруги і вона вмикала програвач, щоб потанцювати на газоні, вони також страшенно лютували і скаржились батькам. А батьки в таких випадках завжди відповідали: їм дуже шкода, що пані Зауберліх і пан Зауберліх не люблять ні фейєрверка, ні сучасних танців, ні музики, ну, а щодо дітей, то вони – діти як діти. Не гірші, ніж у людей.
Поки Анді розповідав, пані Флінк сиділа на ящику. Хоч у неї було багато роботи, вона все лишила, щоб його вислухати. Але він помилився, розраховуючи, що вона почне разом з ним лаяти Зауберліхів. Вона сказала у відповідь лиш ось що:
– Як добре, що вікно з моєї кухні виходить на ваш сад. Я дуже люблю фєйєрверк і сучасні танці також, але найбільше мене потішить концерт на флейті.
А потім вона встала, зітхнула й додала:
– Але тепер усе ж доведеться розкласти білизну по шухлядах.
Анді згадав про бабусю. Вона вже, напевно, давно прибула в Індію і навіть, мабуть, уже зловила першого тигра – без нього!
– Я піду. До побачення, – сказав він уже в дверях.
– До побачення! Дуже дякую тобі за допомогу, – відповіла пані Флінк, нахиляючись, щоб покласти простирадла в нижню шухляду комода, але так і не дотягнулась до неї, а застогнала й випросталась.
Тоді Анді повернувся, висунув шухляду й залишився сидіти навпочіпки, не підводячи очей на пані Флінк – йому було її дуже шкода. Він брав простирадла з її рук і акуратно складав у шухляду. Потім він так само поклав наволочки, скатертини й рушники.
– Ну, дякую тобі, годі! Верхню шухляду я сама зможу заповнити.
– А кухонну шафу? Хто складе все в кухонну шафу? Адже там теж треба нахилятися.
Вони пішли на кухню, і він розклав на полички сковороди, каструлі й миски. Коли з цим було покінчено, він оглянувся й побачив, що вазони все ще стоять на підлозі. Він їх переніс на підвіконня і вишикував там у ряд – все, крім фікуса, який був надто великий, його гілки так розрослися, що вимагали підпорок. Здавалося, в кімнаті росте невелике деревце.
Коли Анді нарешті пішов, була за чверть сьома. А о сьомій вони вечеряли.
– Приходь якнайшвидше знову, – сказала йому на прощання пані Флінк.
Він проліз до свого саду крізь дірку в паркані. Крісті накривала на стіл, але він непомітно прокрався повз терасу й побіг у палісадник до яблуні. Може, бабуся ще там?
Але там нікого не було. Тільки зелене листя й зелені яблука. Він задер голову, вдивляючись у крону, але не міг побачити ні чорних черевиків, ні краєчка мережаної оборки, яка завжди виднілася з під її спідниці.
Лізти нагору не було чого. Бабуся пішла, і Анді розумів, що сьогодні вона вже не повернеться.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2025 Валерія Воробйова