|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Юрій Осіпов
Великий день Павки Полумісяцева
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Е.Булатов та О.Васильєв
Толік закричав своїй мамі, що я у нього фантики відняв.
– Я зараз вийду! – крикнула мама.
Я не став чекати, коли вона вийде.
Я побіг. Толік біг за мною і кричав: «Віддай!» Але я бігаю набагато швидше. І скоро він відстав.
Зупинився я, коли за будинками з'явилося поле. А поруч синів ліс. Я розгубився: так далеко від дому я сам ніколи не ходив.
Я озирнувся. Позаду стояли величезні білі будинки. Всі однакові. В якому з них я живу? Мені дуже захотілося додому. Але там, біля будинку, тепер плаче Толік і свариться його мама. Вона думає, що я відняв його фантики. А це не його, це мої фантики. Я пішов полем.
Відійшов зовсім недалеко і побачив канаву. З водою. Підійшов до самого краю. Земля була м'яка, і я відразу провалився. Став вилазити – впав. І відразу вимазався глиною. І штани стали червоні, і сорочка, і руки.
Я думав про те, як мене сваритимуть. І раптом побачив таке, що відразу забув про все. У канаві плавали рибки. Маленькі, чорненькі, з великими-великими головами. Цих рибок було багато!
«От Костя зрадіє, якщо йому до акваріуму таких рибок пустити!» – подумав я. І став шукати банку. Банок не було. Зате я знайшов порожній пакет від молока.
Поки я ловив рибок, пішов дощ. Я схопив свій пакет з рибками і побіг до будинків.
Біля крайнього будинку хтось плакав. Я зупинився, став шукати, хто плаче. Під кущем сиділо маленьке мокре кошеня.
Я сунув кошеня за пазуху і побіг.
А дощик ніяк не кінчався.
Я хотів якнайшвидше знайти свій будинок. Щоб ми зігрілися – і я, і кошеня, і рибки.
Але будинок не знаходився. Тоді я вбіг у якийсь під'їзд і там заплакав. Не тому, що я загубився. І не тому, що промок. А тому, що ніяк будинок не міг знайти.
Кошеня почало дряпатися та вилазити з-під сорочки. Я спочатку хотів його відпустити. А потім подумав, що куди ж воно само від таким дощем піде. Ще заблукає. І не відпустив.
А потім побачив, як прямо під дощем на велосипеді їде Костя. І дивиться на всі боки. Зрадів я. Вибіг з під'їзду.
– Костю! – крикнув я. – Ми тут!
Під'їхав Костя.
– Ти де, – каже, – блукаєш?
– Тут я, – кажу, – блукаю!
– А за пазухою в тебе що?
– Кіт, – кажу.
– Гарний?
– Гарний!
– А молочний пакет навіщо?
– Не скажу!
– Говори, а то додому не повезу!
– Не скажу! Я сам тепер за тобою додому дійду.
– Покажи кота!
Я підняв сорочку.
– Ось, – сказав я, – який у мене кіт! Справжній! Живий!
– А вдома тобі за нього не попаде?
– Може, й попаде. Але ти теж хочеш, щоб він у нас жив?
– Хочу, – погодився Костя.
– Тоді нам обом попаде. Але ти більший за мене, тобі й попаде більше.
– Кинь кота! – сказав Костя.
– Не кину! – сказав я. – Нехай попаде! Нехай мені більше попаде! Не кину!
Прийшли ми з Костею до нашого будинку. А тут і дощ скінчився.
Бабуся побачила мене, та знову заохала. І навіть хотіла відшмагати за те, що я загубився. Але не стала. Вона мене до ванни потягла. Бо дощик з мене всю глину не відмив. Але я спочатку пакет з рибками сховав. Нехай потім Костя дізнається, що у нього теж гарний брат.
Бабуся побачила кошеня і одразу запитала, навіщо ми його додому принесли. Я сказав, що кошеня було мокре. І якщо б воно таке до себе додому прийшло, то його мама сварила б. А може, і бабуся. А може, у нього ще й дідусь є. Злий. Старий кіт. Я взяв кошеня до себе, щоб воно висохло, а потім вже додому пішло.
Кошеня почуло, що мене сварять, і кудись сховалося. Я знайшов його під ліжком і пошепки сказав йому, щоб воно сиділо тихо-тихо. А коли нам з Костиком вже попаде, тоді нехай вилазить. Його вже не проженуть.
Костя почув, як я вчив кошеня мовчати. Коли бабуся пішла на кухню, він зазирнув під ліжко. Побачив кошеня, погладив його.
А потім сказав:
– А ти, Павка, – молодець! Тварину врятував. Отже, ти у нас великий!
Я кивнув. Мені подобалося бути великим.
– Тільки коли тебе бабуся Павликом кличе, – сказав Костя, – тоді ти знову маленький-маленький!
– А коли ти Павкою кличеш, я великий, так? – запитав я.
Костя кивнув.
– Тоді нехай мене всі Павкою звуть! І мама, і тато, і бабуся!
Я побіг до кухні і сказав бабусі, що мене тепер всі повинні називати Павкою.
– Чому? – запитала вона.
– Тому що! – сказав я. – Більше Павлика немає! Немає Павлика!
– Ох, як шкода! – сказала бабуся. – Такий був малюк гарний!
– Павлику! – погукала бабуся.
Я навіть не озирнувся. Я – Павка.
– Павлику! – знову погукала бабуся. – Іди-но сюди, полунички покуштуй!
Я забув про Павку і побіг до кухні.
Прийшов я до Кості з ягодами. А він мені каже:
– Ех ти!
Я йому найбільшу ягоду простягнув. Костя взяв поменше, з'їв.
– Смачна? – запитав я.
– Дуже! – сказав Костя.
І я зрозумів, що я не зовсім вже «Ех ти!»
Прийшли до Кості хлопці. Пошепотілися з ним про щось, потім поговорили, потім посперечалися, потім покричали. І пішли. І Костя з ними пішов.
Ходив-ходив я по кімнатах. Зовсім робити нема чого. Помацав телевізор. Полякав рибок в акваріумі. І тут згадав про своїх рибок в молочному пакеті. Дістав я його з-під ліжка. Подивився всередину – нічого не видно. Вилив я з пакету воду разом з рибками до Костіного акваріуму.
Коли брат прийшов, він і не подивився в акваріум. Мені навіть прикро стало. Я дуже хотів сказати Кості про рибок. Але подумав, нехай краще він сам їх побачить, і здивується, і зрадіє. А Костя все не бачив.
А потім став Костя рибкам сипати корм і дуже здивувався. Так здивувався, що трохи акваріум не впустив на підлогу.
– Хто їх пустив сюди? – запитав він.
Я відповів, що я. А сам думаю, зараз брат знову скаже, що я молодець.
– А навіщо? – запитав Костя.
– А щоб рибок більше було. Їм тоді грати веселіше!
– Це ж не рибки! – закричав Костя.
– А хто ж? – запитав я.
– Це ж пуголовки! – розлютився Костя.
Я про пуголовків ніколи не чув. Але я знав, що якщо плавають, значить, рибки. Хай хоч які пуголовки!
Брат став ловити сачком моїх рибок і кидати їх до банки.
– Не чіпай моїх рибок! – закричав я.
– Це не рибки! – закричав Костя.
– А хто ж? Пташки? Якщо плавають – значить, рибки!
– Ні, не рибки!
Ми так кричали, що прийшла з кухні бабуся. Подивилася вона на моїх рибок і сказала, що з них скоро маленькі жабенята виростуть.
– Не виростуть! – закричав я.
– Виростуть! – ще голосніше закричав Костя. – І по всій квартирі стрибатимуть і квакатимуть! А коли жаби квакають – обов'язково потім дощі йдуть.
Тут я замовк. Якщо у нас в квартирі буде дощ іти весь час, то геть усе промокне.
– Гаразд, – сказав я Кості, – не треба нам в квартирі дощу. А куди ми їх тепер віднесемо?
– Нікуди! – сказав Костя. – Викинемо!
– Ти злий, Костю! – сказав я. – І дурний! Вони ж живі! Їх треба віднести додому!
– А ти знаєш, де їх дім? – запитав Костя.
Я відповів, що знаю.
– От і неси їх сам! – сказав Костя.
– І понесу! – сказав я.
– Сам! – сказав Костя.
– З тобою! – сказав я. – Бо я знов під дощ попаду. І промокну. І заблукаю. І ти мене шукатимеш!
Віднесли ми з братом пуголовків. Випустили до канави. Ух, як вони зраділи, що повернулися додому!
Костя у дворі залишився грати. А я повернувся додому.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова