Валерій Шевчук

Панна квітів
Казки моїх дочок

Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ольга Рубіна

Передмова

Казка п'ята

Панна квітів

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10

4

Вона взяла того паска, який виявився холодний, як вуж, і мимохіть озирнула його. Але пасок був як пасок, і вона перекинула його через плече. Відтак пішла по стежці, куди її манило, бо голубе, безмірне небо розкинулося навдокіл – блищали в тому небі срібні хмари і дзвеніли жайворони. Земля стелила їй під ноги зелені хвилі трави і кричав своє «Пить підем» перепел. Цвіркуни цвірчали невгомонно, дмучи в свої дримби, скільки їм повітря ставало. Тоді моргнув дід лівою бровою, й од його люльки скочив раптом димовий чоловічок і погнав довгими тонкими ногами вслід за дівчинкою. Вряди-годи він озирався, начебто чекаючи від діда підбадьорення, але той сидів з погаслою люлькою і всміхався так, як всміхається кіт, коли от-от має стрибнути на мишеня.

– Почекай мене, почекай! – гукнув димовий чоловічок Зеленоочці, – Так швидко йдеш, що й сили нема тебе наздогнати.

Зеленоочка здивовано озирнулася. Побачила, що по стежці за нею йде щось чудне: тінь не тінь, дим не дим. Те чудне мало і голову, і руки, і ноги, і тулуб, але було ж все прозоре.

– Ти хто такий? – здивовано спитала Зеленоочка.

– Як хто я такий? – задихано сказав димовий чоловічок, – Хіба не впізнала мене? Це ж я був на люльці старого Кріноса.

– Старого Кріноса? – перепитала Зеленоочка.

– Еге ж, отого діда, що ти з ним тільки-но розмовляла. А я – його дим...

– Ти так і звешся – Дим? – ще більше здивувалася дівчинка.

– Ні, я Димко. Хвали-не-перехвали-більше! Сам Крінос так мене назвав.

– То це він тебе за мною послав?

– Ні, – мовив Димко, – Він сказав: іди, але зроби вигляд, начебто це не я тебе послав, а пішов ти сам. Отже, пішов я сам, а не він мене послав.

– О, я бачу, ти розумний, Димку! – засміялася Зеленоочка.

– Та, здається, що так. Тільки думати багато мені голова болить...

Вони йшли поруч по стежці, і трава шуміла довкола них: шурх-шурх!..

– То, мабуть, ти мені щось сказати хотів, Димку, що так сильно біг?

– Я сказати? – спитав Димко й задумався, – Що ж це я хотів сказати?

– Еге ж, що велів сказати старий Крінос?

– Отака моя голова! – вдарив себе в лоба Димко, – Скажи-но, як я тобі себе назвав на прізвище?

– Та чудно якось. Хвали-не-перехвали-більше!

– Та ж звісно, – зрадів Димко, – Я маю перед тобою нашого господаря похвалити. Він такий славний, і добрий, і розумний, і хоче щастя бідним людям, і немає кращого за нього, і мудрішого, і славнішого...

– Стривай, стривай, – аж розсміялася Зеленоочка, – Так ти мені словами памороки заб'єш. Хіба наш господар такий поганий, що так його хвалиш?

– Поганий? – здивувався Димко, – Чому поганий, коли я його хвалю?

– Ну вже ж, Димоньку, – погладила його по голові дівчинка, – Коли добрий, то й хвалити його не треба, діло його хвалить, а коли прославляють язиком, то тільки тоді, коли хочуть сховати зло.

– Ти так гарно погладила мене по голові, – сказав, аж очі заплющив, Димко, – Ану, погладь іще!.. Щось таке ти мудре сказала, що й не втямлю я.

Зеленоочка знову погладила Димка, і той знову очі приплющив.

– Хе-хе! – сказав він, – Як добре... То як ти сказала: коли дуже когось хвалити...

– Ну, звичайно, Димоньку, – сказала дівчинка, – Коли добрий чоловік – то він добрий. Навіщо ж його тоді хвалити?

– А коли злий, то каже, щоб його хвалили, чи не так, Зеленоочко? То це значить, що і наш хазяїн злий?

Він став і здивовано вирячив прозорі очі, і його прозоре обличчя стало заклопотане і зніяковіле, тоді як рука мимоволі почала почухувати гостре, але прозоре підборіддя.

– Та я не кажу цього, Димку, – мовила дівчинка, стаючи навшпиньки, бо щось перед собою дивне побачила, – Я тільки кажу, що добрі справи самі від себе добрі і навмисної похвальби не потребують... Чи не це воно, Димку, тюльпанове поле, що про нього старий Крінос казав?

Перед ними і справді розстелилося жовте море. Скільки сягало око, хиталися чаші-голівки, і дивна тиша панувала навколо. Здалося Зеленоочці, що всі ті тюльпани повернулися до неї і дивляться. А може, хтось один звідти дивився, але дивився пильно й печально. І чомусь сумно стало дівчинці – озирнулася вона, щоб спитати про те поле, але не побачила коло себе нікого.

– Гей, Димку! – покликала вона тихо, – Що це за поле таке?

Але їй ніхто не відповів, тільки тиша широко відлунила її голос, і той сумно якось заглух.

Обережно-обережно ступнула дівчинка між квіти, дбаючи, щоб не потолочити їх, і торкнулася однієї з них. Від того впала їй на долоню крапля, що викотилася з пелюсток і затремтіла, виіскрюючи. Зеленоочка взяла ту краплю на язик і сплюнула: була вона гірка й солона, як людська сльоза. На те пасок, що висів у неї через плече, заворушився і звів голову-пряжку.

– Велике й чудове поле ти бачиш, – сказав він, – Ніде в світі, ні в кого, ні в якій країні та землі немає такого поля. Чарівне, незрівнянне поле!

Зеленоочка перелякалася. Скинула бридливо паска з плеча, і той упав у траву, скрутившись.

– Хто ти такий? – вигукнула дівчинка, – Чому розмовляєш, паску?

– Я – Пасок старого Кріноса, – прошепотів той із трави, – Всі речі старого Кріноса розмовляють. Всі речі його вихваляють, бо він чарівник великий з великих!..

І знову озирнулася на тюльпанове поле Зеленоочка і побачила, що квіти таки повернені до неї і дивляться з тугою та сподіванням, начебто чогось чекають чи просять.

– Ні, це таки дуже дивне поле, – сказала вона, – Я тут щось таке дивне відчуваю...

– Це велике й чудове поле, – звів голову з трави Пасок, – Ніде в світі і ні в кого...

– Е, ти тільки це й знаєш, – перебила його Зеленоочка, – А моя душа відчуває, що тут щось не так. Щось тут моторошне, бо онде скільки квітів, а мені зовсім не хочеться ними милуватися...

І вона пішла звідти, вряди-годи озираючись, а Пасок поклав на траву мідяну пряжку, і з неї витворилася голова з двома мідними вушками. Потягла та голова за собою шорстке, шкіряне тіло, й воно округліло й залисніло. Великий вуж ліниво і неспішно протягував між стебла тюльпанів тлусте тіло, а голова його прихилялася до землі, бо думав той вуж одну тільки думку: чому, чому знайшлася така людина, котра не захопилася тюльпановим полем?

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10