Валерій Шевчук

Панна квітів
Казки моїх дочок

Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ольга Рубіна

Передмова

Казка п'ята

Панна квітів

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10

2

Того ранку було багато сонця, а трава від роси аж голубіла, й кожна павутина, що її розкидали по світі павуки, тримала по великій, світлій, як дорогоцінний камінець, краплині. Ці краплі промінились і грали, відбиваючи від себе золоті списики променів, а Зеленоочка, прокинувшись у траві, довго сиділа, дивлячись на ті краплі. Її очі того ранку були чудові, як ніколи. Вона встала й роззирнулася і побачила тоненьку стежку. Зрештою пішла по тій стежці, яка привела її до не великої і не малої хати, стіни якої були не білі й не темні, вікна якої були з круглих шибочок, а дах із очерету. Двері були низькі, давно не фарбовані, а на ґаночку, що складався з двох сходинок, сидів сивий дід, у роті якого стриміла череп'яна люлька. Із тої люльки снувався дим, якийсь трохи й не звичайний, наче стояв на тій люльці напівпрозорий, тонкий і худий чоловічок і топтався по жару обома ногами.

– Доброго дня, діду! – дзвінко сказала Зеленоочка і подивилася на старого такими очима, побачивши які, годі не розчулитись.

Дідок витяг із рота люльку і подивився на дівчинку таки захоплено.

– Яке воно славне! – сказав він лагідно, – А підійди-но ближче!

Дівчинка підійшла і знову зирнула величезними, зеленими й променистими очима.

– А справді славне, – сказав дідок, – Іди я тебе по голівці погладжу!..

Дівчинка підійшла ще ближче, і старий погладив її по голові, власне по голубій пелюстці хустини.

– Ви живете тут самі, дідусю? – спитала Зеленоочка.

– Авжеж, сам, – сказав дід, і прозорий худий чоловічок у нього на люльці затанцював, намагаючись витягти ноги, занурені в жар.

– То, може, вам треба помічниці? – сказала Зеленоочка, – Я вмію все робити: і їсти варити, і прати, замітати й грубу топити...

– Отака маленька? – здивувався дід, і прозорий димовий чоловічок у нього на люльці похилився вбік.

– Це нічого, що я маленька, – сказала дівчинка, – Правда, може, не зроблю все так вчасно, як дорослий...

– Коли так, залишайся, – сказав дід, і димовий чоловічок у нього на люльці начебто вклонився, – В мене небагато й роботи: носитимеш із лісу хмиз... Багато мені хмизу треба...

– Навіщо вам багато хмизу? – спитала Зеленоочка.

– Е-е, багато знатимеш – скоро стара станеш, – засміявся дід, і димовий чоловічок аж застрибав у нього на люльці, – А де твоя мама, дівчинко, чи тато? Де ти живеш, і чи знають вони, що пішла ти в найми?

– Мама й тато? – вигнула брову дівчинка, – А-а, ви про те питаєте... Дивно, чомусь усі питають у мене одне й те ж. А скажіть, дідусю, що таке мама й тато? Я в усіх питалася, і всі з мене сміються...

Тоді запалилися очі старого якимсь дивним вогнем. Він позирнув на малу так, що в тої мимохіть зашкрябалося щось у п'яточці, а на вуста його лягла солодка усмішка.

– Бачу, що ти сирота, дівчинко. Певне, важко тобі жилося в світі?

– Еге ж, я, мабуть, сирота, – сказала тонко й трохи жалісно дівчинка, – Так і мій попередній господар казав. А що таке сирота, дідусю?

– Це коли ні мами, ні тата нема. То питаю: певне, тобі важко жилося на світі?

– Чи важко мені жилося? – спитала дівчинка, – Хто його знає! По-моєму, не важко, бо, коли ставало важко, я брала собі та й ішла.

– Бідненька, бідненька! – сказав дід якимсь нещирим голосом і простяг холодну і кощувату руку, щоб знову погладити Зеленоочку.

– А чого це я бідненька? – здивувалася дівчинка, – І мені таке чудне те слово: сирота, начебто я й справді сир. А я, дідусю, тільки дівчинка. Прислужую я, знаєте, так: не добре й не погано, але вмію робити багато чого. Правда, я не зовсім моторна і часто люблю задивлятися на небо. Чи можна буде мені у вас дивитися у небо?

– Скільки завгодно, – сказав дідок.

– А ще я люблю балакати з жучками, цвіркунами і птахами. Попередній господар забороняв мені це робити.

– І вони тебе розуміють? – спитав старий, а димовий чоловічок застрибав у нього на люльці.

–. Хто його зна, – сказала дівчинка, – Та й байдуже це... А ще я люблю дивитися на квіти...

– Дивитися на квіти? – посерйознішав дідок.

– Еге ж. Коли, наприклад, прилітає бджола і починає спивати мед.

– А розмовляти з квітами ти часом не вмієш?

– Та не доводилося, – сказала Зеленоочка, – Я поки що тільки дивлюся... Дивлюся й милуюся...

– Вони й справді гарні, квіти, – заговорив украдливо дід, – Особливо тюльпани... Такі ніжні й лагідні. Я й сам дуже люблю квіти, мене навіть квітковим батьком прозивають. А коли повіє вітерець, вони так чарівно похитують голівками...

– О, ви говорите не так, як інші дорослі! – вигукнула дівчинка, – Бачу, служити вам мені буде приємно...

– Авжеж, авжеж! – захитав головою дід, – Я ж бо із тих, хто співчуває бідним і знедоленим, сиротам і покинутим, сумним і загорьованим. О, ти навіть не уявляєш собі, як я їм співчуваю. Улегшую їм життя, моя люба сиріточко, і ніхто з них ані горя, ні печалі більше не зна...

Він прокашлявся в кулак, і знову позирнув на Зеленоочку. І засвітився в його очах такий вогник, який завжди засвічується в кота, коли полює він на птаха чи мишу.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10