Валерій Шевчук
Панна квітів
Казки моїх дочок
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ольга Рубіна
Передмова
Ця книжка, що лежить перед тобою, читачу, писалася давненько, коли мої дочки
були ще малі. Історія складання її цікава, і я хочу її розповісти, щоб і тобі
був зрозумілий підзаголовок: «Казки моїх дочок».
Якось підійшла до мене тоді шестирічна дочка Юліана і каже:
– Тату, ось ти письменник, а ми не знаємо який!
– Звісно, не знаєте, – відповів я, – Бо я дорослий письменник, тобто пишу для
дорослих. Виростеш і прочитаєш мої книги.
– А чому б тобі не написати книги для нас, – сказала й старша моя дочка
Мирослава, – А то всі знають, який ти письменник, а ми, твої діти, й не знаємо.
Я задумався: а може, й справді узяти й написати книгу казок, адже ми, дорослі
й діти, потайки тягнемося до казки: мріємо – і це казка, сподіваємося – і це
також казка. Але щось мене й стримувало.
– Боюся, – сказав своїм дочкам, – Дорослим писати легше, як дітям. Дітям треба
писати по-особливому.
– Хочеш, ми тобі допоможемо? – сказала Юліана, – Он у мене в зошиті вже
написано кілька казок, але так – по-дитячому. Візьми й перепиши, як це
письменники роблять, по-дорослому.
– І я тобі хочу допомагати, – сказала Мирослава.
Юліанин зошит зберігається в мене й досі. Його не можу перегортати без
зворушення. Вона писала великими друкованими літерами, бо інакше не вміла, а ще
малювала малюнки. Я уважно перечитав оті плоди дитячої фантазії, передивився
малюнки, й мені подумалося: щось тут є. Отак разом вигадувати з дітьми, – може,
й справді напишеться книжка?
І ми почали. Разом вигадували героїв (імена придумували дівчатка, і всі мої
спроби щось і собі тут докинути відміталися категорично), разом обмірковували,
як героям поводитись у тій чи іншій історії.
Поступово в моїй уяві почали вимальовуватися Бігунець та Котило, Панна квітів
(до речі, цей персонаж близький до міфологічної Жінки з цвіту) із жовтим
тюльпановим полем, Чотири сестри, дивне Місто, де не ростуть квіти, Дівчинка,
яка шукала маму. Я захопився, і за літо, бо пишу передусім улітку в маленькій
батьківській хаті в Житомирі, на околиці, де річка Кам'янка впадає в річку
Тетерів, написав оцю
книгу, яку дівчатка вирішили назвати «Панна квітів» (бо це так урочисто
звучить!) і до якої я додав підзаголовок: «Казки моїх дочок». Потім ми читали ті
казки: дещо дівчаткам подобалося, а дещо ні, адже я таки справді не дитячий, а
дорослий письменник, дечим вони захоплювалися, а дещо критикували. І я подумав:
все-таки страшенно важко бути дитячим письменником, значно важче, аніж
дорослим... Згодом і дочки мої повиростали, в них інтереси стали інші, та й
книжки інакші почали читати, і я про свої казки забув; зрештою, зайнявся іншими
справами і, звісна річ, справами дорослими.
І ось тепер, переглядаючи свої рукописи, я перечитав цю книгу. Мені здалося,
що все-таки вона могла б бути цікава дітям, саме тим, котрі люблять фантазувати,
вигадувати, котрі бачать перед собою зелений світ не просто так, а населений
найдивовижнішими істотами і найнезвичайнішими людьми. Ще тоді, коли писав оці
казки, не хотів складати їх надто просто, щоб усе було розжоване і розкладене по
однакових, гладко витесаних поличках. Завжди вважав і тепер уважаю: діти мудрі і
часом сприймають твори глибше і тонше за дорослих. Вони мудрі, бо перед їхніми
очима просторіше лягає широкий світ, вони йдуть у нього з широко розплющеними
очима і з відкритими серцями. Отож, може, мені вдасться увійти в ті розкриті
серця і зі своїм словом, може, вони послухають дорослого чоловіка, який захотів
оповісти ще нерозказані казки, витворені далекого літа, здається, не тільки для
своїх дочок, але й для Тебе, мій читачу.
Автор
