Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Еріх Распе
у переказі Корнія Чуковського

Пригоди барона Мюнхаузена

Переклад українською – Григор Тютюнник
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ніна Котел, Ігор Вишинський

Сторінки:   1    2    3    4    5   

ЧАСТИНА ДРУГА

Буря

Але не думайте, будь ласка, що я подорожував тільки по лісах та полях.

Ні, мені доводилося не раз перепливати моря й океани, і там зі мною траплялися такі пригоди, які нікому й не снилися.

Пливли ми якось в Індію на великому кораблі. Погода була чудова. Але коли ми стояли на якорі біля якогось острова, знявся великий ураган. Буря налетіла з такою силою, що повиривала на острові кілька тисяч (так, кілька тисяч!) дерев і понесла їх просто під хмари.

Величезні дерева, вагою в сотні пудів, летіли так високо над землею, що знизу здавалися якимись пір'їнками.

Та тільки буря ущухла, кожне дерево впало на своє попереднє місце і зразу пустило коріння, так що на острові не лишилося ніяких слідів урагану. Чудернацькі дерева, правда ж?

А втім, одно дерево так і не повернулося назад.

Справа в тому, що, коли воно злетіло в повітря, на ньому сидів один бідний селянин із жінкою. Чого їх занесло туди? Дуже просто: щоб нарвати огірків, бо у тій місцевості огірки ростуть на деревах. Жителі острова люблять огірки над усе в світі і нічого іншого не їдять. Це в них єдина їжа.

Бідолашним селянам, підхопленим бурею, мимоволі довелося зробити повітряну мандрівку під хмарами.

Коли буря вщухла, дерево почало опускатися на землю. Як на те, селянин і селянка були дуже гладкі, вони нахилили його своєю вагою, і дерево впало не туди, де росло раніше, а вбік, причому налетіло на тамтешнього короля і, на щастя, роздушило його, як комаху.

– На щастя? – запитаєте ви. – Чому ж на щастя? А тому, що цей король був жорстокий і страшенно мордував усіх жителів острова.

Жителі були дуже раді, що їхній мучитель загинув, і запропонували корону мені.

– Будь ласка, добрий Мюнхаузен, будь нашим королем. Зроби ласку, царствуй над нами. Ти такий мудрий та сміливий.

Але я рішуче відмовився, бо страх як не люблю огірків.

Між крокодилом і левом

Коли буря стихла, ми підняли якір і тижнів за два благополучно прибули на острів Цейлон.

Старший син цейлонського губернатора запропонував мені піти разом з ним на полювання.

Я з радістю погодився. Ми попрямували до найближчого лісочка. Спека стояла нестерпна, а я до неї не звик і мушу признатися, що дуже швидко стомився.

А син губернатора, дуже молода людина, почував себе в цю спеку чудово. Він жив на Цейлоні змалку.

Цейлонське сонце було йому нестрашне, і він бадьоро крокував по розпечених пісках.

Я відстав од нього і незабаром заблукав у гущавині незнайомого лісу. Іду і чую шарудіння. Оглядаюсь: переді мною велетенський лев, який роззявив пащу і хоче мене розтерзати. Що тут робити? Рушниця моя була заряджена дрібним шротом, яким не вб'єш і куріпки. Я вистрілив, але шрот тільки роздратував лютого звіра, і він кинувся на мене з подвоєною люттю.

З переляку я пустився навтікача, знаючи, що це марна спроба, що страховище одним стрибком наздожене мене й розтерзає. Але куди я біжу? Прямо переді мною роззявив пащу величезний крокодил, готовий проковтнути мене тієї ж хвилини. Що робити? Що робити?

Позаду – лев, попереду – крокодил, ліворуч – озеро, праворуч – болото, що аж кишить отруйним гадюччям.

Охоплений смертельним жахом, я впав на траву і, заплющивши очі, приготувався до неминучої загибелі. І раптом у мене над головою ніби щось прокотилось і гепнуло.

Я розплющив очі і побачив разюче видовище, яке дуже мене втішило: виявляється, що лев, кинувшись на мене в ту мить, коли я падав на землю, перелетів через мене і потрапив просто в крокодилову пащу!

Голова одного страховища застрягла в пельці другого, і обидва напружували всі сили, щоб звільнитися один від одного.

Я схопився, витяг мисливський ніж і одним ударом відтяв левові голову. До моїх ніг упало бездиханне тіло.

Потім, не гаючи часу, я схопив рушницю і прикладом став забивати голову лева ще глибше в пащу крокодила, так що той кінець кінцем задихнувся. Син губернатора – він саме повернувся – привітав мене з перемогою над двома лісовими велетнями.

Зустріч з китом

Ви можете зрозуміти, що після цього на Цейлоні мені не дуже сподобалось.

Я сів на військовий корабель і вирушив до Америки, де немає ні крокодилів, ні левів.

Ми пливли десять днів без пригод, але раптом біля самої вже Америки з нами скоїлось лихо: ми налетіли на підводну скелю.

Удар був такий сильний, що матроса, який сидів на щоглі, відкинуло в море на три милі.

На щастя, падаючи у воду, він встиг ухопитися за дзьоб червоної чаплі, що пролітала мимо, – і вона допомогла йому продержатись на поверхні моря, поки ми підібрали його.

Ми налетіли на скелю так несподівано, що я не міг устояти на ногах: мене підкинуло вгору, і я вдарився головою об стелю своєї каюти.

Від цього удару моя голова провалилася в мій шлунок, і лише через кілька місяців мені пощастило витягти її звідти за волосся.

Скеля, на яку ми налетіли, була насправді зовсім не скеля. Це був колосальних розмірів кит, який мирно дрімав на воді.

Налетівши на нього, ми розбудили його, і він так розізлився, що схопив наш корабель зубами за якір і цілий день з ранку до ночі тягав нас по всьому океану.

На щастя, якірний ланцюг кінець кінцем обірвався, і ми звільнилися від кита.

Повертаючись назад з Америки, ми знову зустрілися з цим китом. Він був мертвий і лежав на воді, займаючи своєю тушею півмилі. Нічого було й думати, щоб витягти це громаддя на корабель. Тому ми відрізали од кита тільки голову. І як же ми зраділи, коли, втягнувши її на палубу, знайшли в пащі страховища наш якір і сорок метрів корабельного ланцюга, який уміщався в однім дуплі його гнилого зуба!

Але недовго тривала наша радість. Виявилось, що в нашому кораблі велика пробоїна. Вода так і ринула в трюм.

Корабель почав тонути.

Всі розгубилися, закричали, заплакали, але я миттю придумав, як зарадити справі. Не скидаючи навіть штанів, я сів прямо в діру і заткнув її своєю задньою частиною.

Теча припинилася.

Корабель було врятовано.

У череві риби

Через тиждень ми прибули до Італії.

День видався погожий, сонячний, і я пішов на берег Середземного моря купатись. Вода була тепла. Чудово вміючи плавати, я заплив далеко від берега.

Коли дивлюся: просто на мене пливе величезна риба з широко роззявленою пащею! Що було робити? Втекти від неї неможливо, і тому я зіщулився, як тільки міг, і кинувся в її роззявлену пащу, щоб швидше проскочити мимо гострих зубів і зразу опинитися в шлунку.

Не всякому спала б на думку така дотепна хитрість, але я взагалі людина дотепна і, як ви знаєте, неабиякий мастак на подібні речі.

У череві риби було темно, зате тепло і затишно.

Я став ходити по цій темниці, прогулюватися туди й сюди і скоро помітив, що це дуже не подобається рибі. Тоді я почав навмисне тупотіти ногами, стрибати і танцювати, як навіжений, щоб добряче попомучити її.

Риба завила від болю і висунула з води свою величезну морду.

Скоро її помітили з італійського корабля, який проходив мимо.

Оцього саме я й хотів! Моряки вбили її гарпуном, а потім витягли до себе на палубу і стали радитись, як краще їм розрубати незвичайну рибину.

Я сидів усередині і, признатися, тремтів од страху: а що як ці люди розрубають і мене разом з рибою?

Це було б жахливо!

Але, на щастя, їхні сокири не зачепили мене. Ледве тільки блиснув перший промінь світла, я щосили загукав найдобірнішою італійською мовою (о, я знаю італійську мову чудово!), що я радий бачити цих добрих людей, які визволили мене з цієї задушливої темниці.

Почувши людський голос із риб'ячого черева, матроси завмерли від жаху.

Їхній подив ще більше зріс, коли з риб'ячої пащі вискочив я і чемно привітав їх поклоном.

Мої чудесні слуги

Корабель, що врятував мене, плив у столицю Туреччини.

Італійці, серед яких я тепер опинився, зразу побачили, що я людина неабияка, і запропонували мені зостатися на кораблі разом з ними. Я погодився, і через тиждень ми пристали до турецького берега.

Турецький султан, довідавшись про мій приїзд, звичайно, запросив мене на обід. Він зустрів мене на порозі свого палацу і сказав:

– Я щасливий, що можу вітати вас у своїй стародавній столиці. Сподіваюся, що ви при доброму здоров'ї? Я знаю всі ваші великі подвиги, і мені хотілося б доручити вам одну важку справу, з якою не впорається ніхто, крім вас, бо ви найрозумніша людина на землі. Могли б ви негайно поїхати в Єгипет?

– З радістю! – озвався я. – Я так люблю подорожувати, що ладен хоч зараз на край світу!

Султанові моя відповідь дуже сподобалась, і він дав мені таке доручення, яке на віки вічні має залишитися таємницею для всіх, і тому я не можу вам розповісти, в чому воно полягало. Так, султан довірив мені велику таємницю, бо він знав, що я найнадійніша людина в усьому світі. Я вклонився і негайно вирушив у дорогу.

Ледве я від'їхав од турецької столиці, як мені трапився назустріч маленький чоловічок, який біг з надзвичайною швидкістю.

До кожної його ноги була прив'язана важка гиря, і все-таки він летів як стріла.

– Куди ти? – спитав я його. – І навіщо ти прив'язав до ніг оці гирі? Адже вони заважають бігти!

– Три хвилини тому я був у Відні, – відповів набігу чоловічок,– а тепер іду в Константинополь пошукати собі якої-небудь роботи. А гирі я почепив до ніг, щоб не бігти занадто швидко, бо поспішати мені нікуди.

Дуже сподобався мені цей дивний скороход, і я взяв його до себе на службу. Він охоче пішов слідом за мною.

На другий день біля самої дороги помітили ми чоловіка, який лежав на боці, притуливши вухо до землі.

– Що ти тут робиш? – спитав я його.

– Слухаю, як у полі росте трава! – відповів він.

– І чуєш?

– Дуже добре чую. Для мене це чистісінька дрібниця!

– В такому випадку ставай до мене на службу, голубчику! Твої чутливі вуха можуть придатися мені в дорозі.

Він погодився, і ми рушили далі.

Незабаром я побачив мисливця, в якого в руках була рушниця.

– Послухай, – звернувся я до нього. – У кого це ти стріляєш? Адже поблизу не видно ні звіра, ні птиці.

– На покрівлі дзвіниці в Берліні сидів горобець, і я влучив йому просто в око.

Ви знаєте, як я люблю полювання. Я обняв чудового стрільця і запросив його до себе на службу. Він з радістю пішов за мною.

Проїхавши багато країн і міст, ми наблизились до великого лісу. Дивимось – біля дороги стоїть велетенський на зріст чолов'яга і тримає в руках мотузку, яку він накинув петлею навколо всього лісу.

– Що це ти тягнеш? – спитав я його.

– Та ось треба б дров нарубати, а сокира в мене дома зосталася, – відповів він. – Я оце й хочу примудритися якось, щоб обійтися без сокири.

Він смикнув за мотузку, і величезні дуби, мов тонкі билинки, злетіли в повітря і попадали на землю.

Я, звичайно, не пошкодував грошей і зараз же запросив цього силача до себе на службу.

Коли ми приїхали в Єгипет, знялася така страшна буря, що всі наші карети і коні перевертом понеслись по дорозі.

Вдалині ми побачили сім вітряків, крила яких крутилися мов скажені. А на пагорку лежав чоловік і затискав свою ліву ніздрю пальцем. Побачивши нас, він чемно привітався, і буря вмить припинилася.

– Що ти тут робиш? – запитав я.

– Я кручу вітряки свого хазяїна! – відповів він. – А щоб їх не потрощило, я дму не дуже сильно: тільки з однієї ніздрі.

"Цей чоловік мені придасться", подумав я і запропонував йому їхати зі мною.

Китайське вино

В Єгипті я швидко виконав усі доручення султана. Моя кмітливість допомогла мені й тут. Через тиждень я, разом із своїми незвичайними слугами повернувся в столицю Туреччини.

Султан був радий моєму поверненню і дуже хвалив мене за мої успішні дії в Єгипті.

– Ви розумніший за всіх моїх міністрів, любий Мюнхаузен! – сказав він, міцно потискуючи мені руку. – Приходьте до мене сьогодні обідати!

Обід був дуже смачний, але, на жаль, на столі бракувало вина, бо туркам закон забороняє пити вино. Я був надто засмучений, і султан, щоб мене утішити, після обіду повів мене до свого кабінету, відімкнув потайну шафу і вийняв звідти пляшечку.

– Такого чудового вина ви зроду не куштували, мій любий Мюнхаузен! – сказав він, наливаючи мені повну склянку.

Вино, справді, було хороше. Але після першого ж ковтка я заявив, що у китайського богдихана Фу Чана вино ще краще, ніж це.

– Мій любий Мюнхаузен! – вигукнув султан. – Я звик вірити кожному вашому слову, бо ви найправдивіша людина на землі, але клянуся, що зараз ви говорите неправду: кращого вина, ніж це, не буває.

– А я вам доведу, що буває!

– Мюнхаузен, ви верзете дурниці!

– Ні, я кажу щиру правду і беруся рівно через годину доставити вам з богдиханського погреба пляшку такого вина, в порівнянні з яким ваше вино – жалюгідна кислятина.

– Мюнхаузен, ви забуваєтесь! Я завжди вважав вас одним з найправдивіших людей на землі, а тепер бачу, що ви безсовісний брехун.

– Коли так, я вимагаю, щоб ви переконалися негайно, правду я кажу вам чи ні!

– Згоден! – відповів султан. – Якщо до четвертої години ви не доставите мені з Китаю пляшку найкращого в світі вина, я накажу відрубати вам голову.

– Чудово! – вигукнув я. –Я згоден на ваші умови. Але якщо до четвертої години це вино буде у вас на столі, ви віддасте мені стільки золота з вашої комора скільки за один раз може винести людина.

Султан погодився. Я написав китайському богдиханові листа, де просив подарувати мені пляшку того самого вина, яким він частував мене три роки тому.

"Якщо ви відмовите мені в моєму проханні, – писав я, – ваш друг Мюнхаузен загине від руки ката".

Коли я закінчив писати, було вже п'ять хвилин на четверту.

Я покликав свого скорохода і послав його в китайську столицю. Він одв'язав гирі, що висіли в нього на ногах, узяв листа і за мить зник з очей.

Я повернувся в кабінет султана. Чекаючи скорохода, ми осушили до дна розпочату нами пляшку.

Пробило чверть на четверту, потім пів на четверту, потім три чверті на четверту, а мій скороход усе не з'являвся.

Мені стало якось не по собі, особливо коли я помітив, що султан тримає в руках дзвоника, щоб подзвонити й покликати ката.

– Дозвольте мені вийти в сад подихати свіжим повітрям! – сказав я султанові.

– Будь ласка! – відповів султан з найлюб'язнішою посмішкою.

Але, виходячи в сад, я побачив, що за мною слідом ідуть якісь люди, не відступаючи од мене ні на крок.

Це були султанові кати, готові щохвилини кинутись на мене і відрубати мою бідну голову.

В розпачі я глянув на годинник. Без п'яти чотири! Невже мені залишилося жити всього лише п'ять хвилин? О, це надто жахливо! Я покликав свого слугу – того самого, що умів чути, як росте в полі трава, – і спитав його, чи не чує він тупоту ніг мого скорохода. Він приклав вухо до землі і сказав мені, на моє превелике горе, що ледащо скороход заснув!

– Заснув?!

– Так, заснув. Я чую, як він десь хропе далеко-далеко.

У мене ноги підкосилися від жаху. Ще хвилина, і я загину безславною смертю!

Я гукнув другого слугу, того самого, що цілився в горобця. Він миттю вибрався на найвищу вежу і, звівшись навшпиньки, став вдивлятись у далечінь.

– Ну що, бачиш ти негідника? – спитав я, задихаючись від злості.

– Бачу, бачу! Він розлігся на лужку під дубом недалеко від Пекіна й хропе. А поряд з ним пляшка... Та зажди, я тебе розбуджу!

Він вистрілив у верховіття того дуба, під яким спав скороход.

Жолуді, листя і гілля посипалися на сплячого і розбудили його.

Скороход схопився, протер очі і кинувся бігти як ошпарений.

До четвертої години залишалося всього півхвилини, коли він влетів у палац з пляшкою китайського вина.

Можете собі уявити, яка безмежна була моя радість! Покуштувавши вина, султан мало язика не проковтнув від задоволення.

– Любий Мюнхаузен! – вигукнув він. – Дозвольте мені сховати цю пляшечку якнайдалі від вас. Я хочу розпити її сам. Я й не думав, що на світі буває таке солодке та смачне вино. Він замкнув пляшку в шафу, а ключі від шафи поклав собі в кишеню і звелів негайно покликати скарбника.

– Я дозволяю моєму другові Мюнхаузену взяти з моїх комор стільки золота, скільки може піднести за один раз людина, – сказав султан.

Скарбник низько вклонився султанові і повів мене в підземелля палацу, вщерть наповнене дорогоцінностями.

Я покликав свого силача. Він навалив собі на плечі все золото, яке тільки було в султанових коморах, і ми побігли до моря. Там я найняв величезний корабель і до самого верху навантажив його золотом.

Піднявши вітрила, ми поспішили вийти у відкрите море, поки султан не опам'ятався і не відняв у мене моїх скарбів.

Погоня

Але сталося те, чого я так боявся.

Ледве ми від'їхали од берега, як скарбник побіг до свого повелителя і сказав йому, що я дочиста пограбував комори. Султан страшенно розлютився і послав за мною навздогін увесь свій військовий флот.

Побачивши безліч бойових кораблів, я, признатися, не на жарт злякався.

"Ну, Мюнхаузен! – сказав я собі. – Настав твій останній час. Тепер уже тобі не буде порятунку. Вся твоя хитрість не допоможе тобі".

Я відчув, що моя голова, яка тільки що укріпилася в мене на плечах, знову ніби відділяється од тулуба.

Але тут до мене підійшов мій слуга, той, в якого були могутні ніздрі.

– Не бійтесь! Вони нас не доженуть! – сказав він, сміючись, побіг на корму і, наставивши одну ніздрю проти турецького флоту, а другу проти наших вітрил, підняв такий жахливий вітер, що весь турецький флот в одну хвилину відлетів од нас назад у гавань.

А наш корабель, якого підганяв мій могутній слуга, швидко помчав уперед і через день добрався до Італії.

Сторінки:   1    2    3    4    5   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова