Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
Усі категорії |
Еріх Распе
у переказі Корнія Чуковського
Переклад українською – Григор Тютюнник
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ніна Котел, Ігор Вишинський
Так, винахідливість – найперше в житті. І не було ще на світі людини винахідливішої за барона Мюнхаузена.
Одного разу в російському дрімучому лісі мені трапилася чорнобура лисиця.
Шкура в цієї лисиці була така хороша, що мені стало шкода псувати її кулею чи дробом.
Не гаючи й хвилини, я вийняв з рушниці кулю і, зарядивши ствол довгою шевською голкою, вистрілив у ту лисицю. А що вона стояла під деревом, то голка міцно пришила її хвіст до самого стовбура.
Я не кваплячись підійшов до лисиці і заходився шмагати її нагаєм.
Вона так очманіла від болю, що – повірите? – вискочила зі своєї шкури і дременула від мене голяка. А шкура дісталась мені, ціла-цілісінька, не попсована ні кулею, ні дробом.
Що й казати, багато бувало зі мною всяких дивовижних випадків!
Пробираюсь я одного разу крізь гущавину дрімучого лісу і бачу: біжить дике порося, зовсім ще маленьке, а за поросям – велика свиня. Я вистрілив, та ба – промахнувся. Куля моя пролетіла якраз між поросям і свинею. Порося заверещало і шмигнуло в ліс, а свиня зосталася на місці мов укопана.
Я здивувався: чому й вона не тікає від мене? Але, підійшовши ближче, я зрозумів, у чому справа.
Свиня була сліпа і не розбирала дороги. Вона могла гуляти лісами, лише тримаючись за хвостик свого поросяти.
Моя куля розірвала цей хвостик. Порося втекло, а свиня, зоставшись без нього, не знала, куди їй іти. Безпорадно стояла вона, тримаючи в зубах обривок його хвостика.
Тут у мене раптом майнула блискуча думка. Я схопив цей хвостик і повів свиню до себе на кухню. Бідолашна сліпа покірно пленталася слідом за мною, гадаючи, що її, як і раніше, веде порося.
Так, я мушу повторити ще раз: винахідливість – велике діло!
Іншим разом мені зустрівся в лісі дикий кабан.
Справитися з ним було значно важче. У мене навіть рушниці з собою не було.
Я кинувся тікати, але він погнався за мною як скажений і неодмінно проштрикнув би мене своїми іклами, коли б я не сховався за першим-ліпшим дубом.
Кабан з розгону налетів на дуб, і його ікла так глибоко вгородилися в стовбур дерева, що він ніяк не міг їх витягти звідти.
– Ага, попався, голубчику! – сказав я, виходячи з-за дуба. – Почекай-но! Тепер ти від мене не втечеш.
І, взявши каменюку, я став ще глибше заганяти в дерево гострі ікла, щоб кабан не міг вирватись, а потім зв'язав його міцною мотузкою і, висадивши на воза, з тріумфом повіз до себе додому.
Ото дивувались інші мисливці! Вони й уявити собі не могли, що такого лютого звіра можна спіймати живцем, не витративши жодного заряду!
Проте зі мною траплялися чудеса ще й не такі.
Іду ото якось лісом і ласую солодкими, соковитими вишнями, які купив по дорозі.
Коли це прямо переді мною – олень! Стрункий, красивий, з величезними гіллястими рогами!
А в мене, як на зло, ні однісінької кулі!
Олень стоїть і преспокійно дивиться на мене, ніби знає, що в мене рушниця не заряджена.
На щастя, в мене зосталося ще трохи вишень, і я зарядив рушницю замість кулі вишневою кісточкою. Так, так, не смійтеся, – звичайною кісточкою.
Гримнув постріл, проте олень тільки головою крутнув. Кісточка влучила йому в лоб і не завдала ніякої шкоди. В одну мить він зник у лісовій гущавині.
Я дуже шкодував, що випустив з рук такого чудового звіра.
Через рік я знову полював у тому ж лісі. Звичайно, на той час я зовсім забув про історію з вишневою кісточкою.
Як же я здивувався, коли з гущавини лісу просто на мене вискочив чудовий олень, у якого між рогами росло високе, крислате вишневе дерево! Ах, повірте, це було дуже красиво: стрункий олень і на голові в нього – струнке дерево! Я враз догадався, що це дерево виросло з тієї маленької кісточки, яка минулого року послужила мені замість кулі. Цього разу мені не бракувало набоїв. Я прицілився, вистрілив, і олень, мов підкошений, упав на землю. Таким чином, з одного пострілу я водночас дістав і печеню, і вишневий компот, бо дерево було рясно вкрите великими, стиглими вишнями.
Мушу признатися, що смачніших вишень я не куштував за все своє життя.
Не знаю чому, але зі мною часто траплялося, що найлютіших і найнебезпечніших звірів я зустрічав тоді, коли був неозброєний і безпомічний.
Іду якось лісом, а назустріч мені – вовчище! Роззявив пащу – і просто на мене.
Що робити? Тікати? Але вовк уже накинувся на мене, повалив і ось-ось перегризе мені горло. Інший на моєму місці розгубився б, але ви знаєте барона Мюнхаузена! Я – людина рішуча, тямовита і смілива.
Не гаючи й хвилини, я застромив кулака вовкові в пащу і, щоб він не відкусив мені руку, стромляв її все глибше й глибше.
Вовк хижо дивився на мене. Очі його палали люттю. Але я знав, що, як тільки я висмикну руку, він розірве мене на дрібні шматки, і тому безстрашно засовував її все далі й далі.
І раптом у моїй голові промайнула блискуча думка: я захопив його нутрощі, сильно рвонув їх і вивернув вовка, як рукавицю, навиворіт!
Ясно, що після такої операції він замертво впав до моїх ніг.
Я пошив з його шкури прекрасну теплу куртку і, коли ви не вірите мені, охоче покажу її вам.
А проте, в моєму житті бували події й далеко страшніші, ніж зустріч з вовками.
Якось за мною погнався скажений пес.
Я чимдуж пустився від нього.
Але на плечах у мене була важка шуба, яка заважала бігти.
Я скинув її на бігу, вскочив у дім і захлопнув за собою двері. Шуба так і лишилася на вулиці.
Скажений пес кинувся на неї і почав люто кусати її. Мій слуга вибіг з дому, підняв шубу і повісив її в тій шафі, де висіла вся моя одежа.
Другого дня вранці він вбігає до моєї спальні і кричить не своїм голосом:
– Вставайте! Вставайте! Ваша шуба сказилась!
Я схоплююся з постелі, відчиняю шафу – і що ж я бачу?! Весь мій одяг пошматований на клапті!
Слуга не помилився: моя бідолашна шуба сказилась, тому що вчора її покусав скажений пес.
Шуба несамовито накинулася на мій новий мундир, і від нього тільки клапті полетіли.
Я схопив пістолет і вистрілив.
Скажена шуба миттю вгамувалася. Тоді я наказав слугам зв'язати її і повісити в окремій шафі.
З тих пір вона вже нікого не кусала, і я одягав її без будь-якого остраху.
Так, немало чудесних історій трапилося зі мною!
Одного разу я гнався за незвичайним зайцем.
Заєць був на диво прудконогий. Скаче все вперед і вперед – хоч би присів перепочити.
Два дні я гнався за ним, не злазячи з сідла, і ніяк не міг наздогнати.
Моя вірна собака Діанка не відставала од нього ні на крок, але я ніяк не міг наблизитись до нього на відстань пострілу.
На третій день мені все-таки пощастило підстрілити цього клятого зайця.
Тільки-но він упав на траву, я скочив з коня і кинувся роздивлятись його.
Уявіть собі моє здивування, коли я побачив, що в цього зайця, крім його звичайних ніг, були ще запасні. У нього було чотири ноги на животі та ще чотири на спині!
Так, на спині в нього було дві пари чудових дужих ніг! Коли нижні ноги у нього втомлювалися, він перевертався на спину, черевом догори, і продовжував бігти на запасних ногах.
Не дивно, що я, як навіжений, три доби ганявся за ним!
На жаль, доганяючи восьминогого зайця, моя вірна собака так знесиліла від триденної погоні, що впала на землю і за годину вмерла.
Я мало не заплакав з горя і, щоб зберегти пам'ять про свою померлу улюбленицю, звелів пошити собі з її шкури мисливську куртку.
З тих пір мені вже не потрібно ні рушниці, ні собаки.
Кожного разу, коли я буваю в лісі, моя куртка так і тягне мене туди, де переховується вовк чи заєць.
Коли я наближаюся до дичини на відстань пострілу, від куртки одскакує ґудзик і, мов куля, летить прямо в звіра! Звір падає на місці, вбитий чудодійним ґудзиком. Ця куртка і тепер на мені.
Ви, здається, не вірите мені, ви посміхаєтесь? Але подивіться сюди, і ви переконаєтесь, що я розповідаю вам чистісіньку правду: хіба ви не бачите своїми очима, що тепер на моїй куртці лишилося всього-на-всього два ґудзики? Коли я знову йтиму на полювання, я пришию до неї не менше трьох дюжин.
Ото заздритимуть мені інші мисливці!
Я, здається, нічого ще не розповідав вам про своїх коней?
Тимчасом у мене і з ними траплялося чимало чудесних історій.
Було це в Литві. Я гостював в одного приятеля, який страшенно любив коней.
Отож, коли він показував гостям найкращого свого скакуна, яким він особливо пишався, кінь вирвався, повалив чотирьох конюхів і помчав двором як шалений.
Усі з переляку порозбігалися.
Не знайшлося жодного сміливця, який би відважився наблизитись до розлюченої тварини.
Тільки я один не розгубився, тому що, бувши навдивовижу хоробрим, я змалку вмію приборкувати найноровистіших коней.
Одним стрибком я скочив коневі на спину і миттю вгамував його. Він зразу відчув мою дужу руку і скорився мені, як мала дитина. З тріумфом об'їхав я весь двір, і раптом мені закортіло показати свою вправність дамам, які чаювали за столом.
Як же це зробити?
Дуже просто! Я спрямував коня до вікна і вихором влетів у їдальню.
Дами спершу дуже злякались. Але я примусив жеребця вискочити на чайний стіл і так ловко прогарцював серед чарок і чашок, що не розбив жодної чарочки, жодного щонайменшого блюдечка.
Це дуже сподобалося дамам; вони почали сміятись і плескати в долоні, а мій друг, зачарований моєю дивовижною спритністю, просив мене прийняти цього чудового коня в подарунок.
Я був дуже радий його подарункові, бо збирався на війну і давно підшукував собі скакуна.
За годину я вже мчав на новому коні в напрямку до Туреччини, де в той час точилися жорстокі бої.
В боях я, зрозуміло, відзначався одчайдушною хоробрістю і попереду всіх налітав на ворога.
Раз після запеклого бою з турками ми захопили ворожу фортецю. Я перший увірвався до неї і, прогнавши з фортеці всіх турків, підскакав до колодязя – напоїти розпаленого коня. Кінь пив і ніяк не міг напитись. Минуло кілька годин, а він усе не відривався од колодязя. Що за чудасія! Я був здивований. Та раптом позаду мене почувся дивний плескіт.
Я глянув назад і від здивування ледве не впав із сідла.
Виявилось, що вся задня половина мого коня була начисто відрізана, і вода, яку він пив, витікала, не затримуючись у нього в животі! Від цього за моєю спиною утворилося велике озеро. Я був приголомшений. Що за диво!
Та ось прискакав до мене один з моїх солдатів, і загадка вмить з'ясувалася.
Коли я гнався за ворогами і вскочив у браму ворожої фортеці, турки якраз у ту хвилину зачинили ворота і відрізали ними задню половину мого коня. Ну, ніби розрубали його навпіл! Ця задня половина деякий час лишалася поблизу брами, брикаючись і розганяючи турків ударами копит, а потім поскакала на сусідній луг.
– Вона там пасеться й зараз! – сказав мені солдат.
– Пасеться? Не може бути!
– Подивіться самі.
Я помчав на передній половині коня в напрямі до лугу. Там я справді знайшов задню половину коня.
Вона мирно паслася на зеленій поляні. Я негайно послав за військовим лікарем, і він, не довго думавши, зшив обидві половини мого коня тонкими лавровими лозинами, бо ниток у нього під рукою не знайшлося.
Обидві половини прекрасно зрослися, а лаврове гілля пустило коріння в тіло мого коня, і через місяць у мене над сідлом утворилась альтаночка з лаврових гілок.
Сидячи в цій затишній альтанці, я вчинив немало дивовижних подвигів.
Щоправда, під час війни мені довелось їздити верхи не лише на конях, але й на гарматних ядрах.
Сталося це так.
Ми облягали якесь турецьке місто, і нашому командирові конче треба було дізнатися, чи багато в тому місті гармат.
Але на всю нашу армію не знайшлося хороброї людини, яка згодилася б непомітно пробратись у ворожий табір.
Хоробрішим за всіх виявився я.
Я став поряд з величезною гарматою, яка палила по турецькому місту, і, коли з гармати вилетіло ядро, скочив на нього верхи і хвацько помчав уперед. Усі в один голос вигукнули:
– Браво, браво, барон Мюнхаузен!
Спершу я летів із задоволенням, та коли вдалині показалось вороже місто, мене охопили тривожні думки.
"Гм! – сказав я собі. – Влетіти туди ти, мабуть-таки, влетиш, та чи пощастить тобі звідти вибратись? Вороги не стануть панькатися з тобою, вони схоплять тебе, як шпигуна, і повісять на найближчій шибениці. Ні, друже Мюнхаузен, треба тобі вертатись, поки не пізно!"
У цю хвилину повз мене пролітало зустрічне ядро, пущене турками в наш табір.
Довго не роздумуючи, я пересів на нього і спокійнісінько помчав назад.
Звичайно, під час польоту я старанно перелічив усі турецькі гармати і привіз своєму командирові найдокладніші дані про артилерію ворога.
Взагалі, під час цієї війни зі мною було багато пригод.
Якось, рятуючись від турків, спробував я перескочити болото верхи на коні. Але кінь не доскочив до берега, і ми з розгону шубовснули у болото.
Шубовснули – і почали тонути. Порятунку не було.
Болото з жахливою швидкістю засмоктувало нас глибше й глибше. Ось уже весь тулуб мого коня зник у смердючій багнюці, ось уже й моя голова почала занурюватись у болото, і звідти стирчить лише косичка моєї перуки.
Що було робити? Ми неодмінно загинули б, якби не дивовижна сила моїх рук. Я страшенний силач. Ухопивши себе за цю косичку, я з усіх сил смикнув уверх і без великих зусиль витяг з болота себе і свого коня, якого міцно, мов щипцями, стиснув обома ногами. Авжеж, я підняв у повітря і себе, і свого коня. Якщо ви гадаєте, що це легко, – спробуйте зробити це самі.
Але ні сила, ні хоробрість не врятували мене від страшної біди.
Якось під час бою турки оточили мене, і, хоч я бився, мов тигр, я все-таки потрапив до них у полон.
Вони зв'язали мене і продали в рабство.
Для мене почалися чорні дні. Щоправда, роботу мені давали неважку, але досить нудну і надокучливу: мене призначили бджолиним пастухом. Кожного ранку я мав виганяти султанових бджіл на лужок, пасти їх весь день, а ввечері заганяти у вулики.
Спочатку все йшло гаразд, але ось одного разу, перелічивши свої бджоли, я помітив, що однієї немає. Я кинувся розшукувати пропажу і незабаром побачив, що на неї напали два величезні ведмеді, які, певно, хотіли розірвати її надвоє і поласувати її смачним медом.
У мене не було з собою ніякої зброї, крім маленького срібного топірця.
Я замахнувся і кинув цей топірець у зажерливих звірів, щоб налякати їх і визволити бідолашну бджілку. Ведмеді кинулись тікати, і бджілка була врятована. Але, на жаль, я не розрахував помаху своєї могутньої руки і шпурнув топірець з такою силою, що він залетів на місяць. Так, на місяць. Ви хитаєте головою й смієтесь, а мені в ту пору було не до сміху.
Я замислився. Що було робити? Де роздобути таку довгу драбину, щоб дістатися до самого місяця?
На щастя, я пригадав, що в Туреччині є така городня рослина, яка росте дуже швидко і часом вигониться до самого неба.
Це – турецькі боби. Ні хвилини не гаючись, я посадив у землю один із таких, бобів, і він зразу ж почав рости.
Він ріс все вище й вище і незабаром дотягся до місяця!
– Ура! – вигукнув я і поліз по стеблині вверх.
За якусь годину я опинився на місяці.
Нелегко мені було знайти на місяці свій срібний топірець. Місяць срібний, і топірець срібний – срібла на сріблі не видно. Та кінець кінцем я все ж відшукав свій топірець на купі гнилої соломи.
Я з радістю застромив його за пояс і хотів спуститися вниз на землю.
Та легко сказати: спуститися! Сонце висушило мою бобову стеблину, і вона розпалася на дрібні шматочки!
Побачивши це, я мало не заплакав з горя.
Що діяти? Що робити? Невже я ніколи не вернуся на землю? Невже так і доведеться доживати віку на цьому осоружному місяці? О ні! Нізащо! Я підбіг до соломи і почав сукати з неї мотузок. Мотузок вийшов недовгий, та дарма! Я почав спускатись по ньому. Одною рукою тримався за мотузок, а в другій держав топірець.
Але скоро мотузок кінчився, і я повис у повітрі, між небом і землею. Це було жахливо, проте я не розгубився. Недовго думаючи, я схопив топірець і, міцно взявшись за нижній кінець мотузка, відрубав його верхній кінець і прив'язав його до нижнього. Це дало мені змогу спуститися трохи нижче до землі. Однак до землі було ще далеко, і мені доводилося не раз відрубувати верхню половину мотузка та прив'язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг роздивитися міські будинки й палаци. До землі зоставалося всього три або чотири милі.
І раптом – о жах! – мотузок обірвався. Я гепнувся на землю з такою силою, що пробив яму завглибшки щонайменше з півмилі.
Опритомнівши, я довго не знав, як мені вибратися з цієї глибокої ями. Цілий день я не їв, не пив, а все думав і думав. І нарешті – додумався: викопав нігтями приступочки і по них, як по драбині, вибрався на поверхню землі.
О, Мюнхаузен ніде не загине!
Досвід, набутий такою важкою працею, робить людину розумнішою.
Після подорожі на місяць я винайшов зручніший спосіб рятувати своїх бджіл од ведмедів.
Увечері я вимазав медом дишель у возі і сховався поблизу нього.
Як тільки стемніло, до воза підкрався величезний ведмідь і почав жадібно злизувати мед, яким був вимазаний дишель. Ненажера так захопився ласощами, що й не помітив, як дишель увійшов йому в пельку, а потім у шлунок і кінець кінцем виліз у нього позаду.
Цього я тільки й чекав.
Я підбіг до воза і вгатив у дишель позаду ведмедя товстого і довгого цвяха! Таким чином ведмідь опинився на дишлі! Тепер уже йому не спорснути ні туди, ні сюди. В такому стані я лишив його до ранку.
Вранці почув про цю витівку сам турецький султан і прийшов глянути на ведмедя, спійманого отак неймовірно хитро. Він довго дивився на нього і реготав, аж за боки брався.
Згодом турки випустили мене на волю і разом з іншими полоненими відправили назад до Петербурга. Але я вирішив виїхати з Росії, сів у карету і покотив на батьківщину. Зима того року була дуже холодна. Навіть сонце простудилося, відморозило собі щоки, і в нього зробився нежить. А коли сонце простуджене, від нього замість тепла йде холод. Можете собі уявити, як закоцюб я у своїй кареті!
Дорога була вузька. Обабіч тяглися паркани. Я наказав своєму кучерові протрубити в ріжок, щоб зустрічні екіпажі почекали, поки ми проїдемо, тому що на такій вузькій дорозі ми не могли б розминутися.
Кучер виконав мій наказ. Він узяв ріжок і почав дути. Дув, дув, дув, але з ріжка не вилітало жодного звуку! А тимчасом назустріч нам їхав великий екіпаж.
Нічого не вдієш, я вилажу з карети і випрягаю своїх коней. Потім звалюю карету собі на плечі – а навантажена вона добре! – і одним махом перескакую через паркан! Ще один стрибок, і я переношу карету знову на дорогу, але вже позаду екіпажа.
Це було нелегко навіть мені, а ви знаєте, який я силач.
Трохи відпочивши, я повертаюся до своїх коней, беру їх собі під пахви і такими ж двома стрибками переношу до карети.
Під час цих стрибків один із моїх коней став одчайдушно брикатися.
Це було дуже незручно. Але я засунув його задні ноги в кишеню свого сюртука, і йому мимоволі довелося заспокоїтись.
Потім я запріг коней у карету і спокійно доїхав до найближчого готелю.
Приємно було зігрітися після такого лютого морозу і відпочити після такої важкої роботи!
Мій кучер повісив ріжок поблизу грубки, а сам підійшов до мене.
Ми з ним завели мирну розмову.
Аж раптом ріжок заграв:
"Тру-туту! Тра-тата! Ра-рара!"
Ми дуже здивувались, але тієї ж хвилини я зрозумів, чому на морозі з цього ріжка не можна було добути жодного звуку, а в теплі він заграв сам собою.
На морозі звуки замерзли в ріжку, а тепер, відігрівшися біля грубки, відтанули і почали самі вилітати з ріжка.
Ми з кучером увесь вечір тішилися цією чарівною музикою.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова