Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Мандри Гуллівера
Гуллівер у країні Велетнів

Джонатан Свіфт

Переклад українською – Юрій Лісняк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Шевченко

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8

Розділ восьмий

Король і королева їдуть до кордонів. Автор супроводить їх. Докладне оповідання про те, яким способом покинув він країну. Він повертається до Англії.

У мене завжди було передчуття, що рано чи пізно я знову буду на волі, хоч сказати, як це має статися, або скласти більш-менш реальний план утечі я не міг. Корабель, яким я приїхав, був перший бачений біля цих берегів, і король наказав витягати на берег усяке судно, яке будь-коли з'явиться, і разом з пасажирами та екіпажем приставляти його возом до Лорбрульгруда.

Я прожив уже два роки в цій країні; на початку третього року мені з Глемделкліч довелося супроводити їх величності в подорожі до південного берега королівства. Мене, як уже я казав, возили в дорожній скриньці, що являла собою дуже зручну кімнату в двадцять футів завширшки. До чотирьох кутків стелі я наказав підвісити на шовкових нитках гамак, що правив мені за ліжко, коли я дорогою хотів спати. В ньому було не так трусько, як у ліжку. Над самим моїм гамаком тесляр на моє прохання випиляв отвір з квадратний фут завбільшки для доступу свіжого повітря в спеку; його я міг, за своїм бажанням, затуляти лядою, що ходила в жолобках.

Діставшись кінцевої мети нашої подорожі, король вирішив одпочити кілька днів у своєму палаці біля Фленфласніка – міста, яке лежало за миль вісімнадцять від узбережжя. Глемделкліч і я дуже потомилися. Я трохи застудився, а бідна дівчинка почувала себе такою слабою, що мусила сидіти в кімнаті. Мене кортіло побачити океан, бо тільки ним я міг би втекти звідси; вдавши з себе зовсім хворого, я попросив пустити мене до моря подихати свіжим повітрям і відрядити зі мною пажа, якого я дуже любив і на якого мене іноді звіряли. Ніколи не забуду, як неохоче дала свою згоду Глемделкліч, як зворушливо наказувала вона пажеві доглядати мене і як вона плакала, прощаючись зі мною, немов передчувала те, що мало статися. Хлопець забрав мене разом із скринькою і за півгодини приніс на скелястий морський берег. Там я звелів йому поставити скриньку на землю, підняв одне вікно й почав сумно дивитися на море.

Я ще почував себе погано і сказав пажеві, що хочу трохи подрімати в гамаку, сподіваючись, що мені полегшає. Я ліг, а хлопець щільно причинив вікно, щоб і я не застудився, і, не передбачаючи, мабуть, ніякої небезпеки, подався шукати пташині яйця між скель. З вікна я бачив, як він шукав їх і знаходив по одному чи по два в розколинах. Незабаром сон знеміг мене. Через деякий час я раптом прокинувся, почувши, як хтось сильно сіпнув за кільце, прикріплене до верхньої дошки скриньки, щоб її легше було носити. Далі я почув, що скринька піднеслася високо вгору і помчала вперед з неймовірною швидкістю.

Від першого поштовху я ледве не випав з гамака, але згодом скринька стала плавно погойдуватися. Я раз у раз кричав якомога голосніше, але даремно. Визираючи у вікно, я бачив тільки небо та хмари. Над головою я чув шум, неначе лопотіння крил, і помалу почав усвідомлювати собі весь жах мого становища.

Я зрозумів, що якийсь орел схопив мою скриньку дзьобом за кільце і тепер летить, щоб з висоти скинути її на скелю й розбити, немов черепаху в її шкаралупі, а потім витягти мій труп. Адже птахи ці дуже розумні й обдаровані надзвичайно гострим нюхом, що дозволяє їм знаходити здобич, приховану краще, ніж був прихований я за дводюймовими стінами скриньки.

Незабаром шум подужчав, удари крил почастішали, і скринька заколивалася, неначе ліхтар у бурю. Я почув, як орла (я певний, що то був орел), хтось ударив кілька разів з великою силою, а потім я полетів униз так швидко, що мені аж дух забило.

Сплеск води, оглушливіший, ніж ревіння Ніагарського водоспаду… і падіння припинилося. Хвилину було тихо й темно, а далі скринька підіймалася, і крізь верхні шибки вікна замерехтіло денне світло. Я зрозумів, що впав у море, і через вагу мого тіла та речей, що були в скриньці, а також широких залізних пластинок, що скріпляли її, вона занурилася футів на п'ять.

Я й досі вважаю, що за орлом, коли він ніс мене, погналися інші орли; між ними зчинилася бійка за здобич, і він, боронячись од нападу, випустив мене з дзьоба. Залізні пластинки знизу (вони були найміцніші) дозволили скриньці зберегти рівновагу під час падіння і не дали розбитися, коли вона вдарилась об воду. Всі частини в ній були добре припасовані, двері ходили не на завісах, а підіймалися та спускалися по жолобках, і це робило скриньку такою щільною, що в неї не просочилося і краплі води. Я через силу зліз з гамака, наважившися попереду відсунути ляду в стелі, щоб упустити всередину свіжого повітря, без якого я мало не задихнувся.

Як хотілося мені тоді знову бути з моєю любою Глемделкліч, яку я бачив тільки годину тому! І, правду сказати, я не міг не пожаліти свою бідну няньку, що мала зазнати стільки горя, розлучившись зі мною і втративши ласку королівську та своє становище при дворі. Навряд чи багато мандрівників бували в тяжчій скруті, ніж був тоді я, кожної хвилини чекаючи, що скринька розіб'ється або принаймні її перекине першим же поривом вітру чи хвилею. Одна розбита шибка – і смерть неминуча, бо вікна скриньки захищали лише залізні грати, прибиті знадвору на випадок якого-небудь дорожнього нещастя. Я бачив, як крізь численні шпарки, хоч вони були й невеличкі, в скриньку почала просочуватися вода; я затуляв їх, як умів. Я не здужав підняти покрівлю, хоч дуже хотів зробити це, щоб вилізти нагору, де я міг би протриматись на кілька годин довше, ніж сидячи замкнений у цім, сказати б, трюмі. Та якби я на день-два і запобіг небезпеці, мене очікувала жахлива смерть з голоду та холоду. Так перебув я чотири години, кожну мить вважаючи за останню, а інколи навіть бажаючи смерті.

Я казав уже читачеві, що на глухій стіні моєї скриньки були дві міцні клямри, щоб крізь них слуга, везучи мене верхи, просував пояс, застібаючи його потім пряжкою. Дійшовши до розпачу, я раптом почув, як щось стало шкребтися по цій стіні, а далі мені здалося, що скриньку пхають або тягнуть по воді; я відчував ніби поштовхи, від яких хвилі підіймалися майже до верху моїх вікон, залишаючи мене в темряві. У мене прокинулась надія на порятунок, хоч я й не уявляв собі, звідки він міг прийти.

Я відгвинтив один із моїх стільців, що був завжди прикріплений до підлоги; з великими труднощами я знову пригвинтив його під самою лядою, яку перед тим одсунув. Вилізши на цей стілець і наблизивши голову до отвору, я почав голосно гукати всіма відомими мені мовами. Далі я прив'язав до палиці, яку звичайно носив із собою, хустку, вистромив її і став вимахувати нею; отже, якщо поблизу був човен або корабель, моряки мали зрозуміти, що в скриньці замкнено якогось нещасливця.

Всі мої зусилля були марні; проте я ясно відчував, що моя кімната посувається наперед, а за годину глуха стіна її, де були клямри, вдарилася об щось тверде. Спершу я подумав був, що це скеля: мене стало підкидати ще більше, ніж попереду. Згори чувся якийсь гомін і шкрябання, ніби крізь кільце протягали канат: потім я відчув, як мене помалу підтягли фути на три вгору. Я знову почав вимахувати хусткою та галасувати, аж доки захрип. Мені відповіли трикратним вигуком, і я відчув незвичайний приплив радості, зрозумілий тільки тим, хто коли-небудь пережив його.

Далі я почув тупіт над головою; хтось нахилився до отвору й гукнув до мене англійською мовою. Я назвав себе, сказав, що зазнав великого лиха, і благав ім'ям усього живого визволити мене з цієї в'язниці. Голос відповів, що я в безпеці, бо мою скриньку прив'язано до корабля, і що зараз прийде тесляр та пропиляє мені ширший отвір у стелі, щоб витягти мене звідти. Я відповів, що це цілком зайва річ, що на це треба багато часу і що нехай вони звелять якомусь матросові взятися пальцем за кільце, витягти скриньку з моря на корабель та віднести її до каюти капітана. Почувши таку дику пропозицію, дехто подумав, що я божевільний, а дехто засміявся, але мені й на думку не спало, що я знову опинився серед людей мого зросту та сили. Нарешті тесляр поширив отвір до чотирьох квадратних футів, до мене в кімнату спустили драбину, якою я виліз звідти, і мене підняли в дуже тяжкому стані на корабель.

Здивовані моряки закидали мене тисячами запитань, на які мені не хотілося відповідати. Зі свого боку, я теж здивувався, побачивши стільки пігмеїв (як здавалося моїм звиклим до велетенських речей очам). Капітан містер Томас Вілкокс – дуже порядна людина із Шропширу – помітивши, що я от-от упаду непритомний, повів мене до себе в каюту й дав випити чогось міцного.

Потім поклав мене на своє ліжко й порадив трохи відпочити, чого я справді дуже потребував. Перед тим як заснути, я розповів йому, що в моїй скриньці є деякі коштовні речі, які шкода було б утратити: гарний гамак, два стільці, стіл, похідне ліжко й комод; що кімната з усіх боків позавішувана, або, краще сказати, оббита шовковою та бавовняною матерією. Коли він накаже кому-небудь з екіпажу принести ту скриньку до нього в каюту, то я відчиню її й покажу все моє добро. Почувши таку нісенітницю, капітан подумав, що я марю, але (мабуть, щоб заспокоїти мене) обіцяв дати відповідне розпорядження. Він пішов на палубу й звелів кільком матросам спуститися в скриньку, звідки (як побачив я згодом) вони витягли всі мої речі, обдерли покриття із стін, але дуже попсували комод, стільці та ліжко, бо відривали їх силоміць не знавши, що вони пригвинчені до підлоги. Деякі дошки вони взяли на потреби їхнього корабля; забравши все, що привернуло їхню увагу, вони викинули скриньку в море, де вона, маючи багато пошкоджень на дні та в стінах, незабаром потонула. Я, звичайно, був радий, що не бачив того плюндрування, бо я певний, що воно дуже б уразило мене, відновивши в пам'яті картини колишнього мого життя, яке я хотів забути.

Я проспав кілька годин, але дуже неспокійно. Мені ввижалися місця, де я недавно жив. і небезпеки, від яких я врятувався. Та все ж таки, прокинувшись, я відчув себе краще. Було близько восьмої вечора, і містер Вілкокс, думаючи, що я голодував перед цим надто довго, звелів негайно подавати вечерю. Побачивши, що я не схожий на божевільного й не кажу безглуздих речей, він розмовляв зі мною дуже люб'язно, а коли ми залишилися самі, попросив мене розповісти про свої мандрівки та про те, як опинився я у цій величезній скрині серед чистого моря.

Він сказав, що приблизно опівдні, дивлячись у підзорну трубу, він помітив мою скриню на далекій відстані від корабля. Спершу він думав, що то судно, і вирішив підійти до нього, гадаючи, що не дуже збочить з курсу й зможе купити сухарів, бо свої у них уже кінчалися. Підійшовши ближче й побачивши свою помилку, він послав шлюпку розвідати, що воно таке, але матроси повернулися налякані й богом свідчилися, що то плавучий будинок. Він посміявся з їхньої дурості й сам сів у шлюпку, наказавши матросам узяти з собою міцний канат. Погода була тиха; кілька разів об'їхавши круг мене, він помітив вікна із залізними ґратами. На одній із глухих стін він побачив дві клямри. Він звелів своїм людям під'їхати до скрині з цього боку, прикріпити канат до однієї із клямр і тягти скриню до корабля. Підійшовши до судна, він розпорядився прикріпити другий канат до кільця зверху скрині й підняти її на блоках, але весь екіпаж спромігся підняти її тільки на два чи три фути. Потім вони побачили мою палицю з хусткою, вистромлену з отвору, і вирішили, що там ув'язнено якогось нещасливця.

Я спитав, чи не бачив капітан або хто-небудь з його екіпажу на той час, коли помітили мене, величезних птахів у повітрі. Капітан відповів, що поки я спав, він обговорював з матросами ті чудні обставини, за яких вони знайшли мене, і один з них сказав, що бачив трьох орлів, які летіли на північ, але не помітив, щоб вони були більші, ніж звичайні. Я пояснив собі це явище великою висотою, на якій летіли птахи: капітан же не зрозумів причини мого запитання. Далі я запитав його, як далеко ми, на його думку, від землі; він відповів, що за його підрахунками, миль за сто. Я запевняв його, що він помиляється майже вдвоє, бо я покинув землю не більш як за дві години перед тим, як упав у море.

Тоді він знову почав думати, що в голові в мене не все гаразд; натякнувши мені на це, він порадив піти й лягти у відведеній мені каюті. Я запевнив капітана, що його чемне поводження та приємне товариство дуже добре вплинули на мене, і розум мій тепер здоровий, як ніколи в моєму житті. Тоді він споважнів і попросив дозволу відверто запитати мене, чи не обтяжує мого сумління тяжкий злочин, за який, з наказу якогось монарха, мене покарали ув'язненням у скрині. Адже по інших країнах великих злочинців пускають у море на дірявих суднах, без провізії, та він, хоч і шкодує, що взяв до себе таку погану людину, дає мені слово честі висадити мене цілим і неушкодженим у першому порту, куди ми прибудемо. До цього він додав, що підозра його набагато зросла після безтямних слів, з якими я спочатку звернувся до матросів, а потім і до нього, з приводу моєї кімнати чи скрині, а також після моєї незвичайної поведінки та неспокійних поглядів за вечерею.

Я попросив капітана терпляче вислухати мою історію і сумлінно розповів про все, що трапилось зі мною після мого від'їзду з Англії і до того часу, коли вони знайшли скриню. Правда завжди проторує собі шлях до здорового розуму, і цей до певної міри освічений та безумовно чесний чоловік скінчив тим, що повірив моїм словам та моїй щирості. Щоб остаточно переконати капітана, я попросив його, нехай накаже принести мій комод, ключ од якого лежав у мене в кишені. Я відчинив комод при ньому й показав йому колекцію дивинок, зібрану мною в країні, звідки я втік таким дивним способом. Там був гребінець, зроблений з бороди короля, і другий – з того самого матеріалу, але за спинку йому правив урізок нігтя з великого пальця його величності. Була колекція голок та шпильок од фута до пів-ярда завдовжки, четверо осиних жал, схожих на кинджали, кілька начосів королевиного волосся та золотий перстень, який вона люб'язно подарувала мені, знявши з мізинця й одягши мені на шию, як намисто. Цей перстень я хотів був подарувати капітанові як віддяку за його гостинність, але він рішуче відмовився прийняти подарунок. Я показав йому також мозоль, зрізаний мною власноручно з ноги однієї придворної дами, з кентське яблуко завбільшки. Повернувшись до Англії; я зробив собі з нього келих і вправив його потім у срібло. Нарешті я звернув його увагу на штани, пошиті з мишачої шкури, що були тоді на мені.

Я примусив його взяти тільки зуб одного лакея, помітивши, що той зуб він розглядав з особливою цікавістю, очевидно вражений. Він прийняв його з подякою, більшою, ніж була варта ця дрібничка. Недосвідчений лікар помилково видер його у одного із слуг, що страждав од зубного болю, але той зуб був найздоровіший з усіх його зубів. Я почистив його і заховав до себе в комод. Зуб був щось із фут завдовжки і чотири дюйми в діаметрі.

Капітан був дуже задоволений з мого нехитрого оповідання і висловив надію, що після повернення до Англії я зроблю послугу світові, виклавши все на папері та опублікувавши. На це я відповів, що, на мою думку, в Англії вже забагато книг про подорожі: що тепер мають успіх тільки книги про незвичайні пригоди, і я побоююсь, що багато хто з авторів зважає на істину менше, ніж на свої власні вигоди та честолюбство, і дбає лише про розвагу неосвічених читачів; що в оповіданні моїм буде мова майже виключно про звичайні події і що воно не буде прикрашене тими описами дивовижних рослин, дерев, птахів та всяких тварин або варварських звичаїв та ідолопоклонства дикунів, яких так рясно в творах сучасних письменників. Проте я подякував йому за добру думку про мене й пообіцяв обміркувати цю справу.

Дивуючись моїй звичці кричати під час розмови, містер Вілкокс запитав, чи не глухі в тій країні король та королева. Я сказав, що протягом двох років не говорив інакше і так звик до цього, що тепер його голос та манери матросів здаються мені шепотом, хоч я добре розбираю всі слова. А коли я розмовляв у тій країні, я скидався на людину, що розмовляє на вулиці з своїм приятелем, який стоїть на вершечку дзвіниці, крім тих випадків, коли мене ставили на стіл або хтось тримав мене на долоні.

Я сказав йому, що спостеріг ще одну річ: коли я вперше ступив на корабель і мене оточили матроси, всі вони здалися мені найнікчемнішими створіннями, які я досі бачив. І справді, перебуваючи в державі велетів, я ніколи не наважувався глянути на себе в дзеркало, бо очі мої так звикли до великих речей, що порівняння їх з собою викликало в мене неприємне почуття власної мізерності.

На це капітан сказав, що помітив, як, вечеряючи, я на все дивився з подивом і часто неначе стримував посмішку. Він не знав, як зрозуміти мою поведінку, і пояснював її деяким розладом у моєму мозку. Я зазначив, що його спостереження правдиві, і сказав, що не міг триматись інакше, бачивши тарілку із срібний трипенсовик завбільшки, свинячий окіст – на один раз укусити, а келих менший, ніж шкаралупа горіха. Бо хоч королева й наказала забезпечити мене всіма потрібними для мене речами, коли я був на службі в неї, але уявлення мої відповідали тому, що мене оточувало, і я почав дивитися на свою мізерність, як на фізичну ваду.

Капітан добре зрозумів мене і весело відповів англійським прислів'ям, сказавши, що очі мої ненаситніші, ніж шлунок, бо він не помітив у мене апетиту, хоч я й голодував цілий день. Жартуючи й далі, він заявив, що охоче дав би сто фунтів, щоб побачити мою кімнату в дзьобі орла, а надто тоді, коли вона падала з такої височини в море. Бо це, мовляв, справді було найдивовижніше видовище, варте того, щоб його описали й передали майбутнім сторіччям.

Корабель побував у Тонкіні [провінція у В’єтнамі] й саме вертався до Англії. Його віднесло на 44° північної широти і 143° східної довготи. Але за два дні по зустрічі зі мною судно потрапило в смугу пасатів і довгий час ішло на південь понад Новою Голландією [давня назва Австралії], а тоді на західно-південний захід та південно-південний захід, поки обігнуло мис Доброї Надії. Подорож наша була зовсім спокійна, і я не хочу втомлювати читача, описуючи її. Капітан зайшов до одного чи двох портів, посилаючи на берег шлюпки по провізію та прісну воду, але я ні разу не висідав з корабля, доки 3 червня 1706 року – тобто приблизно через дев'ять місяців по моїй утечі – не прибув до Даунса.

Я пропонував заплатити за проїзд своїм багажем, але капітан не взяв з мене ані пенса. Ми розлучилися великими приятелями, і я взяв з нього обіцянку відвідати мене в Редріффі. На позичені в нього п'ять шилінгів я найняв собі коня та провідника.

Їдучи додому, я думав, що знов опинився у країні ліліпутів – такими маленькими здавалися мені будинки, дерева, худоба й люди. Я боявся, що подавлю перехожих, і часто гукав на них, наказуючи зійти до дороги. Разів зо два через мою нахабну поведінку мені мало не розтрощили голови.

Все змішалося в моїй свідомості, і мені довелося питати в людей дорогу до власного дому.

Коли я нарешті прибув до свого будинку і слуга відчинив мені двері, я нахилився до землі, щоб не стукнутися об одвірок. Побачивши дружину, я зігнувся аж до колін, щоб вона могла обняти мене. Дочку, що стала навколішки, чекаючи мого благословення, я спершу був не помітив, бо звик задирати голову й підводити очі вгору, а потім хотів був підняти її за стан однією рукою. На слуг і двох-трьох знайомих, що в той час були в нас, я дивився згори вниз, неначе велетень на пігмеїв. Я сказав жінці, що вона була занадто ощадлива, бо мені здавалося, що вона і дочка звелися нанівець. Одне слово, я поводився так незвичайно, що всі вони, так само, як і капітан, побачивши мене вперше, вирішили, що я збожеволів. Згадую про все це лише для того, щоб показати велику силу звички і відносність наших уявлень.

Невдовзі я порозумівся і з родиною, і з приятелями, але жінка заявила, що більше не пустить мене в море. Проте лиха доля мала наді мною сильнішу владу, як читач дізнається згодом. Тим часом я закінчу другу частину моїх нещасливих мандрів.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова