Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Мандри Гуллівера
Гуллівер у країні Велетнів

Джонатан Свіфт

Переклад українською – Юрій Лісняк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Шевченко

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8

Розділ третій

Автора викликають до двору. Королева купує його у фермера і представляє королю. Автор дискутує з великими вченими його величності. Для автора влаштовують приміщення в палаці. Королева виявляє до нього велику ласку. Він боронить честь своєї батьківщини. Його сварки з карликом королеви.

Безнастанна, щоденна праця – протягом кількох тижнів – помітно відбилася на моєму здоров’ї. Що більше заробляв мій хазяїн, то зажерливішим він ставав. Я тим часом утратив апетит і перевівся на справжній скелет. Помітивши це, фермер подумав, що я скоро помру, і вирішив, поки я ще живий використати мене з найбільшим для себе зиском. Коли він саме міркував, як зробити це найкраще, до нього з'явився сладрал, або двірський пристав, з наказом негайно приставити мене до двору на розвагу королеві та її фрейлінам. Дехто з них уже бачив мене: ті, що бачили, переказували дивні речі про мою красу, манери та розум.

Моя поведінка зачарувала й королеву з усім її почтом. Я впав навколішки і просив ласкаво дозволити мені поцілувати ногу царську. Але великодушна королева простягла мені свій мізинець, і я, стоячи на столі, обхопив його обома руками і шанобливо притулився вустами до його кінчика.

На запитання про мою батьківщину та мандри я відповідав якомога стисліше й змістовніше. Далі королева запитала, чи хотілося б мені жити при дворі. Я схилився аж до столу й казав, що я – раб свого хазяїна; але якби це залежало від мене, то з гордістю присвятив би своє життя її величності. Тоді вона спитала мого хазяїна, за яку ціну він може мене продати. Той, боячись, що я не проживу й місяця, зрадів, що може позбутися мене, і запросив тисячу золотих, які йому тут же й видали. Кожен з них дорівнював восьмистам моїдорам [старовинна португальська золота монета], але, якщо взяти до уваги співвідношення між розмірами речей у тій країні та в Європі, ця сума навряд чи перевищить тисячу англійських гіней. Ставши тепер васалом і власністю королеви, я уклінно просив її величність, щоб Глемделкліч, яка досі з такою добрістю і так уміло доглядала мене, взяли до двору і залишили й надалі моєю нянькою та вчителькою.

Її величність задовольнила моє прохання і легко дістала на це згоду фермера, якому приємно було бачити свою доньку придворною дамою, а бідна дівчинка не могла приховати своєї радості. Мій колишній хазяїн, відходячи й прощаючись зі мною, побажав мені здоров'я і сказав, що радий залишити мене на гарній службі, але я не відповів йому на те ні слова й ледве кивнув головою.

Королева помітила мою холодність і, коли фермер вийшов з кімнати, запитала про її причину. Я насмілився так відповісти її величності: «Я зобов'язаний йому тільки тим, що він не розтрощив голови мені – бідному безневинному створінню, випадково знайденому на полі. Але ж він одержав немалий прибуток, показуючи мене по всьому королівству, а до того ще й великі гроші, заплачені за мене королевою». Я також розповів, що робота, яку він примушував мене виконувати, могла б доконати витривалішу істоту, що я зовсім утратив здоров'я і що якби мій хазяїн не побоювався за моє життя, то її величність не придбала б мене так дешево.

– Але тепер, – закінчив я, – під охороною великої й доброї королеви – окраси природи, улюблениці цілого світу – я не боюся нічого і сподіваюся, що передбачення мого хазяїна не справдяться, бо сама присутність її величності відновлює мої сили й дає поживу для розуму.

Такий був зміст моєї промови, виголошеної з багатьма помилками. Остання частина її відповідала манері висловлюватись, заведеній у тій країні, й складалася з фраз, що їх навчила мене Глемделкліч, їдучи зі мною до столиці.

Королева поблажливо поставилася до моїх помилок і була дуже здивована, побачивши стільки розуму та дотепності в такій маленькій істоті. Взявши мене на руки, вона понесла до короля, що сидів тоді у себе в кабінеті. Його величність король – поважний і суворий – спершу не розгледів мене як слід і спитав у своєї дружини, відколи це стала вона кохатись у сплекноках (я лежав ниць на долоні королеви, і він, очевидно, вважав мене за цю комаху). Тоді королева – дуже розумна й добра жінка – поставила мене на чорнильницю і звеліла розповісти свою історію. Небагатьма словами я розказав усе, а Глемделкліч, яка, не бажаючи й на хвилину спускати мене з ока, стояла коло дверей кабінету, ствердила, коли її пустили в кімнату, все, що сталося зі мною від часу мого прибуття до них.

Король, хоч і був особою дуже вченою і як ніхто знався на природознавстві, а надто на математиці, спершу, доки я не заговорив, подумав, що йому принесли якусь механічну ляльку, зроблену спритним годинникарем (виготовляти такі речі вміють у цій країні дуже досконало). Однак, почувши мої слова та побачивши, що вони розумні, він не міг приховати свого подиву. Але оповідання про мій приїзд до їхнього краю його не задовольнило, і він вирішив, що все це вигадали Глемделкліч та її батько і що вони навчили мене так говорити, аби продати дорожче. Перевіряючи мої слова, його величність ставив мені багато запитань, але щоразу діставав відповідь, цілком доладну, тільки висловлену не зовсім правильною мовою та з чужоземним акцентом. Крім того, я ще тоді не знав витонченого придворного стилю й іноді вживав селянських зворотів, яких навчився, живши на фермі.

Король запросив трьох учених, що, за тамтешнім звичаєм, одбували на той час тижневе чергування при дворі. Ці добродії, уважно вивчили мій зовнішній вигляд, прийшли до трьох різних висновків. Вони погоджувалися тільки на тому, що мене створено поза нормальними законами природи, бо я не можу захищати своє життя, ні прудко бігаючи, ні лазячи по деревах, ні копаючи нори в землі. Докладні спостереження над моїми зубами довели їм, що я належу до м'ясоїдних тварин, але вони не могли уявити собі, чим годуюся, якщо не їм слимаків та інших комах, бо всі чотириногі сильніші за мене, а польова миша та інші дрібні тварини для мене занадто прудкі.

Один з цих розумників висловив навіть гадку, що я – зародок або передчасно породжена тварина. Проте інші відкинули таку думку, зауваживши, що всі частини мого тіла цілком розвинені і що я прожив уже багато років, як свідчить моя борода, що її вони помітили крізь сильне збільшувальне скло. Мій надзвичайно малий зріст не дозволяє їм визнати мене й за карлика, бо улюбленець королеви, найменший відомий у цій країні карлик, був усе ж таки щось із тридцять футів заввишки. По довгих суперечках мудреці одностайно визнали, що я являю собою якусь дивовижну гру природи. Таке пояснення цілком відповідає і сучасній європейській філософії, світила якої, намагаючись приховати своє неуцтво, вигадали цей чудернацький термін для розв'язання всіх труднощів і цим надзвичайно збагатили науку.

Після того як вони зробили цей висновок, я попросив вислухати і мене. Звертаючись до його величності, я запевнив його, що прибув з країв, де живуть мільйони чоловіків і жінок такого зросту, як і я, де всі речі – рослини, тварини й будівлі – мають відповідні розміри, що дозволяє нам змагатись за своє життя не гірше від його підданців. Така була моя відповідь на всі аргументи вчених.

На цю довідку вони, зневажливо посміхаючись, відказали, що я добре засвоїв науку, яку дав мені фермер. Його величність виявив себе розумнішим, ніж вони, і, відпустивши їх, послав по фермера, який, на щастя, не встиг ще виїхати з міста. Розпитавши попереду його самого, а потім його дочку і зіставивши обидві розповіді, король вирішив, що моє оповідання правдиве. Він попросив королеву особливо піклуватися мною і дозволив Глемделкліч залишитися коло мене, бо бачив, як міцно ми подружилися. При дворі їй дали цілком пристойну окрему кімнату, призначили до неї виховательку, щоб завершити її освіту, і дали одну служницю, що одягала її, та ще двох для інших послуг.

Королева замовила придворному тесляреві, за зразком, ухваленим мною спільно з Глемделкліч, скриньку, що правила мені за спальню. Той тесляр був чудовий майстер і за три тижні зробив дерев'яну кімнату в шістдесят квадратних футів і в дванадцять футів заввишки, з відсувними вікнами, дверима й двома шафками в стіні, як то буває в спальнях лондонських будинків. Стеля була на двох завісках, і це давало Глемделкліч змогу виймати щоранку ліжко, виготовлене меблярем її величності, щоб провітрювати його, власноручно прибирати і ставити назад, знову спускаючи стелю.

Дуже добрий майстер зробив для мене два стільці, з бильцями та спинками, з матеріалу, подібного до слонової кістки, а також два столи та комод. Всі стіни кімнати, підлога та стеля були оббиті зсередини м'якою тканиною, щоб запобігти нещасливим випадкам і зменшити поштовхи під час перенесення або перевезення скриньки. З остраху перед мишами та пацюками я попросив зробити мені замок на двері, і по багатьох спробах слюсар виготував замок, найменший з усіх бачених там, але в Англії мені тільки раз довелося бачити більший, на воротях палацу одного вельможі. Ключ од нього я завжди носив у кишені, бо боявся, щоб Глемделкліч не загубила його. Для мого одягу королева звеліла взяти щонайтоншого шовку, трохи товщого проти наших ковдр; мені в ньому було дуже незручно, доки я не призвичаївся. Убрання пошили за тамтешньою модою, що почасти нагадувала перську, почасти китайську, і воно мало цілком скромний та пристойний вигляд.

Королева так уподобала моє товариство, що не могла обідати без мене. На її столі, біля лівого ліктя її величності, завжди ставили мій столик та стілець, а Глемделкліч прислуговувала мені, стоячи на стільці біля столу. У мене був срібний сервіз, який у порівнянні з посудом королівським здавався іграшковим. Такі, я бачив, продають для ляльок по лондонських крамницях. Цей посуд моя маленька нянька носила в срібній-таки шкатулці в своїй кишені і по обіді сама мила та чистила його. За одним столом з королевою, крім мене, обідали тільки дві королівни – старша, шістнадцяти років, та молодша, що мала тринадцять років і один місяць.

Звичайно королева клала мені на тарілку шматок м'яса, який я розрізував сам, а вона з цікавістю дивилася на наші мініатюрні порції. Сама королева (вона насправді мала поганий апетит) ковтала заразом стільки, що вистачило б дванадцяти англійським фермерам на цілий обід, і попервах я не міг на це без огиди дивитися. Крило жайворонка, що було вдев'ятеро більше за крило нашого великого індика, вона перекушувала разом з кістками, клала в рот шматок хліба з дві дванадцятипенсові хлібини завбільшки і одним духом вихиляла свою золоту чашу, не меншу за нашу бочку. Ніж у неї був такий, як дві наші коси, якби їх випрямити на кіссі: виделки, ложки й усе інше було відповідного розміру. Пригадую, що ніде не бачив я такого видовища, як на королівській кухні, куди мене принесла Глемделкліч і де в купі лежало десять, а то й дванадцять величезних ножів та виделок.

Кожної середи (цебто їхньої неділі) королева і діти обідали в покоях його величності. На таких обідах мій стіл і стілець ставили біля лівої руки короля перед солянкою, і король, який тим часом вельми полюбив мене, розважався, розпитуючи про звичаї, релігію, закони, урядування та освіту в Європі, на що я відповідав якомога краще. У нього був на диво ясний розум. Слухаючи мою розповідь, він висловлював дуже глибокі думки й робив влучні зауваження. Мушу признатися, що після однієї моєї промови, коли я трохи занадто багатослівно описав свою любу батьківщину, її торгівлю, релігію та політичні партії і розповів про всі війни на морі та на суші, він поставив мене на свою праву долоню і, обережно поляскавши мене по спині другою рукою, з усмішкою запитав, до кого я належу, до лібералів чи до консерваторів. Потім, обернувшися до прем'єр-міністра, що стояв позаду, тримаючи білий жезл завдовжки із щоглу на найбільшому нашому кораблі, король зауважив, яка нікчемна ота пиха людська, що її наслідують і такі дрібні комахи, як я.

– А втім, – сказав він, – ручуся, що й у цих створінь є свої титули та ордена, і вони ліплять собі гнізда та риють пори, називаючи їх будинками та містами, і вони по-своєму пишно одягаються та озброюються, і вони по-своєму кохають, воюють, сперечаються, обдурюють та зраджують.

Слухаючи такі й подібні до них міркування, я червонів від обурення за нашу благородну батьківщину, що веде перед у мистецтві, у науці, ремеслах та й у військовій справі, цей бич Франції, суддю цілої Європи, осередок доброчесності, милосердя та правди, гордість і заздрість всесвіту.

Проте, не мавши змоги помститись за образу, я по довгих роздумах почав вагатися і не міг уже сказати напевне, чи маю я право ображатися. Проживши серед них кілька місяців, я настільки звик до інших масштабів, що їхні розміри та вигляд уже не лякали мене, і якби я зустрів тут англійських лордів та леді у їхніх святкових убраннях і з їхніми великосвітськими вихилясами, то й сам сміявся б із них не менше за короля та його вельмож. Я мимоволі сміявся з самого себе, коли королева, поставивши мене собі на долоню, підходила до великого дзеркала, що на ввесь зріст одбивало наші постаті. Та й справді, не було нічого кумеднішого за це видовище, і мені кінець кінцем почало навіть здаватися, що я набагато поменшав проти звичайного свого зросту.

Ніхто не дратував і не зневажав мене так, як карлик королеви, якого перед моїм приїздом вважали за найменшу людину в державі, бо на зріст він не мав і тридцяти футів. Тепер він зовсім знахабнів і завжди глузував з мене. А надто лютився він, коли проходив передпокоєм королеви і бачив мене на столі, оточеного панами та паніями, які охоче розмовляли зі мною. Він майже ніколи не пропускав нагоди зачепити мене гострим словом або кинути який-небудь дотеп про мій малий зріст. Я міг мститися тільки тим, що називав його братом, викликав на герць і відповідав так, як то ведеться серед придворних пажів.

Одного дня, за обідом, цей злий маленький виродок так розлютився на якісь мої слова, що скочив на стілець її величності, схопив мене з стільця, коли я найменше сподівався цього, вкинув у велику срібну чашу з вершками й дременув чимдуж геть. Я поринув по саму маківку, і, якби не вмів добре плавати, мені довелося б дуже скрутно, бо Глемделкліч на той час була на другому кінці кімнати, а королева так розгубилася, що не могла допомогти мені.

Моя маленька нянька прибігла рятувати мене тільки тоді, коли я проковтнув уже з кварту вершків. Мене відразу ж поклали в постіль, і я відбувся тільки втратою одягу, що зовсім зіпсувався. Карлика жорстоко відшмагали різками й на кару присилували випити всі вершки з чаші, куди він укинув мене. Відтоді він утратив царську ласку. Невдовзі королева віддала його одній знатній дамі, і ми, на велике моє задоволення, більше не бачилися. Не знаю, до чого б могла дійти злість цього виродка, якби він лишився при дворі.

Перед цим він утнув зі мною один брутальний жарт, який хоч і насмішив королеву, але воднораз і розсердив її; вона зараз же прогнала б зловмисника, якби я великодушно не заступився за нього. Її величність узяла до себе на тарілку кістку і, вийнявши з неї мозок, поклала кістку назад на велику таріль. Карлик, скориставшися з того, що Глемделкліч одійшла до буфета, здерся на стільчик, на якому вона завжди стояла біля мене під час обіду, взяв мене обіруч і, стиснувши мені ноги, встромив по пояс у кістку. Деякий час я являв собою вкрай кумедне видовище. Мабуть, минула щонайменше хвилина, поки побачили, що сталося зі мною, бо кричати я вважав не гідним себе. В королівській родині рідко їли страви гарячими, і я не обпік собі ніг, але мої панчохи й штани були у прикрому стані. Карлика завдяки моєму заступництву покарали тільки тим, що добре відбатожили.

Королева не раз глузувала з моєї полохливості і часто питала, чи всі у нас такі боягузи, як я. Спричинилося до цього ось що: в королівстві тому влітку дуже багато мух, і ці кляті комахи, не менші за жайворонка, коли я обідав, увесь час дзижчали круг моєї голови і не давали спокійно їсти. Іноді вони навіть сідали на мої страви, залишаючи на них свій огидний послід та яєчка. Я дуже добре бачив їх, але тубільці не помічали того, бо їхні величезні зорові органи не так чітко бачили дрібні речі, як мої очі. Іноді вони сідали мені на ніс або на лоб і боляче кусали мене; вони гидко смерділи, і я бачив ту липучу речовину, що, як кажуть наші природознавці, дає їм змогу лазити по стелі догори ногами. Я мав багато клопоту, боронячись од цих огидних тварин, і мимоволі схоплювався, коли вони сідали мені на обличчя. Улюбленою розвагою карлика було спіймати у жменю кілька мух, як ото роблять наші школярі, і потім кинути їх на мене, щоб потішити королеву. Мене рятував тільки мій тесак, яким я рубав їх уліт, дивуючи всіх своєю спритністю.

Пригадую, як одного разу Глемделкліч поставила мою скриньку на підвіконня, щоб я міг подихати чистим повітрям (бо я ніколи не згоджувався, щоб скриньку вішали на гвіздок за вікном, як ми робимо з клітками в Англії). Коли, піднявши віконце, я зі шматком пирога сів до столу поснідати, в мою кімнату, приваблені запахом солодкого, влетіло штук із двадцять ос – з таким дзижчанням, неначе заграло двадцять волинок. Одні накинулися на пиріг і миттю рознесли його на шматочки, а інші кружляли навколо моєї голови, навіваючи на мене жах своїми жалами. Проте я зважився напасти на них і своїм тесаком зарубав чотирьох уліт. Інші відлетіли, і я зараз же зачинив вікно. Вбиті оси були з куріпок завбільшки. Я повиймав їм жала, що були півтора дюйма завдовжки, і старанно зберіг їх, а потім показував у Європі разом з іншими дивинками. Троє жал я подарував Грешемському коледжеві в Англії, а четверте залишив собі.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова