Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Фонтан "Три кита"

В.Бахревський

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Чижиков

Сторінки:   1    2    3    4

Подія третя

Клацнув замок, і Вітя залишився вдома сам. Сам у таємничій бабусиній квартирі, що була розташована на другому поверсі набитого таємницями старовинного будинку.

Перший поверх займав музей, і вікна бабусиної квартири знаходилися якраз над скелетом мамонта. У скелета не було бивня і лівої задньої ноги.

– Віктор – значить переможець! – голосно сказав Вітя і озирнувся.

Двері на кухню були відчинені, і на ній тремтіла неясна тінь.

– Віктор – це переможець! Віктор – це переможець! – співав Вітя щасливим голосом, даючи зрозуміти тому, хто засів на кухні, що його помітили.

Гучно тупаючи, хлопчик підійшов до дивана, став на нього колінами, старий диван заскрипів пружинами, і в ту ж мить Вітя схопився, пронісся через кімнату і пірнув... під ліжко.

Настала жахлива тиша. Вітя стояв рачки за мереживним тоненьким покривалом і чекав. Наступної миті мали б загуркотіти кроки того, хто ховався.

"А раптом це мамонт? Ні! – підбадьорив себе Вітя. – Вдень мамонт не може піти з музею. А хто ж тоді там, на кухні?"

Вітя припав щокою до підлоги, щоб подивитися на кухонні двері, перевів подих, і негайно ж зрадниця-пилюка схопила його за ніс і стала крутити і так, і сяк. Вітя вилетів з-під ліжка і чхнув.

І нікого. Ані мамонта, ані пірата.

Кухонька в бабусі була світла, чиста. Тінь на дверях лягала від махрового рушника.

Від бабусі втік її ненаглядний Голубок, чорний, як дьоготь, кіт з блакитним бантиком. Бабуся пішла його шукати і до обіду просила онука не чекати її.

Вітя дістав борщ, курку, манну кашу, сметану, ковбасу, хліб, оселедець, абрикоси, помідори, часник, суничне варення, халву, солоні огірки. Сів за стіл – і тут... по віконному склу заскреготіли кігті, у кватирці показалася чорна морда з білими вусами і з палаючими блюдцями замість очей.

– Віктор – це переможець! Віктор – це переможець! – закричав Вітя, пожбурив у чудовисько ложкою і кинувся геть з квартири. За спиною щось заволало, зашкребло, покотилося.

– Амц! – клацнув підступний англійський замок.

І в ту ж мить страхи зникли.

"Чого ж це я? – сказав Вітя сам до себе. – У кватирку напевно ліз бабусин Голубок".

Обід остигав, а ключа не було. Вітя про всяк випадок постукав, подзвонив і поколупав замок цвяшком. А потім, згораючи від сорому, вискочив на вулицю.

На вулиці світило сонце. Відбитий промінчик потрапив Віті в око: в музеї, за ґратчастим вікном, сяяли лицарські лати.

– Хлопчику, чи не знаєте, де знаходиться в цьому районі будинок номер 888?

Дівчинка була як дівчинка. З косичками. Косички такі собі, а стрічка в них широченна, зелена.

– Я не тутешній! – сказав Вітя.

– Шкода, – дівчинка зітхнула і сіла на лавку в тінь. – Стомилася. З ранку на ногах.

– Як не стомитися, – погодився Вітя, – тільки це що! У мене обід стигне, а я додому не можу увійти. Замок замкнувся.

– Замок я можу відімкнути, – сказала дівчинка і перша увійшла в під'їзд.

Коли тобі хочуть допомогти, найкраще мовчати. Дівчинка, наче все життя жила в бабусиній квартирі, впевнено піднялася на другий поверх, торкнулася рукою замка.

І двері повільно відчинилися.

Вітя, звичайно, здивувався, але йому не хотілося виглядати перед якимось дівчиськом простаком.

– Я прошу вас пообідати зі мною, – Вітя не тільки сказав цю чудову фразу, але ще й навіть вклонився. – Їсти хочеш?

– Хочу.

Вони добре поїли: борщу і халви, каші й оселедця, помідорів і часнику, суничного варення і солоних огірків. А щоб дівчинці не було нудно, Вітя розважав її страшними розповідями зі свого життя.

– От ти, напевно, не знаєш, куди у мамонта, що стоїть в музеї під бабусиною кімнатою, поділися бивень і задня нога?

– А куди ж вони поділися? – запитала дівчинка.

– Це все я, – сказав Вітя, озирнувся, і йому знову стало страшно. – Якось уночі мамонт погнався за нашим Голубком. Адже мамонти не терплять ані чорних кішок, ані чорних котів! Я, звичайно, вискочив на вулицю, дивлюся, а мамонт поціляє бивнем Голубку в груди. У мене ніякої зброї. Хапаю чудовисько за бивень, тягну на себе, і – оце диво! – бивень у мене в руках. Мамонт дибки, а я його бивнем. Раз! І задня нога у нього розсипалася. Не віриш?

– Чому ж, – сказала дівчинка, – всяке буває.

Проводжаючи свою рятівницю, Вітя через ґратчасте вікно показав їй скелет нещасного мамонта і лати.

– Це лати короля Річарда Левове Серце, – пояснив він. – Вони мають властивість бути впору кожному, хто їх одягне. Я їх одягав, звичайно, таємно. Одягаю шолом – підійшов. Одягаю панцир – підійшов, чоботи, рукавички – підійшли. Виходжу на вулицю, йду, а назустріч лев. Із зоопарку втік. Вгризається в мене зубами, в самісінькі груди, а на грудях броня. Мені нічого, а у лева зуби як насіння. Тоді він б'є мене лапою по голові, а на голові шолом: мені нічого, а у нього кігті так і розсипалися. Схопив я Лева залізною рукавичкою за хвіст і тримаю. Цілу годину тримав, поки сторожі не прибігли.

– Ти дуже цікаво розповідаєш, – сказала дівчинка, – я б тебе ще послухала, але сонце схилилося до заходу, а я так і не знайшла будинку номер 888.

– Я все знаходжу миттю.

Вітя хотів чемно попрощатися, але раптом позадкував. Позадкував, позадкував і встав за дівчинку.

На дітей насувалася величезна похмура собака. Вона заричала: "Р-р-р!"

Вітіни ноги підстрибнули і піднесли його на високий музейний ґанок. Собака кинулась, але дівчинка підняла руку і повільно опустила. І так само повільно собака опустилася біля ніг своєї нової господарки.

– Коли на мене напав лев, – сказав Вітя і відчув, що все його тіло кам'яніє, а слова перевертаються важко, як жорна, – і ко-ли я схо-пив йо-го за х-ві...

І все! Останні слова залишилися недомовленими.

– Люба дівчинко, – зупинила дівчинку із зеленою стрічкою в косах Вітіна бабуся, – чи не потрапляв тобі на очі чорний кіт?

– Мені потрапляла на очі оця собачка, – відповіла дівчинка, – і оце Левеня.

– Дійсно, лев! – здивувалася бабуся. На ґанку музею стояло мармурове Левеня з роззявленою пащею, з довжелезним язиком.

– На кого ж схоже це Левеня? – замислилася бабуся.

Вона повернулася до дівчинки, але та вже була в кінці вулиці.

Головоломка

Дивні відвідувачі прийшли того дня до Миколи Миколайовича – дільничного міліціонера.

Громадянка років двадцяти п'яти з бойовим орденом на гімнастерці привела дівчинку і заявила, що дві години тому дівчинка була дорослою людиною і що найжахливіше – зник її онук Ромчик.

Прийняти б усе це за недоречний розіграш, але Микола Миколайович був досвідчений міліціонер. За документами громадянці виходило без року сімдесят, а у дівчинки, яка, напевно, й букваря ще в очі не бачила, виявився паспорт, і в паспорті значився син Роман.

– Гм! – сказав задумливо Микола Миколайович. – Завдання з багатьма невідомими. Головоломка.

– А скажіть, потерпіла, – обережно запитав Микола Миколайович, – свідки були, коли з вами сталося... це?

– Свідки? Здається, ні.

– А хлопчаки? Забула, чи що? – вередливо пропищала донька потерпілої.

– Хлопчаки? Здається, були... Втім, ні! Був старий з онуком... і ще я бачила дівчинку.

– Із зеленими стрічками в косах? – швидко запитав Микола Миколайович.

– Так. А що?

– Нічого, – сказав Микола Миколайович, але замислився. Він вже знав про деякі дивні зникнення і події, що сколихнули місто.

Хлопчисько кидається з кулаками на слона, скандалить з рятівниками-пожежниками – і зникає. Як у воду канули троє приятелів, зник хлопчик із квартири над музеєм... А тепер он яке пішло: стара жінка перетворилася на молоду, а молода – на дитину. Та й раніше надходили незвичайні заяви, на які оперативні працівники не звертали належної уваги. Зник хлопчик, але з'явилася кам'яна статуя молодого лева. Звідки? Працівники музею розвели руками. А свідчення дівчинки Марійки? Вона помітила у двох невідомих громадян три тіні! І всі свідки, намагаючись докладніше згадати те, що трапилося, між іншим, бачили дівчинку із зеленою стрічкою в косах.

– Тож як нам бути? – запитала жінка в гімнастерці.

– Будемо шукати! – твердо сказав Микола Миколайович і рішуче надів портупею з кобурою для пістолета.

Сторінки:   1    2    3    4

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова