Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Гельмут Ценкер

Дракон Мартін

Переклад українською – Іван Сойко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ігор Вишинський

Розділи:   1    2    3    4    5    6

5

Наступного ранку Шурлі прокинувся набагато раніше, ніж звичайно. Спершу він подумав, що його розбудили птахи, які щебетали за вікном у саду. Шурлі протер очі. І раптом йому сяйнула чудова думка: тітонька Анчі! Він одразу розбудив сестру. Франці теж визнала, що думка – чудова. А пан Мехтель і сьогодні прокинувся найпершим. Побачивши, що й діти повставали, він сів у ліжку й кахикнув.

– Ви шукаєте кімнату? – сказав до нього Шурлі. – Так?

– Так, – відповів пан Мехтель.

– Ми знаємо, де її можна знайти, – сказала Франці.

Пан Мехтель витріщив очі.

– У нашої тітоньки. Вона живе сама на цілий будинок. У ньому багато вільних кімнат.

– А захоче ваша тітонька, щоб я став її квартирантом? – непевно спитав пан Мехтель.

– Мабуть, захоче, – сказав Шурлі. – До того ж, тільки тітонька Анчі допоможе нам повернутися додому.

– Яка вона людина, ваша тітонька?

– Славна, – сказала Франці.

Пан Мехтель скочив з ліжка, відсунув завіски і кілька разів присів. При цьому в колінах у нього страшенно затріщало. Потім він знов хвилин п'ять чистив зуби і довго й старанно полоскав у роті.

– Ну як, хропів я? – раптом спитав він.

– Я нічого не чув, – заспокоїв його Шурлі.

– Зате Франці хропла! Якби я так хропів, то напевно розбудив би сам себе.

Дракони, як і домовились, прибули рівно о восьмій. Діти вирішили зараз же летіти до тітоньки Анчі. Пан Мехтель також. Він уже стояв з обома валізками в руках.

Дракони летіли назад майже дві години.

Тітонька Анчі, в халаті й незачесана, сиділа внизу на сходах у передпокої свого будинку. Вона пила какао з термоса і їла сухий кекс. Тітонька Анчі була сердита. Вона кляла свого папугу, який щодня надто рано будив її своїм криком. За це вона кожного ранку виносила клітку з папугою надвір. "Хоч би його хто забрав", – щоразу думала вона. Але птаха так ніхто й не взяв. А після обіду папуга знов ставав їй любий, вона ставила клітку на стіл і годинами розмовляла з птахом. Зате після обіду її починали дратувати обидві кицьки. Вони завжди снували в неї під ногами, сподіваючись добавки до обіду, з яким уже впоралися. І, щоб кицьки не добрались до шістьох золотих рибок, тітонька Анчі виганяла їх за двері.

В неділю крик папуги найдужче дратував тітоньку Анчі, бо навколо ставало тихіше, ніж звичайно: по вулицях їздило менше машин і сусіди вставали пізніше.

У двері подзвонили.

– Заходьте! – крикнула тітонька Анчі й пригладила волосся. – Там не замкнуто!

До передпокою ввійшли Франці й Шарлі. Вони привіталися з тітонькою і відрекомендували їй пана Мехтеля. Та не встигла вона відповісти на привітання, як діти вже потягли її до дверей: у садку на них чекали дракони.

У тітоньки Анчі заблищали очі.

– Дозвольте вас запевнити, – вигукнула тітонька, підбігаючи до драконів, – що я невимовно щаслива з вами познайомитися!

Георг засміявся, бо в цій фразі він упізнав свою власну.

Та через кілька хвилин дракони попрощалися. Вони вирішили ще того дня пошукати собі печери. Мартінові таки пощастило умовити брата. А може, Георгові не пощастило відмовити Мартіна.

– Я так і знала, – сказала тітонька Анчі, коли пан Мехтель з дітьми зайшли в дім, – що ви можете навідатись сюди. У мене вже побував поліцай, розповідав тут всілякі страхіття про викрадення.

Вона аж тепер знов помітила пана Мехтеля, який трохи самотньо стояв поміж своїми валізками.

– А в нього що скоїлося? – спитала вона.

– Пан Мехтель шукає кімнати, – повідомила Франці. – А в тебе ж є вільні.

– Ну, є, – призналась тітонька Анчі, – тільки я не беру квартирантів.

– Може, зробиш виняток?

– Ну-ну, – сказала тітонька Анчі. – Побачимо, може, й зроблю. Але спершу доведеться його проекзаменувати. А втім, мені подобається, що він такий розхристаний.

(Перед цим діти попустили панові Мехтелю краватку і розв'язали шнурок на одному черевикові.) Тітонька Анчі запросила гостей до вітальні і посадила їх за круглий стіл. Звичайно, Шурлі й Франці ще перед тим докладно розповіли панові Мехтелю про особливості своєї тітоньки. Тітонька Анчі пройшлася по кімнаті і раптом, зупинившись, запитала, немов учитель:

– Як ви ставитесь до бур'янів?

– Без них сад – не сад, – пальнув, мов з пістолета, пан Мехтель.

– Добре, – похвалила тітонька, і її обличчя стало доброзичливе. – Проте ця відповідь могла бути випадковою. А як ви ставитесь до пороху на підлозі?

– Це – найкращий килим, – миттю відповів пан Мехтель.

– Дуже добре, – похвалила тітонька. – І останнє запитання. Що для вас важить слово "лад"?

– Анічогісінько. Я не знаю такого слова.

– Браво! – захоплено вигукнула тітонька Анчі. – Я винаймаю вам кімнату. На другому поверсі їх аж три. Виберіть собі яку захочете.

Пан Мехтель кивнув головою і поніс свої валізки на другий поверх. Не довго думаючи, він вибрав першу з трьох кімнат.

– Такого вдалого квартиранта вдень із свічкою не знайдеш, – прошепотіла тітонька Анчі. – Де ви його вискіпали?

Франці розповіла, як вони познайомилися з паном Мехтелем і як той через них позбувся роботи.

– А дома ви ще не були? – спитала тітонька Анчі.

– Не були, – признався Шурлі. – Ми думали...

– Я вже багато років не виходила з дому, – сказала тітонька. Франці й Шурлі втупилися в підлогу. – Гаразд. Я зроблю виняток.

***

Мама трохи не зомліла, побачивши в дверях тітоньку Анчі. Тітонька ще ніколи у них не була.

– Не дивись на мене, мов на якийсь привид, – сказала тітонька Анчі, заходячи в коридор.

– Як?.. Т-ти поїхала з дому? – заникуючись, промовила мама.

– Я прийшла з приводу дітей, – пояснила тітонька.

– То й ти чула, що вони десь ділися? – спитала мама, зачиняючи за нею двері.

– Не зачиняй, – сказала тітонька Анчі.

– Чому?

– Там діти.

Мама рвучко відчинила двері. Діти, трохи збентежені, увійшли до передпокою. Обоє спершу не наважувались поглянути мамі в очі.

– Виходить, вони весь час були в тебе? – спитала мама.

– Ні. Вони навідали мене зі своїми друзями. А я пішла з ними тільки тому, що самі вони бояться. Де твій чоловік?

– Його нема дома, – сказала мама. – Він відучора розшукує дітей.

***

На третій нараді з питання ліквідації кризового становища були присутні лише бургомістр, начальник поліції та кілька поліцаїв в уніформі.

– Ніяких наслідків, – тихо признався начальник поліції. – Жодного сліду драконів.

– Це ваша лиха доля, – сказав бургомістр. – Доведеться вам подати у відставку.

– Але ж не я сам за все відповідаю, – виправдовувався начальник поліції.

– Певно, що ні, – згодився бургомістр. – Але хтось же та повинен у цьому випадку взяти відповідальність на себе. Вже ж не я. Для цього в мене на кожній дільниці є люди, як-от ви. А то б мені довелося через кожну дрібницю подавати у відставку.

Начальник поліції почував себе знищеним.

– Отож підете на пенсію раніше, – сказав бургомістр. – Для вас це не так уже й погано.

– Я не хочу йти на пенсію.

Тієї миті задзвонили два телефони водночас. Начальник поліції та поліцай Рудольф взяли трубки.

– Це пані Забранські, – повідомив начальник поліції. – Діти повернулися.

– Це наші дозорці, що біля будинку драконів, – доповів поліцай Рудольф. – Обидва дракони щойно повернулись. Що будемо робити?

– Нічого, – повільно мовив бургомістр. – Накажіть усім своїм людям припинити розшук. Операцію закінчено.

– Так не можна, – заперечив дільничний поліцай. – Ми ж майже два дні ганялися за цими драконами. А тепер нам удавати, ніби нічого не було? У нас же є заява батьків. Я сам її прийняв.

– Правильно, – сказав бургомістр. – Заява про розшук дітей, які пропали. Та й годі. Довести, що їх було викрадено, ми не можемо. – Він звернувся до начальника поліції: – Чи збирається мати порушити справу проти драконів?

– Ви збираєтесь судитися з драконами? – спитав начальник поліції маму, яка ще й досі не поклала трубки.

Мама відповіла, що ні.

– Отже, повний відбій, – сказав бургомістр.

– І це після того, що я дві ночі не спав! – обурився поліцай Рудольф. – Виходить, усе даремно.

– Дуже шкода, – відказав бургомістр, – але й так буває. – І, звернувшись до начальника поліції, додав: – Вам і цього разу пощастило.

Той кивнув.

Поліцай Рудольф віддав честь, вийшов у коридор і, лаючись, пішов сходами вниз. Він кипів гнівом. Перед будинком поліцейського управління він помітив машину, яка стояла в недозволеному місці.

– Так-так, – пробубонів він, заповнив квитанцію на сплату штрафу й хотів був запхнути її під склоочисник.

– Це моя машина, – пролунало позад нього. Рудольф упізнав голос начальника поліції.

– Пробачте, – сказав поліцай і зіжмакав папірець.

Він віддав честь і стояв так, поки начальник поліції не сів у машину й не поїхав геть. Тоді поліцай Рудольф кинув зім'яту квитанцію на землю. Але, побачивши бургомістра, який вийшов з управління поліції, він підняв папірця й відніс до найближчої урни, що стояла за кількасот метрів від нього.

***

У лісі за своїм будинком драконам і справді пощастило знайти підходящу печеру. Мартін захотів переселитися найближчими днями. "Багато з собою не братимемо, – подумав він. – Більшість речей однаково не знадобиться".

– Що ми робитимемо завтра? – спитав Георг. Вій пив лимонний сік з консервної банки.

– Я піду на роботу, – відповів Мартін.

– Куди? До Долежала?

– Ні, – промовив Мартін. Він підкинув і піймав консервний ключ. – Піду на сусідню фабрику. Там постійно набирають чорноробів.

– Ти не хочеш більше працювати драконом?

– Ні.

– Я піду з тобою, – вирішив Георг. – А що будемо робити з рештою грошей?

– Не так їх багато, – сказав Мартін. – Ми чимало й дуже швидко розтринькали. Але я дещо надумав. Влаштуймо свято. І запросімо всіх наших родичів. Скажімо, наприкінці наступного тижня.

– Що ж, це справді непогано, – визнав Георг. – Багатьох рідних я не бачив уже понад сто років. Але як нам організувати все так швидко?

– Понадсилаємо сьогодні ж телеграфом запрошення.

– В неділю пошта не працює, – сказав Георг.

– Зате на вокзалі пошта й сьогодні відчинена, – відповів Мартін і поклав консервний ключ на стіл. – То ходімо?

– Стривай.

– Що там таке?

– А поліцаї? – Георг раптом заговорив пошепки. – Ти ж їх сам недавно бачив. Вони оточили наш будинок. Мабуть, їм наказали впустити нас і більше не випускати.

Мартін виглянув у вікно. Поліцаїв не було. Георг знизав плечима.

***

Тато повернувся додому аж увечері, по восьмій. Він роззувся, спершись правою рукою на стіну в передпокої, і жбурнув ключі від моторолера на ящик для взуття.

З вітальні вийшла мама.

– Ну що? – спитала вона.

– Як що? – перепитав тато. – Обнишпорив усе місто. Проїздив тридцять літрів бензину. Але так і не знайшов.

– Вони дома, – сказала мама.

– Що? – закричав тато. – Де?

– Тс-с, – застерегла мама. – Вони вже полягали спати.

– Вони в мене враз прокинуться! Я їх швидко підведу!

І він хотів був уже кинутися до дитячої кімнати.

– Постривай, – сказала мама. – Будь ласка, не галасуй хоч раз!

– У себе дома я галасуватиму скільки схочу! – вигукнув тато. – Цього мені ніхто не заборонить!

– Давай спершу поговоримо про те, що сталося, – запропонувала мама.

– Нема про що говорити.

– Ні, є.

Мама відтиснула тата до вітальні. Там у його кріслі сиділа тітонька Анчі. Вона пообіцяла мамі побути, поки повернеться тато.

– Добрий вечір, Шерлоку Холмсе, – сказала тітонька Анчі. Вона саме курила татову сигарету з фільтром.

– До дідька! – не стримався тато. – Чого їй тут треба, цьому старому опуд...? – І враз перебив сам себе: – Привіт, тітонько! Яка мила несподіванка!

– Та це видно й з твого приголомшеного обличчя, – сказала тітонька Анчі і всміхнулася. – Я привела тобі дітей.

– Ти? – здивувався тато, – То й ти теж причетна до цієї історії? Вони були в тебе?

– Ні, – відповіла тітонька і випустила в повітря кільце диму. – Вони навідались до мене разом з драконами.

– Значить, усе ж таки були! – Тато знов підвищив голос. – Тепер я таки доберуся до того драконячого кодла!

– Не нервуйся так, – зупинила його тітонька Анчі. – Сядь лишень.

– Як мені не нервуватись? – не вгавав тато. – Кінець кінцем, діточки не щодня тікають з дому.

– Якщо ти й далі влаштовуватимеш тут сцени, – сказала тітонька Анчі, – то знай, що вони ні на кого не справлять враження.

– Ви вважаєте, що це нормально, – обізвався тато, – що діти з доброго дива зникають на цілих два дні?

– Ні, – втрутилася в розмову мама. – Ніхто не вважає, що це нормально. Діти й самі, певне, так не думають. Але й наша поведінка була не найкраща. Це ми довели дітей до того, що вони втекли.

– Як це розуміти? – буркнув тато.

– Ти сам добре знаєш.

Тато примружив очі, але цього разу промовчав. Він і собі спробував пустити кільце диму, але в нього нічого не вийшло.

– Від тебе ж ніхто не вимагає, – вела далі мама, – щоб ти цілком змінився.

– Цього ще бракувало!

– Але хоч трохи прислухатися до інших ти, мабуть, міг би, – сказала мама.

– До мене теж ніхто не прислухається! – Тато знов трохи підвищив голос. Це була остання, хоч і нерішуча, спроба перейти до самооборони. – Ось ти хіба завжди чуєш, коли з тобою розмовляють?

– Принаймні намагаюсь, – відповіла мама. – Принести тобі пива?

– Принеси, – сказав тато.

– Ну що ж, зроблю цього разу виняток, – сказала мама й пішла на кухню.

– Добре, добре, – пробубонів тато.

Тітонька Анчі підвелася й простягла татові руку.

– Мені час, – сказала вона, усміхнувшись, і вийшла до передпокою.

Мама принесла пляшку пива й склянку.

Тато наповнив її аж по вінця, так що навіть піни не вийшло.

– Це старе опудало вже пішло, – заявив він.

– Тихіше, – сказала мама.

– Чому?

У двері просунулась голова тітоньки Анчі.

– Бо я можу почути, – сказала вона.

Розділи:   1    2    3    4    5    6

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова