Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Гельмут Ценкер

Дракон Мартін

Переклад українською – Іван Сойко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ігор Вишинський

Розділи:   1    2    3    4    5    6

2

Дракони снідали. По радіо передали прогноз погоди на сьогодні: обіцяли теплий гарний день. Потім жіночий голос запропонував кілька гімнастичних вправ. Правда, це була гімнастика для дітей. Якось Мартін спробував був виконати ці людські вправи, точнісінько як учило радіо, та тільки розтяг собі крило. Георг, допивши третю чашку кави, нарешті встав і рушив до дверей. Вже біля дверей він обернувся, дивуючись, що Мартін і не збирається вставати.

– Що сталося? – спитав Георг.

Мартін не відповів.

– Ти хочеш лишитися дома?

Мартін кивнув.

– Це неможливо, – сказав Георг.

– Ще й як можливо, – промовив Мартін. – Ти ж мені вчора сам казав, щоб я лишався дома.

– Авжеж, авжеж. Але то ж я напівжартома сказав. Ти що, хочеш позбутися роботи в Долежала?

– Я вже написав листа, – вів далі Мартін.

Він показав Георгові заклеєний конверт.

– І що ж ти написав? – питав Георг. – Кому?

– Панові Долежалу, – сказав Мартін. – Я звільняюсь.

– Звільняєшся? – зачудувався Георг. – Ну, це не діло, – промовив він трохи згодом.

– Я звільняюсь будь-що, – твердо сказав Мартін.

– Ти вже не працюватимеш на Печерній залізниці? – Георг наморщив чоло.

– Ні.

Георг зачинив двері, вернувся до столу, сів і налив собі ще чашку кави.

– Що сталося? – спитав Мартін.

– Тоді я теж лишаюся дома.

– Це неможливо, – сказав цього разу Мартін.

– Ще й як можливо, – заперечив Георг і засміявся, заклавши ногу на ногу. – Я теж звільняюся з роботи. І теж напишу листа панові Віммеру.

– А ти чому? Він же відпустив тебе вчора раніше, бо йшов дощ.

– Ну то й що? – сказав Георг. – Ти думаєш, що він кращий, ніж твій Долежал? Жодної перерви не дозволяє зробити. Я цілий день повинен висидіти на даху Дороги привидів. Але відтепер годі! Навіть попоїсти на роботі мені не можна. Щоб люди більше боялися. Бо вони, бачите, не бояться дракона, що їсть звичайнісінький хліб. Ну то нехай і пан Віммер одержить листа від мене.

– Та ти ж не вмієш писати, – нагадав йому Мартін.

Георг на мить розгубився.

– Зате ти вмієш, – опам'ятався він. – Ось ти й напишеш за мене.

Він підійшов до столу і взяв ручку.

– Як, оце зараз?

– Еге ж, – відповів Георг. – Зараз.

Георг увімкнув радіо голосніше, бо саме передавали музику, й пішов витанцьовувати по кімнаті.

– А що ми робитимемо далі? – спитав Мартін.

– Ми будемо дома! – сказав Георг. – Хіба цього мало?

***

Тато сидів у постелі й сьорбав своє вранішнє какао, що, як завжди, було йому занадто гаряче. Заразом він читав у ліжку газету, яку йому купила мама в тютюновому кіоску. Мама завжди вставала на півгодини раніше. За сніданком, що, окрім какао, складався з двох бутербродів з мармеладом, тато ніколи не розмовляв. Він читав і кивав головою на знак того, що все йому цілком зрозуміло.

Трохи згодом, з пів на сьому ранку, все діялось дуже швидко. Тато вискакував з ліжка, мчав у ванну, бризкав собі на обличчя холодною водою, намилював під пахвами і відразу витирався рушником. Потім не більше хвилини голився лезом з неіржавіючої сталі і при цьому не менше ніж двічі різався, змочував обличчя туалетною водою і лементував від болю. Тоді мчав назад у спальню і поспіхом одягався. У коридорі похапцем стромляв ноги в черевики. Біля надвірних дверей на нього вже чекала вся сім'я: мама, Франці, Шурлі. Тато цмокав кожного в ліву щоку й вибігав з дому. На сходах його частенько наздоганяла мама, щоб вручити забутий портфель. Так було й сьогодні.

Улітку після того, як тато виходив, Франці й Шурлі знов лягали спати. Відмовитися від родинного випроводжання на роботу (рівно за двадцять хвилин до сьомої) тато ніколи б не зміг.

***

– Почекай-но хвилинку, – сказав Георг.

Дракони зупинилися перед поштамтом біля поштової скриньки. Марки на конвертах уже були наклеєні. (До речі, на вулиці дракони здебільшого не дуже привертали увагу. Багато перехожих їх взагалі не помічали, бо квапились і дивилися тільки на тротуар. Інші вважали драконів за рекламну витівку якої-небудь фірми, дивуючись більше з того, що в них ні спереду ані ззаду не було видно вивіски з назвою рекламної фірми.)

– Ну, що там у тебе знову? – спитав Мартін.

Георг поважно глянув на Мартіна. Тоді сказав:

– Невже ми справді обійдемося?

– Без чого?

– Без ходіння на роботу.

– Як-не-як, у нас є певні заощадження, – відповів Мартін. – Нам вистачить принаймні місяців на три.

– Ти в цьому певен? – знов спитав Георг.

Мартін кивнув.

– Цілком певен.

Георг зрадів і вкинув обидва листи в поштову скриньку.

Сказавши "будемо дома", Георг мав на увазі "будемо спати". Він спав у будинку, бо там було прохолодніше. Мартін умостився на веранді в шезлонзі. Телефон він відключив. Мартін уявляв собі, як пан Долежал сьогодні сам тягтиме чи штовхатиме свої вагони. А може, Печерна залізниця сьогодні взагалі буде зачинена. Потім Мартін уявив собі, як пан Долежал сидітиме в касі на своїх двох стільцях. Сьогодні він з'їсть ще більше ситого м'яса, бо не матиме чого лічити, а як і матиме, то дуже мало.

З цією думкою Мартін заплющив очі. А коли знов розплющив, то побачив у садку обох дітей, учорашніх знайомих.

– Доброго ранку! – майже водночас сказали вони.

– Здрастуйте! Ви ж збиралися прийти увечері, – здивувався Мартін.

– А ми вирішили, – пояснила Франці, – спочатку навідатися – побачити, чи тут справді ваш будинок.

– Дракони ніколи не брешуть, – сказав Мартін. – Тобто майже ніколи.

Мартін запросив дітей у дім і розбудив Георга, який зразу ж заходився готувати в кухні чай. Франці й Шурлі розглядали оселю драконів.

– Гарний будинок, – похвалив Шурлі.

Мартінові стало дуже приємно, і він подав Шурлі та його сестрі коробку зі своїми улюбленими платівками. Потім дістав з верхньої шухляди письмового столу своє посвідчення з фотокарткою, в якому були вказані ім'я та прізвище: Мартін ДРАКОН.

– Сподіваюсь, ваші сумніви тепер зовсім розвіялися, – сказав Мартін.

Шурлі кивнув.

Георг приніс чай. Шурлі вибрав платівку, і Мартін поставив її на програвач. Діти посідали. Правда, крісла були для них надто високі, і обоє видиралися на них, мов на дерева. За чаєм Мартін говорив дуже багато і про що завгодно. Георг прикивував головою і дивився на всіх сонними очима.

– А як вас можна порятувати? – спитала Франці, коли Мартін зробив першу велику паузу.

– Що, що? – Мартін похлинувся й закашлявся.

– Я питаю, як вас можна врятувати,– знов сказала Франці. – Може, поцілунком?

– Яким поцілунком?

– Дракони – це ж зачаровані принци, – мовила Франці.

– Що-о?

– Вона хоче сказати, – пояснив Шурлі, – що принців часто обертають на драконів.

Мартін подивився на Георга, Георг подивився на Мартіна. Він уже остаточно прокинувся і, як і Мартін, не приховував свого обурення.

– Казна-що! – Мартін аж підвівся з гніву. Пройшовшись двічі по кімнаті, він знову сів.

– Що це ви читаєте такі нікчемні книжки? – спитав Георг.

– Жоден принц ніколи ще не обернувся на дракона, – сказав Мартін. – Правда, іноді траплялось, що принц був не принц, а зачарований дракон.

– То, може, й принцеси, полонянки драконів – теж вигадані?

– Авжеж! – сказав Мартін і мав був знов підхопитись, але стримався.

– Всі ці балачки про так званих принцес-полонянок – просто нечувана підлість, – заявив Георг. – Усе було зовсім навпаки. Наш дідусь, приміром, багато років провів у полоні в однієї принцеси.

– Ніколи б не подумала! – сказала Франці.

– А тим часом це правда, – підвищив голос Мартін. – Майже десять років він пробув у в'язниці. Принцеса замотузувала його, мов пакунок, та ще й погано годувала.

– А як же він урятувався? – зачудувалась Франці.

– Мабуть, десь узявся принц, який насправді був зачарованим драконом, – посміхнувся Шурлі, – і визволив дідуся.

– Ніхто його не визволяв, – сказав Мартін. – У тім-то й річ. Хто б там визволив дракона? Просто якось під час землетрусу замок завалився, і дідусеві пощастило втекти.

Франці й Шурлі знов узялися до чаю. Мартін не поклав у свою чашку цукру і пояснив дітям, що він ніколи не п'є кави або чаю з цукром. Діти розкрили очі з цікавості. Однак чай без цукру смакував препогано. Сказати правду, Мартін завжди клав у чай якомога більше цукру. Він сам не знав, чому зараз йому спала на думку отака дурниця. Напевно, тому, що не міг доміркуватись, про що розмовляти далі. Тепер він боявся вже робити паузи. Бо хто знає, що вони ще вигадають про драконів.

У передпокої задзвонив телефон. Георг з несподіванки аж підскочив.

– Хто підключив телефон? – запитав Мартін.

– Я, – сказав Георг. – Хто б це міг дзвонити?

– І не здогадуюсь, – схитрував Мартін. – Візьми трубку, то знатимеш.

Георг підійшов до телефону і взяв трубку. Мартін став за спиною брата.

– Дракон слухає, – сказав Георг.

Дзвонив пан Долежал. Мартін так і думав. Пан Долежал знов так галасував, що його чув навіть Мартін, хоча стояв далеченько від апарата.

– От сльота, – пробурчав Мартін.

– Він збирається сьогодні неодмінно навідатися до нас, – передав Георг, – і поговорити з тобою.

– Це неможливо, – заперечив Мартін. – У нас гості. Скажи йому, що це неможливо.

– Це неможливо, – заявив у телефон Георг. У відповідь з трубки почувся лише якийсь нерозбірливий крик.

– Признач йому день і час зустрічі, Георгу. – сказав Мартін.

– Якщо хочете, ми призначимо вам день і час зустрічі, – промовив у трубку Георг.

Пан Долежал на тому кінці проводу на мить замовк. І враз там наче греблю прорвало.

– Що-о? – загорлав пан Долежал. – Це нахабство!

Мартін взяв у Георга трубку.

– Хвилиночку, пане Долежал, – промовив він. – послухайте, що я вам скажу. Або ви приймаєте мою пропозицію, або ні. Не домовившись заздалегідь, я не впущу вас до себе в дім.

Пан Долежал умить заспокоївся. Було чутно лише, як він прискорено сопе, мабуть, обмірковуючи пропозицію.

– Ну... так... прошу... гаразд.

– До наступного тижня я ніяк не зможу прийняти вас, – вів далі Мартін.

Пан Долежал хотів був знов розкричатися.

– Цс-с, – застеріг Мартін. – Бо я покладу трубку й відключу телефон.

– Але ж... моя залізниця... – прошепотів пан Долежал. – Що ж мені робити?

– Закрийте її на кілька днів. Зробіть собі кілька вихідних. Отже, скажімо, в понеділок? У понеділок наступного тижня. Раніше в мене ніяк не вийде.

– Що ж, нехай так, – зітхнув пан Долежал.

Мартін поклав трубку. Він виразно уявляв собі, як пан Долежал сидить на своїх двох стільцях, напевно, блідий і спітнілий, і з розпачу розгортає один із своїх пакунків з їжею. Те, що у вихідні та ще в таку гарну погоду Печерна залізниця не працюватиме, наганяє на нього справжній жах.

– Ви що, не йдете сьогодні на роботу? – спитала Франці.

– У нас вихідний, – відповів Георг.

– І вас відпустили в такий гарний день? – здивувалася Франці.

– Сьогодні ми подали заяви про звільнення з роботи, – пояснив Мартін.

– Дракони ніколи не дурять, – засміявся Шурлі.

Георг поспіхом пішов на кухню і знов заходився коло чаю.

– Майже ніколи, – сказав Мартін.

***

– Знаєш що? – сказав Мартін.

Була вже друга година дня. Франці й Шурлі давно пішли. Але запрошення па вечір, незважаючи на несподіваний ранковий візит, лишалося в силі.

– Що? – спитав Георг.

– Можна спробувати, – сказав Мартін. – Ми тепер маємо час.

– Що спробувати?

– Літати, звичайно, – нагадав Мартін. – Дуже добра нагода знов навчитися.

– Марна річ, – промовив Георг. Його очі знов злипалися. – Ми навіть із землі не зможемо знятися.

– Дракон, який не вміє літати, – не дракон, а посміховисько, – зауважив Мартін. – Тобі хочеться бути посміховиськом?

– Ні, – сказав Георг і підвівся. – То що ти пропонуєш?

***

Біля каси спостережної вежі, що стояла на невисокій горі й була заввишки метрів тридцять, сидів чоловік у сонцезахисних окулярах. Вхідний квиток коштував десять шилінгів.

– Дорогенько,– сказав Мартін.

– Зовсім ні, – заперечив чоловік. – Треба ж мені якось дбати про свою стареньку вежу. А на це потрібні кошти.

Він простяг Мартінові візитну картку з написом:

Ернст Йозеф Кратохвіл, власник спостережної вежі

– Я в себе єдиний службовець, – пояснив пан Кратохвіл.

– А можна нам заплатити опісля? – спитав Мартін. – Тобто коли спустимося вниз.

– Будь ласка, – погодився пан Кратохвіл. – Я не заперечую. Так чи так, а, не заплативши, ви звідси не вийдете.

Він натиснув на кнопку в столі, і вмить перед драконами звелась ґратчаста стінка, перегородивши вихід.

– Крім того, опісля я ще перевірю, скільки вас там умостилося під цим безглуздим костюмом.

Власник спостережної вежі злегка постукав Георга по животі.

– Ніхто там не вмостився, – запевнив Георг. – Ми не маскарадні. І нас тільки двоє.

– Атож, атож, – засміявся пан Кратохвіл. І вмить невимовно споважнів. – Це ми ще побачимо.

Він дістав із шухляди ножиці й зачикав ними. Перші сто східців Мартін з Георгом подолали швидко, наступні сто – повільно, а решту двадцять п'ять – поволеньки.

– Цей Кратохвіл ще здивується, – сказав Мартін на сто вісімдесят четвертому східці. (Він рахував їх.)

– Це ми ще здивуємось, – промовив Георг.

На вершечку вежі Георг нарешті сів перепочити.

– Звідси видно майже все місто! – вигукнув Мартін.

– А я не можу дивитися, – поскаржився Георг, заплющивши очі. – У мене голова йде обертом. І млосно мені. Я зараз же спускаюся!

– Ну то спускайся, – порадив йому брат, якнайширше розпростуючи крила. – Там Кратохвіл з тобою побалакає не так.

– Чому? – спитав Георг, усе не розплющуючи очей.

– А гроші в тебе є?

– То й у тебе нема? – вигукнув Георг. Від жаху він широко розплющив очі.

– Нема, – відповів Мартін.

– Неподобство! – пробурчав Георг. – Ти мене одурив.

– Може, й так, – сказав Мартін. – Ну, йди вже нарешті.

Мартін відштовхнувся від помосту, кілька метрів падав донизу, а тоді замахав крильми, перестав падати й облетів круг спостережної вежі.

– Зачекай на мене! – загукав Георг, підвівшись. – Невже у мене не вийде? – промовив він.

– Вийде, вийде, – кинув Мартін, удруге облітаючи вежу.

– Скажи мені: "Боягуз!" – забажав Георг.

– Навіщо?

– Скажи: "Боягуз!"

– Будь ласка, – мовив Мартін. – Боягуз!

Георг таки стрибнув, бо не міг такого стерпіти.

Він падав трохи довше, ніж Мартін, проте вчасно забив крильми і став підійматись.

– Вийшло! – зрадів Георг. – Вийшло! – загукав він щодуху.

Це почув із своєї будки пан Кратохвіл. Він вибіг і помітив у повітрі обох драконів.

– Це заборонено! – заверещав він. – Це не дозволяється!

Він аж підскакував і сварився кулаком. Потім знов помчав до своєї будки. Тим часом дракони вже летіли геть від вежі.

– Я стомився, – обізвався Георг. – Ця літанина геть виснажує. Я мушу приземлитися.

– Тільки не тут, – застеріг його Мартін. – Кратохвіл тільки цього й чекає. Та ще, чого доброго, у нього є рушниця.

Тієї ж миті внизу бабахнуло. У пана Кратохвіла справді знайшлася рушниця. Він стріляв раз по раз, але не влучав, бо дракони вже надто далеко відлетіли.

Аж тепер Мартін помітив, що Георг летить із заплющеними очима.

– Розплющ очі! – гукнув він. – Ти що, збожеволів?

– У мене в голові запаморочиться, – сказав Георг.

– Думай про маму! – гримнув на нього Мартін.

Георг почав думати про матір і поволеньки розплющив очі. В голові не паморочилося. Та й летів він тепер просто-таки добре. І навіть крильми вже не махав безперестану, розгорнувши їх, якусь хвилину ширяв у повітрі, щоб трохи спочити. Мартін летів поруч.

– Ну як? – спитав він згодом.

– Чудово! – відповів Георг.

А здаля все ще було чутно, як стріляв пан Кратохвіл.

***

Мама поралася на кухні. Тато порався біля телевізора, бо зображення знов було спотворене. Він зняв задню стінку телевізора і навмання копирсав у ньому викруткою. Тато видимо не знався на телесправі, хоча перед тим заявив: "Я все зроблю сам".

– Тату, – обізвалася Франці.

– Стривай, – відповів тато.

– Може, краще... – сказала Франці.

– Стривай, я сказав, – роздратовано перебив її тато.

Франці знизала плечима. Шурлі й собі. Франці з осудом похитала головою. Шурлі й собі. Наступної миті тато попав у електричне коло, його на добрий метр відкинуло від телевізора, і він упав на спину.

Спершу тато заверещав. Тоді вигукнув:

– Хай йому біс!

– Я ж хотіла тобі сказати, щоб ти вийняв штепселя з розетки, – мовила Франці.

– То треба було й сказати, – розгнівався тато.

– Але ж ти...

– Замовкни! – знов перебив її тато.

Франці знизала плечима. Шурлі й собі.

– Це сталося тому, – сказав тато, – що в нашій сім'ї все повинен робити я сам.

– Нічого ти не повинен, – втрутилася мама. Вона зайшла до кімнати, щоб подивитися, що там так гупнуло. – А що ж сталося?

– Нічого, – відповів тато. – Нічого не сталось.

Спершись на лікті, тато підвівся, підійшов до телевізора і вдарив по ньому зверху кулаком. Зображення знов стало нормальне. Тато негайно сів у своє крісло й поклав ноги на стілець від піаніно.

– Як там з їжею? – поцікавився він.

– Зараз, – відповіла мама. – Ось-ось буде готове.

– Що саме?

– Гуляш, – сказала мама і знов пішла на кухню.

– Чудово! – похвалив тато, почекавши, правда, поки мама вийшла з кімнати і вже не могла цього чути.

"Ну, чи ж не привітний у нас тато?" – подумав Шурлі.

До кімнати знов зайшла мама, цього разу з тарілкою гуляшу.

– Може, все ж таки сядеш за стіл? – запропонувала мама.

– Ні в якому разі, – сказав тато і взяв у неї тарілку.

Мама знов заквапилась на кухню

– Виделку можеш зразу забрати назад, – гукнув тато. Його гарний настрій як рукою зняло.

– Чому? Це ж твоя виделка.

– Ну то й що? – мовив тато. – Ти добре знаєш, що гуляш я їм тільки ложкою. Невже я щодня маю говорити на вітер?

Тато ображено підняв над собою виделку. Мама взяла її й попрямувала на кухню.

– Я б йому стільки не терпіла, – шепнула Франці братові.

– Тут не шепочуться! – виголосив тато. – Принаймні, коли в цій кімнаті є я. Зарубали на носі?

– Зарубали, – відповів Шурлі.

Надійшла мама з ложкою. Тато замалим не вихопив її з маминих рук і, як завжди, швидко заходився коло їжі.

– Можете принести свої тарілки, – сказала мама до Франці та Шурлі.

– Ми ж сьогодні не будемо їсти, – сказала Франці.

– Що?

– Нас запросили в гості, – пояснив Шурлі. – На вечерю.

– Усе гаразд, – сказав тато з напханим ротом. – Я дозволив.

– Нічого не гаразд, – обурилася мама. – Чому мені не сказали? Я вам не дурна – півдня товктися на кухні, щоб потім ніхто нічого не їв.

– Я сам усе поїм, – сказав тато і простяг порожню тарілку. – Про це не турбуйся.

– Стривайте, – сказала мама. – А хто вас запросив?

– Мартін з Георгом, – жваво відгукнувся Шурлі.

– Не знаю таких, – зауважила мама.

– Це їхні нові друзі, – пояснив тато.

– Я також хочу познайомитися з ними, – сказала мама. – Запросіть їх до нас. Якщо можна... то на завтра.

– Мабуть, це не вийде, – сказав Шурлі.

– Вийде, – запевнила мама. – Ви просто зобов'язані їх запросити. Бо на що ж це буде схоже? До них ви можете йти в гості, а вони до нас ні?

– Але... – почала Франці.

– Ніяких "але", – перебила її мама. – Запросите обох на вечерю. Крім того, я хочу знати, що вони за діти.

– Вони не діти, – сказав Шурлі. – Мартінові через два тижні буде п'ятсот років.

– Дуже дотепно, – мовила мама. – Вам ще не пора?

– Та вже, – відповіла Франці.

Діти попрощалися і вийшли в передпокій. Мама сіла на лаву в кутку.

– І ото треба було запрошувати їх до нас? – спитав тато, коли за дітьми нарешті зачинилися двері. – Ти ж знаєш, що я не люблю приймати в себе в домі незнайомих людей.

Мама промовчала.

– Я взагалі не люблю гостей, – сказав тато.

Мама все ще мовчала.

– Ти вигадала це запрошення тільки тому, що я дозволив їм піти сьогодні.

– Неправда, – сказала мама.

Тато ввімкнув телевізор голосніше, хоча там показували фільм для дітей.

– Де пиво? – спитав він.

– Там, де й завжди. В морозильнику.

– А хто його принесе?

– Той, хто питає, – відповіла мама.

***

Франці постукала у двері. В будинку драконів було тихо. Франці постукала ще раз, за нею – Шурлі. Нарешті в будинку почулася хода. Мартін відчинив двері і впустив дітей.

– Ми були на кухні, – виправдовувався він. – Готували вечерю.

З кухні виглянув Георг у картатому фартусі.

– Гостинно просимо, о друзі! – промовив він

Франці й Шурлі спантеличено дивилися на нього.

– Даруйте, – схаменувся Георг і підняв крила на знак каяття. – Іноді це зі мною буває. Тільки я запізно помічаю.

– А пахне як чудово! – похвалив Шурлі.

– І мені теж, – сказала Франці.

– Хоча все це з консервних банок, – признався Георг. – Ми відкрили аж двадцять.

Вечеряти вирішили на веранді, на свіжому повітрі. Мартін накрив на стіл. Франці й Шурлі чудувалися, що їжа з консервних банок така смачна.

Коли вони сиділи за столом, Георга в праву щоку вжалив комар. Дракон відмахнувся від настирливої комахи крилом, та тільки зняв вітер, що змів зі столу серветки.

– Виходить, дракони теж вразливі? – здивувалася Франці. – А я думала, ні...

– Якби ж то, – сказав Георг. В тому місці, куди його вжалив комар, уже набіг прищ. Георг став чухати його виделкою.

– Не чухайся, краще буде, – порадив Шурлі.

– Тобі легко говорити, – пробубонів Георг.

– Ну от, – промовив Мартін і розпростав крила. – А тепер, може, полетимо прогуляємось?

– Підемо прогуляємось, – виправила Франці.

Однак Мартін наполягав на своєму:

– Полетимо прогуляємось.

– Тільки не задавайся, – сказав Шурлі.

Цього разу дракони знялися в повітря вже просто з даху будинку. Шурлі сів на Георга, Франці – на Мартіна. Спочатку вони полетіли до Дунаю.

Над затопленим повінню берегом їм стрілося кілька паперових зміїв, але Мартінові з Георгом пощастило обминути їх.

Шурлі спершу був аж поблід. Він радів, що Георг летить невисоко над землею. Та ось він призвичаївся до польоту. А Мартін і Франці з самого початку летіли вище.

– Ну як? – гукнула Франці братові.

– Чудово! – відгукнувся Шурлі.

Дракони перелетіли широку річку, яка текла через місто, і зробили коло над його центром. Навіть згори діти пізнали деякі будівлі. Однак гуркіт реактивного літака змусив драконів повернути назад. Вони знов опинилися біля річки й полетіли вгору за течією. Приземлилися аж на горі Калепберг. Точніше, сіли на телевізійну вежу, що стояла на вершині цієї гори.

В ту ж мить на всіх телеекранах у місті зникло зображення. Було видно самі лише смуги.

Тато підвівся, підійшов до телевізора, стукнув по ньому зверху кулаком і розчаровано скривився, бо це не допомогло. Тато стукнув ще кілька разів, дужче – і нарешті здався.

– Тепер він зовсім не працюватиме, – сказала мама.

– Але ж смуги були, як я ще по ньому не стукав, – почав виправдовуватися тато. – Думаю, що ці смуги не тільки в нас.

Він відкинувся в кріслі й поставив ноги на стілець.

– Ці телепні жодної програми не передадуть як годиться!

Доглядати телевежу та усувати перешкоди було обов'язком пана Мехтеля. Ось він сидить у своїй будочці доглядача вежі. Сидить за столом і їсть гуляш з картоплею. Але попоїсти йому не дали, сповістивши по телефону про технічні вади. Власний телевізор пан Мехтель вмикав рідко. Йому дужче подобалося розгадувати кросворди.

– Погляньте-но швиденько, що там трапилося, – сказав по телефону різкий голос. Це був голос пана Мерінського, відповідального за бездоганне транслювання телепрограми.

– Біжу, – сказав пан Мехтель. Він визирнув із будки, все ще з телефонною трубкою в руці, й помітив високо на вежі драконів. Правда, він не дуже їх розгледів, бо надвечірнє сонце било в очі.

– О господи! – сказав він.

– Ну, що там? – не терпілося панові Мерінському.

– Там... два об'єкти, – промовив пан Мехтель.

– Що?

– Два великі невідомі літальні об'єкти, – уточнив пан Мехтель.

– Ви що, випили?

– Ні, – захищався пан Мехтель. – Зовсім ні. Я взагалі не п'ю. Принципово. Ці літальні об'єкти схожі на двох велетенських птахів.

Саме тоді Франці згори замахала рукою й гукнула:

– Привіт!

Проте панові Мехтелю не було видно дітей. Він бачив лише велетенські літальні об'єкти.

– Літальні об'єкти сидять на телевежі, – пояснив пан Мехтель. І, заникуючись, додав: – Вони... вони розмовляють.

– Та візьміть-бо себе в руки, – промовив пав Мерінський. – Вади не зникають уже понад дві хвилини.

– Що ж я можу зробити? – спитав пан Мехтель. – Струсити їх?

– Робіть що хочете, – вигукнув пан Мерінський, але зробіть же щось!

Пан Мехтель поклав трубку, попрямував до вежі й поліз угору довгою драбиною. Що вище він піднімався, то повільніше ступав. Не тому, звичайно, що в нього паморочилось у голові. (У нього взагалі ніколи в голові не паморочилось, бо цього вимагав його фах.) Просто пан Мехтель тепер уже добре бачив драконів і не зважувався вибиратись вище.

– Привіт! – гукнув цього разу Шурлі.

Пан Мехтель усе ще не бачив дітей.

– Прошу вас! – гукнув він. – Хоч хто ви є – забирайтеся звідси!

Пан Мехтель сказав собі, що це йому сниться. На кілька секунд він навіть заплющив очі, а коли розплющив, літальних об'єктів справді вже не було. "Мабуть, я зовсім збожеволів", – подумав він. Оглянувшись, пав Мехтель побачив драконів, які летіли геть. "Виходить, ще не зовсім збожеволів", – подумав він.

Тієї миті зображення на татовому телеекрані знову вирівнялося, проте фільм саме тоді скінчився.

– От свинство! – обурився тато.

На екрані з'явилася дикторка і попросила пробачення за недовготривалі технічні вади в телепередавачі на горі Каленберг.

– Ці вади виникли не з нашої вини, – сказала дикторка.

– Звісно, не з їхньої! – гукнув тато. – Вони ніколи ні в чому не помиляються.

– Може, фільм повторять, – промовила мама. На це тато сказав:

– Вони повторять хіба лиш технічні вади, щоб їх побачили ще й за містом.

Тим часом пан Мехтель спустився з вежі. У будці знов задзвонив телефон.

– То що ж там було насправді? – спитав пан Мерінський.

– Не знаю, – признався пан Мехтель. – Якісь літальні об'єкти.

– Доки ви будете верзти цю нісенітницю? Що ви там накоїли?

Пан Мехтель промовчав.

– Ось я приїду перевірю! – крикнув пан Мерінський. – Зараз же. За півгодини буду.

Пан Мехтель ще трохи потримав у руці трубку, а тоді злегенька поклав. Він підійшов до столу і знов заходився коло гуляшу з картоплею. Проковтнувши третій шматок, пан Мехтель помітив, що гуляш холодний. Довелося поставити каструлю на електроплитку й розігріти. Пан Мехтель тим часом узяв журнал з кросвордами і розгорнув його на новій сторінці.

– Ну, це зовсім просто, – приказував він радісно. – Перелітний птах? Ластівка. П'яте по вертикалі: столиця Англії? Лондон. Восьме по горизонталі: острів-курорт?

Тепер пан Мехтель подумав, що цей кросворд не такий уже й простий. Він підійшов до дверей і глянув на телевежу. Там усе було гаразд. Заспокоївшись, він знову сів за стіл.

– Восьме по горизонталі: острів-курорт? – повторив він.

Раптом над дахом щось пронизливо засвистіло. Так, ніби несподівано зірвався рвучкий вітер. І зразу ж недалеко наче щось глухо гупнуло на землю. Пан Мехтель знов кинувся до дверей. Біля вежі все було як досі. Пан Мехтель полегшено зітхнув, зайшов до будки і причинив за собою двері.

Цього разу хтось постукав. "Невже пан Мерінський? Ще ж ніби рано", – подумав пан Мехтель і відчинив двері.

За порогом стояла Франці. А поряд з нею Шурлі.

– Добрий вечір, – привіталася дівчинка.

– Чого це ви недавно були такі схвильовані? – запитав Шурлі.

– Коли недавно? – не зрозумів пан Мехтель. 

– Тоді, як ми сиділи на телевежі, – сказала Франці.

– То це буди ви? – здивувався пан Мехтель – Не може бути! У мене з очима ще все гаразд. Ви занадто малі.

– Це були ми! – запевнив Шурлі. – Тільки не самі.

– Не самі?

– Ось заплющтеся на хвилинку, – сказав Шурлі.

– Навіщо? – спитав пан Мехтель. Він вирішив сьогодні більше не спускати з очей свою телевежу.

– Ну, будь ласка, – сказала Франці. Довелося-таки заплющитись.

– Тільки тепер не лякайтеся, – попередив Шурлі. Та пан Мехтель все одно злякався. Побачивши перед собою Мартіна з Георгом, він так і впав.

– Не бійтеся, – сказав Шурлі. – Це наші друзі.

– Друзі? – засумнівався пан Мехтель, що й досі сидів на підлозі. – І скільки ж їх?

– Тільки двоє, – відповіла Франці. – Мартін і Георг – дракони.

– Не може бути, – промовив пан Мехтель. Він підвівся, обтрушуючи штани.

– Ні, це так і є.– сказала Франці.

Мартін замахав крильми, – од вітру в пана Мехтеля волосся стало сторч, – і зробив у повітрі коло. Пан Мехтель стояв і дивився з розтуленим ротом. Мартін хотів був знов сісти на телевежу.

– Не можна! – заверещав пан Мехтель. Мартін пролетів далі.

– Ну, що ви тепер скажете? – запитав Георг.

– Нічого, – відповів пан Мехтель.

– А що робить майстер по нагляду за телевежею?– поцікавилась Франці.

– Ти звідки знаєш, хто я такий? – здивувався пан Мехтель.

– На ваших дверях написано, – сказав Шурлі.

І справді, на дверях будки висіла табличка з написом: "МАЙСТЕР ПО НАГЛЯДУ ЗА ТЕЛЕВЕЖЕЮ". Ці слова були навіть підкреслені.

– Я наглядаю за передавачем, – пояснив пан Мехтель. – Ви були порушили хід передачі.

– Нам дуже прикро, – сказав Мартін, підійшовши до будки. – Ми справді цього не знали.

– Розумієте, ми тренувалися, – додав Георг. – Ми дуже довго не літали.

– Уже добре виходить, – визнав пан Мехтель.

– Незабаром ми знов зможемо робити далекі перельоти, – сказав Георг.

– Куди ж ви збираєтесь?

– Не знаю, – відповів Георг.

– А може, на Майорку? – мовила Франці.

– Дуже шкода, що я не можу запросити вас до себе, – вибачився пан Мехтель. – Мені й самому там іноді тісно.

– Нічого, – сказала Франці. – Нам однаково вже час додому.

Діти знов посідали на драконів. Замахавши крильми, ті, нарешті, злетіли вгору. У пана Мехтеля волосся ще раз стало сторч. Діти помахали йому руками. Пав Мехтель махав їм у відповідь, аж поки дракони зникли з очей.

Кинувши уважний погляд на телевежу, пан Мехтель повернувся до своєї будки. Гуляш з картоплею знову вичах. Але пан Мехтель більше вже не грів його. Він узяв до рук журнал з недокінченим кросвордом.

– Отже, восьме по горизонталі: острів-курорт? – Пан Мехтель узяв свій хімічний олівець. – Зовсім просто, – задоволено відзначив він, – МАЙОРКА.

Трикратний сигнал автомобіля сповістив про прибуття пана Мерінського. Через кілька секунд той уже зайшов до кімнати.

Тепер ви знаєте, що нам зіпсувало телепрограму?

– Знаю,– відповів пан Мехтель.

– То що ж?

– Ці літальні об'єкти виявились драконами, – сказав пан Мехтель.

Пан Мерінський глибоко зітхнув і уважно поглянув на майстра по нагляду за телевежею.

– Так, так, – промовив він, – тут нагорі від самотності можна й розуму позбутися.

Розділи:   1    2    3    4    5    6

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова