Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Гельмут Ценкер

Дракон Мартін

Переклад українською – Іван Сойко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ігор Вишинський

Розділи:   1    2    3    4    5    6

3

Франці й Шурлі вдруге повставали аж о дев'ятій. Тато вже понад дві години як пішов. Цього ранку він, на диво, не забув портфеля, зате взувся в різні черевики: ліву ногу впхав у темний, з гострим передком, а праву – в замшевий. Так він і ходить на роботі. Мама помітила, що черевики розпаровані, вже аж як узялася чистити взуття.

– Ви запросили своїх друзів? – спитала мама, коли вони всі троє посідали за стіл.

– Запросили, – відповів Шурлі. – Георг і Мартін прийдуть увечері о шостій.

– Добре, – сказала мама і поклала собі в каву три грудочки цукру. – По скільки ж їм усе-таки років?

– Мартінові – п'ятсот, – відповів Шурлі. – А Георг на сто двадцять вісім років молодший.

– Годі жартувати, – розгнівалася мама і допила відразу всю каву. При цьому їй щось попало в дихальне горло, бо цукор ще не весь розчинився. Мама закашлялась і почервоніла.

Сьогоднішній день Франці й Шурлі мають провести у тітоньки Анчі. Вони гостюють у неї двічі на рік. Дітям тітонька до вподоби. Мама називає її старою дивачкою, а тато (звичайно, не при ній) – старим опудалом. При ній він стримується.

***

У тітоньки Анчі невеликий будиночок, а що рідні в неї, окрім них, немає, то тато не наважується заборонити дітям час від часу навідуватись до неї. Тітоньці шістдесят п'ять років.

Старенька таки справді трохи дивна. За останні двадцять п'ять років вона жодного разу не кидала своєї домівки, принаймні свого невеличкого садка. У садку буйно розрослися бур'яни, а більше не росло нічого, і це страшенно дратувало сусідів. Вони казали, що бур'яни тітки Анчі загрожують сусіднім зразковий садам. В домі у неї завжди панував гармидер. Тітонька ніскілечки не шанувала прибирання. В будинку, крім неї, жили ще дві кицьки, папуга та шість золотих рибок. Купувати щось тітонька Анчі теж ніколи не ходила. Харчі їй привозила додому спілка "Їжа на колесах" бо тітонька Анчі всім здавалася людиною недужою. Коли молодий чоловік з фірми "Їжа на колесах" заходив до її будинку, вона сиділа на ліжку і стогнала. Насправді ж тітонька Анчі була ще нівроку.

Щоразу, коли приходили діти, тітонька Анчі докладно розпитувала їх про маму й тата. Її цікавило все, що сталося в сім'ї за останні півроку. Довідавшись, що тато сьогодні пішов на роботу в різних черевиках, тітонька просто зайшлася з реготу. Аж ось Франці й Шурлі стали розповідати про драконів. Тітонька Анчі спокійнісінько вислухала їхню розповідь і ніби зовсім не здивувалася. Навіть політ на драконах не здавався їй великим дивом.

– Може, ми трохи тут приберемо? – спитала Франці. Звичайно, їй самій це не спало б на думку. Так їм наказала мама.

– І не думайте! – обурилася тітонька. – Тільки через мій труп. Бо після вас я тут нічого не знайду.

Тітонька Анчі знала безліч всіляких історій і залюбки їх розповідала. Але частенько то були історії, що їх діти вже чимало разів чули. Тоді вони казали їй про це, і тітонька розповідала все зовсім по-іншому. Вона була дуже метка на вигадки.

Десь біля четвертої години діти стали прощатися.

Нам треба вчасно бути дома, – сказав Шурлі. – Сьогодні до нас на вечерю прийдуть Мартін і Георг.

– Уявляю собі, – сказала тітонька Анчі і зайшлася голосним сміхом.

Франці й Шурлі вже й вулицю перейшли, а в будинку все не вгавав сміх тітоньки Анчі.

***

Цього дня дракони зробили чи й не менш, ніж сподівалися, Георг одно скаржився, що в нього страшенно болять м'язи, і тому взагалі встав сьогодні аж після обіду. Вчорашнє тренування забрало в нього чимало сил. Та й Мартін натрудив собі крила. Але він не признавався братові.

Тата ще не було дома. Мама відчинила дітям двері і ще в передпокої запитала, як там тітонька Анчі. Правда, вони ще й не відповіли, як мама вже знов кинулась на кухню щось там помішати. Франці й Шурлі зайшли до кімнати. Шурлі ввімкнув радіо.

О пів на шосту прийшов тато. У коридорі він хутенько зняв свої розпаровані черевики й шаснув до кімнати.

– Ну, чого зуби скалиш? – ще від дверей накинувся він на Шурлі, навіть не приглянувшись як слід, чи хлопець і справді всміхався.

– Я не скалю зуби, – сказав Шурлі.

– Ну, певно. Я ж бачу. Та й нема чого. Це з кожним може трапитись.

– Що може з кожним трапитись? – поцікавилась Франці.

– Не питай по-дурному, – сказав тато і позирнув на радіо. – А це що за цигикання?

– Це твоя улюблена передача, – відповіла Франці. "Мелодії минулих днів".

– Байдуже. Я не хочу слухати цього цигикання.

Франці вимкнула радіо. Тато, стогнучи, вмостився у своєму кріслі і взяв програму телепередач. З його тихого бурчання діти зрозуміли, що й сьогоднішня програма не дуже йому до серця.

Увійшла мама і принесла шість глибоких тарілок і ложки з виделками.

– То що сказали на роботі про твої черевики? – насмішкувато спитала вона.

Тато глибше пірнув у крісло і ще пильніше взявся до телепрограми, яку він, напевно, вже встиг вивчити напам'ять. Ззаду його голови зовсім не було видно, так глибоко він загруз у кріслі.

– Скоро мені доведеться вдягати тебе, як малу дитину, – сказала мама.

Аж тепер Шурлі таки всміхнувся.

– Принеси-но краще попоїсти, – зажадав тато.

– Доведеться трохи почекати, – сказала мама. – У нас сьогодні гості.

– До біса! – сказав тато.

У кухні мама приготувала рис, покуштувала все ще раз і за хвилину до шостої внесла їжу на таці в їдальню.

– Хоч би вони не спізнилися, – сказала мама.

– А мені байдуже, – обізвався тато. – Рівно о шостій я почну їсти.

І тут задзвонив дзвінок. Шурлі підскочив і побіг у передпокій відчиняти двері. Франці за ним.

– Це Мартін і Георг! – гукнув Шурлі.

– Вчасно прийшли! – похвалила мама і заходилася насипати суп у тарілки. – Запрошуй гостей до кімнати, – звернулась вона до тата.

Тато підвівся і вийшов до передпокою. У передпокої в нього вихопився короткий приглушений зойк. Проте він швидко оговтався і сказав:

– До чого ці дурні витівки?

– Це Мартін, – назвала гостей Франці. – А це Георг.

Мартін трохи поміркував, чи не сказати йому "дуже приємно", але не сказав нічого й простяг татові кінчик правого крила.

– Що це за дурні витівки? – повторив тато. – Гарне маскарадне вбрання придумали, нічого не скажеш, але ж мама готувала їсти не на півкласу.

– Вони їдять зовсім небагато, – запевнила Франці. – Ось побачиш.

– Нічого я не збираюсь бачити, – обурився тато, – З мене досить! Геть усю цю компанію, зараз же! Тепер не карнавал. Через хвилину я прийду – щоб і духу їхнього тут не було! Зрозуміли?

Тато почовгав назад у кімнату, сів на перший-ліпший стілець біля столу й почав їсти суп. Мама розгублено дивилась на нього.

– Що сталося?

– Вечеря відміняється, – заявив тато, не кидаючи їсти.

– Чому?

– Тому що твоїм дітям заманулося пожартувати. Запросили цілу зграю в драконячих костюмах.

– Я запрошувала тільки двох, – сказала мама.

– Їх там з десяток в обох костюмах. Не менше. Я всіх прогнав.

Саме тоді грюкнули двері.

– Нарешті! – пробурчав тато і підсунув до себе другу тарілку супу.

Мама стояла біля столу і докірливо хитала головою.

– Ну, де ви там? – покликала вона дітей. – Боїтесь тепер зайти?

Відповіді не було.

– Де ви? Я з вами розмовляю.

Мама поклала на стіл ополоник і кинулась до передпокою.

– Татусю! – гукнула вона. – Іди-но сюди!

– Не піду, – сказав тато. – Що там?

– Дітей немає!

Тато таки встав і вийшов у передпокій. Там стояла тільки мама з букетом квітів у руках. Підставка для парасольок була перекинута. Її зачепив Георг, коли повертався, щоб вийти.

– Не хвилюйся, – сказав тато. – Вони, мабуть пішли їх трохи провести.

– А ці квіти, напевне, для мене.

– Напевне, – сказав тато в тон мамі. – Напевне.

– Що тепер робити? – спитала мама.

– Нічого. Вони зараз прийдуть.

Тато повернувся й рушив до кімнати. Подумки вів уже взявся до третьої тарілки супу.

– Глянь-но сюди, – зупинила його мама і простягла посвідчення.

– "Мартін ДРАКОН", – прочитав тато. – Стривай. Одного з цих так званих нових друзів, здається, теж звати Мартіном?

Мама кивнула.

– Глянь-но на фотокартку.

Тато поглянув на фото в посвідченні, хихикнув, а тоді голосно зареготав.

– Цей Мартін на фотокартці справді схожий на дракона.

– Отож-то, – сказала мама.

Якийсь час обидва дракони, Франці й Шурлі йшли мовчки.

– Що ж тепер? – спитав Мартін.

Шурлі знизав плечима.

– Ми могли б залишитися у вас, – запропонувала Франці. – Хоч на одну ніч.

– Ні, так не можна, – зразу ж заперечив Георг. – Та й чому, власне? Те, що ваші батьки не захотіли з нами вечеряти, зовсім не диво.

– Мама вас запросила, – сказав Шурлі.

– Так, – відповів Мартін, – бо не знала, що ми дракони.

– Неправда, – запевнив Шурлі. – Ми їй казали, що ви дракони. І татові також.

Мартін зупинився.

– Але мама й тато не дуже слухали, – вів далі Шурлі.

– Вони майже ніколи не вислуховують нас, – сказала Франці. – Або тільки одним вухом.

– Якщо вас цілу ніч не буде дома, це тільки на гірше, – зауважив Мартін. – Ваші батьки турбуватимуться.

– Еге ж, – сказала Франці. – Може, й справді турбуватимуться.

Все це Мартінові не подобалось. Франці подивилася на нього. Мартін подивився на Франці. Він дивився їй просто в очі, але мусив першим відвести погляд.

– Гаразд, – сказав він. – Летімо додому.

– Ідея не з найкращих, – мовив Георг, якому враз вгадався біль у м'язах.

***

Минуло дві години. Тато скурив цілу пачку сигарет.

Мама ходила з кутка в куток по кімнаті.

– Бачиш, – сказала вона. – Не йдуть. А ти казав, що вони зараз повернуться. Уже дев'ята година.

– Знаю, – відповів тато.

– Тоді придумай щось нарешті.

– А може, діти пішли з ними не з власної волі, – розмірковував тато.

– Що значить – не з власної волі? – спитала мама. Вона не зрозуміла, що саме він мав на увазі.

– Може, їх викрали, – пояснив тато і підвівся, його обличчя спохмурніло.

– А якщо й справді викрали? – злякалась мама. – Що тоді? Ну, запропонуй що-небудь нарешті!

– В поліцію! – сказав тато.

***

У черговому відділенні на Беранекгассе сидів один-єдиний поліцай в уніформі. Він підвівся, тільки-но ввійшли мама з татом. На величезній друкарській машинці лежала його кепка.

– Слухаю вас, – сказав він.

– Значить, так, – почав тато. – Річ ось у чому... Ага. Ми хочемо дати оголошення про розшук.

– Наші діти пропали, – додала мама.

– Так-так, – сказав поліцай. – Сідайте, будь ласка.

Такі оголошення для поліцейського чиновника були не дивина. Правда, здебільшого нічого лихого не траплялося. Просто дітей знаходили у кого-небудь з родичів.

Мама з татом сіли на дерев'яну лавку, прямо перед пультом, за яким стояв поліцай. Той дістав з шухляди письмового столу бланк і почав задавати надруковані в ньому запитання:

– Як звати дітей? Ваша точна адреса? О котрій годині вони пішли з дому? Як звати найближчих родичів, у яких вони можуть перебувати? Як звати друзів дітей?

На запитання відповідала мама. У відповідь на останнє запитання вона сказала:

– Взагалі ми знаємо всіх дітей, з якими вони дружать. Крім тих, з якими вони познайомились недавно, їх, на жаль, ми ще не знаємо. Чули тільки, що їх начебто звуть Георг і Мартін. Вчора наші діти були у них в гостях.

– Так-так, – сказав поліцай. – Скажіть мені їхню адресу.

– Ми її не знаємо, – признався тато після невеликої мовчанки, бо мама на це питання не відповіла.

– Але сьогодні ми запросили оцих нових друзів до себе, – сказала мама. – На вечерю.

– І що ж?

– Вони прийшли, – сказала мама.

– Та ні, – перебив її тато. – Прийшли, власне, два костюми драконів. А хто там під тими костюмами, я не знаю. Костюми були чималенькі. Я певен, що я них умістилося більше ніж двоє дітей.

– Так-так, – знов сказав поліцай.

– Я витурив цих так званих драконів з дому – вів далі тато.

– І діти теж пішли з ними?

Тато кивнув.

– До речі, – сказала мама, – вони забули оце ось.

Вона поклала на пульт знайдене посвідчення.

– "Мартін ДРАКОН", – прочитав поліцай. А тоді засміявся: – Цей Мартін ДРАКОН на фотокартці справді схожий на дракона.

– І я помітив це, – сказав тато. Тепер фотокартка більше не здавалася йому смішною.

– Зараз усе з'ясуємо, – заявив поліцай дуже спокійно і впевнено.

Він знайшов у невеличкому пошарпаному телефонному довіднику потрібний номер і подзвонив. Тато поглядав то на нього, то на маму.

– Посвідчення, взагалі, дійсне, – промовив нарешті поліцай. – Правда, як туди потрапило це безглузде фото, поки що важко сказати. З бюро прописки я теж поговорив. Цей Мартін ДРАКОН мешкає на Фребельгассе, дванадцять. Я довідався також про його фах.

Тут поліцай замовк.

– Ну-ну, – нетерпляче спитав тато.

– Дракон. У бланку для прописки в графі "фах" вказано: дракон. У його брата те ж саме. Той також мешкає на Фребельгассе, дванадцять, і звати його Георг ДРАКОН.

Тато похитав головою. Все це здавалось йому більш ніж неймовірним.

– Між іншим, – вів далі поліцай, – я довідався, де цей ДРАКОН працює. Ось номер телефону, який я записав.

Кажучи це, поліцай уже набирав номер домашнього телефону пана Долежала.

Удома пан Долежал теж сидів на двох стільцях. Саме тоді він влаштував собі маленьке свято: сам собі подарував горіховий торт і тепер ласував ним.

– Долежал слухає, – промовив він у трубку, наминаючи торт.

– Вас турбують з поліцейського відділення на Беранекгассе, – відрекомендувався поліцай. – Скажіть, у вас працює такий собі пан ДРАКОН?

– Бачите, – відповів пан Долежал, – у вас не зовсім точні відомості. По-перше, пан Дракон відучора в мене більше не працює. По-друге, цей пан Дракон зовсім не пан, а дракон.

– Так-так, – мовив поліцай, якусь мить розмірковуючи. – Але цього не може бути.

– Помиляєтесь, – сказав пан Долежал. Він поклав трубку і знову взявся за свій торт, від якого лишилося більше половини.

– Здається, він щось вигадує, – відповів поліцай, все ще тримаючи в руці трубку.

– Що ж він сказав? – повторив тато.

– Він запевняє, що цей Мартін ДРАКОН – справді дракон.

Мама й тато майже водночас підхопилися з місця.

– Франці мені казала, – згадала раптом мама, – що цьому Мартінові п'ятсот років.

Вона ще раз заглянула в посвідчення, яке лежало на пульті. В графі "Дата народження" було вказано: "28 липня 1476 року".

***

Вечеря у драконів була та сама, що й учора: консерви в широкому виборі.

– Спати ви можете у моїй кімнаті, – сказав дітям Мартін. – Я влітку однаково люблю спати в садку.

– До речі, – сказав Георг, – я б уже йшов на спочинок.

Мартін запитливо глянув на брата.

– Ох! – схаменувся Георг. – Я йду спати. Вибачайте.

І він рушив до сходів, що вели на другий поверх. У цю мить задзвонив телефон. Мартін, який сидів поряд з апаратом, узяв трубку. Дзвонив Долежал.

– Ми ж домовились на понеділок, – сказав Мартін. – Чи, може, я помиляюсь?

– Я знаю! – вигукнув Долежал. – Але мені щойно телефонували з поліції. Здається, вас розшукують. Ти щось накоїв?

– Ні, – сказав Мартін. – Нічого я не накоїв. Красно дякую.

Георг і діти подивились на Мартіна.

– Треба тікати, – сказав Мартін. – Нас уже розшукує поліція.

Георг зійшов зі сходів.

– А куди тікати? – буркнув він.

– Подумаємо дорогою, – відповів Мартін.

З речей дракони взяли небагато, на це пішло якихось кілька хвилин. Коли вони з дітьми вже були на даху, перед будинком раптово загальмували й зупинилися три поліцейські машини з радіоантенами, синіми вогнями й сигнальними сиренами. З машин вискочило кілька поліцаїв (у сталевих касках), серед них і той, що недавно приймав оголошення про розшук. Цього разу його формена кепка була на ньому. Поліцай пройшов у садок, спинився на доріжці, посипаній гравієм, і підніс до рота мегафон.

– Виходьте! – крикнув він. – Будинок оточено. У вас нема ніякої надії!

В будинку було тихо.

– Мій терпець уривається! – гукнув поліцай. – Лічу до трьох!

На слові "два" Георг і Мартін відштовхнулись від даху. В темряві поліцаї не дуже що бачили. Їм потрібно було спершу встановити свої прожектори. А коли встановили, дракони були вже далеченько.

– Діти з ними, – сказала мама. (Вони з татом вийшли з машини слідом за дільничним поліцаєм.) Принаймні дочку вона таки помітила на одному з драконів.

– Так-так, – промовив поліцай. – Це називається втеча. З викраденням. Так-так. Ну, ми їм ще покажемо!

Все це було сказано дуже тихо.

Дракони з дітьми пролетіли вже, мабуть, з кілометр. У темряві майже нічого не було видно.

– Я боюся, – заскилив Георг. – Я нічого не бачу. Навіть з розплющеними очима. Хоч би були взяли ліхтарика.

– Та хіба згадаєш про все в такому поспіху, – сказав Мартін. – Однаково ліхтарик нам багато не зарадив би.

– Ну добре, – не вгамовувався Георг. – Куди ми тепер?

– Не уявляю, – відповів Мартін.

Він навіть приблизно не сказав би, де вони зараз. І навіть не знав, у якому напрямку вони летять.

– Річка! – раптом вигукнула Франці.

І справді, внизу дуже добре видно було річку. Вона саме пролітали над яскраво освітленим мостом.

– Тепер я знаю, куди летіти, – сказав Мартін.

Він звернув і полетів угору за течією.

Мама й тато повернулися додому. Поліцейський автомобіль довіз їх аж до парадного. За всю дорогу батьки не промовили й слова. Щойно за ними зачинилися двері помешкання, як тато накинувся на маму з докорами.

– Ось і маєш! – сказав він. – Це повинно було статися. Ти запросила отих страховиськ.

– Так, але ж я не знала, хто вони, – виправдовувалась мама.

– Хай там як, а через тебе вони опинились у нашому домі, – наполягав на своєму тато. – Це факт.

– Та ти ж сам сказав: "Усе гаразд. Я дозволив". Невже не пам'ятаєш?

Тато рвучко повернувся і на кілька хвилин зачинився в туалеті. Ні, він нічого не забув. Він добре пам'ятав, що це з його дозволу діти пішли в гості до Георга й Мартіна.

Коли тато вийшов, мама все ще стояла в коридорі на тому самому місці.

– Сподіваюся, – промовила вона, – що з ними нічого не станеться.

– Хіба мало того, що вже сталось? Яке там "нічого"?! Наших дітей викрали.

– Я в це не вірю, – сказала мама. – Мабуть, усе було навпаки.

Тато розгублено поглянув на неї.

– Як же двоє дітей могли викрасти отаких здоровил?

– Дуже просто. Якщо ці дракони справді їхні друзі, то дітям, мабуть, не важко було підбити їх на все це викрадення.

– І навіщо ж діти це зробили? – допитувався тато.

– Бо вони вирішили, що з ними несправедливо повелися, – сказала мама.

– Хто?

– Ти звичайно. Я певна, що вони розповідали тобі про драконів, але ти нічого не чув через свій дурний телевізор.

– Ага, – сказав тато. – Он як! Виходить, я в усьому винен. Та ти ж сама не слухала, що вони розповідали. Бо ти б звернула увагу. Де моє пиво?

– На кухні.

– То принеси.

– Ні, – сказала мама і пішла в спальню.

– Умгу, – сказав тато. – Бунт?

До такого він не звик.

– Може, все-таки ти зробиш для мене цю дрібничку? – ще раз спитав тато. Однією ногою він уже стояв на лінолеумі в передпокої.

– І пальцем не кивну, – сказала мама и зачинила двері в спальню.

Зозла тато вхопив квіти, що й досі лежали на ящику для взуття, і жбурнув їх на підлогу. Через хвилину підняв, пішов на кухню і поклав у кухонну раковину.

***

У дерев'яній будці біля телевізійної вежі не світилося. Діти й дракони вирішили, що пан Мехтель уже ліг спати. Та Шурлі все-таки постукав. Тієї ж хвилини пан Мехтель відчинив двері і ввімкнув невеличку лампочку над входом. Пан Мехтель був одягнений. Він, певно, потемки сидів у своїй кімнатці.

– А, це ви? – здивувався пан Мехтель. Він зовсім не чекав гостей.

– Ми вас потурбували? – спитала Франці.

– Анітрохи.

Пан Мехтель увімкнув світло в кімнаті. Діти зайшли і сіли на канапі. Дракони стояли надворі й заглядали в кімнату крізь відчинені двері.

– У вас так прибрано, – відзначив Шурлі.

– Це тому, що я спакував усі свої речі, – пояснив пан Мехтель і зітхнув. – Завтра я звідси виїжджаю. Ні, не так. Я змушений виїхати. Мене звільнили з роботи.

– Сподіваюсь, не через те, що ми вчора порушили хід телепередачі? – спитав Мартін.

– Саме через те, – відповів Мехтель і вказав на стіл. На ньому лежала табличка, яка ще вчора висіла на дверях. Напис "Майстер по нагляду за телевежею" було закреслено.

– Я все залагоджу, – пообіцяв Мартін. – Завтра піду до них, розповім усю правду – і вас поновлять на роботі.

– Правду я їм уже сказав. Я пояснив, що вади в телепередачі спричинили дракони. Але це тільки прискорило звільнення. Правді ніхто не вірить.

– Я це дуже добре розумію, – озвалася Франці.

– До того ж, – вів далі пан Мехтель, – може, воно й краще, щоб я знайшов собі іншу роботу. Тут, нагорі, я весь час сам. Від цього, мабуть, і справді станеш трохи дивним. Адже з кросвордом не поговориш.

Пан Мехтель замовк. Він сидів у своєму кріслі непорушно випростаний і гойдав ногами. Він ніби аж тепер помітив, що діти прийшли до нього в таку пізню пору.

– А що у вас? Зазирнули до мене мимохідь?

– Ні, – відповів Шурлі. – Ми хотіли запитати, чи не можна нам у вас переночувати.

– Ви що, дременули з дому?

Шурлі кивнув. Перебиваючи один одного, діти розповіли, що сталося.

Пан Мехтель був такої ж думки, як і Мартін: що втечею нічого не зарадиш. Швидше навіть навпаки.

– Тут не дуже є де, – сказав пан Мехтель.

– Місце потрібне тільки дітям, – пояснив Георг. – А ми обоє, так чи так, спатимемо просто неба.

– Про мене, – сказав пан Мехтель. – А все ж таки це нерозумно. І ще одне: завтра нам доведеться завчасу звідси вирушити. Рівно о восьмій з'явиться мій наступник. До того часу я повинен звільнити будку.

Розділи:   1    2    3    4    5    6

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова