Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн
  Головна    Про сайт


Гельмут Ценкер

Дракон Мартін

Дракон Мартін

Переклад українською – Іван Сойко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Ігор Вишинський

Розділи:   1    2    3    4    5    6

1

Мартін мешкає за містом. Він, так би мовити, передостанній дракон на все місто з околицями разом. Останнім треба вважати його брата Георга. Той як-не-як на сто двадцять вісім років молодший від Мартіна. Звичайно, Мартін – не найкраще ім'я для дракона, та ще й для такого, якому через два тижні минає п'ятсот. Але, як відомо, для дракона п'ятсот років не який там уже й вік. Крім того, Мартіном звався і батько його, і дід. Зрештою, не сам же він вибрав собі ім'я.

Дракон Мартін

Про Мартіна не можна сказати чогось надзвичайного. Метрів чотири на зріст, очі карі. Кожне крило – понад метр завдовжки. Оце ніби й усе. Ні, ще одне. Шкіра у нього – зелена. Це, звісно, не означає, що всі дракони такого кольору. У Георга, наприклад, шкіра оранжева з жовтим. І висловлюється він часом трохи пишномовно. На нього тоді наче щось находить. Просто ніби він так нічогісінько більше й не навчився відтоді, як триста років тому закінчив школу. Коли ж це в нього минається, він знов починає говорити, як усі.

Теплої днини Георг і Мартін, перш ніж іти на роботу, люблять трохи поплавати. Правда, бувши драконом, не дуже де скупаєшся. У громадські міські басейни їм поткнутися не можна. Там купаються лише дорослі, ну, ще діти та солдати – за півціни. У річках дракони заважали б судноплавству. В озерах – веслувальникам і моторним човнам. Отож лишаються тільки чималі ставки, що лежать осторонь від головних шляхів.

Дракон Мартін

На щастя, в лісі, який починається зразу ж за будинком драконів, є такий ставок. Туди рідко хто навідується. Поблизу ставка є галявина. Там можна полежати на вранішньому сонечку. Георг страшенно це любить.

Ось і сьогодні він похлюпався трохи та и гріється собі на галявині, а може, навіть знов спить. А Мартін ще купається, тільки перекинувся на спину. Тому й не зразу помітив двох дітей, що йшли стежкою прямісінько до ставка. Тепер Мартін уже не вилізе непомітно з води. Діти б його неодмінно вгледіли. Та й Георга теж не встигне попередити. Той справді спав і не бачив дітей.

Дракон Мартін

Мартін пірнув, перевернувся під водою на живіт – тільки очі виглядають з води.

Тепер він міг уважно роздивитися дітей. Це були дівчинка і хлопчик. Дівчинка з каштановим волоссям, не дуже велика, заходилась кидати у воду дрібні камінчики. Хлопчик і собі почав, спершу з дрібнесеньких, а далі вже шпурляв чимраз більші. "Певно, хоче показати дівчинці, який він дужий. Задавака", – подумав Мартін.

Дракон Мартін

Чималенький камінець ударив Мартіна в спину. Мартін стримався і не зронив ні звуку. Та враз другий камінець влучив йому в голову. Цього разу Мартін не міг стриматися.

– Ой! – скрикнув він.

Цей зойк вихопився у Мартіна під водою. І все ж дітям щось почулося.

– Це ти? – спитала дівчинка.

– Що? – не зрозумів хлопчик.

– Ну, оце так голосно булькнув.

– У мене нема води в роті, – образився хлопчик. – Як би я без води булькав?

Цієї миті дівчинка помітила в ставу дракона. Вона показала пальцем прямісінько на Мартінові очі.

– Диви, Шурлі, он щось плаває. Що воно?

Тепер і хлопець глянув у Мартінів бік, здригнувся і кинувся до найближчого дерева. За мить він опинився на третій знизу гілці. Уже аж звідти він упевнено заявив:

– Це крокодил. І сліпому видно.

"Отакої!" – подумав Мартін, все ще тамуючи подих.

– Отакої! – майже тієї миті сказала дівчинка. – Звідки б тут у ставку взявся крокодил? Крокодили бувають тільки у звіринці та по телевізору.

Про всяк випадок вона й собі вилізла на дерево. З цього спостережного пункту обоє стежили за головою дракона. Звичайно, Шурлі теж не уявляв, яким чином в цьому глухому лісовому ставку опинився крокодил. Так чи так, а діти, на лихо Мартінові, зовсім не збиралися йти звідси.

Шурлі дістав з кишені жувальну гумку і дав половину дівчинці. Обоє ні на мить не зводили очей з води.

– Скільки ми тут чекатимемо? – не втерпіла дівчинка.

– Не знаю, – сказав Шурлі. – Хоч би яка це була звірюка, а колись та мусить виринути.

– "Правду каже", – подумав Мартін.

– А що, як це таки крокодил? – промовила дівчинка.

– Ну й нехай, – відповів хлопець. – По деревах крокодили не лазять.

Хвилин через п'ять Мартін не витримав і, пирхаючи, по груди висунувся з води.

– Привіт, – сказав він, жадібно ковтнувши повітря. Нічого мудрішого йому не спало на думку. – Мене звуть Мартіном.

Дракон Мартін

– А мене... мене звати Шурлі, – повільно проказав хлопець. Здається, в цю мить його анітрохи не здивувало, що Мартін уміє говорити. – А це, – показав він на дівчинку, – моя молодша сестра.

– Франціска, – додала дівчинка. – Або краще просто Франці.

Дракон Мартін

Якусь мить Мартін міркував, чи не відповісти йому: "Дуже приємно". Але вирішив краще промовчати. З обачності він весь не висунувся з води. "А то ще перелякаються, що я такий великий", – подумав він.

– Виходить, ти все-таки не крокодил, – сказала Франці.

Мартін випростався.

– Певно, що не крокодил, – промовив він. – Я – дракон.

Франці витріщила очі. Шурлі й бровою не повів.

– Драконів не буває, – заявив він, зневажливо махнувши рукою в Мартінів бік. – А якщо й були колись, то давно вже зникли.

Сказавши це, він про всяк випадок підліз на восьму знизу гілку. Вище вже не було куди.

– А я? – спитав Мартін. – Я що, з повітря? – Він ще трохи висунувся з води.

– Я знаю, де є дракони, – сказала Франці до брата, щосили задираючи голову, бо так і сиділа на четвертій знизу гілці. – На Печерній залізниці й на Дорозі привидів.

– Еге ж, – зрадів Мартін. – Я й є дракон Мартін з Печерної залізниці.

– Так-так, – сказав Шурлі. – А я тітонька Фіні з Америки.

На це Мартінові годилося б дихнути своїм драконовим полум'ям і спопелити гілку, на якій примостився Шурлі. Отаке нахабство! Але дракон спокійно вів далі:

– Гаразд. Мені ви не вірите. Але, може, ви знаєте мого брата? Він працює на Дорозі привидів. Сидить там на даху, людей лякає. Он він спить.

– Ми ще ніколи не були на Дорозі привидів, – сказав Шурлі поспіхом. Він аж тепер помітив другого дракона і ще міцніше вхопився за дерево.

– І на Печерній залізниці теж, – додала Франці.

Мартін знизав плечима.

– Я вам кажу, що я дракон, і все. Хто ж би я ще був?

Франці засміялася і злізла з дерева.

"Вона з глузду з'їхала", – подумав Шурлі.

– На вигляд ти ніби й справді дракон, – погодилася дівчинка. – Але, мабуть, ти таки щось інше.

– І що ж саме?

Шурлі раптом здогадався, про що подумала сестра.

– Ти – костюм! – вигукнув він. – Не дракон, а просто маскарадне вбрання! Тільки хтось там є всередині.

Тепер і Шурлі засміявся й зліз із дерева.

– Нікого там усередині немає, – сказав Мартін і міцно вщипнув себе за товсту шкіру. – Я – це я. І не маскарадний, а справжній.

– Але якщо ти справжній дракон, – засумнівалася Франці, – то чому ж у тебе тільки одна голова?

– А в тебе ж теж одна, – відповів Мартін.

– Я не дракон, – заперечила Франці.

– Знаю, – сказав Мартін. – Ти дівчинка.

– Отож-то. Я дівчинка, а в дівчаток завжди лише одна голова. А ти ось кажеш, що ти дракон, а голова в тебе теж тільки одна.

– Ну то й що? – здивувався Мартін.

– Я читала, що в драконів щонайменше по три голови, – пояснила Франці. – А часто ще й більше. Це я...

– Байки! – перебив її Мартін. – Вигадки. Яких тільки страхів не розповідають про драконів! Чистісінька брехня, звичайно. Правдою й не пахне. Зроду-віку дракон мав усього одну голову, так само й тепер вона в нього одна. Однієї ж бо цілком досить. Вибачте, можна мені нарешті вилізти з води?

– Будь ласка, – сказав Шурлі й відступив на два кроки до дерева.

Мартін вийшов на берег. Тепер Франці дивилася на нього знизу вгору.

– Таки дракон, – сказала дівчинка. – У нього й крила є.

– Справжні дракони не вміють розмовляти, – трохи помовчавши, сказав Шурлі. – А ти чого вмієш?

– Бо навчився. Я навчився і ще чимало такого, чого дракони не вміють. Наприклад, я вмію писати. І їсти з ножем і виделкою. І в футбол грати теж умію.

Проте Франці й Шурлі все ще дивилися на нього недовірливо.

– Ану ж розбудімо мого брата, – запропонував Мартін. – Може, ви хоч йому повірите.

Франці й Шурлі погодилися і пішли з Мартіном до галявини.

Георг спав, лежачи на животі. Мартін добре поторсав його за праве плече – не допомогло. Тоді стусонув ногою. Аж тепер Георг поволі підвів голову і закліпав очима, побачивши брата, а потім дітей.

– Це – Франці, – сказав Мартін. – А це – Шурлі.

Георг підвівся, злегка вклонився й простяг дітям своє праве крило.

Дракон Мартін

– Дуже приємно – промовив він. – Дозвольте вас запевнити, що я невимовно щасливий познайомитися з вами.

– Ти що, з глузду з'їхав? – сказав Мартін.

Георг миттю заговорив, як звичайно. Це на нього саме було найшло.

– Що сталося? – спитав він, цього разу не дуже люб'язно.

– Георгу, – сказав Мартін, – поясни лишень оцим дітям, що ти таке.

– Тобто як? – промовив Георг здивовано. – Дракон, звісно. Дракон ось уже триста сімдесят два роки. І ти мене розбудив, щоб спитати таку нісенітницю?

Шурлі подивився на сестру.

– А може, твій брат каже неправду? – обернувся він до Мартіна.

– Що-о? – обурився Георг. Він остаточно прокинувся. – Ти про що це? Дракон ніколи не бреше! Ніколи! Так і знай.

Георг не на жарт розгнівався. Навіть там, де шкіра в нього завжди була жовта, повиступали червоні плями.

– Я чув, що ти начебто працюєш на Дорозі привидів, – сказав Шурлі.

– Як це – начебто? – Георг уже не тямив себе з люті. – Ось я зараз спопелю цього хлопчиська! – прошипів він і роззявив пащу.

– Не задавайся, – сказав йому Мартін.

Як відомо, кожен дракон уміє пахкати полум'ям. Але Георг не вмів. Занадто вже давно він пахкав полум'ям востаннє. Єдине, на що він ще був спроможний, – це трохи розжеврювати кінчик свого язика. Над ним можна було хіба що погріти руки. Мартін звичайно, так само все забув. Від його язика пан Долежал, Мартінів шеф, іноді припалював сигарету, коли не мав напохваті сірників.

Дракон Мартін

Георг стулив пащу.

– То ти тепер працюєш на Дорозі привидів? – допитувався хлопець. – Так чи ні?

– Так, – відповів Георг. – Звісно, я там працюю. Я й є той дракон, що сидить там на даху.

– Але ж зараз ти сидиш тут.

– Так, – промимрив Георг. – Але ми починаємо працювати тільки о десятій.

– І все ж якось не віриться, – сказала Франці, – щоб справжній дракон – і працював на Дорозі привидів.

– Кінець кінцем, і драконам треба з чогось жити, – сказав невдоволено Георг і забив по землі чотирипалою лапою.

– Драконам не треба працювати, – не здавалася Франці.

– Як-то не треба? – поцікавився Мартін.

– Бо в кожного дракона є скарб, який він стереже. А хто має скарб, тому можна й не працювати.

– Ну й нісенітниця! – сказав Мартін. – Мабуть, ти й це десь вичитала?

Франці кивнула.

– Нема в нас ніяких скарбів! – закричав Георг. – Все це вигадки, що дракони охороняють скарби!

– Цим побрехенькам про драконів треба нарешті покласти край, – сказав Мартін.

– А ким ти працюєш на Печерній залізниці? – спитав Мартіна Шурлі.

– Драконом, звичайно, – здивувався той.

Шурлі засміявся. Мартін не міг збагнути, що він сказав смішного.

Георг теж не розумів причини сміху.

– Кумедно, – сказав Шурлі.

– Що кумедно? – пробурмотів Георг.

– Те, що дракон працює драконом.

Георг і Мартін спантеличено втупилися в Шурлі.

– Я ось – хлопець, – пояснив той. – Але хіба я можу працювати хлопцем?

"Правду каже", – подумав Мартін.

Минуло, мабуть, з півгодини, перш ніж Франці й Шурлі вирішили-таки повірити драконам. Принаймні тимчасово. Тоді Георг запросив їх на завтра в гості.

Назад вони поверталися разом. Діти були раді запросинам. Шурлі навіть записав у свій кишеньковий календар точну адресу Мартіна та Георга.

– Влітку тут страх нудно, – сказала Франці. – Всі мої подруги роз'їхались.

– І мої друзі також, – підтримав її Шурлі.

– А Фріці, – додала дівчинка, – то навіть літаком полетіла. На Майорку. Я й не знаю, де це.

– А тобі теж хотілось би політати? – спитав Георг.

– Так.

Георг зараз же простягся посеред лісової дороги й сказав:

– То вилазь. Сідай мені на спину!

– Тільки не задавайся, – сказав Мартін.

Дракон Мартін

Франці вмить скочила на спину драконові. Шурлі й собі. Георг застрибав, наче кролик, замахав крилами, але з землі так і не знявся. Виявляється, літати він теж давно забув. Мартін так само. "Як подумати, то це погано, що ми, дракони, чи не все позабували", – міркував Мартін. В дитинстві він дуже багато літав. Але відтоді, як його мати загинула, зіткнувшись з вертольотом, він жодного разу не здіймався в повітря.

Дракон Мартін

Розчарований Георг, важко дихаючи, вернувся до брата і присів, щоб діти могли позлазити.

– Я ж хотів як краще, – сказав він засмучено.

Дракон Мартін

– А я думав, що літати – все одно, що плавати, – обізвався Шурлі.

– О, плавати я вмію, – запевнив Георг. Його обличчя знов проясніло.

– Плавати вже як навчився, – зауважив Шурлі, – то вмітимеш усе життя.

– А літати можна забутися, – сказав Мартін.

– Я почну тренуватись, – пообіцяв Георг і, немов кролик, пострибав поперед дітей та Мартіна. – Через кілька тижнів я знов літатиму!

***

Йшов дощ, і Мартін сидів без роботи. В таку погоду нікогісінько не тягне проїхатись Печерною залізницею. А проте її власник, пан Долежал, вперто сидів у своїй касі. Мабуть, сподівався, що дощ скоро перейде.

Дракон Мартін

Звичайно ж улітку тут, у парку відпочинку, завжди людно, хоча на залізниці пана Долежала й нема дуже на що дивитися. По колії, прокладеній крізь штучні печери, Мартін тягне шість вагончиків. Минулого року їх було п'ять. На невеличких помостах уздовж колії видно освітлені постаті: Червона Шапочка та Вовк, Спляча Красуня, Снігуронька, Гензель і Гретель, дядечко Дагоберт і Лускунчик.

Дракон Мартін

Робота на залізниці – не велике щастя. Але дракон радий, що трапився хоч якийсь там заробіток. У пана Долежала Мартін працює вже п'ять років. Правда, щороку на зиму пан Долежал звільняє Мартіна, бо взимку Печерна залізниця не працює. І тоді Мартін щоразу буває без роботи. Бо взимку не так просто підшукати собі якесь інше місце. Наприклад, цілісіньку минулу зиму Мартін проспав.

– Піду я, мабуть, додому, – сказав Мартін.

– Ні, ще рано, – відповів пан Долежал, навіть не глянувши на Мартіна. Він саме лічив виторг за день.

– Дощ так скоро не перестане, – сказав Мартін.

– І все ж зачекаємо ще трохи, – вів своєї пан Долежал.

З драконом він ніколи багато не розмовляв. А розмовляючи, ніколи не кидав своїх підрахунків. Лічити прибутки було його улюбленим заняттям. А другим його улюбленим заняттям було їсти. Найдужче пан Долежал полюбляв ситеньке м'ясце й торти. Через це він був такий гладкий, що мусив сидіти на двох стільцях.

До Печерної залізниці підійшов Георг. Він, як сказано, працював на Дорозі привидів: цілісінький день сидів там на даху і вдавав, ніби от-от кинеться вниз на людей. А ще мав він щонайменше триста разів на годину дико поводити очима й широко роззявляти пащу. Дорога привидів належала панові Віммеру, худому, довготелесому чоловікові.

Дракон Мартін

– Ходімо вже? – сказав Георг.

– Я ще не йду, – сказав Мартін.

– Як-то?

– Долежал гадає, що дощ сьогодні ще перестане. Тому й не відпускає мене.

– Та він несповна розуму! – обурився Георг. – Якщо він тебе зараз же не відпустить, то ти завтра скажеш йому, що захворів. Хай тоді сам тягає свої п'ять вагонів.

– Шість, – виправив Мартін.

Нараз Георгові спало на думку дещо інше, набагато краще:

– А що, коли я зараз підпалю Долежалову будку? Може, це вплине на нього.

Георг навіть пащу вже роззявив і очима став поводити.

– Не задавайся, – промовив Мартін.

– Ну, звичайно, – засоромився Георг. – А ідея була непогана.

Мартін підійшов до будки й постукав у віконце.

– Я справді вже йду додому, – сказав він рішуче.

Однак Долежал, на своїх двох стільцях, все так само лічив прибутки. Він і гадки не мав, що Мартін його не послухається.

– Бувайте здорові! – сказав Мартін.

– Так-так, – пробурмотів Долежал, навіть не глянувши на дракона.

Дракон Мартін

***

Франці й Шурлі зайшли до вітальні, яка водночас править їхній родині за їдальню, бо кухня у них надто мала. Тато вже кілька хвилин як дома. Він своїм звичаєм сидить у кріслі, поклавши, як завжди, ноги на стілець до піаніно. (Правда, піаніно в квартирі не було. Старий англійський рояль тато ще кілька років тому остаточно доламав. "Однаково у нас ніхто не вміє грати", – сказав він тоді.)

Телевізор (також як завжди) був уже ввімкнений.

– Ну, як справи? – спитав тато, не відриваючись від екрана, хоча там показували рекламу. – Все гаразд?

– Так, усе гаразд, – відповіла Франці. Тато щодня ставив те саме запитання. Але Франці не вірилось, що це він серйозно.

Франці й Шурлі сіли за обідній стіл в кутку кімнати. Тато гортав ілюстрований журнал з телевізійною програмою.

– Ага, – раптом сказав він, усе ще не зводячи очей з екрана, – отже, ви знов цілісінький день нудьгували.

– Ні, – заперечив Шурлі. – Сьогодні не нудьгували.

– Я ніколи не нудьгую, – з гордістю повідомив тато, пустивши повз вуха слова Шурлі. – Я цього не розумію. В дитинстві я не нудьгував ніколи. І взагалі, мені за все життя й разу не було нудно.

Франці зиркнула на брата, скривилася і кивнула головою. Ці лекції вони чули вже не вперше.

– А ми сьогодні зустріли нових друзів, – сказала Франці.

– Он як? – Тато обернувся до дітей і раптом запитав, немов інспектор кримінальної поліції: – І як же їх звати?

– Георг і Мартін, – відповіла Франці.

– Що це за шибеники?

– Вони не шибеники, – сказав Шурлі. – Вони – Дракони.

– Ага, – мовив тато, проте він і цього разу нічого не розчув, бо по телебаченню саме почалася передача "Наша телекухня". Зате він раптом згадав, що ще нічого не їв. – Де ж обід? – гукнув він у кухню.

– Несу, – відгукнулася мама.

Вона квапливою ходою ввійшла до кімнати й подала татові його тарілку з позолоченим краєчком. Тато завжди обідав, сидячи в кріслі перед увімкненим телевізором і поставивши ноги на стілець від піаніно. А Франці, Шурлі й мамі належало обідати за столом.

– Що це ти принесла? – спитав тато, тримаючи тарілку в руках.

– Вермішель з ковбасою. – відповіла мама. – Хіба не видно?

– Не дуже, – пробурчав тато. – Де ж тут та ковбаса?

Тато щоразу вередував, сівши їсти. І сьогодні все було, як і щодня. Мама, зовсім не зважаючи на нього, подалась до кухні.

– А іншу виделку не можна було відразу подати? – гукнув їй навздогін тато.

– Чому іншу?

– Бо я хочу їсти своєю виделкою. Скільки разів я маю казати, щоб мені подавали виделку з дерев'яною ручкою? Без неї мені їжа не смакує.

– У мене ще не все перемито, – сказала мама, зазирнувши на хвилину до кімнати.

– Неподобство! – вигукнув тато. – Ти ж цілими днями нічого не робиш! Хіба я забагато вимагаю, коли прошу свою виделку? Цією я не буду їсти.

Він поставив тарілку на столик біля крісла і втупився в телевізор. Та через секунду-другу знову взяв тарілку і хутенько ковтнув вермішель. Франці й Шурлі не знали нікого, хто б так швидко їв, як їхній тато. Він майже не жував, а ковтав цілими шматками.

Дракон Мартін

Коли мама зайшла до кімнати з тарілками для Франці й Шурлі, тато вже попоїв і підняв над собою порожню тарілку. Мама взяла її й поставила на стіл.

– Щодня одне, – промовила мама. – Знов ти заляпав сорочку. А все тому, що не хочеш обідати за столом.

– Тихо! – сказав тато, невдоволено відмахнувшись виделкою, яку він і досі тримав у руці. – Подивися он краще на шеф-кухаря, щоб знала, що ти нам на завтра зготуєш.

– Що це в нього? – зацікавилась мама.

– М'ясо, засмажене на грилі, – сказав тато. – Невже не бачиш?

– Але ж у нас нема гриля, – заявила мама. – Спершу ти повинен купити мені гриль.

– У мене гроші з неба не сиплються, – відповів тато.

Він на хвилину підвівся, щоб перемкнути телевізор на іншу програму, і знов сів.

– Де моє пиво? – згадав він.

– Зараз принесу, – сказала мама, встала від обіду і знов побігла на кухню.

– Георг з Мартіном запросили нас на завтра в гості, – сказав Шурлі. – Можна нам піти?

– Про мене, – відповів тато, знов узявшись до свого журналу. – Ну та й програма сьогодні! Можна згинути з нудьги. Піду-но краще спати.

Тато підвівся і почовгав до дверей. У дверях він зіткнувся з мамою, що подала йому відкорковану пляшку пива.

– Це не те пиво! – сказав тато. – Дай мені моє!

– Пойдінгер у відпустці, – пояснила мама. – А в Штояспаля було тільки таке.

Тато пробурмотів щось собі під ніс, схопив пляшку і зник з нею в туалеті.

Мама вимкнула телевізор і знов сіла за стіл. Тепер і вона спитала:

– Ну, як справи?

***

Будинок, у якому мешкали обидва дракони, був не дуже великий, якраз на Георга з Мартіном. Георг займав другий поверх, а Мартін – перший. Зараз вони обоє сиділи на веранді перед будинком. Краєвид був тут непоганий, адже дракони жили на околиці міста. Георг задрімав з книжкою в руках. Він завжди засинав над книжкою, бо читав ще не дуже добре. Щодня він читав ту саму книжку, але щоразу дочитував тільки до п'ятої сторінки.

Дракон Мартін

В будинку задзвонив телефон. Георг зо сну аж підскочив.

– Хт-то це м-може б-бути? – спитав він, заникуючись.

– Не знаю, – сказав Мартін і пішов до передпокою.

Дзвонив пан Долежал. Він кричав на всю горлянку за те, що Мартін сьогодні так рано пішов додому.

– Але ж дощ не перестав, – виправдовувався Мартін.

– Ну то й що! – гримав пан Долежал. – Я не давав дозволу! Кінець робочого дня визначаю в себе я!

– Слухайте... – почав Мартін, але пан Долежал не дав йому скінчити.

– Я вирахую це з твоєї платні! – Пан Долежал так кричав, що Мартінові довелося трохи відхилити від вуха трубку. – Щоб завтра вийшов мені на роботу на годину раніше! Зрозумів?

Мартін мовчав.

– Зрозумів, я питаю?! – не вгавав пан Долежал.

– Якщо ви так зі мною розмовлятимете, то я взагалі більше не вийду на роботу, – сказав нарешті Мартін дуже поволі й спокійно.

– Що?

– Взагалі більше не вийду, – повторив Мартін.

Дракон Мартін

Цього разу вже він не дав панові Долежалу говорити. Пан Долежал не встиг нічогісінько сказати чи крикнути, бо Мартін поклав трубку. Через кілька секунд телефон задзеленчав удруге. Звичайно, це знову був пан Долежал. Мартін хоч і зняв трубку, але поклав її поряд з апаратом. Тепер крик пана Долежала видався шепотом. Мартін повернувся на веранду. Нехай собі пан Долежал галасує досхочу. На веранді Мартінові не чутно було навіть його шепоту.

– Хто це дзвонив? – спитав Георг, трохи розплющивши очі.

Але не встиг Мартін відповісти, як він знову заснув.

Пан Долежал з самого початку, тобто вже п'ять років, звертався до Мартіна на "ти". А Мартін до нього завжди мусив звертатись на "ви" і величати "паном". "А я ж бо за нього більше ніж на чотириста років старший", – подумав Мартін.

Розділи:   1    2    3    4    5    6



Автор: Ценкер Г.; ілюстратор: Вишинський І.

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Група Вконтакті Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн

На цьому сайті можна читати книжки для дітей, скачувати їх у форматі .doc, слухати аудіоказки та дивитися відеоказки.



У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова


Посилання на
сайти з дитячими
книгами
українською
мовою

Казка українською

Читанка

Читай онлайн

Книги для батьків та дітей

Бібліотека книг українською

Дерево казок

Казка українською мовою


Якщо у вас є сайт, на якому можна скачати, або прочитати дитячi книги українською мовою, напишіть мені і я додам ваш сайт до цього перелiку.

Гостьова книга Контакти


Посилання на
сайти з ілюстраціями
до дитячих книг

polny-shkaf

shaltay0boltay

Картинки и разговоры

Детская книга

Olgica

Kid-book-museum

Valerij SURKOV

Диафильмы.su






© 2015-2019 Валерія Воробйова