Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Арабська казка
зі збірки "Тисяча і одна ніч"

Казка про Аладдіна і чарівну лампу

Переклад з арабської – Євген Микитенко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – М.Пильцин

Сторінки:   1    2    3    4   

Вранці він повів Аладдіна до нового палацу. Аладдінові палац сподобався. Радий та веселий, сів він на коня і разом з усім своїм почтом поїхав до царя.

Цар, прокинувшись, глянув у вікно – і побачив величезний мармуровий палац! Від нього до царського палацу прослався розкішний килим, вигаптуваний золотом.

І цар, зачудований, сказав своєму візирові:

– Глянь-бо, що зробив Аладдін за одну-єдину ніч! Бачиш, який високий і гарний цей палац! Хіба ти можеш збудувати такий навіть за двадцять років? Отже, Аладдін гідний того, щоб бути моїм зятем і чоловіком моєї дочки!

Візир глянув – і його аж зсудомило від заздрощів.

– О царю часу, це – чаклунство! – просичав він. – Людина не може звести палац за одну ніч!

– Ні, візире, – відповів цар. – Той, хто здатен піднести такий дарунок, який підніс мені вчора Аладдін, спроможний збудувати за одну ніч такий палац. А ти наговорюєш на нього казна-що тому лиш, що заздриш.

Візир не здобувся на відповідь.

Цар вийшов у залу і побачив у вікно, що до нього їде Аладдін, а невільники кидають людям гроші, і люди радісно вітають його.

Цар обійняв і поцілував Аладдіна, а потім повів його в найбільшу та найрозкішнішу залу. Там були накриті столики, і цар посадив Аладдіна по праву руку від себе, разом з емірами, візирами та вельможами. І всі вони їли, пили й веселилися, а цар поглядав на Аладдінову матір і дивувався з її пишного вбрання.

І в палаці, і в місті, і в усьому царстві почалося бучне свято, і люди приходили милуватися на дивовижний палац, що його звів за ніч Аладдінів джин, і казали:

– Присягаємось аллахом, цей юнак гідний високої честі – стати царським зятем! Хай береже його доля.

Коли вони попоїли, Аладдін попрощався з царем, сів на коня і поїхав до свого палацу, щоб підготуватися до зустрічі царівни Бадр аль-Будур.

Надвечір цар звелів візирам, емірам, вельможам, а також воїнам та рабам сідати на коней, і сам він сів на коня, і всі поїхали на головний майдан. Аладдін теж виїхав на майдан і почав показувати свою спритність, і всі захоплено дивилися на нього. Царівна з вікна палацу теж дивилася на Аладдіна, і в серці її спалахнуло кохання.

Потім цар і Аладдін повернулися кожен у свій палац, а коли настав вечір, візири й вельможі повели Аладдіна до лазні. Він скупався, вийшов з лазні, сів на коня й поїхав до свого палацу, а чотири візири йшли попереду й провели його до самісіньких дверей, а тоді повернулися до царського палацу. Царівна була вже готова. В супроводі візирів, невільниць та рабинь вона подалася до палацу Аладдіна.

Сім, разів показали наречену Аладдінові – щоразу в іншому вбранні, – а потім царівна Будур оглянула палац, дивуючись з його пишноти: золотих світильників, прикрас із смарагдів та яхонтів, мармурових стін, викладених яшмою.

Нарешті накрили столики для весільної вечері, і всі їли, пили й веселилися. Вісімдесят прекрасних невільниць грали на музичних інструментах, і чаші й келихи ходили по колу, і була це ніч, подібної до якої не пам'ятав ніхто, навіть із найстаріших старців.

Коли ж настав ранок, Аладдін перевдягнувся, поснідав, сів на коня й поїхав у палац до царя. Той радісно зустрів його, обійняв і посадовив по праву руку від себе, а еміри та вельможі підійшли й привітали його. Після цього цар наказав накрити до сніданку, і всі їли, пили й веселились, аж поки вдовольнилися. І тоді Аладдін мовив:

– О царю часу, коли твоя ласка, чи не завітаєш ти до мене і дочки твоєї – царівни Будур – на обід? І я запрошую також усіх твоїх візирів, емірів та вельмож.

– Ти гідний цього, сину мій, – відповів цар.

Всі вони посідали на коней і поїхали з Аладдіном у його палац. І коли цар увійшов туди, то, зачудований і замилуваний багатством і пишнотою, звернувся до візира:

– О візире, бачив ти коли-небудь щось схоже на це? Чув ти коли-небудь про щось схоже на це?

– О царю часу, – відповів візир, – я не можу повірити, що це – праця людей. Ні, це справа чаклунів та чародіїв!

– Я знаю, який ти заздрісний, – сказав цар, – і знаю, чому обмовляєш Аладдіна!

А царівна Бадр аль-Будур вийшла із своїх покоїв, рада та весела, поцілувала батькові руку, і цар обійняв її, поцілував та привітав.

Коли настав час обідати, перед царем, царівною й Аладдіном накрили столики, а для головного візира та інших візирів, емірів і вельмож теж поставили столики. І всі їли, пили й веселилися, і цар смакував чудові страви та милувався розкішним посудом. А перед його столиком стояло вісімдесят невільниць, і кожна грала гарну й зворушливу мелодію, звеселяючи серце царя.

Коли всі наїлися й напилися, столики прибрали, а в іншій великій залі поставили столики з солодощами й плодами, і всі перейшли туди і знову їли та пили досхочу.

Аладдін щодня виїздив зі своїм почтом у місто, і його невільники кидали городянам золото. Він заходив у мечеть і творив там полуденну молитву. І всі полюбили його, і слава про нього покотилась по всій країні.

Він часто вирушав на полювання або їхав на головний майдан і ставав до герцю з лицарями та воїнами і всіх перемагав. А дружина, царівна Бадр аль-Будур, день від дня кохала його дужче.

Аладдін почав творити справедливий суд у царстві, став першим царевим порадником, і робив щедрі дарунки шановним людям, і нагороджував їх. І всі полюбили його великою й щирою любов'ю.

Несподівано сталася біда: на царя пішов війною інший цар. Військо його було величезне.

Цар теж зібрав військо і наставив Аладдіна полководцем. І Аладдін повів своїх воїнів на ворогів, і почалася велика січа, і Аладдін знищив силу-силенну ворогів, а багатьох узяв у полон. Жодне з його бойових знамен не схилилося.

І він повернувся звитяжцем у місто на чолі свого війська. Сам цар вийшов йому назустріч, міцно його обійняв і привів до себе в палац. Почалося бучне свято, і люди молилися за Аладдіна, бажаючи йому довгих років життя.

Чаклун-магрібинець, покинувши місто, де жив Аладдін, довго блукав, поки повернувся у свою країну. Думка про скарб не виходила йому з голови, і він люто кляв Аладдіна. «Якщо цей негідник помер у підземеллі, – казав він сам до себе, – а чарівна лампа й досі там, то в мене ще лишається надія її роздобути».

Коли магрібинець прибув до свого рідного міста, йому закортіло поворожити на піску й дізнатися, чи є лампа в скарбниці й чи живий іще Аладдін. Склав чаклун його гороскоп і тричі поворожив на піску, але не побачив ні Аладдінової смерті, ні лампи в скарбниці. І він зрозумів, що Аладдін врятувався й вийшов з підземелля, взявши з собою лампу.

Магрібинець, розшаленівши з лютого гніву, ще раз розсипав пісок і побачив, що Аладдін за допомогою лампи розбагатів, став найвизначнішою та найповажанішою людиною в місті й одружився з дочкою самого царя.

І чаклун, оскаженівши, мовив сам собі:

«Я подолав безліч перепон, зазнав страхітливих небезпек, аби роздобути чарівну лампу, а цей поганець, син батьків-злидарів, дістав лампу без жодних клопотів! Не жити йому на цьому світі!»

І магрібинець хутенько зібрався й знову вирушив до тієї країни, де жив Аладдін. Прибувши в місто, він оселився в заїзді і два дні нікуди не виходив, відпочиваючи від утоми й збираючись з думками, а на третій день пішов бродити вулицями. І почув він, що всі говорять про Аладдіна, про його хоробрість, великодушність, щедрість та про його палац – справжнє чудо світу.

І спитав магрібинець в одного городянина:

– Хто ж той чоловік, якого ви так хвалите?

І городянин відповів:

– Ти, певно, прибув з дуже далекого краю, якщо не чув про Аладдіна та його палац!

– Так, я чужинець і прийшов з далекого краю, – мовив магрібинець. – Чи не можеш ти провести мене до Аладдінового палацу, щоб я подивився на нього?

І городянин привів магрібинця до палацу, і чаклун, придивившись, збагнув, що палац зведено з допомогою чарівної лампи. Його взяли такі заздрощі, що він мало не луснув. «Я викопаю яму цьому негідникові і вб'ю його! Син злиденного кравця, в якого не було грошей навіть на шматок хліба, має отаке багатство! О не достойний, смерть тобі, смерть! А мати твоя знову прястиме бавовну!» – думав він.

Магрібинець повернувся до заїзду, не тямлячи себе від горя та люті. А потім поворожив на піску й побачив, що чарівна лампа – в палаці, а не в Аладдіна. І, зрадівши, він вигукнув:

– Не все ще втрачено! Є ще надія повернути лампу!

Він подався до мідника й попрохав зробити йому десяток ламп.

– Скажи, скільки вони коштують? Я дам тобі вдвічі більше, – мовив він.

І мідник відповів:

– Слухаю і корюся! – й відразу виконав його замовлення.

Магрібинець забрав лампи, заплатив мідникові гроші й побіг додому. Він поклав лампи в кошик, а тоді вийшов на вулицю й став гукати:

– Гей, хто міняє старі лампи на нові?! Гей, хто міняє старі лампи на нові?

І кожний, хто чув ці вигуки, казав, що цей чоловік несповна розуму.

А магрібинець простував вулицями та майданами, аж поки дістався до Аладдінового палацу. І тоді він знову закричав, а хлопчаки, які бігли слідом за ним, зарепетували:

– Божевільний! Божевільний!

Царівна Бадр аль-Будур саме сиділа біля вікна. Почувши вигуки магрібинця, вона засміялася.

– Ото дивак, – мовила вона до своїх невільниць. – Навіщо йому старі лампи?

Аладдін того дня забув замкнути чарівну лампу у себе в кімнаті. Тож якась невільниця побачила її й сказала царівні:

– О моя пані, в кімнаті нашого господаря стоїть стара лампа. Якщо хочеш, погукаймо цього чоловіка й виміняймо ту лампу на нову! Цікаво, чи правду він каже, чи обманює?

– Що ж, приведи цього божевільного, – сказала царівна Будур, – і виміняй у нього нашу стару лампу на нову.

І невільниця взяла в Аладдінових покоях лампу й віддала служникові, а той одніс її магрібинцеві, діставши взамін нову лампу, а потім піднявся до царівни Будур, і та весело сміялася з недолугого продавця.

Магрібинець, упізнавши свою лампу, кинув усі лампи й помчав геть. Він біг щодуху і, коли настала ніч, добіг до затишного містечка. Зупинився, розгледівся навсібіч, а тоді потер лампу, і перед ним з'явився джин і мовив:

– Наказуй, що хочеш, володарю!

– Я хочу, щоб ти цієї ж миті переніс мене, а також палац Аладдіна з усім, що є в ньому, до того міста, де я живу! – вигукнув магрібинець.

І джин покірно виконав його бажання.

Наступного ранку цар прокинувся, відчинив вікно і, позирнувши в нього, побачив перед своїм палацом порожнє місце. Вражений цар подумав, що це йому ввижається, і став протирати очі – аж ні, Аладдінового палацу таки не було!.. Цар розгубився: йому здалося, що його вдарили мечем по голові. А потім він заломив руки й гірко заплакав і послав по свого візира, а коли той прибіг, відчайдушно закричав:

– Кажи, де Аладдінів палац? Де моя люба дочка?

Візир сторопів.

– Чого ти дивуєшся? – вигукнув цар. – Глянь-бо у вікно!

І візир подивився у вікно й не побачив нічого, крім голої землі, і теж стерявся й стояв перед царем, мов німий.

Нарешті візир обізвався:

– Я ж казав, о царю часу, що все це – ворожба, чари клятого Аладдіна! А ти мені не вірив!

Цар розгнівався страшним гнівом і закричав :

– Де Аладдін? А візир відповів:

– Він на полюванні.

Тоді цар звелів одному з емірів вирушити зі своїми воїнами по Аладдіна й, закутого та зв'язаного, привести його до палацу.

Емір поскакав зі своїми воїнами до Аладдіна й сказав:

– Не гнівайся, пане, але цар звелів привести тебе, закутого й зв'язаного, до нього. Пробач мені – адже я повинен коритися цареві.

Аладдін, почувши ці слова, дуже здивувався й спитав еміра:

– Чи не знаєш ти, чому розсердився на мене цар?

І емір відповів:

– О володарю, я нічого не знаю. Аладдін зійшов з коня і сказав:

– Що ж, роби, як звелів тобі цар.

Аладдіна закували, зв'язали йому руки й повезли до царя. І коли його везли містом, городяни, дивлячись на нього, щиро журилися. А тоді всі як один схопили зброю й подалися слідом за Аладдіном – побачити, що робитиме з ним цар.

Аладдіна привезли під палац, і цар наказав зітнути йому голову з плечей.

Городяни, почувши це, замкнули браму палацу. Деякі з них видерлися на мури, а інші почали ламати двері й бити вікна, щоб увійти всередину. Вони хотіли вбити царя.

Візир прийшов до царя й мовив:

– О царю часу, на тебе чигає велике лихо! Краще помилуй Аладдіна, а то твої підданці вб'ють тебе і нас також не пожаліють!

І цар послав сказати народові, що він помилує Аладдіна, і звелів катові розв'язати його й привести до себе.

Аладдін поцілував перед царем землю й спитав:

– О царю часу, коли ласка твоя, скажи, за який гріх ти хочеш мене скарати?

– Дурисвіт! – вигукнув цар. – Ніби ти сам не знаєш, чим ти переді мною завинив!

І він звернувся до візира:

– Підведи його до вікна!

Візир підвів Аладдіна до вікна, той глянув і не побачив свого палацу, а побачив тільки пустирище. І він розгубився й не міг зрозуміти, куди дівся палац.

– Ну що? Де твій палац? – гнівно вигукнув цар. – І де моя дочка, кров мого серця, моя єдина дитина?

– Присягаюся твоєю головою, царю, – відповів Аладдін, – я нічого не знаю!

– Тож слухай! Я помилував тебе тільки для того, щоб ти розшукав мою дочку. Якщо ти її не повернеш, я зітну тобі голову!

– О царю часу, – сказав Аладдін, – дай мені сорок днів, і якщо я не поверну тобі дочку – рубай мені голову!

– Гаразд, – мовив цар. – Але не сподівайся, що тобі пощастить втекти від мене! Я дістану тебе, хоч би де ти сховався! Присягаюсь своїм життям!

Аладдін вийшов від царя смутний-невеселий. А городяни, побачивши його живим і цілим, дуже зраділи й вітали свого улюбленця захопленими вигуками.

Два дні сидів Аладдін в домі у матері, журячись і побиваючись. Особливо сумував він за своєю дружиною – царівною Будур. А третього дня вирушив на пошуки. «Де я знайду свій палац і свою дружину?» – думав він у розпачі.

Він довго простував навмання, аж поки опинився біля якоїсь річки. Аладдін хотів був кинутись у воду і втопитися, але швидко оволодів собою. Сівши на березі, він дивився на воду і в тяжкій журбі заламував руки. Ненароком торкнувся персня, який був у нього на пальці – і враз перед ним постав джин і вигукнув:

– Я до твоїх послуг, володарю!

Звеселів Аладдін і мовив:

– О рабе персня, я хочу, щоб ти повернув у місто мій палац і мою дружину – царівну Бадр аль-Будур!

Але джин відповів:

– О володарю, цього я не можу зробити! На це здатен тільки раб лампи.

– Ну, то хоч перенеси мене до мого палацу, – сказав Аладдін.

– Слухаю і корюся! – вигукнув джин і умить переніс Аладдіна у країну Магріб, куди раб лампи за велінням чаклуна переніс його палац.

Зрадів Аладдін, побачивши палац, і став думати-гадати, як повернути царівну Будур, та нічого не міг придумати. А що на землю вже спустилася ніч, то він урешті поклав кулак під голову й солодко заснув – адже він не спав майже тиждень. Коли ж настав ясний ранок, Аладдін прокинувся, вмився у струмку, який протікав поблизу, а потім сів під вікнами палацу.

А царівна Будур день і ніч плакала-ридала, побиваючись за чоловіком та батьком, і проклинала магрібинця.

Цього ранку невільниця, яка увійшла до царівни в покої, щоб одягти її, визирнула у вікно й побачила Аладдіна!

– О моя володарко! Підійди швидше – наш володар сидить під вікнами палацу! – вигукнула вона.

І царівна Будур відчинила вікно, і Аладдін підвів голову й побачив її. Вона привітала Аладдіна, і Аладдін привітав її, і серця їхні заполонила радість. Потім царівна сказала:

– Мерщій заходь через потайні двері! Клятого магрібинця саме немає!

Царівна звеліла невільниці, щоб та відчинила Аладдінові двері, а сама побігла йому назустріч, і вони обнялися й заплакали, і Аладдін мовив:

– Люба моя, я хочу в тебе щось запитати. У мене в кімнаті стояла стара мідна лампа. Ти її не бачила?

І царівна Будур зітхнула й відповіла:

– Через цю лампу й сталося з нами лихо, коханий мій.

Аладдін попросив про все розповісти йому, і царівна розповіла, як виміняла в магрібинця стару лампу на нову.

– Вранці я прокинулась і побачила, що палац перенесено сюди, – провадила вона. – І магрібинець признався, що він зробив це завдяки чарам лампи. Тож тепер, коханий мій, ми перебуваємо у самій середині Магрібу.

– Чого хоче від тебе клятий чаклун? Що він тобі говорив? – спитав Аладдін.

І царівна відповіла:

– Він щодня приходить сюди й починає мене вмовляти, щоб я забула тебе і стала йому за дружину. Він каже, що мій батько зітнув тобі голову. І ще каже, що ти був злидарем, сином злидаря, і це він, магрібинець, допоміг тобі розбагатіти. Він клянеться, що кохає мене, але я його ненавиджу!

– А чи знаєш ти, де він ховає лампу? – спитав Аладдін.

І царівна відповіла:

– Він носить лампу в себе за пазухою і не розлучається з нею ні на мить. Але мені він її показував.

Зрадів Аладдін, це почувши, і мовив:

– Я зараз піду з палацу, а ти накажи одній із невільниць весь час стояти біля потайних дверей і відчинити мені, коли я приходитиму. Я вигадаю якусь хитрість проти цього чаклуна!

Аладдін вийшов з палацу й подався в степ. Там він зустрів якогось селянина, зупинив його і сказав:

– Поміняймось одежею, дядечку! Селянин скинув свою одежу, і Аладдін убрався в неї. Потім він повернувся в місто, купив на базарі два диргеми дурману й пішов до палацу, і невільниця, яка стояла біля потайних дверей, впустила його.

Увійшовши в покої до своєї дружини – царівни Будур, – Аладдін сказав:

– Я хочу, щоб ти перестала плакати й прикинулась, що вподобала чаклуна-магрібинця. Скажи йому, всміхаючись: «Завітай сьогодні увечері, ми разом повечеряємо. Доки мені сумувати? » Піднеси йому кілька келихів вина і в один келих укинь цей дурман. Коли чаклун упаде, погукай мене.

– Все зроблю, як кажеш, коханий мій! – мовила у відповідь царівна Будур.

За велінням царівни принесли обід, і Аладдін попоїв і, вдовольнившись, пішов, а царівна Будур погукала служницю, гарно вбралася й напахтилась. Незабаром з'явився магрібинець і, побачивши, що царівна приязна та привітна до нього, зрадів і звеселився.

А царівна взяла його за руку, посадовила поряд і сказала:

– Любий мій, коли твоя ласка, повечеряй зі мною сьогодні! Доки мені журитись? Я знаю, що вже не побачу свого батька й Аладдіна, тож хочу, аби ти заступив мені їх. Адже в мене нікого більше немає на світі, крім тебе.

Почувши слова царівни Будур, магрібинець дуже зрадів і вигукнув:

– Слухаю і корюся, моя кохана! Я піду на базар і куплю все, що треба для вечері.

Він подався на базар, купив міцного вина й повернувся до царівни, а невільниці поставили перед ними столик і подали вечерю. І коли царівна та магрібинець стали їсти й пити, невільниці весь час підливали йому вина, аж поки голова в нього пішла обертом. І тоді царівна Будур мовила:

– У країні, де я народилась і жила, заведено, щоб дівчина сама наливала коханому останній келих вина.

Царівна налила келих вина, непомітно кинула туди дурман і подала магрібинцеві, а той випив вино воднодух і за хвилину впав долілиць непритомний. Тоді невільниця мерщій погукала Аладдіна й відчинила йому двері. І коли Аладдін зайшов і побачив, що магрібинець лежить непорушний, він вихопив з піхов меча і враз зітнув йому голову, а потім повернувся до царівни Бадр аль-Будур і сказав:

– Вийди звідси! І невільниці хай вийдуть теж.

Царівна вийшла, і невільниці посунули за нею й зачинили двері, і тоді Аладдін вийняв з-за пазухи в магрібинця лампу й потер її. Тієї ж миті перед ним з'явився джин і мовив:

– Наказуй, о володарю!

– Я хочу, щоб ти повернув цей палац на те місце, де він стояв! – звелів Аладдін.

І джин відповів:

– Слухаю і корюся!

А тоді Аладдін вийшов у іншу кімнату, обійняв свою дружину й поцілував її, і вона поцілувала його, а джин переніс палац і поставив його на те місце, де він стояв.

І Аладдін зі своєю дружиною царівною Бадр аль-Будур жили радісно й щасливо. Жили вони дуже довго, аж поки прийшла до них руйнівниця всіх насолод і розлучниця зібрань – смерть.

Сторінки:   1    2    3    4   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова