|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Арабська казка
зі збірки "Тисяча і одна ніч"
Казка про Аладдіна і чарівну лампу
Переклад з арабської – Євген Микитенко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – М.Пильцин
Магрібинець – адже він умів читати по зірках – дізнався, що в далекій країні зберігається величезний зачарований скарб, а серед того скарбу – лампа, і хто здобуде її, той стане багатішим за всіх царів на світі. Повороживши на піску, магрібинець довідався ще й про те, що скарб цей може здобути лише хлопець на ймення Аладдін, який походить із бідного роду. Вдруге розсипавши пісок, магрібинець узнав, який той Аладдін на вигляд.
Тоді він хутко зібрався, вирушив у путь і згодом прибув до міста, в якому жив Аладдін, і назвався його дядьком. Хитрощами й обманом домігся він того, що Аладдін зайшов у підземелля. Магрібинець уже святкував перемогу – та Аладдін не дав лампи! І тоді чаклун вирішив убити Аладдіна. Він затулив плитою вхід до підземелля, певний, що хлопець загине, і вирушив додому.
Коли Аладдін побачив, що вхід до підземелля затулено, він відчайдушно закричав:
– Дядечку, дядечку!
Відповіді не було. Аладдін гукнув знову й знову не почув дядькового голосу. І він здогадався, що прибулець обманув його: він йому зовсім не дядько. Аладдін гірко заплакав-заридав, голова у нього запаморочилась, і він сів на сходи, чекаючи смерті.
Згадаймо тепер, що магрібинець, виряджаючи Аладдіна в підземелля, надів йому на палець персня, сказавши: «Цей перстень вибавить тебе з будь-якої біди!» І коли Аладдін, журячись, плачучи й заламуючи в розпачі руки, ненароком зачепив того персня, перед ним став велетень-джин – один із рабів пророка нашого Сулеймана – і вигукнув:
– Твій слуга перед тобою! Проси в мене, чого хочеш, бо я – покірний раб того, в чиїх руках цей перстень!
Аладдін затремтів від страху, побачивши джина, та коли він почув, як приязно той обізвався до нього й сказав: «Проси в мене, чого хочеш!» – то заспокоївся й пригадав слова магрібинця: «Цей перстень вибавить тебе з будь-якої біди».
Аладдін сказав джинові:
– О слуго персня, я хочу, щоб ти вивів мене на землю!
Не встиг іще Аладдін скінчити своєї мови, як земля задвигтіла й розчахнулася, і він побачив себе біля входу в підземелля.
І Аладдін, зрадівши із того, що він знову на землі й сонячні промені пестять йому обличчя, заплющив засліплені очі. А коли розплющив їх, то побачив, що земля навколо рівна, і немає на ній сліду того, що вона розкривалась. Аладдін роззирнувся навсібіч, побачив сади й упізнав дорогу, якою прийшов сюди.
І хлопець, щасливий з того, що врятувався, подавсь до міста. А вступивши в свій дім, упав на долівку, непритомний від голоду й спраги.
Мати кинулась приводити сина до тями і, принісши від сусідів трохи трояндової води, покропила йому обличчя. Від тієї хвилини, як бідна вдова попрощалася з Аладдіном, вона не переставала плакати, а коли хлопець, повернувшись, упав непритомний, вона мало не спричинилася. І вона кропила Аладдінові лице трояндовою водою й давала нюхати зілля, аж поки він отямився й мовив:
– Дай мені чогось попоїсти, матусю, бо я два дні не мав і рісочки в роті!
Мати поставила перед ним їжу, сказавши:
– Їж, синочку, а потім розповіси, де ти був і що з тобою приключилось.
І Аладдін сів до столу, а коли вдовольнився й відпочив, глянув на матір і сказав:
– О матінко, лежить на тобі велика провина! Адже ти віддала мене проклятущому чаклуну, який хотів звести мене зі світу! Я власними очима бачив смерть, яку він насилав на мене! А ми ж думали, що він справді мій дядько! Аби ти знала, який це злий та жорстокий чаклун!
І Аладдін розповів матері все, що з ним трапилося відтоді, як розлучився з нею, й до того, як джин виніс його з підземелля.
І коли мати почула синову розповідь і дізналась, як повівся з ним магрібинець, то мовила:
– Синку, в ту мить, як я побачила магрібинця, серце мов відчуло щось лихе. В нього на обличчі написано, що він дурисвіт і чаклун, який губить людей своїми чарами! І я злякалась за тебе.
Аладдін дві ночі не спав, тож був дуже млявий. І він міцно заснув, а прокинувся аж наступного дня, коли сонце звернуло вже на полудень. Він попросив їсти, бо дуже зголоднів, але мати сказала:
– Гай-гай, синку, в мене немає нічого, бо все, що було, ти з'їв учора. Зараз піду на базар, продам прядиво й куплю на вторговані гроші їжі.
– Хай твоє прядиво лишається вдома, матінко, – відповів Аладдін. – Дай мені лампу, яку я приніс із собою. Віднесу я її на базар. За неї, мабуть, заплатять більше, ніж за прядиво.
Мати принесла лампу, але побачила, що вона брудна, і сказала:
– О синку, хіба ж ти продаси таку бруднющу лампу? Її треба почистити. Зараз я візьмуся до цього. А тоді вже понесеш продавати.
І вона взяла жменю піску й почала терти ним лампу. Аж раптом перед нею став велетень-джин, страшний та грізний на вигляд, і промовив:
– Твій раб до твоїх послуг! Кажи, чого бажаєш! І я, і всі раби цієї лампи коримось тому, хто володіє нею.
Коли Аладдінова мати побачила джина, її охопив жах, і язик у неї занімів, бо вона зроду не бачила таких велетнів, і вона впала на землю непритомна. Аладдін підскочив до матері, взяв з її рук лампу і сказав джинові:
– Я голодний! Принеси мені попоїсти, і хай ця їжа буде краща за все, що я їв досі!
Джин цю ж мить пропав з очей, а коли незабаром з'явився знову, то приніс столик із щирого срібла, а на тому столику стояло дванадцять тарілок з різними наїдками, два срібні келихи, два глеки з вином і хліб, біліший від снігу.
Джин поставив усе це перед Аладдіном і зник, а хлопець підвів матір, побризкав їй обличчя трояндовою водою і, коли вона прийшла до тями, сказав:
– О матінко, частуйся!
Побачивши перед собою срібний столик, бідна вдова здивувалась й спитала:
– Хто ж це прислав нам такі щедрі дарунки, сину? Видно, це цар дізнався про наші злидні й шле нам свій обід!
– Матінко, не час зараз гадки гадати, – відповів Аладдін. – Краще попоїмо, бо ми дуже голодні.
Тоді мати підійшла і сіла біля столика, і вони разом їли й пили, поки вдовольнились, і мати чудувалася, дивлячись на розкішні страви.
Коли вони помили після обіду руки, мати мовила:
– О синку, розкажи, куди дівся той джин після того, як я впала непритомна! Слава аллахові, що ми попоїли і ти вже не голодний!
І Аладдін розповів про все, і мати, вражена та приголомшена, сказала:
– О синку, то джини справді з'являються перед людьми?! Я ніколи їх не бачила! Мабуть, це той самий джин, який вивів тебе з підземелля, коли клятий магрібинець замкнув тебе там.
– Ні, – відповів Аладдін, – це не той джин, який вивів мене на землю. Цей джин іншої породи, бо той слугує персню, а цей – лампі, яку ти, чистячи, потерла.
Вислухавши його, мати мовила:
– Отже, той, кого я бачила, – раб лампи? Який же він гидкий та потворний! Я так перелякалась, що мало не померла! Благаю тебе, викинь геть і цю лампу, і перстень! Жах мене бере, синку, коли я дивлюся на цих джинів!
– Матінко, – відповів Аладдін, – твої слова для мене – наказ, але ні викупити, ні продати лампу та перстень ми не можемо! Ти тільки глянь, як допоміг нам раб лампи: ми помирали з голоду, а він приніс нам розкішний обід. Пригадай: коли клятий магрібинець опускав мене у підземелля, він наказав принести саму лише лампу – знав, яка від неї велика користь. Тож ми повинні берегти цю лампу й нікому її не показувати, бо вона дасть нам і хліб, і багатство. І персня я теж не можу позбутися, бо якби не він, ти б не побачила мене живим, матінко! Ні, я його не викину! Хтозна, які ще пригоди чигають на мене... Я не зніму його з пальця! А лампу сховаю кудись подалі, щоб вона не трапляла тобі на очі.
Вислухавши Аладдіна, мати сказала:
– Розумні твої слова, синку. Роби, як сам схочеш. Але я не торкнуся ні цього персня, ні лампи, бо не хочу більше бачити страшних джинів.
Наступного дня Аладдін і мати доїли те, що зосталося від принесеного джином обіду, і в них не лишилося ніякої їжі. Тоді Аладдін узяв одну з тарілок, що їх приніс джин, і пішов з нею на базар, але по дорозі зустрів лихого та жадібного гендляра-чужоземця. Аладдін дав йому тарілку, і гендляр одвів хлопця вбік, щоб ніхто їх не бачив, роздивився тарілку й побачив, що вона – із щирого срібла. Проте він не знав, чи знається Аладдін на таких речах, і спитав:
– Скажи, хлопче, скільки ти хочеш за цю тарілку?
І Аладдін відповів:
– Тобі краще знати, скільки вона коштує.
Старий гендляр розгубився, не знаючи, скільки дати, бо хоч Аладдін і був молодий, проте відповів, як бувалий купець. Запропонувати невеликі гроші? А що, як Аладдін знає справжню ціну тарілки? Чи, може, він не знає, скільки коштує тарілка?
Нарешті гендляр витяг з кишені один динар і дав Аладдінові, а хлопець затиснув його в руці та й побіг геть, і тоді гендляр зрозумів, що він не знав вартості срібної тарілки. І старому скупієві стало шкода динара, хоч тарілка коштувала у сто разів дорожче.
Аладдін, не довго думаючи, подався до пекаря, розміняв у нього динар і купив хліба, після чого пішов додому, віддав матері решту грошей і мовив:
– Піди, мамо, на базар і купи всього, що треба.
Мати пішла, купила всякого харчу, і вони попоїли і вдовольнилися.
Щоразу, коли кінчалися гроші, Аладдін ніс до гендляра-чужоземця одну тарілку, і той давав йому динар.
Аладдін робив так, поки продав усі тарілки, і лишився у нього тільки важкий столик, на якому ці тарілки стояли. Коли Аладдін притяг столик до гендляра, той побачив, що він срібний, і дав хлопцеві десять динарів, і Аладдін з матір'ю жили на ці гроші, аж поки витратили їх. І тоді Аладдін сказав:
– У нас більше нічого немає, треба потерти лампу.
Мати затремтіла від жаху і втекла з дому. Аладдін сміливо потер лампу, і перед ним з'явився джин і вигукнув:
– Твій слуга – перед тобою! Я раб того, в чиїх руках ця лампа! Кажи, чого бажаєш!
– Я бажаю, – мовив Аладдін, – щоб ти приніс мені столик з найкращою їжею, такий самий, як той, що його вже приносив. Я хочу їсти!
Не встиг Аладдін моргнути оком, як джин щез і повернувся із столиком, на якому стояло дванадцять срібних тарілок, повних розкішних наїдків, і пляшки з вином, і свіжий хліб.
Тут у дім повернулася Аладдінова мати. Побачивши столик і дванадцять срібних тарілок із смачними стравами, вона звеселіла, серце її сповнилось радістю.
– От бачиш, матінко, яке добро робить нам ця лампа! А ти ще хотіла її викинути! – сказав Аладдін.
– Хай аллах дасть усякого добра цьому джинові, але я все одно не хочу його бачити, – відповіла мати. І вони сіли за столик і їли й пили, а те, що лишилося, мати сховала на завтра.
Коли ж їжа у них скінчилася, Аладдін узяв срібну тарілку, сховав її під полою халата й пішов шукати того самого гендляра. Одначе доля цим разом привела його до крамниці старого чесного ювеліра, і той, побачивши Аладдіна, спитав:
– Що тобі треба, сину? Досі ти минав мою крамницю і ходив до зажерливого скупія-гендляра. Ти приносив йому якийсь товар, і я гадаю, що й тепер у тебе є річ для продажу і ти шукаєш того гендляра. Та хіба ти не знаєш, сину, що чужоземці звикли нас дурити? А цей гендляр – такий облудник і шахрай, яких ще й світ не бачив! О сину, покажи мені те, що ти хочеш продати! Я дам тобі стільки грошей, скільки воно коштує!
Аладдін вийняв срібну тарілку й подав ювелірові, і старий узяв її, зважив і спитав:
– Скільки давав тобі той гендляр, і чи це така сама річ, як ті, що ти досі йому продавав?
– Авжеж, – відповів Аладдін, – це точнісінько така тарілка, і за кожну він мені давав по динару.
І, почувши це, старий схвилювався й вигукнув:
– А що я тобі казав? Клятий чужоземець! Він обдурив тебе! Ця тарілка зроблена із щирого срібла і коштує сімдесят динарів. Якщо хочеш, я відрахую тобі їх.
І старий ювелір відлічив Аладдінові сімдесят динарів, й Аладдін узяв їх і подякував ювелірові за чесність та справедливість.
Тепер щоразу, як кінчалися гроші, Аладдін продавав старому по тарілці, і по недовгім часі вони з матір'ю стали жити в достатку, проте не змінили своїх звичаїв – не купували зайвих речей і не робили великих витрат. Аладдін перестав водитися з хлопцями-шалапутами і приятелював тепер тільки з дітьми статечних та шановних людей і щодня відвідував базари, де знайомився з купцями, великими й малими, розпитуючи їх про товари та про торгівлю.
Заходив він і до ювелірів та торговців коштовностями й дивився, що вони продають та купують, і врешті збагнув, що плоди, винесені з підземелля – не скельця чи кришталь, а коштовні самоцвіти, яким і ціни не складеш. І тоді Аладдінові сяйнуло, що він володіє багатством, якого не мають навіть царі, бо не бачив він у ювелірів жодного каменя, схожого на його самоцвіти – всі вони були куди більші, яскравіші й блискучіші.
Аладдін щодня ходив на базар, знайомився з багатими людьми й заводив з ними дружбу. Він розпитував, як купці продають і купують, беруть і віддають, дізнавався, що коштує дорого і що дешево.
Якось, коли він після сніданку прямував, як звичайно, на базар, почув крик оповісника:
– За наказом царя часу і володаря сторіч, хай усі купці та торговці замкнуть свої крамниці, хай усі люди замкнуться в своїх будинках! Царівна Бадр аль-Будур, дочка нашого могутнього царя, вирушає до лазні! Хай ніхто не виходить на вулицю й не визирає з вікон! Хай ніхто не ослухається цього наказу!
Коли Аладдін почув цю оповістку, йому закортіло бодай одним оком глянути на царівну, і він сказав сам собі:
«Усі навколо тільки й балакають про її красу та чарівність. Невже я так і не подивлюся на неї?!»
І він почав думати-гадати, як би здійснити свій намір, і врешті надумався: вирішив сховатись за дверима лазні й глянути на царівну, коли вона туди входитиме.
Аладдін став за дверима лазні – його не було нікому видно – й почав чекати.
Царівна Будур виїхала з палацу в місто, проминула базари й майдани і наблизилась до лазні. Заходячи туди, вона відкинула покривало, і обличчя її засяяло красою, яскравішою за світло сонця. Один поет сказав про неї:
|
Я красу цих очей передати не міг. |
І коли Аладдін побачив сліпучу вроду дівчини, в серці його спалахнуло палке кохання, і він, приголомшений, повернувся додому. Мати обізвалася до нього, та він сидів, заклякнувши й занімівши. Мати поставила перед Аладдіном обід, але він не зворухнувся.
І тоді мати спитала:
– Синку, що це з тобою? Може, в тебе щось болить? Скажи мені! Я ж бачу, що ти сьогодні не такий, як завжди.
Проте Аладдін так і не здобувся на слово – перед його очима сяяло прекрасне обличчя царівни, і він навіть не почув материних слів.
Мати ледве впрохала його з'їсти трохи страви, і Аладдін з'їв, а потім упав на свою постіль і всю ніч качався з боку на бік, не склепивши очей. А вранці, вставши, не знаходив собі місця. Отак полонила його царівна Бадр аль-Будур!
Мати, дивлячись на нього, зовсім розгубилася. «Може, він занедужав?» – подумала вона й мовила:
– О сину, коли в тебе щось болить, я приведу лікаря – хай він огляне тебе. В нашому місті живе один чужоземний лікар; кажуть, що він великий мастак. Він вхожий навіть у царський палац. Якщо ти захворів, він тебе вилікує.
– О матінко, я не хворий! – відповів Аладдін. – Вчора я побачив царівну, коли вона підняла з лиця покривало, і так закохався у неї, що й не сказати! Я надумав одружитися з нею й просити в царя, щоб він оддав її за мене.
Почувши ці слова, Аладдінова мати аж у поли вдарилась.
– Схаменися, синку! – вигукнула вона. – Чи ти при здоровому глузді? Ти хочеш сватати царську дочку?
– Матінко, я не здурів і не спричинився, – відповів Аладдін. – Але рішенець мій твердий. Я будь-що здобуду царівну Бадр аль-Будур! І я пошлю сватів до її батька-царя.
– О сину мій, благаю, не кажи таких слів! – вигукнула мати. – А що, як хтось почує їх? Хіба ж ти рівня царівні? Адже ти не вельможа і не емір! Та й хто б це пішов сватати царську дочку?
– О матінко, тільки ти можеш це зробити! – відповів Аладдін. – Хто ж іще пішов би просити для мене дочку в царя, опріч тебе? Матінко, благаю, піди до палацу!
– Чи таке видано, чи таке чувано? – вигукнула мати. – Чи ж я із розуму зсунулась?! Забудь про це й думати! Чий ти син, щоб свататись до царської доньки?! Батько твій був бідний кравець! Найбідніший з усіх кравців міста! А я, твоя мати, хто я така? Мої батьки – найубогіші люди в місті. А цар віддасть царівну тільки за царського сина, рівного йому родом, вельможністю й шляхетністю!
Аладдін слухав матір, і коли та скінчила говорити, відповів:
– О матінко, я думав про це! Так, я бідняцький син. Але все одно я здійсню те, що намислив! І якщо ти не допоможеш своєму синові – не жити йому на білому світі! Врятуй же мене – адже я в тебе одинак!
Заплакала мати й мовила:
– Авжеж, сину, я – твоя мати, ти – кров мого серця, і немає в мене нікого, крім тебе! І я бажаю, я мрію про те, щоб ти одружився із рівнею! Адже коли я почну шукати тобі дружину, мене відразу спитають, чи є в тебе ремесло, земля або сад. І мені буде соромно відповідати на це навіть таким злидарям, як ми самі. Та хіба ж я насмію сватати за тебе дочку в царя, вище за якого на землі нема нікого й не буде?! Не стане в мене на це духу, сину! Навіть у палац я не пройду – мене туди не пустять. А якби й пустили – що б сказала я царю? А дарунок? Адже до царя, сину, не підеш без коштовного дарунка! Кажуть, правда, що володар наш добрий і справедливий, – проте ніхто не зважиться чогось у нього просити, якщо не має заслуг перед ним або перед державою чи ж якоїсь іншої приключки. А хіба ти прислужився чимось цареві або державі, щоб дістати від нього нагороду, на яку сподіваєшся? Не личить це тобі, сину, і не дарує нікому цар таких нагород! То як можу я наражати себе на небезпеку, просячи для тебе в царя його дочку?
Почувши від матері такі розумні й розважливі слова, Аладдін мовив:
– О матінко, все, що ти сказала, мудро й справедливо, але ж я покохав царівну Бадр аль-Будур щирим та палким коханням і не матиму спокою, поки не здобуду її! Що ж до дарунка цареві – то дарунок у мене є, і кращого, гадаю, не знайдеться ні в кого в світі. Це – плоди з чарівних дерев, що їх я приніс із підземної скарбниці. Є в нас порцеляновий таріль; принеси його сюди, я насиплю туди цих самоцвітів, і ти віддаси їх цареві. Матінко, це напрочуд коштовні самоцвіти! Я багато разів ходив до ювелірів і дивився, що вони продають. Ті камінці, які вони продають за тисячі динарів, не варті й мідяка порівняно з моїми самоцвітами!
І мати принесла таріль, і Аладдін вибрав найбільші й найгарніші із своїх самоцвітів і клав їх на таріль, поки наклав повний. І коли мати глянула на таріль, то заплющила очі – так сяяли самоцвіти.
– О сину, – мовила вона, – дарунок твій справді коштовний, і я вірю, що подібного до нього немає ні в кого. Проте коли цар спитає в мене: «Чого тобі треба?» – я не спроможусь йому відповісти: «О володарю, я бажаю з тобою поріднитися й хочу, щоб ти віддав дочку за мого сина Аладдіна!» Цар подумає, що я несповна розуму, і мене виженуть з палацу! А може статися, що він звелить постинати нам голови! Та навіть коли цар і прийме дарунок, що я відповім, як він спитає, хто ти є і яку маєш маєтність?
– О матінко, – мовив Аладдін, – цар ні про що тебе не питатиме. Побачивши ці самоцвіти, він одразу зрозуміє, хто я! А якщо все-таки спитає, то скажи, що відповіси йому згодом, а я вже знайду, що сказати. Хіба ти забула, що в мене є чарівна лампа? Лампа допоможе нам! Благаю, йди в палац!
– Що ж, слухаю і корюся, сину! – зітхнула мати. – Завтра вранці піду.
Всю ніч мати сушила собі голову цією справою, а коли настав ранок, стала збиратися в палац. Закуталась вона в покривало, взяла таріль, загорнутий у тонку хустку, і попрямувала до палацу.
Вона нагодилась саме в той час, коли в палац заходив візир з придворними. А незабаром з'явилися інші вельможі, еміри й різні шляхетні та шановні люди. Потім до тронної зали увійшов цар, і всі схилилися перед ним у низькому поклоні. Цар сів на трон, а всі придворні та відвідувачі зайняли свої місця й почали оголошувати скарги, і цар творив суд, оддавав накази, дозволи та заборони, справедливо та мудро розв'язував усі справи. Потім він рушив до своїх покоїв, а придворні й відвідувачі розійшлися.
Аладдінова мати все чекала нагоди підійти до царя й поговорити з ним, але так і не підійшла, бо не звикла зустрічатися з царями і не знайшла людини, яка могла б переказати цареві її прохання. Побачивши, що цар пішов із зали, мати теж подалася додому з тарілем у руках. Аладдін спитав, що трапилось, і мати розповіла йому про все й додала: «Будь спокійний, завтра я обов'язково зроблю так, як ти хочеш».
Аладдін зрадів, і вони перебули ніч, а вранці мати взяла таріль і попрямувала в палац, але виявилось, що цар скличе свою раду через три дні, бо збирає він придворних і відвідувачів лише двічі на тиждень.
І знову мати повернулася додому, а потім іще шість разів ходила в палац і завжди спинялась біля дверей у тронну залу, не насмілюючись увійти, і стояла, поки кінчалася рада і цар ішов до своїх покоїв. І щоразу, коли мати ставала біля дверей, цар бачив її.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова