Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Арабська казка
зі збірки "Тисяча і одна ніч"

Казка про Аладдіна і чарівну лампу

Переклад з арабської – Євген Микитенко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – М.Пильцин

Сторінки:   1    2    3    4   

На сьомий день мати знову прийшла зі своїм тарілем і стала біля дверей, чекаючи, поки всі розійдуться. І коли цар підвівся з трону, він глянув на двері, побачив її й сказав:

– О візире, вже п'ять чи шість днів бачу я біля дверей стару жінку, яка тримав щось під покривалом. Чи відомо тобі, хто ця жінка і чого хоче?

– О володарю, – відповів візир, – мабуть, ця жінка прийшла скаржитися на свого чоловіка або на когось іншого.

Та цар не вдовольнився такою відповіддю і звелів:

– Якщо ця жінка прийде ще раз, підведи її до мене!

І візир відповів:

– Слухаю і корюся, о царю часу!

Аладдінова мати вже звикла ходити до царського палацу. Наступного ранку вона взяла таріль і, як завжди, стала біля дверей у тронну залу.

Коли цар побачив її, він повернувся до візира й сказав:

– О візире, ось та бідна жінка, про яку я вчора говорив. Приведи її до мене, і ми дізнаємось, чого вона хоче.

І візир устав зі свого місця й послав по матір одного із емірів, і той підвів її до царя, а мати, наблизившись до нього, низько вклонилася й побажала йому величі та довгих літ життя, поцілувавши спершу перед ним землю.

Тоді цар мовив до неї:

– Вже кілька днів я бачу, як ти приходиш сюди і стаєш біля дверей, жінко. Якщо ти маєш якийсь клопіт або прохання, скажи, і я допоможу тобі.

Мати ще раз поцілувала землю, побажала цареві щастя й сказала:

– О царю часу, я справді маю великий клопіт, але прошу тебе: обіцяй, що не покараєш мене, – і тоді я викладу моє прохання. Бо, можливо, почувши, що я хочу, ти зчудуєшся й дуже розгніваєшся.

І коли цар почув материні слова, йому ще дужче закортіло дізнатись, чого хоче ця жінка. А що був він добрий та справедливий, то пообіцяв не карати її і звелів усім, крім візира, вийти із зали, а тоді мовив до матері:

– Ну, жінко, тепер кажи, чого ти прийшла до мене.

І Аладдінова мати відповіла:

– О царю часу, є в мене син на ймення Аладдін. Коли твоя дочка царівна Бадр аль-Будур поїхала в лазню, син мій сховався за дверима, щоб глянути на неї, і побачив, що врода її ні з чим незрівнянна. І відтоді, царю, життя без твоєї дочки перестало бути любим синові, і він почав благати мене, щоб я попросила твою величність віддати царівну Бадр аль-Будур за нього заміж. Кохання заполонило його серце, і він сказав мені: «Якщо я не здобуду царівну, то помру». І от я прийшла до тебе, царю часу, і сподіваюсь на твою ласку.

Коли цар почув її слова – а він був чоловік лагідний і веселий, – то засміявся й мовив:

– Хто ж він є, твій син, і що це в тебе під хусткою?

І Аладдінова мати, побачивши, що цар на неї не гнівається, розв'язала хустку й поставила перед ним таріль із самоцвітами, і вся зала заблищала-засяяла.

Цар, замилований, не міг одвести від тареля очей.

Потім він повернувся до візира й спитав:

– Що скажеш, візире? Чи бачив ти в житті хоч один такий камінь?

– Ні, не бачив, о царю часу, і навряд чи в скарбниці твоєї величності знайдеться хоч один подібний до них, – відповів візир.

І цар сказав:

– Хіба той, хто підніс мені такий дарунок, не гідний бути нареченим царівни Бадр аль-Будур?

І коли візир почув ці слова, він дуже засмутився, бо цар обіцяв віддати свою дочку заміж за його сина. Помовчавши трохи, він мовив благально:

– О володарю, будь ласкавий до мене! Ти обіцяв, що твоя дочка, царівна Бадр аль-Будур, стане через три місяці дружиною мого сина. І я присягаюся перед тобою: дарунок мого сина буде коштовніший за цей.

І хоча цар не повірив візирові, подумавши, що коштовніший дарунок годі роздобути, він усе ж таки дав йому три місяці строку, а потім звернувся до Аладдінової матері з такими словами:

– О жінко, йди додому й скажи своєму синові: я даю слово честі, що моя дочка, царівна Бадр аль-Будур, буде його дружиною! Але йому доведеться зачекати три місяці – мені ще треба залагодити кілька справ.

Аладдінова мати поцілувала цареві руку, побажала йому щастя й подалася додому, радісна та весела, і коли син побачив її усміхнене обличчя, то зрозумів – вона прийшла з добрими вістями. – О матінко, кажи мерщій, що відповів тобі цар?! – вигукнув, він.

І мати розповіла, як ласкаво зустрів її цар, як був уражений, побачивши самоцвіти, і як пообіцяв, що дочка його стане дружиною Аладдіна.

– Проте, сину мій, – додала вона, – перед тим, як цар дав таку обіцянку, візир щось потайки мовив йому, і після цього цар сказав, що весілля відбудеться тільки через три місяці. Боюсь я, щоб візир не відрадив царя від його наміру. Візир цей лукавий і підступний на вигляд.

Та Аладдін зрадів великою радістю й вигукнув:

– Якщо цар обіцяв віддати за мене свою дочку через три місяці, мені байдуже, підступний той візир чи ні!

Він подякував матері за її турботи й докинув:

– Присягаюсь аллахом, ти повернула свого сина з могили! Немає тепер у світі нікого щасливішого за мене!

Аладдін терпляче очікував два місяці, та якось його мати вийшла надвечір купити олії й побачила, що базар замкнений, усе місто прикрашене, а купці прикрашають свої крамниці квітами та освітлюють їх свічками й лампами. І ще побачила вона, що вулицями їдуть верхи на конях воїни й вельможі, і шлях їхній теж освітлюється свічками та смолоскипами.

Аладдінова мати здивувалась і увійшла до крамниці одного олійника, яка була відчинена, і, купивши в нього олії, спитала:

– Що це сталося в місті? Чому воно сьогодні прикрашене, а базар зачинений?

– Ти, мабуть, нетутешня, жінко! – здивовано мовив олійник.

– Та ні, тутешня, – відповіла мати, – тільки не знаю, яке свято святкуватимуть у місті.

– Сьогодні увечері, – сказав олійник, – візирів син одружується з царівною Бадр аль-Будур. Зараз він у лазні, а всі ці воїни й вельможі чекають, коли він вийде, щоб провести його у царський палац.

Почувши ці слова, мати засмутилась і збентежилась: адже Аладдін чекав, поки скінчаться три місяці, рахуючи кожну хвилину!..

Прийшовши додому, вона сказала синові:

– Сину, я принесла тобі лиху звістку. Цар зламав своє слово й віддав царівну Бадр аль-Будур за візирового сина. Чуло моє серце, коли я говорила з володарем, що цей візир – виплодок і неодмінно зчинить якесь зло.

– Ти напевне усе знаєш, матінко? – спитав Аладдін.

І мати мовила:

– Сину мій, я на власні очі бачила, як прикрашене місто, як воїни та еміри чекають, сидячи на конях, коли візирів син вийде із лазні. Крамар-олійник сказав мені про це і дуже здивувався, що я цього не відала. Він навіть спитав, чи тутешня я.

Аладдін тяжко зажурився, не їв і не спав, плакав і тужив. Та по недовгім часі він згадав про лампу і мовив до матері:

– Присягаюся твоїм життям, матінко, візирів син пошкодує, що посватався до царівни! Накрий тим часом столика, і ми повечеряємо. Ранок буде веселіший, ніж вечір!

Мати й син повечеряли, а потім Аладдін пішов у свою кімнату, взяв лампу, потер її, і джин одразу з'явився перед ним.

– Твій раб перед тобою! – сказав він. – Чого ти хочеш? Наказуй!

– Я попрохав у царя дозволу одружитися з його дочкою. Цар обіцяв віддати її мені через три місяці, але зламав обіцянку й висватав свою царівну за візирового сина. Тож хочу, аби ти ввечері приніс до мене молодих!

– Слухаю і корюся! – відповів джин і зник з очей.

Аладдін довго не міг заснути, все думав про віроломство царя. А вночі знову з'явився джин і приніс килим, у який були загорнуті царівна та син візира. Побачивши їх, Аладдін зрадів і наказав джинові:

– Віднеси-бо візирового сина у льох!

І джин тієї ж миті одніс візирового сина до льоху й замкнув його там на ніч, ще й дмухнув на нього так, що той ураз висох. Повернувшись до Аладдіна, раб лампи спитав:

– О володарю, чи не треба тобі ще чогось?

– Прийдеш сюди на світанку й перенесеш молодих назад у палац! – звелів Аладдін.

І джин відповів:

– Слухаю та корюся! – і тієї самої миті зник.

Аладдін, побачивши, що царівна Бадр аль-Будур стоїть перед ним, мовив:

– О кохана, я наказав принести тебе сюди не для того, щоб принизити твою честь, а щоб перешкодити іншому зробити це!

А царівна Бадр аль-Будур стояла перелякана і вся тремтіла.

Аладдін поклав між собою та царівною меч і проспав поряд з нею до ранку, а візирів син провів у брудному льоху найчорнішу в своєму житті ніч. А коли настав світанок, з'явився джин, не чекаючи, поки Аладдін потре лампу, і полетів разом з царівною та візировим сином у палац і поклав їх в опочивальні так, що ніхто цього не бачив, а ті нетямились зі страху, відчуваючи, що їх переносять з місця на місце.

Не встиг цей раб із роду джинів покласти молодих в опочивальні, як сам цар з'явився провідати дочку Бадр аль-Будур. І коли візирів син почув його кроки, він схопився на ноги, хоч йому дуже хотілося зігрітися й відпочити – адже він просидів усю ніч у холодному вогкому льоху.

Цар підійшов до своєї дочки, поцілував її поміж очей і побажав їй доброго ранку, але царівна не відповіла йому, і він побачив, що обличчя в неї сумне та сердите. Цар знову заговорив до неї, але знову не діждався відповіді. І тоді він вийшов, подався до своєї дружини-цариці й поскаржився на дочку.

– О царю часу, молодята після весілля завжди ніяковіють! Не гнівайся на дочку. А я піду до опочивальні й побалакаю з нею.

Цариця вбралась і пішла до дочки, поцілувала її й побажала доброго ранку, та царівна не мовила жодного слова у відповідь. І цариця подумала, що з її дочкою, мабуть, трапилось щось лихе.

– Донечко, – мовила вона, – що це з тобою? Я прийшла, щоб глянути на тебе і побажати доброго ранку, а ти не відповіла мені й так само мовчала, коли до тебе завітав батько.

Тут царівна Бадр аль-Будур підвела голову і сказала:

– О матінко, не гнівайся! Я справді повинна була зустріти тебе з шаною й повагою, але, певно, ти мені вибачиш, як почуєш, чому я промовчала на батькове і на твоє привітання. Тільки-но спустилася ніч, якийсь страхітливий велетень підняв мене та мого нареченого й переніс у темне і брудне місце...

І царівна Бадр аль-Будур розповіла матері про все, що трапилось уночі.

– О донечко, – відповіла мати, вислухавши її, – не кажи цього нікому, бо подумають, що ти згубила розум. Слава аллахові, що ти приховала це од батька!

– Ні, мамо, – мовила царівна. – Я не згубила розуму! Якщо ти не віриш мені, спитай у мого нареченого.

– Уставай і викинь з голови дурощі, – сказала цариця. – Вберися гарненько й поглянь, як радіє все місто твоєму весіллю. Послухай, як грають сурми й сопілки і б'ють барабани!

Вона покликала служницю, і та вбрала царівну, а мати пішла до царя й сказала, що дочці приснився сьогодні лихий сон. Потім вона послала по візирового сина й спитала, чи правду каже її дочка, – але син візира, боячись, що в нього заберуть дружину, все заперечив.

– Я нічогісінько не знаю! – водно торочив він.

Отож цариця й вирішила, що дочці примарилось уві сні те, що вона розповіла.

А люди в місті гуляли до самісінького вечора, а коли настав час лягати спати, Аладдін знову потер лампу і, тільки-но джин з'явився перед ним, звелів зробити все так, як і минулої ночі. Раб лампи зник і за мить повернувся, несучи царівну та візирового сина. Як і першого разу, візирового сина Аладдін кинув у льох, поклав між собою та царівною меч і спокійно заснув поряд з нею. А на світанку раб із роду джинів повернувся і відніс царівну й візирового сина назад у палац.

Цар уранці встав, одягнувся і пішов до дочки. І коли син візира почув його кроки, він швиденько вислизнув з опочивальні, трусячись від холоду та страху.

Цар побажав дочці доброго ранку і спитав, як вона себе почуває, але царівна мовчала так само, як і вчора. Цар нарешті розгнівався. Вихопивши меча з піхов, він закричав:

– Або ти розповіси, що з тобою коїться, або я тебе вб'ю!

Царівна Будур злякалась батькового гніву й мовила:

– Будь ласкавий до мене, батечку! Коли я скажу, що зі мною трапилось, ти мені пробачиш!

І вона про все розповіла.

– Якщо не віриш, спитай у мого нареченого, – докинула вона. – Щоправда, я не знаю, куди його виносив той велетень.

– Чому ж ти не сказала цього вчора, дочко? – спитав цар. – Я б примусив тебе викинути з голови страх, а з серця смуток. Уставай, веселись і розважайся, а ввечері я пришлю в опочивальні сторожу – вона охоронятиме тебе.

Після цього цар повернувся до своїх покоїв і, пославши по візира, спитав його:

– Чи розказував тобі що-небудь твій син? І візир відповів:

– О царю часу, я не бачив свого сина ні вчора, ні сьогодні. А що трапилося?

І цар переказав візирові все, що розповіла царівна, а тоді мовив:

– Я хочу, щоб ти розпитав свого сина про цю дивовижну пригоду. Можливо, моїй дочці це приснилося.

Візир пішов до себе, покликав сина й спитав його, а той відповів:

– Батьку, царівна Будур каже щиру правду. Ми натерпілися страху за ці дві ночі. Не було для мене в житті гірших ночей, бо довелося спати в темному, холодному й вогкому льоху, і я трусився від холоду, і в мене цокотіли зуби. О батьку, я хочу, щоб ти поговорив із царем і просив його, щоб він звільнив мене від цього шлюбу! Я не витерплю ще однієї такої ночі!

Від цих слів візирові стало прикро: адже він давно мріяв одружити свого сина з царською дочкою й породичатися в такий спосіб з царем. І от нарешті він досяг мети – влаштував цей шлюб. Та що ж тепер – розірвати його?..

І візир сказав синові:

– Сьогодні вночі ми поставимо до вас сторожу.

Він повернувся до царя, розповів про розмову з сином і додав, що поставить сьогодні в опочивальні сторожу.

– Навіщо? – заперечив цар. – Хай буде як буде. Чому бути, того не минути.

І він звелів оповісникам бігти в місто й кричати, що свято скінчилося. Городяни дуже здивувалися, це почувши, а як побачили, що візир виходить із палацу з сином, то не повірили власним очам.

Шлюб царівни з візировим сином було розірвано.

Невдовзі цар забув про цю справу. А вже минуло три місяці – термін, після якого він обіцяв Аладдіновій матері віддати царівну за її сина.

Аладдін, який лічив не тільки дні, а й години, знову послав матір до царя.

Вдова зібралась, пішла у палац і стала біля дверей зали для нарад.

Коли з'явився цар, він одразу помітив Аладдінову матір, згадав про свою обіцянку й сказав візирові:

– Онде стоїть жінка, яка принесла мені таріль найкоштовніших самоцвітів. Приведи її до мене.

Візир підвів матір до царя, і вона поцілувала перед ним землю й мовила:

– О царю часу, три місяці, після яких ти обіцяв віддати царівну Бадр аль-Будур за мого сина Аладдіна, минули.

Цар, побачивши, що жінка ця проста й бідна, розгубився і не знав, що сказати. Він обернувся до візира й спитав:

– Яка твоя думка, візире? Я, звісно, обіцяв, але бачу, що ця жінка і її син – прості люди.

Тож я питаю в тебе поради – давати мені згоду на шлюб чи ні?

А візира враз охопили заздрощі, до того ж, він згадав, що цар розірвав шлюб його сина. І він відповів:

– О царю часу, невже ти віддаси свою дочку заміж за якогось невідомого хлопця-бідняка?

– Але ж я обіцяв! – мовив цар. – Хіба можна ламати обіцянку?

– О володар, – сказав візир, – це дуже просто! Накажи тому хлопцеві подарувати тобі сорок золотих тарелів із такими самими самоцвітами, як ті, що він перед тим прислав, і хай їх несуть сорок рабів та сорок невільниць.

– Мудро ти радиш! – вигукнув цар і мовив до Аладдінової матері: – Скажи своєму синові, що я не відступаюсь від обіцянки, але хочу викуп за дочку: сорок тарелів з коштовними самоцвітами. І хай ті самоцвіти принесуть сорок рабів та сорок невільниць.

Вийшла Аладдінова мати із палацу й гірко промовила:

– Де ж мій бідолашний син візьме рабів та невільниць? Самоцвіти й тарелі можна взяти в скарбниці, але ж рабів та невільниць там немає...

Повернувшись додому, вона розповіла все Аладдінові, а потім додала:

– Забудь, сину, про царівну Будур! Візир не хоче, щоб ти одружився з нею. Де вже тобі з ним змагатися!

Та Аладдін засміявся:

– Купи, матінко, чогось на обід, а тоді поміркуємо, як виконати цареве бажання! Може, я йому й подарую те, що він загадав... Задля коханої царівни Бадр аль-Будур я ладен і зірку з неба дістати.

Подалася мати на базар, щоб купити харчу. Аладдін пішов до себе в кімнату, потер лампу, і джин умить постав перед ним і мовив:

– Я до твоїх послуг, володарю!

– Я хочу, – сказав Аладдін, – щоб ти приніс мені сорок золотих тарелів з самоцвітами – найкращими з усіх, які є в скарбниці, – і привів сорок рабів та сорок невільниць, найгарніших у світі і вбраних у розкішні шати.

За якусь мить джин приніс усе, чого зажадав Аладдін.

Повернувшись з базару, Аладдінова мати побачила рабів і невільниць, золоті тарелі й коштовні самоцвіти. Вона вклякла на місці й вигукнула:

– Хай небо назавжди залишить нам твою лампу!

– Не скидай покривала, матінко! – мовив їй у відповідь Аладдін. – Піди до царя – віднесеш йому те, що він хотів мати.

Мати пішла до палацу й повела рабів та невільниць, і кожна невільниця несла на голові таріль із самоцвітами.

Мати низько вклонилася цареві й побажала йому величі та довголіття, а невільниці поставили перед ним тарелі. І цар був приголомшений і не міг відвести очей від невільниць – такі були вони гарні. А на самоцвіти не міг дивитися – їхнє сяйво сліпило.

Отямившись, цар послав невільниць із тарелями самоцвітів до своєї дочки, а сам спитав у візира:

– Ну, що ти скажеш про бідного хлопця, який приніс мені дарунок, розкішніший за дарунки царів усього світу? Присягаюсь аллахом, дочка моя навіть не варта такого викупу!

І візир, якому відібрало мову від заздрощів, тільки й міг, що пробелькотіти:

– О володарю, твоя дочка гідна найбільших і найкращих скарбів світу!

Цар одвернувся від візира й мовив до Аладдінової матері:

– Скажи своєму синові, що я прийняв од нього викуп за мою дочку. Нехай вона стане йому за дружину, а він мені – за зятя. Скажи, щоб він прийшов у палац познайомитись зі мною – я зустріну його з великою шаною. Якщо він схоче, ми сьогодні відгуляємо весілля.

І мати поцілувала землю біля царевих ніг і вийшла з палацу. Додому вона летіла як на крилах.

А цар подався до своєї дочки Бадр аль-Будур і спитав її:

– Доню, чи сподобався тобі дарунок нового нареченого?

– О таточку, – відповіла царівна, – цим самоцвітам немає рівних у всьому світі! І немає в мене слів, щоб сказати, які вони гарні!

– Тож твій новий наречений, доню, не зрівняється з візировим сином, – сказав цар.

Аладдінова мати, повернувшись додому, вигукнула:

– Сину, твоє бажання здійснилося! Радій! Цар прийняв викуп за дочку й сказав, що ваше весілля буде сьогодні. Він звелів, щоб ти прийшов до нього познайомитись.

Аладдін, радий та щасливий, подякував матері за ласку й за турботи, а потім мерщій подався в свою кімнату й потер лампу. І джин з'явився перед ним і спитав:

– Чого ти хочеш, мій володарю?

– Відведи мене до царської лазні й принеси таке вбрання, якого ще ніколи не носив жоден цар, – сказав Аладдін.

За мить Аладдін був у лазні. Він вимився, напахтився дорогоцінними пахощами, убрався в препишні й прегарні шати, і джин одніс його додому.

І Аладдін мовив:

– Я йду до царя! Тож приведи мені сорок невільників. Хай всі вони сидітимуть верхи на конях, і хай на конях буде золота збруя. І хай невільники будуть гарно вбрані й при зброї. Двадцять виступатимуть перед мене, двадцять – позад мене. Потім приведи коня – такого, якого не було ще ні в одного царя світу! А ще приведи дванадцять невільниць для моєї матері – прекрасних, як сонце, вбраних дорого й пишно, в намистах, перснях, браслетах і сережках. А для матері принеси такі шати, які носять цариці.

– Слухаю і корюся! – мовив джин, на мить зник і приніс усе, що було наказано.

Аладдінова мати подалася в супроводі невільниць до палацу.

Аладдін сів верхи на баского коня, вишикував перед себе та позад себе невільників і теж вирушив до палацу.

Їхав він містом, і городяни милувалися ним – такий він був гарний, такий пишний супроводив його почет – і вітали його. А невільники, за наказом Аладдіна, кидали людям жмені золотих динарів.

Цар чекав Аладдіна, сидячи в тронній залі, а до брами вислав кількох емірів та вельмож.

І коли Аладдін під'їхав до палацу й хотів злізти з коня, один із шляхетних емірів виступив наперед і сказав:

– О пане, цар звелів, щоб ти зійшов з коня аж біля дверей зали.

І візири та еміри повели Аладдіна до зали, а перед дверима допомогли йому злізти з сідла.

А потім підвели його до царя.

Цар підвівся з трону, привітав та обійняв Аладдіна й посадовив його праворуч від себе.

Аладдін віддав цареві шану й мовив:

– О великодушний царю часу, з великої своєї ласки ти віддаєш за мене дочку, хоч я – найнижчий із твоїх рабів. Уклінно тебе прошу – подаруй мені клаптик землі, щоб я збудував на ній палац, гідний царівни Бадр аль-Будур.

Побачивши, що Аладдін такий гарний і вбраний у препишні шати, що його невільники теж багато вбрані, цар здивувався великим дивом, а візир ледве не сконав од заздрощів.

Потім цар звелів бити в литаври й барабани і повів Аладдіна в іншу залу. Там були накриті столики, і цар запросив Аладдіна до вечері. За вечерею він повів з Аладдіном розмову, і хлопець відповідав так розумно, красномовно та шанобливо, що зовсім зачарував царя.

Після вечері цар послав по суддю та свідків, і вони написали шлюбну угоду, і Аладдін підвівся, щоб іти додому, але цар схопив його за полу й мовив:

– О мій сину, куди ж ти? Я відведу тебе до твоєї дружини.

– О царю часу, – відповів Аладдін, – я хочу спершу звести для царівни Бадр аль-Будур палац. Я збудую його швидко.

– Перед моїм палацом є чимала ділянка землі, – сказав цар. – Якщо вона тобі подобається, будуй палац там.

– Це саме те, що мені потрібно! – радісно вигукнув Аладдін.

Повернувшись додому, він схопив лампу й потер її. Коли з'явився джин, Аладдін сказав:

– Я хочу, щоб ти якомога швидше збудував палац, і хай той палац буде дуже великий і пишно прибраний, і хай килими та прикраси в ньому будуть царські!

І раб із роду джинів відповів:

– Слухаю і корюся!

Сторінки:   1    2    3    4   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова