Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Таютчине дзеркальце

П.Бажов

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Билинська

Сторінки:   1    2    3    4

Ось на цього Ганька Єраско й націлився. Звечора каже йому лагідно:

– Ти, Ганько, зранку йди до нових підпор. Очисти там забій до надійної стелі!

Ганько й тут не став відмовлятися, а як пішов додому, замислився, що з Таюткою буде, якщо гора його не пожаліє.

Прийшов додому, – у Таютки ніс від реву припух, рученята подряпані, під оком синець і сукня порвана. Хтось, мабуть, образив. Про свою образу Таютка таки розповідати не стала, а тільки відразу запросилася:

– Візьми мене, татку, завтра на рудник із собою.

У Ганька руки затремтіли, а сам подумав:

"А й вірно, мабуть краще її з собою взяти. Яке їй життя, якщо я живим не вийду!"

Підхопив він свою дівчинку, сходив до сусідів по юшку, повечеряли, і Таютка одразу ж згорнулася на лавці, а сама наказує:

– Татку, дивись не забудь мене розбудити! З тобою піду!

Заснула Таютка, а батькові, звісно, не до того. До світанку просидів, все своє життя в голові перебрав, нарешті вирішив:

– Візьму! Якщо доведеться загинути, то разом. Вранці розбудив Таютку, вдягнув її, як звичайно, по-хлоп'ячому, попоїли трохи та й пішли на рудник.

Тільки бачить Таютка, що щось не так: знайомі дядьки як незнайомі стали. На кого вона подивиться, той очі і відведе, наче не бачить. І Натал Гавриличем ніхто її не кличе. Наче розсердилися всі.

Один рудокоп забурчав на Ганька:

– Ти б, Гаврило, цього не вигадував – дитину з собою тягти. Хто зна, що може трапитися?

Потім хлопець-одинак підійшов. Сам знітився, у землю дивиться і говорить тихенько:

– Давай, дядько Гаврило, поміняємось. Ти з Таюткою на моє місце йди, а я на твоє.

Тут й інші загомоніли:

– Чого там! По жеребкуванню треба! Поспішая гукайте! Нехай жеребкування робить, якщо така справа!

Тільки Поспішая нема й нема. Посланець від нього прибіг: велів, мовляв, спускатися, його не чекаючи. Заслаб він, з ліжка піднятися не може.

Хотіли без Поспішая жеребкування провести, та тут один дідок вплутався. Він – цей дідок – добру славу мав. Бувальцем його вважали і завжди по батькові звали, от тільки через низький зріст трохи з жартом – Полукарпич. Цей Полукарпич думки й повернув.

– Стривайте-но, – каже, – стривайте! Чого дарма гарячкувати! Може, Ганько розумніше за нашого придумав. Господиня гори напевно його з дитиною помилує. Схильна вона до цього – будьте певні! Дивись, ще дівчисько до себе в гості зводить. Запам'ятайте моє слово.

Цією розмовою Полукарпич і погасив у людей сором. Кожен подумав: "Отак і краще, якщо без мене обійдеться", і почали швидше розходитися по своїх місцях.

Таютка не зрозуміла, звичайно, про що суперечка була, а про Хазяйку запам'ятала. І так їй дивно, що в шахті все по-іншому стало. Раніше, траплялося, завжди на людях була, навколо вогники миготіли, і людей видно. Хтось руду б'є, хтось нагрібає, хтось на тачках возить. А цього разу всі кудись розійшлися, а вони з батьком по порожньому місцю вдвох крокують, та ще й Полукарпич уплутався за ними ж.

– Мені, – каже, – у тому ж боці робота, проводжу до місця.

Ішли-йшли. Таютці нудно стало, вона й почала розпитувати батька:

– Татку, ми куди йдемо? До Господині в гості?

Гаврило зітхнув і каже:

– Як доведеться. Може, й потрапимо.

Таютка знову:

– Вона далеко живе?

Гаврило, звісно, мовчить, не знає, що сказати, а Полукарпич і каже:

– В горі у неї в кожному місці дверцята є, та тільки нам не видно.

– А вона сердита? – Запитує знову Таютка, а Полукарпич й заходився тут верзти про Господиню, наче він їй родич або кум. І така, і сяка, і немаза-суха. Сукня зелена, коса чорна, в одній руці малесеньке кайло, в другій квітка. І горить ця квітка, як добрячий оберемок смолоскипів, а диму немає. Хто Господині сподобається, тому вона цю квітку й віддасть, а в самої одразу ж в руці інша з'явиться.

Таютці це цікаво. Вона й каже:

– От би мені таку квіточку!

Старий і на це згоден:

– А що ти думаєш? Може, й віддасть, якщо лякатися та ревти не будеш. Дуже просто.

Так і забалакав дитину. Таютка тільки про те й думає, як би швидше на Господиню подивитися та квіточку отримати. Говорить старому:

– Діду, я ні за що, ну от ні за що не злякаюся і не плакатиму.

Нарешті дійшли до нових підпорок. Правильно, міцно скріплення поставлене, і смолоскипи заготовлені. Ганько зі старим почали їх розпалювати. Справа, бач, така – освітитися добре треба, тільки ламп замало буде, а вогонь розвести в такому місці теж без огляду не можна.

Поки вони тут місце підходяще для вогнища влаштовували та з розпалюванням поралися, Таютка стоїть та оглядається навколо, чи немає тут дверцят, щоб до Господині гори в гості завітати.

Очі, звісно, молоді, гострі. Таютка й угледіла – в одному місці, невисоко від землі, наче ямка кругленька, а в ямці щось блищить. Таютка, не зволікаючи, підібралася до того місця та й подивилася в ямку, а нічого нема. Тоді вона її почала пальцем мацати. Відчуває – гладенько, а краї відстають, як стара замазка.

Таютка й заходилася те місце розколупувати, мовляв, ширше ямку зроблю. Швидко відчистила місце з маленьке віконечко та одразу ж і заревла на весь голос:

– Тату, діду! Великий хлопець із гори дряпається!

Гаврило зі старим підбігли, бачать – наче як дзеркало в породу втиснуте і такою людину великою показує, що й не впізнати. Спершу вони й самі злякалися, потім зрозуміли, і старий почав з Таютки сміятися.

– Наш Натал Гаврилич себе не впізнав! Дивися, – я аніскілечки не боюся он того старого, дарма що він такий великий. Що хочеш, примушу його зробити. Потягну за ніс – він себе потягне, смикну за бороду – він теж. Дивись: я висунув язик, і він свого ротища роззявив і язика викотив! От дурне!

Таютка подивилася з-за дідусевого плеча. Точно – це він і є, тільки дуже великий. Смішно їй, як дідусь дражниться. Сама вперед висунулась і теж давай всякі штуки вичворяти.

Скоро їй захотілося на свої ноги подивитись, тобто нижче дзеркало спустити. Вона й почала з нижнього кінця руду відколупувати. Батько з Полукарпичем дивляться – руда під Таютчиними рученятами так донизу і поповзла, дрібними камінчиками під ноги сиплеться.

Злякалися: думали – обвал. Ганько підхопив Таютку на руки, відбіг подалі та й каже:

– Посидь тут. Ми з дідусем очистимо місце. Тоді тебе покличемо. Без поклику, дивись, не підходь – розсерджуся!

Таютці гірко здалося, що не дали перед дзеркалом потішитися. Накуксилася трохи, губи надула, а не заревіла. Знала, мабуть, що великим на роботі заважати не можна. Сидить, набундючилася та від нудьги перебирає камінці, які під руку припали. Тут і попався їй один цікавий. Завбільшки з долоню. Знизу – руда рудою, а повернеш – там на кшталт невеликої чашечки або блюдця. Гладенько-гладенько викачано та й блищить, а по краях як листочки прилипли. А ще цікаво, що з цієї чашечки на Таютку той самий великий хлопець дивиться. Таютка й зайнялася цією іграшкою.

А тим часом батько зі старим у вибої старалися. Спершу обрежно, а потім як заходилися махати. Підведуть кайло від гладенького місця, та й відвертають породу, а вона сиплеться дрібними шматками. Верхівка тільки важче далася... Високо, та боязко, тільки б порода великими шматками не посипалася. Старий наказав Ганькові біля вибою стояти, щоб Таютка на той час не підійшла, а сам умостився на цурбаках і просто рукою верх очистив. І вийшло в них у вибої наче як велика чаша нахил поставлена, а навколо порода візерунком лягла і така міцна, що кайло її не бере.

Старий, для надійності, і по самій чаші кілька разів кайлом постукав. Спершу по низу та обережно, а потім як узявся гатити з усього плеча та ще й примовляє:

– Дай-но хапну по носі старого – нехай на мене не замахується!

Гепав-гепав, чаша гуде, як лита мідь, а від кайла ані маленької подряпинки не залишається. Тут обидва переконалися – міцно. Побіг батько по Таютку. Вона прийшла, подивилася і каже:

– І у мене таке є! – І показує свій камінчик.

Чоловіки бачать, – вірно, на камінці чаша і весь обідок один в один. Ну, все як є – тільки маленьке.

Старий тут і каже:

– Це, Таютко, тобі Господиня гори, може, на забавку, а може, і на щастя дала.

– Ні, діду, я сама знайшла.

Гаврило теж сумнівається:

– Всяке трапляться.

Засперечалися. Почали там, де Таютка сиділа, всі камінці перебирати. Нічогісінько хоч трохи схожого не знайшли. Тоді старий і каже:

– Ось бачите, який камінець! Іншого такого в житті не знайти! Бережи його, Таютко, і нікому не показуй, бо дізнається начальство – відберуть.

Таютка від таких слів вголос закричала:

– Не віддам! Нікому не віддам!

А сама мерщій камінець за пазуху та рукою притиснула, – мовляв, так надійніше.

Сторінки:   1    2    3    4

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова