Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Золотий волос

П.Бажов

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Бордзиловський

Було це у давні роки. Наших людей у тутешніх місцях тоді і в спомині не було. Башкири теж не близько жили. Їм, бач, для худоби привілля треба, де галявини та степи. На Нязях, чи по Ураїму, а тут де ж? Зараз ліс – дірка в небі, а в ту пору і зовсім ані пройти, ані проїхати. У ліс тільки ті й ходили, хто звіра полював.

І був, кажуть, серед башкирів мисливець один, Айлипом звали. Від усіх найспритніший. Ведмедя з однієї стріли бив, лося за роги схопить та через себе перекине – тут звірові й кінець. Про вовків та іншого звіра можна й не казати. Жоден з них не втече – тільки б Айлип його побачив.

От якось їде цей Айлип на своєму коні по відкритому місцю і бачить – лисичка біжить. Для такого мисливця лисиця – і не здобич зовсім. Ну, все ж таки думає: "Дай-но пограюся, батогом приб'ю". Пустив Айлип коня, а лисичку наздогнати не може. Приладився стрілу пустити, а лисички – ніби й не було. Ну то що? Втекла та й втекла – її щастя. Тільки подумав, а лисичка он вона, за корчем стоїть, та ще й піддзявкує, ніби сміється: "Де тобі!"

Приладився Айлип стрілу пустити – знову не видно лисички. Опустив стрілу – лисичка тут на очах та й дзявкає: "Де тобі!"

Розпалився Айлип: "Ну ж бо, зачекай, руда!"

Прогалини скінчилися, пішов густий-прегустий ліс. Тільки це Айлипа не зупинило. Зліз він з коня та й за лисичкою пішки, а все не щастить йому. Тут вона, близько, а стрілу пустити не може. Відступитися теж не хочеться. Ну, як же – такий собі мисливець, а лисицю вполювати не зміг! Так от і зайшов Айлип зовсім у невідоме місце. І лисички не стало. Шукав, шукав – немає.

"Дай, – думає, – хоч роздивлюся, де я".

Вибрав модрину високу та й заліз на самісіньку верхівку. Дивиться, недалечко від тієї модрини річка з гори біжить. Невеличка річка, весела, з камінцями розмовляє і в одному місці так блищить, що очам не стерпіти. "Що, – думає, – це таке?" Дивиться, а за кущем на білому камені дівчина сидить краси небаченої, нечуваної, косу через плече перекинула і по воді кінець пустила. А коса ж то в неї золота, завдовжки десяти сажнів. Річка від цієї коси так горить, що очам боляче.

Задивився Айлип на дівчину, а вона підвела голову та й каже:

– Здрастуй, Айлипе! Давно я від своєї нянечки-лисички про тебе чула. Ніби ти від усіх більший так кращий, усіх сильніший та вдаліший. Чи не візьмеш мене заміж?

– А який, – запитує, – за тебе калим платити?

– Який, – відповідає, – калим, коли мій батько всього золота господар! Та й не віддасть він мене добром. Тікати треба, якщо сміливості та розуму вистачить.

Айлип радий-радісінький. Зіскочив з модрини, підбіг до того місця, де дівчина сиділа, та й каже:

– Коли твоє бажання таке, то про мене й казати нема чого. На руках віднесу, нікому відбити не дам.

У цей час лисичка біля самого каменю дзявкнула...

ткнулася носом в землю, обернулася на сухорляву стареньку бабцю та й каже:

– Ех, Айлипе, Айлипе, пусте базікаєш! Силою та щастям похваляєшся, а не зміг у мене стрілу пустити!

– Правда твоя, – відповідає, – вперше зі мною така помилка трапилася.

– Ото ж бо й воно. А тут справа хитріша. Ця дівчина – Полозова дочка, звати її Золотий Волос. Волосся в неї з чистого золота. Ним вона до місця й прикута. Сидить та косу полоще, а ваги менше не стає. Спробуй-но, підніми її кіску – дізнаєшся, чи під силу тобі її нести.

Айлип – адже він видатний серед людей – витягнув косу і ну її на себе намотувати.

Намотав кілька рядів та й каже до тієї дівчини:

– Тепер, мила моя наречена Золотий Волос, ми міцно твоєю косою пов'язані. Нікому нас не розлучити!

З цими словами підхопив дівчину на руки та й пішов. Бабця йому ножиці в руки сує:

– Візьми ж но ти, розумнику, хоч це.

– Нащо мені? Хіба у мене ножа немає?

Так би і не взяв Айлип, тільки наречена його Золотий Волос каже:

– Візьми – стануть у нагоді: не тобі, так мені.

От пішов Айлип лісом. З модрини він зрозумів трохи, куди слід іти. Спершу жваво йшов, тільки і йому важко, дарма що сила була – з людьми не порівняєш. Наречена бачить – Айлип стомився, і каже:

– Давай-но я сама піду, а ти косу понесеш. Легше все ж таки буде, далі підемо. Бо як спохватиться за мною батько – хутко притягне.

– Як, – каже, – притягне?

– Сила, – відповідає, – йому така дана: золото, яке він захоче, до себе в землю притягувати. От захоче він узяти моє волосся, і вже тут нікому проти не встояти.

– Це ще подивимось! – відповідає Айлип, а наречена його Золотий Волос тільки усміхнулася.

От вони так розмовляють, а самі йдуть та йдуть. Золотий Волос ще й підганяє:

– Далі б нам вибратися! Може, тоді батькової сили не вистачить.

Йшли, йшли – не під силу стало.

– Відпочинемо трохи, – каже Айлип.

І тільки вони сіли на траву, так їх в землю і потягло. Золотий Волос встигла-таки, вхопила ножиці та й перестригла волосся, яке Айлип на себе намотав. Тим тільки він і зберігся. Волосся в землю пішло, а він зверху залишився.

Втиснуло все ж таки його, а нареченої не стало. Не стало й не стало, ніби зовсім не було.

Видерся Айлип з ями й гадає: "Що ж це таке? Наречену з рук відняли і невідомо хто! Адже це сором мені. Ніколи того не буде! Живий не буду, а знайду її ".

І почав у тому місці, де дівчина та сиділа, землю копати. День копає, два копає, а все марно. Сили, бач, у Айлипа багато, а приладдя – ніж та шапка. Чи багато цим зробиш!

"Треба, – думає, – позначку покласти та додому сходити, лопату притягти".

Тільки подумав, а лисичка, що його в ті місця завела, тут як тут. Сунулася носом в землю, сухорлявою старенькою піднялася та й каже:

– Ех ти, розумнику, розумнику! Ти золото добувати зібрався чи що?

– Ні, – відповідає, – наречену свою відшукати хочу.

– Наречена твоя, – каже, – давним-давно на старому місці сидить, сльози ллє та косу в річці мочить. А коса в неї стала двадцять сажнів. Тепер і тобі не під силу буде ту косу підняти.

– Як же бути, тітонько? – запитує Айлип.

– Давно б, – каже, – так. Спершу запитай та дізнайся, а потім до справи берись. А справа твоя буде така. Іди додому та й живи так, як до цього жив. Якщо за три роки наречену свою Золотий Волос не забудеш, знову по тебе прийду. Сам побіжиш шукати – тоді зовсім її більше не побачиш.

Не звик Айлип чогось чекати, йому б схопити й зараз, а нічого не поробиш – треба. Зажурився і пішов додому.

Ох і потяглися ці три рочки! Весна прийде, і та не тішить – скоріше б вона минала. Люди помічати стали: щось сталося з нашим Айлипом, на себе не схожий.

Рідня, та прямо приступає:

– Чи ти здоровий?

Айлип вхопить чоловік п'ять, які найбільш дужі, однією рукою, підніме догори, покрутить та й скаже:

– Ще про здоров'я запитаєш – геть за ту гірку всіх позакидаю!

Свою наречену Золотий Волос із голови не випускає. Так і сидить вона у нього перед очима. Так хочеться хоч би здалеку подивитися на неї, та наказ тієї старенької пам'ятає, не сміє.

Тільки от коли третій рік пішов, побачив Айлип дівчину одну. Молоденьке дівча, з себе чорнявенька і весела, наче пташка-синичка. Усе б їй підскакувати та хвостиком помахувати. Ця дівчина думки у Айлипа й перебила. Почав подумувати він: "Усі, мовляв, люди в моїх роках давним-давно сім'ями обзавелися, а я знайшов наречену та й ту з рук упустив. Добре, що ніхто про це не знає: засміяли б! Чи не одружитися мені на цій чорнявій? Адже там ще чи вийде чи ні, а тут калим заплатив – і бери жінку. Батько з матір'ю раді будуть її віддати, та й вона, з усього видно, плакати не стане".

Подумає так, потім знову свою наречену Золотий Волос згадає, тільки вже не по-старому. Не стільки її шкода, скільки прикро – з рук вирвали. Не можна того попускати!

Як скінчився третій рік, побачив Айлип ту лисичку. Стрілу для неї не готував, а пішов, куди та лисичка повела, тільки дорогу примічати став: де зарубку на дереві зробить, де на камені свою тамгу виб'є, де ще якийсь знак поставить.

Прийшли до тієї ж річки. Сидить тут дівчина, а коса у неї вдвічі більшою стала. Підійшов Айлип, вклонився:

– Здрастуй, наречена моя люб'язна Золотий Волос!

– Здрастуй, – відповідає, – Айлипе! Не журися, що коса у мене більшою стала. Вона значно полегшала. Видно, міцно про мене пам'ятав. Кожного дня відчувала – легшою та й легшою стає. Наостанок тільки затримка вийшла. Чи не почав забувати? А то, може, хтось інший завадив?

Запитує, а сама усміхається, наче знає. Айлипу соромно спершу було сказати щось, потім зважився, начистоту все виклав – на дівчину, мовляв, чернявеньку задивлятися став, одружитися надумував.

Золотий Волос на це й говорить:

– Це добре, що ти по совісті все розповів. Вірю тобі. Підемо скоріше. Може, вдасться нам цього разу туди втекти, де батькова сила не візьме.

Витягнув Айлип косу з річки, намотав на себе, взяв у лисички ножиці, і пішли вони лісом додому. Доріжка у Айлипа мічена: хутко йдуть. До ночі йшли.

Як зовсім темно стало, Айлип і каже:

– Давай поліземо на дерево. Може, твого батька сила не дістане нас із дерева.

– І те правда, – відповідає Золотий Волос. Ну, а як двом на дерево залазити, коли вони косою, як мотузкою, пов'язані. Золотий Волос і каже:

– Відстригти треба. Навіщо такий тягар на собі тягаємо. Досить, якщо до п'ят хоч залишити.

Ну, Айлипу шкода.

– Ні, – каже, – краще так зберегти. Волосся-то бач яке м'яке та тонке! Рукою погладити любо.

От розмотав із себе Айлип косу. Полізла спершу на дерево Золотий Волос. Ну, жінка – незвично їй: не може. Айлип їй так, сяк допомагає – видерлася-таки до сучків. Айлип за нею хутенько і косу її всю із землі підняв.

– Тут і перечекаємо до світанку, – каже Айлип, а сам почав свою наречену косою до сучків приплутувати – не впала б, якщо задрімає. Прив'язав добре, та ще й похвалився: – Ай-ай, міцно! Тепер поспи трохи, а я постережу. Як розвидниться, так і розбуджу.

Золотий Волос, і вірно, швиденько заснула, та й сам Айлип почав дрімати. Такий, чуєш, сон напав, ніяк відігнати не може. Очі протре, головою потрусить, так, сяк покрутиться – ні, не може того сну здолати.

Так голову і хилить. Птах пугач біля самого дерева в'ється, неспокійно кричить – фубу! фубу! – наче попереджає: Стережися, мовляв.

Тільки Айлипу хоч би що – спить собі, хропе і сон бачить, ніби під'їжджає він до свого коша, а з коша його дружина Золотий Волос назустріч виходить. І така вона гарна, а коса в неї так золотою змією і біжить, ніби жива.

О самій півночі раптом сучки затріщали – загорілися. Айлипа обпекло і на землю скинуло. Бачив тільки, що з землі велике вогняне кільце засяяло і наречена його Золотий Волос стала як хмарка з дрібних-дрібних золотих іскорок. Підлетіли іскорки до того кільця і згасли.

Підбіг Айлип – нічим-нічого, і темний ліс знову, хоч в око стрель. Шарить руками по землі... Ну, трава, та камінці, та сміття лісове. В одному місці намацав-таки кінець коси. Сажні дві, а то й більше. Повеселішав трохи Айлип: "Пам'ятку залишила і знак подала. Можна, мабуть, домогтися, що не візьме батькова сила її косу".

Подумав так, а лисичка вже під ногами подзявкує.

Сунулася носом у землю, піднялася сухорлявою старенькою та й каже:

– Ех ти, Айлипе-розумака! Тобі що треба: косу чи наречену?

– Мені, – відповідає, – наречену мою треба із золотою косою на двадцять сажнів.

– Пізно, – каже, – коса тепер стала тридцять сажнів.

– Це, – відповідає Айлип, – справа інша. Мені б наречену мою люб'язну дістати.

– Так би й казав! Ось тобі моя остання оповідь. Іди додому і чекай три роки. По тебе більше не прийду, сам дорогу шукай. Приходь, дивись, година в годину, не раніше і не пізніше. Вклонися ще дідові Пугачу, чи не додасть тобі розуму.

Сказала – і немає її. Як розвиднилося, пішов Айлип додому, а сам думає: "Про якого це вона пугача казала? Хіба мало їх в лісі! Якому кланятися?"

Думав, думав та й згадав. Як на дереві сидів, так вився один біля самого носа і все кричав – фубу! фубу! – ніби упереджав: Стережися, мовляв.

"Напевно про цього казала", – вирішив Айлип і повернувся до того місця. Просидів до вечора і ну кричати:

– Дядьку Пугачу! Навчи уму-розуму! Вкажи дорогу.

Кричав-кричав, ніхто не відгукнувся. Тільки Айлип терплячий став. Ще день перечекав – і знову кричить. І на цей раз ніхто не відгукнувся. Айлип третій день перечекав. Увечері тільки крикнув:

– Дядьку Пугачу!

А з дерева йому:

– Фубу! Тут я. Хто мене хоче?

Розповів Айлип про свою невдачу, просить підсобити, якщо можна, а Пугач і каже:

– Фубу! Важко, синку, важко!

– Це, – відповідає Айлип, – не біда, що важко. Наскільки сили та терпіння вистачить, усе покладу, тільки б мені наречену мою здобути.

– Фубу! Дорогу вкажу. Слухай ... І тут Пугач розповів по порядку:

– Полозу в тутешніх місцях велика сила дана. Він тут усьому золоту повний господар: у кого хочеш відбере. І може Полоз усе місце, де золото родить, у своє кільце взяти. Три дні на коні скакати, і все одно з того кільця не втекти. Тільки є все ж таки у наших краях одне місце, де Полозова сила не бере. Якщо з розумом, то можна і з золотом від Полоза піти. Ну, недешево це коштує, – зворотного ходу не буде.

Айлип і ну просити:

– Зроби милість, покажи це місце.

– Показати щось, – відповідає, – не зможу, тому що очима ми з тобою розійшлися: вдень я не бачу, а вночі тобі не вгледіти, куди полечу.

– Як же, – каже, – бути?

Дядько Пугач тоді й каже:

– Позначку надійну скажу. Побігай, подивись по озерах і побачиш – в одному посередині камінь стирчить наче гірка. З одного боку сосни є, а з трьох голим-голо, наче стіни викладені. Ось це місце і є. Хто з золотом добереться до цього каменю, тому хід відкриється вниз, під озеро. Тут вже Полозу не взяти.

Айлип покрутив усе це в голові і зметикував – на озеро Іткуль схоже. Зрадів, кричить:

– Знаю це місце!

Пугач своє торочить:

– А ти побігай все ж таки, подивись, щоб помилки не сталося.

– Гаразд, – каже, – подивлюся.

А Пугач наостанок ще додав:

– Фубу! Про те не забудь: від Полоза підеш, зворотного ходу не буде.

Подякував Айлип дядькові Пугачу і пішов додому. Невдовзі знайшов він те озеро з каменем всередині та й одразу зметикував: "За день до цього місця не добігти, конче треба кінську дорогу налагодити".

От і почав Айлип дорогу прорубати. Хіба легко це – самому, та по густому лісі на сотню верст із гаком! Коли і зовсім із сил виб'ється. Тоді витягне косу – адже кінець йому дістався, – подивиться, помилується, рукою погладить і наче сили набере, та й знову до роботи.

Так у нього три роки непомітно і промайнули, тільки-тільки встиг усе підготувати.

Година в годину прийшов Айлип по свою наречену. Витягнув її косу з річки, намотав на себе, і побігли вони бігом по лісі. Добігли до прорубаної доріжки, а там шість коней приготовлено.

Сів Айлип на коня, наречену свою посадив на другого, четвірку на приводу взяв, та й припустили, скільки кінської сили вистачило. Стомиться пара – на іншу пересядуть та й знову женуть. А лисичка попереду. Так і стеле, так і стеле, коней підохочує – не доженете, мовляв.

До вечора встигли-таки до озера дістатися. Айлип одразу на човник та й перевіз наречену свою із лисичкою до озерного каменю.

Тільки підпливли – в камені хід відкрився; вони туди, а в цей час якраз сонечко зайшло.

Ох, що тільки тут, кажуть, було! Що тільки було!

Як сонечко сіло, Полоз усе те озеро у три ряди вогняними кільцями оточив. По воді на всі боки золоті іскри так і побігли. Дочку свою все ж таки витягнути не зміг. Пугач Полозу заважав. Сів на озерний камінь та й зарядив одне:

– Фубу! Фубу! Фубу!

Прокричить так три рази, вогняні кільця і потьмяніють трохи, начебто остигати починають. А як розгоряться знову та золоті іскри хутко по воді побіжать, Пугач знову закричить.

Не одну ніч Полоз тут старався. Ну, не зміг. Сила не взяла.

З того часу по берегах озера золото і з'явилося. І все, чуєш, лусочкою та ниточкою, а піском чи великим самородком зовсім немає. Звідки йому тут, золоту, бути? От і кажуть, що із золотої коси Полозової дочки натягнув. І багато золота. Потім, вже при моїй пам'яті, скільки за ці береги сварок було у башкир з каслинськими заводчиками!

А той Айлип зі своєю дружиною Золотий Волос так під озером і залишився. Луки у них там, табуни кінські, овечі. Одним словом, привілля.

Виходить, кажуть, Золотий Волос на камінь. Бачили люди. На світанку ніби вийде та й сидить, а коса у неї золотою змією по каменю в'ється. Краса! Ох, і краса!

Ну, я не бачив. Не довелося. Брехати не буду.

Автор: Бажов П.; ілюстратор: Бордзиловський В.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова